8. Велика втеча москви

Заповіджена червоною Москвою в pp. 1921-23 свобода націй не була дійсною, все ж у самому проголошуванні свободи була небезпека для держави Совітів. І серед самих комуністів, і серед еліт підбитих народів знайшлася якась кількість інтелектуалістів, що повірили в хоч відносну волю творчости й досліду. Нова лєнінська мораль виразно ще не нищила відрубностей племінних, національних чи расових. Ці відрубності треба було тільки окреслювати з погляду панівного в Москві історичного матеріялізму. На підставі цеї ленінської програми треба було не тільки окреслювати місцеві особливості країв, але й намагатися якнайшвидше вижити ці особливості, спровадити їх до пережитків. Тоді лише мала прийти заповіджена Марксовим кораном цілковита однаковість суспільних процесів, утопійне королівство соціялізму.

Отже, навіть випадало шукати того коріння історичних особливостей, щоб пізніш (правда, для добра соціялізму) врочисто викорчувати раз і назавжди ці особливості.

З якою ж злорадістю і тріумфом почали совітські історики відкидати дотеперішню тупу, царську, примітивну історичну науку! Як виразно показували всю нужденність ошуканства, робленого всякими офіційними московськими істориками, від Карамзіна й Іловайського аж до Соловйова й Платонова! Не один потерпів при тому, - згадаймо хоч би вмерлого на засланні історика Литовсько-Руської імперії проф. Любавського. Не легковажмо одначе цієї ревізії історії земель під Росією. Була це річ глибша від партійних патякань, і ця глибша річ тривала досить довго, а саме більш-менш від 1922-24 до 1932-34 року.

Марксизм перший раз в історії (і можливо, що востаннє) опанував академії, університети, наукові інститути, став державною методою у всіх історичних і суспільних науках. Це був час, коли в Москві виринула захоплена думка, що вона є центром пригнічених народів і пролетарів Африки, Азії, Европи. "До Єгипта розчепірю ноги!" - викрикував юродивець Маяковський. Цілком інший, ніж досі, підхід до народів Азії, що вони є рівні з європейцями, нищив багато упереджень. Вперше застосовано при дослідах над азіятами, а навіть над європейськими народами, у великому масштабі історичну літературу і критерії азійських культур.

Постає захоплення доктриною, методою і технікою монголів Джингісхана, що його так добре віддзеркалив у своїй книжці Правдін. Захоплення монголами, а разом із тим рівнолеглим до європейської культури Китаєм, запроваджує дослідників дуже далеко. Запал цей передається й московській еміграції (Хара-Даван, євразійці). Цікаву книжку пише в німецькій мові українець Коростовець ("Від Джингісхана до Совітської .республіки", Берлін, 1926). Врешті "далекосяжна і віроломна стратегія і політика" монгольського блоку з-перед семисот літ дістає офіційне визнання совітського блоку. Найвидатніший спец совітського штабу, генерал Свєчін, у своїм капітальнім творі "Еволюція воєнного мистецтва", в розділі "Стратегія монголів" визнає з гордістю сучасні Совіти за наслідників монголів в історії. Знані Бородінівські сміливі посунення в Китаю починають будити надію в Москві: ану ж вона потрапить зорганізувати його 400 мільйонів військове, щоб потім з півмільярдом людей посунути на підбиття цілого світу, як то зробили колись монголи? Що супроти таких рухів людських мас - невеличка Европа з її зіштивнілою Францією, з тоді безсилою Німеччиною, з її іншими скромними, повітовими державками? Адже й навіть повоєнна Японія перестає вже вчитися енергії і знання від Европи, а звертається до нового вчителя, ЗДА. І в цій атмосфері зроджується нова концепція минулого, "Історія Росії" академіка Покровського, доброго синтетика і старого большевика. Покровський пориває з царистським поняттям "триєдиної Руси", викпиває його. Він борониться від усякого зв'язку з Україною (Києвом) і взагалі Европою. Він гордий з історії своїх москалів, він вихваляє їх вищість над Европою, бо Москва (він блискуче це довів) у своїй політиці, організації й тенденціях є спадкоємницею Золотої Орди, улусу потужних монголів над Волгою. Це прообраз і праджерело її розмаху, і до того праджерела провадить правильно зрозуміла історія Росії. Дуже багато в цьому допоміг Покровському нечуваний досі розвій археології, синтетичної і дослідчої (напр., розкопи Баллодом руїн столиці Золотої Орди). Вона дала виразну органічну, духовну традицію Московщини. Не менш цінним виявилося і значення історичних торговельних шляхів. За історичним матеріялізмом, прадавні торговельні шляхи є важливіші від окремих держав і є передумовою їх розвою.

