56. Апостольство києва

Як пізнати великість якогось періоду в житті раси? Чи шукати його в головних подіях військовости, мистецтва або адміністративної упорядкованости? Цього всього було б .іще замало з погляду людського, а передусім, з погляду української одиниці. Адже й воєнне діло, і мистецтво, і керма - то лишень вияв однієї з духовних сторін раси. Повнота вияву усіх українських можливостей - це українська великість,

Яке ж може бути мірило цього? Адже ж в однаковій мірі не можуть бути виявлені окремі прикмети раси. Військові здібності, надміру розвинені, дадуть осоружну воєнщину, і безконтрольне мистецтво побуджує до анархії емоцій, врешті надмірна урядовщина смертельно змертвлює край. Якась гармонія мусить бути між цими і масами інших прикмет раси. Що є мірилом цього, цієї біологічної, здатної до життя гармонії раси? Мірилом, визнаним цілим краєм?

Українська людина. Свідомим і найвищим осягом вияву такої людини є доба Києва, Вічного міста. Вічного не тільки хронологічно (правдоподібно, Київ заснований перед ІV ст.), але, передусім, силою своєї печати на українцях.

Останні досліди багато дали для зрозуміння тої ролі. Київ панує над нами і тепер - панує в мові і в церкві. Зникає цілком поняття якогось "слов'янського народу". Хто його бачив, де його писемні пам'ятки, де його культура? Занепадає поняття якоїсь "старослов'янщини", спільної усім народам із подібною мовою. Цей ненауковий винахід цілком розрахований тільки на політичні ефекти. Ніхто не сміє на півдні говорити про спільний "пранарод італо-франко-еспано-румунів". Це виглядало б ошуканством. На щастя, праці славіста Івана Огієнка, археолога Вадима Щербаківського, музиколога Олександра Кошиця та інших так освітили справу т.зв. старослов'янської мови й музики на Україні, що можемо їх просто назвати мовою і музикою Києва, Вічного Міста. Богослужіння, "старослов'янські" співи й книги, що іх прийняли з деякими змінами й чужинці (москвини), - це не мова й музика, накинені ззовні греками чи болгарами, це створене расою власне багатство. Коли ж там і є чужі елементи, то вони перероблені і достосовані до потреб української духовности. Так званий слов'янський алфавит, що його прийняли із змінами й неукраїнці - болгари, серби, москвини, - це переважно твір українського духа. Св. Кирило й Методій ширили цей алфавит і книги Києва, Вічного Міста, складені ще перед ними. "Як знаємо, - зазначає дослідник, - життя Костянтинове твердить, що Костянтин, бувши р. 860-861 в Херсонесі, знайшов був там євангелію та псалтир, "руськими письменами" писані, а Костянтин Костенецький у своїй "Книзі о письменах" кінця XIV віку подає, що Костянтин-Кирил в основу мови своїх перекладів поклав був "тончайший і красніший український (руський) язик" (І.Огієнко "Повстання азбуки й літературної мови в слов'ян, 1938). "Уже ці незвичайної ціни відомості, - каже далі дослідник, - наповнюють гордістю українського вченого". Не тільки вченого, а кожного українця!

Чужинці, опановані цією витонченою мовою українською, приписують їй божеський початок. "Все разом скажу, - пише сербський учений XIV ст. Костянтин Граматик, - всі божеські писання українською мовою писані, всі українською мовою прикрашені". В чужинецькім рукопису з тих самих часів "Про смерть св. Кирила, учителя слов'янського язика" знайдемо і про те, що книги для Морави писані українською мовою, і про стародавність тих книг іще перед св. Кирилом, і, врешті, як завершення, слова захопленого чужинця: "Грамота українська явлена тільки самим Богом".

Хто ж говорив тою мовою, що її лишили тільки до розмови з Богом, яка постать українця символізує Київ, Вічне Місто? Вільні люди - це люди Києва. В одному з перших знаних актів Києва (договір великого князя Ігоря з Романом царгородським з 945 р.) знаходимо вияв найглибшого почування людей Києва. Вони - і християни, і погани - всі присягають додержувати умови договору. На яке ж найбільше нещастя для себе заклинаються вони в разі недотримання договору? "Нехай не матимемо помочі ані від Бога, ані від Перуна, - кажуть вони, - і нехай зостанемося рабами і в цьому, і в майбутньому житті".

Стремління до особистої свободи і відповідальність перед релігійними святощами - це перша й найважливіша прикмета київської людини.

Друга прикмета цих людей в очах письменників XVI-XVII століття (та й тепер) викликає, може, не менший подив. "Синопсис" XVII століття, бажаючи зсинтезувати характер людей, що дали початок "преславному, верховному і всього народу главному граду Києву", приписує їх походження синові Ноя, Афетові. Що значить ця формула? Київський історіософ розшифровує: "Достояніє царсько, храбрость воїнственна і розширеніє племени єго, Афет бо толкується розширеніє". Отже, велика експансія київських людей - це здавалося авторам "Синопсиса" найважливішим.

Власне, в сполученні цих обох прикмет - прагнення до експансії та почуття особистої свободи разом із відповідальністю перед релігійними святощами - дало найблискучіший період Києва, добу його християнського патосу.

