2. Стиль маршової колони

Людина всередині кожного з цих осередків-блоків - Рим, Берлін, Москва - піддана спеціяльному шліфуванню, гострій обробці, важливій і доцільній для цілого блоку. Від давнього збірного ентузіязму, що ним починали свою однолитість фашизм, гітлеризм чи навіть комунізм, може, зосталося й дуже мало, але тепер це є вже система зоднаковілости, "гляйхшальтунгу", хоч і своєрідного в кожнім окремім випадку. Це є окремий стиль.

Про італійський стиль говорить Муссоліні в своїй недавній розмові з Тітаяною: "Кожна людина мусить консервувати в собі деяку порцію варварства і зіставатись твердою. Не треба боятися холоду, голоду і боротьби. Легке життя провадить до упадку. Народ, що думає передовсім про вигоди, не є міцний. Мусить жити твердим життям, бути твердим щодо себе, щоб мати право бути твердим супроти інших".

Особиста свобода одиниці - головна тема духовних прагнень романтичного і ліберального XIX століття - не грає ролі внутрі сучасних блоків-осередків. Одиниця має висловлювати душу збірну, душу й накази блоку. "Свобода - це привілей праці для держави", - каже італієць проф. О.Фантіні. Йому вторує Дітрих, шеф німецької преси: "Свободу осягнули ми в найвищому рівні, й вона зробилася в нас творчою повинністю щодо суспільства".

Одиниця тоді лишень чогось варта, коли висловлює хоч трохи духа своєї збірноти2 - блоку. "Ти є ніщо, твій народ є всім", - повторює німцеві його сучасна наука. "Про що ти мрієш, - питається в совітській пісеньці пропагандист юнака, - про свою матір чи про комунізм?"

Доля одиниці є менш цікава від призначення і долі її збірноти - блоку. "Велика Пригода - ось що світить німецькій молоді!" - каже Розенберг. Велика Пригода - це слово знане. Його уживають американці, коли окреслюють свою історію, похід фанатиків-осадників серед іще не займаних краі'н. Велика Пригода - це для кожного блоку зоднаковілих людей марш із власною виключною моральністю серед краі'н, з якими ніяка або майже ніяка моральність їх не в'яже. Це вже не турнір національностей, це вже не Наполеон, що з тріумфом визволяв і пробуджував нації в романтичній і мальовничій перспективі братерства своєрідностей.

Виключність, зоднаковілість, власна мораль не дозволяє ніякого націоналістичного сентименталізму. Такий блок у своїх посуваннях не ощаджує, бо органічно не терпить нічого поза своїм усталеним порядком життя. Коли в дотеперішній національній боротьбі в Европі не випадало не вшанувати лицарства противника, не випадало нищити його мистецтва, науки, то в посуві такого блоку є лишень знищення і мистецтва, і науки, і самої назви противника. Бо цей похід - це похід окремої замкненої системи моралі, науки, мистецтва, це - тотальна

війна, похід орди, похід раси під час переселення народів. Цілі їхнього маршу є всередині самих орд. Стиль їх маршу не був знаний Европі від кільканадцяти століть. Альфред Розенберг у своїм "Формуванні ідеї" пише про теперішній "стиль німецького народу": "Це є стиль маршової колони, причому однаково, куди і в яких цілях буде вжита ця колона". Зміст цього стилю - це одностайний подив свого і свідоме пониження всього, що не своє. Це стиль тоталізму, а не - універсалізму.

Кроки орд в Европі? Але ж це звучить дуже дивно в наших часах, коли стільки ще є де-не-де залишків інтелігентщини й лібералізму, віри в міжнародню правосудність, таких питомих минулому століттю. Де ж воно, те загальне переселення рас-народів? Де та боротьба рас?

Покіль що ще нема загального руху, але він уже є в психології, навіть у підсвідомості. Ритм тотальної війни передчувають сучасні митці так, як передчував Маринетті вибух фашизму, а московський футуризм - бунт большевизму.

Коли хтось слухав у Берліні модерні марші (як, наприклад, "Тріумфальний марш" Р.Штравса), той запам'ятає дивно новий, а заразом прадавній характер тих маршів. Це не зручні мелодії Шопена чи Лисенка, це монументальні фрази, гідні полчищ Вавилону чи стародавнього Єгипту, майже монотонні, як там-там примітивних племен.

Такою самою, аж китайською, важкою монументальністю звучить большевицький новий "Інтернаціонал" Ейслера, що ним Москва поволі заступає легку мелодію дотеперішнього "Інтернаціоналу" французького походження. Є цей монументалізм руху і в різьбі.

Так само й письменники відчувають ритм безжалісної "маршової колони". 1 травня 1937 року з веж Кремля по всяких нахваляннях і блефах, на взір "О жізні пайом ми вєлікай, щаслівай", залунав "Інтернаціонал" і супровід його, слова поета "шукання катастроф, захватів і шляхів" - Миколи Бажана. У вірші своїм він славить "людей, що знають смерть, що знають кров". Він навіть не має збірної назви для цих людей, він не визначає їм постійних кордонів:

Для моря твоїх людей

Берегів тепер не найти...

Він оспівує оголений великий ритм, інстинкт руху:

Я чую, як ти ростеш,

Я чую, як ти встаєш,

Як люди твої ідуть...