Глибокі праці - шкіци українця проф. Гурко-Кряжина про торговельні шляхи в світовій історії треба вважати за найблискучіше досягнення в тій ділянці. В освітленні цієї методи і працею кількох груп талановитих учених у різних "Інститутах" взагалі зникає дотеперішнє плитке, негеополітичне розуміння історії совітських народів. Адже ж землі їх мають свої окремі історичні, торговельні путі, своє власне історичне скермування, свою традицію. В першу чергу українці зрозуміли це, й побіч московського "Інституту Востоковєдєнія" швидко постає другий на території Совітів - харківський "Інститут Сходознавства". Повстають спеціяльні катедри. Розростається лавиною археологічна праця. Праукраїнські торговельні путі і прастарі геополітичні традиції України, інші від московських, були й є дуже тривалі - така була головна тенденція цих ніби чисто марксистівських учених, що були передусім синами своєї раси. Так з'являються українські генеральні ідеї. Там, у працях, прикритих для ворожого ока балакучою марксистівською діялектикою, загорівся яскравий вогонь синтези підстав раси. Всупереч чекістам, всупереч "концлагерям" і смерти від голоду - повстає органічне розуміння українського "я". Воно стає відрубне і міцне побіч московського "я", зсинтезованого Покровським і його великою щколою. Врешті будяться такі самі історичні тенденції і серед інших народів - вірмен, татар, народів надволжанських, кавказьких, сибірських. Прийшло шукання історичних особливостей у всіх окремих народів у Совітах.

Але не приходило їх самочинне викорчовування, як того вимагала марксівська теорія. Навпаки, це відродження органічного зв'язку з минулим складників совітського блоку нічого доброго не віщувало для цілої механістичної совітської мішанини. Це всупереч усім гепеі'вцям і карним переселенням почав від еліти творитися органічний розклад новітньої Росії, духовний розподіл совітського блоку.

Та сама засада, що змінила й зміцнює британський, римський, берлінський і японський блоки, почала руйнувати, розколювати на окремі частини Совіти. Москва зрозуміла це... Ще й досі європейські соціялісти (напр., Отто Бауер "Дер Кампф", 1937 p.) не можуть зрозуміти, що то раптом струснуло совітською наукою. "Зовсім несподівано, - пише Бауер, - в році 1934 засадничі тези Покровського визнано ухвалою партії за фальшиві. Від того часу безнастанно зростають напади на школу Покровського, хоч він є старим большевиком. Оголошено його антимарксистом і антилєнінцем. Деяких його учнів окреслено просто як "німецько-японсько-троцькістівських шпигунів". Російські історичні іститути, комуністичні академії, академія наук, факультети історії (особливо в Москві), редакції найважливіших історичних журналів (як "Історик-марксист") попросту виметено від учених, що раптом стали "шпигунами". Не згадуємо вже про українські, білоруські, грузинські, вірменські й інші наукові інституції. Нищено цілі науки й їх представників на всякий випадок.

Напр., науку педологію, що досліджувала спадщини! прикмети учня і залежність від них його успіхів у науці, скасовано цілком. Знищено археологію, знищено антропогеографію, знищено окремі наукові школи (Пашуканіса, Деборіна), де могло б хоч на деякий час знайти свій притулок зненавиджене органічне розуміння історії. Знищено фізично тисячі професорів і вчених. Дарма принижувались вони в найбільш невільниче писаних книжках. Міг настрашений проф. Піонтковський писати навіть про "СССР в XIX столітті" - його не минуло заслання. Нема історичної науки в Совітах - тепер зісталися тільки назви інституцій, де періодично цитують Леніна і Сталіна.

Це - втеча Москви, це - раптовий жах її перед своїм найбільшим ворогом - органічністю. Як же тепер ясно стало, що вона справді складена з дуже різнорідних, непримиренних елементів. Як же ненавидить вона органічні блоки Европи, як ненавидить большевицька еліта органічне тепер відродження азійських племен і народів! Де її успіхи в Китаю? Вона тепер боронить Сибір. Правда, ще є невиразні терени, де Москва пробує виграти. Який же історизм вибирає для себе?

В кожнім разі не "Нарис історії Росії" акад. Покровського, що його так хвалив свого часу Лєнін. Адже ж іще в 1932 році акад. Покровського проголосили немарксистом, а пізніш навіть і контрреволюціонером. Для середніх і початкових шкіл затверджено підручник Іловайського. У підручнику Шестакова навіть не так, як у Іловайського, написано, що Грузія і Україна прилучилися на федераційній підставі чи протекторату, ні, їх приєднано до СССР, щоб вони не піддалися якимсь іншим державам, де тепер би був фашизм.

У вищих школах введено трохи менш тупий підручник часів царату - буржуазний "Курс історії Росії" проф. Ключевського.

І ось під тарахкотіння фельдфеблівських барабанів аракчеїзму 'еліта Москви показує своїм народам "нову добу", нові свої євангелія з "царем Петром", з "русскім человєком Ягеллом", з "російським князем Владиміром", витягає брудного, замусоленого царськими жандармами Іловайського.

Не знаходить уже нової синтези, ні, вертається до найнужденнішої схеми з часів царату й панщини. Це не тільки велика втеча совітської еліти, це ганебна втеча Москви.

Це втеча взагалі від творення власного життя.