6. Маневри українських мас

Недавно один з інтелігентних утікачів із Совітів оповідав на сторінках варшавських газет про своє перебування в совітських "концлагерях" і "бупрах". На одному з допитів, по кількох інквізиційних годинах, слідчий суддя сказав йому суворо:

- То все добре, формально ви є в порядку. Але ваш найбільший злочин, що ви не є совєтський громадянин.

- Чому?

- Ви не думаєте так, як підданий Совітів. Ви порівнюєте з тим, що було.

О, так, чекістам залежить на знищенні пам'яти.

І варто пригадати найважливіше з того, що було на Україні перед опануванням її Совітами. Особливо рухи й відрухи мас. Те, що в органічній збірноті людській дуже мало змінюється, і то впродовж століть. Тим більше, що українські маси в іспиті тих великих років виявили себе як однорідна людність, як раса-результат, а не як раса в формуванні.

Виявили це вже в сімнадцятім році, не раз всупереч своїй еліті, що не мала тоді загалом ані традиції керми, ані концепції війська чи держави, що зрештою було і в багатьох інших елітах, як, наприклад, польській ("Люблинський уряд").

Українські маси, об'єднані расовим інстинктом, не раз без офіційних провідників ішли до іспиту історії. Тим можна пояснити й факт тодішньої селянської отаманії, коли розгублені інтелігенти-теоретики й спеціялісти-військові були безвідповідальні і не раз підлягали самохіть селянинові-вождеві.

Правда, не вперше вже за останнє століття. Згадаймо хоч би т. зв. Київську Козаччину 1855 p., коли на терені, мало меншім від пересічної європейської держави, кілька мільйонів кріпаків-селян змобілізувалося в повнім порядку й у власній організації тільки' на саму вістку, що має відродитися якась мітична, нова Козаччина (Праці Шамрая й інших). Не було серед тих мільйонів жодного інтелігента, жодного Куліша чи навіть Білозерського, не було книжечок і програм. Це був добрий доказ того, про що писав москаль Герцен пізніше в "Колоколі" (1859 р.; ч. 34), що на Україні населення має "дуже розвинену свідомість роду".

Тільки цій свідомості роду завдячуємо факт т. зв. "українізації частин російської армії".

Хоч майже мільйонне військо пізніш розсіялось завдяки доктринерству й нежиттєвости інтелігентів, але сам факт можливости швидкої, стихійної мобілізації українців в одно тіло, в разі розпаду чужинецької організації, лишається й надалі. Дуже б цікаво було в спогадах військових по періоді критиканства й нарікань, що, здається, вже вироджується, зустрінути нарешті описи цих яскравих і дуже важливих духовних процесів.

Ця "свідомість роду", це відчуття власної раси дозволить ще не раз перепровадити масову мобілізацію тої чи іншої групи української збірноти. Друга прикмета 1917-1923 років - це процес чисто расового, самохітнього очищення від чужинців. Всупереч навалі утопійних паперів і розпоряджень, що надходили з міст, опанованих соціялізмом, українські села виганяли насланих чужинців. Мешканці московських осад, щедро розсіюваних іще царським урядом впродовж століття, діставали від автохтонів наказ вигнання. Москвини мали брати тільки те, що змістилося на возі. Не раз упродовж однієї доби ліквідовано було цілі московські села (напр., на Поділлі). В 1917 p. довгі валки москвинів тягнулися на північ, туди, звідки їх прислано.

Врешті третьою важливою прикметою цих великих маневрів мас була здібність їх до природньої боротьби раси. Про суть цеї боротьби дуже добре пишуть самі большевики (М.Равич-Черкаський), коли говорять про "українського, стихійного ворога", що в боротьбі мав тисячу лиць і тисячу масок, але стримів тільки до одного - знищення наїзника.

То була жорстока боротьба, далеко цікавіша, різнородніша і в більшому стилі, як боротьба еспанської герильї, голландських "гезів" чи німецьких селян з часів "селянських воєн". З ненавистю нотує совітський шовініст М.Кольцов втрати комуністів на Україні. Для самого Лівобережжя, напр., нотує він в р. 1919, забитих українцями в повстаннях 50 (п'ятдесят) тисяч добірних комуністів і близько 300 очищених повстанцями від комуністів міст і містечок. ("Створення світа". Москва, 1934). Правдоподібно. тільки завдяки такому страшному нищенню українцями совітських людей і затрималась під Варшавою в 1920 р. військова офензива Москви проти Европи.

По цих маневрах зосталася на Україні пам'ять, і з тої пам'яти завжди може вирости наново і мобілізація мас, і очищення від чужинців, і стихійна боротьба. Українські маси легко пригадують свою одність, і виразно відділяться від чужинців, і підуть на боротьбу. Лишень чи потрапить тепер українська еліта вкласти в ту відновлену боротьбу свій глибокий зміст, стратегію і тактику? Чи потрапить дати свідомість, місію, організацію тим масам?