Недарма характерним для мистецтва Києва було виховувати рафінований тип людей, зближених у своєму горінні до божеських початків у людській душі. "Головною метою майстрів Києва, - пише історик українського мистецтва, - було величаво декорувати будівлю і в образах людей представити або Божество, або виїмкових людей, що, власне, наближались до Божества" (Д.Антонович). Релігійний епос, легендарні постаті тих киян, що творять чуда і борються за красу душі, є незрівняний у всій тисячолітній українській літературі. Життя героїв "Києво-Печерського Патерика" (поч. XIII ст.) - це суцільна пристрасть, що спалює їм душі, що шукає виходу в чині.

Сила християнської доби Києва саме в його апостольстві. Блаженний Мойсей діє чуда в землі князя Болеслава, терпить від нього муки (ХІП ст.), київські люди проповідують християнство найдикішим племенам і над Окою, і над Онегою, будують церкви і закладають міста над Білим морем (наприклад, Олонецьк в XII столітті). Врешті, за місіонерами ставлять залоги, християнізують, накидають свою мову і владу люди Києва, войовники й купці.

Ця поважна й сувора християнська архітектура, це екстатичне малярство, це напружене волею і вірою письменництво світяться найбільшою довершеністю - внутрішньою красою. Недарма київська легенда подає, що один із дванадцяти апостолів приплив з півдня Дніпром, щоб положити основи для Міста-Апостола. Які ж напрямні і традиції зоставила ця доба найбільшого напруження українського характеру?

Від сучасної Харківщини (Дінця) аж до Волині знаходили археологи, що розкопували оселі з VII-X віків, і молоти, і тиглі, і залізний жужель. Скрізь там кували зброю в тих часах (проф. Довнар-Запольський). І та зброя служила добре Києву - від Закавказзя і Задунайщини на півдні аж до Білого моря на півночі. Недарма перший український підручник історії уважає, що заняттям людей Києва було "упражнение тільки в ділі воїнственнім" (Ін. Гізель). Традиції територіяльної експансії Києва не забувалися в історії українців. Це ж на початку 1657 p. шведський посол Велінг сповіщає короля Карла-Густава про офіційну заяву канцлера Виговського від імені гетьмана Богдана Хмельницького: "Козаки домагаються, щоб ваша королівська величність признала їм право до всієї стародавньої України (jus totius Ukrainae antiqve)... де існує грецька віра і (їх) мова ... Бо з них глузували б, коли б вони при теперішній нагоді не ревіндикували того... що було від них безправно відібране" (Б.Ольхівський, Варшава 1938).

Традиції вільної торговельної експансії Києва. Треба пам'ятати, що "через усю історію київської дипломатії червоною ниткою проходить оборона свободи міжнародних шляхів, а особливо рік і морів" (Г.Вернадський). Нищення свободи торгівлі на Україні кагалами й старостами було однією з найголовніших причин революції Богдана Хмельницького.

Традиції права Києва є дуже важливі, і невідомо, чи й у нинішніх часах українці не повернулися б до деяких із них. Тепер система приватної власности (оперта на римськім праві) захиталася значно, і то не тільки на Україні. Значення київського поняття "функціональної власности" лишень тепер починаємо розуміти. хоч не розуміли цього соціологи XIX ст. (Г. Вернадський). Також дуже цікавим явищем, спільним з явищами старогерманського права, є така значна роля символів і емблем у київській правосвідомості. Зрештою, знаємо, що між Києвом і германами багато є подібних норм і звичаїв, як, наприклад, ордалії під час процесів (Вернадський). Дуже цікавим є міжнародне право Києва, що на нім у значній мірі опиралася і дипломатія Козацької Держави. Знаємо, що праводавство Києва стало підставою права Москви-Росії, Польщі-Литви і Молдави.

Мистецькі традиції Києва. Проф. Федір Ернст, окреслюючи українське монументальне будівництво ХІ-ХІІІ ст., говорить такими словами: "Церкви, як Софія, Лавра, колишні Кирилівська й Михайлівська церкви в Києві, Спас і Єлеца в Чернигові, вважають тепер за пам'ятники світової ваги. Монументальні розписи цих будівель, і особливо мозаїки київської Софії й колишнього Михайлівського монастиря, ставлять пам'ятники українського мистецтва цієї доби поруч із видатнішими пам'ятниками Константинополя, Венеції, Равенни, Палерма й Риму" ("Історія українського мистецтва", 1931).

Могли б ми додати ще одну традицію: збагачення духовністю Києва сусідів у мові, в правосвідомості, воєнних традиціях і мистецтві.

В кожному разі образ Києва, Міста-Апостола й Міста-Войовника, ввійшов майже в історичну підсвідомість української раси. На початку 1918 року перед парламентом із кількасот українців, соціялістів і безтрадиційних лібералів, постав проект українця, професора історії, але соціяліста-революціонера, проект символу нової української держави. Він був одноголосне прийнятий, і під цим знаком розпочалася нова державна українська традиція. Був це тризуб - знак апостольства Києва, герб Володимира Великого.