54. Пораженство

Ніяка ідея не викликала понуріших наслідків, ніякий ворожий похід проти України та її земель не дав таких спустошень, як ідея обниження українства, підложжя пораженства. На ньому були й є збудовані цілі системи світоглядів, цілі окремі історичні події.

Самий потяг до опрощення, до втечі від свого є в деяких границях всередині кожної великої раси. Бо одиниця (чи група одиниць) може не мати в собі сили на те, щоб прийняти, знести й служити цілій різносторонності власної раси. Вміти прийняти свою власну долю і власний характер, не зламатися в найгірших хвилях і попровадити себе самого певною рукою - це дуже тяжке! Як нелегко відрізнити важливе від неважливого в різновидності власного "я" або потрібне й непотрібне в оточенні. Як же не раз боляче протестують проти власної долі всередині раси і одиниці, і групи, і класи.

Це один із бігунів духовної діяльности, бігун негативний - цей протест проти надмірного ускладнення життя. З цього погляду український Сковорода може подати руку швейцарському французові Руссо й англійцеві Раскінові. Те опрощення має в собі також багато із хвилевого відпочинку одиниці в мрії. Відпочинок продовжується і стає світоглядом. Мріяння поглиблює нехіть одиниці, кличе до неприймання іншого життя, ніж власні мрії. Це те, що є змістом надгробної епітафії Сковороди: "Світ ловив мене і не спіймав". Український світ його не спіймав. Хоч і сам протест Сковороди є український, це є українське пораженство.

Що є в тім пораженстві? Які воно має головні вислови в українській расі? Розгляньмо, що то є, властиво, гасло: "Будь, як природа", що то є те "природне спрощення", втеча до затишку, нехіть до складного групового життя? Чому, власне, ця втеча є природня, а суспільне життя - штучне?

Штучність у суспільному житті? Але вже зустріч двох одиниць вимагає деякої штучности для порозуміння чи співдії. Уже звіриний світ знає деяку товариську й суспільну культуру, закони подружжя, ловів і війни. Звичаєве право людей є таким самим законом природи, як і прагнення свободи в одиниці. Лишень суспільна культура дає змогу знайти між ними практичну лінію поділу. Ні, "втеча до природи" - то і є втеча від природи: то є втеча від частини свого "я", то є зменшення себе, отже. пораженство.

Втеча від суспільного життя - це зменшення себе, це - обниження вартости власного життя, це - нехіть до продуктивности ширшому розмаху. Як же жахливо описав Гоголь таке пораженство одиниць і класів! Вони звірячо малі й безсилі - ці сварливі Довгочхуни, що викинули прадідівські шаблі, ці Афанасії Івановичі, що обжираються од рана до вечора, ці Коробочки і Собакевичі. Люди, що хочуть бути меншими, що залишаються при інстинктах і нижчих емоціях, бо вони не здатні до сублімації цих емоцій у вищі, більш суспільні. Це - Хутір, або українці на нижчому ступені духовности. Це те, що обіч доктринерського дефетизму зробило XIX століття малим століттям української сили. Нема більшої безнадійности, як хуторянська апотеза нижчих емоцій. Це про таке пораженство сказав апостол Павло: "Їх Богом є черево, а їх кінець - погибель".

Можливо, втеча до хуторянського примітивізму є підложжям державно-історичного явища (зрештою, знаного кожному народові) сепаратної акції окремих частин України. Скомплікованість організації і завеликий ризик війни Митрадата Великого з Римом побудило Наддністрянщину і Кубань до повстання проти Пантикапею. Непевність долі великої махіни київської імперії, а пізніш - блискучо-о галицького королівства побудила до "самостійного" існування примітивні, безієрархічні групи берладників, бродників, болоховців. В недавній боротьбі українців за державність так само всередині Української Республіки озброювались, підпомагані чужими агентами, примітивні Тараща, Гуляйполе, Пашковецька волость. Бачучи цілий тягар зусилля для здобуття своєї великої державности, вже й на еміграції знайшлися примітивісти, прихильники відірвання кубанських земель. Причину цього недарма вбачає новітній дослідник у страху, який огортає пораженців від думки, що в новітню українську державність "вдарили занадто могутні.тарани" (Б.Ольхівський).

Однак пораженство людей татарських в державному житті раси, а людей хуторянських - у суспільному не викликає ще такої нехіті, як інший тип пораженства. Втеча до фізичного примітивізму, до нижчої форми особистого щастя - річ часта в людей у всіх країнах. Коли це й є злочин, то злочин одиниць, часто безвідповідальних у складних справах суспільного й політичного життя. Гірше є пораженство відповідальних осіб, тих, що репрезентують націю, народ, расу, - інтелектуалістів і вождів, що стоять на чолі. Їм не вільно до мірила особистих справ зменшувати відпорність чи сили раси. Можуть висловлювати або великі речі, або ніяких. Бо вони відповідають за маси в сучасному і за їх долю в майбутньому.

Пораженство інтелектуалістів - це явище дуже молоде в українській расі. Заледве кількадесят літ тому вперше почули українці безнадійні Кулішівські прокляття на власну расу і на її минуле. Заледве кількадесят літ тому деякі люди української' еліти почали відмовлятися бути спадкоємцями. Не хотіли виконувати обов'язків спадкоємців тисячолітніх традицій. В середині XIX століття - надолі був бунт нижчих емоцій. Хутір, а нагорі - бунт інтелектуалістів, перепоєних ідеями чужих номадських підлож.

М.Грушевський у своїй "Історії української літератури" присвятив кілька блискучих сторінок характеристиці психічного відчуження української інтелігенції другої половини XIX і початку XX ст. від традицій княжої доби. Як каже Грушевський, "національне життя добровільно бідніло, затіснювалось і звужувалось, лишаючи без відповідного використання багаті й сильні сторінки своєї історії".

Відмова від обов'язків спадкоємця була легкою: адже ж так легко не захотіти перетравити, упорядкувати і знаходити силу в упадку недавньої козацької державности, що остаточно існувала в цілій своїй яскравості традицій іще в половині XIX ст., як свідчать чужинці (Коль , 1837-1841 p. та інші). Так легко зненавидіти і свою расу, і себе самого за хвилево програну раси можна тільки з кари Провидіння. Чи не бачимо цього ми тепер, по недавніх велетенських роках? Чи не хотів би дехто порвати в своїй історії всі нитки такого делікатного мережива, як історична духовна традиція раси? Щоправда, тепер це важче зробити, поки живі ще носителі військових та державних традицій.

Але вернімося до пораженства Метлинського, Гребінки, Куліша, Костомарова. Спробуймо охопити його розвій.

Костомаров пояснював упадок державних змагань українців нібито їх нездатністю до державного будівництва. Інші вказували як на причину на "пажерливість сусідів" і "незавидне географічне положення України". Врешті, були й такі, що проповідували вмирання української раси і, наприклад, записували пам'ятки мови вже із вступами-некрологами (Метлинський).

Хуторянство Куліша пхало його до виголошування приходу нового етапу в українськім розвої: раса українців, правда, зрікається назавжди державности на користь москвинів, зате має (за його, Куліша, проводом) створити царство "нев'янучої краси". Сублімація Хутора коли не до державности, то хоч до мистецтва.

Врешті, в Драгоманова знайдемо в істоті речі, подібні до кулішівського прагнення, тільки не "нев'янучої краси", лишень "нев'янучої" соціяльної справедливости. Теорії всіх інших дрібніших пораженців укладуться як доповнення до вищенакресленої лінії ("Схід Европи", "Три Русі", "Селянська держава" і т.п.). Зауважмо, однак, що в усіх цих політичних теоріях українці виступають як організм, слабший від московського чи взагалі сусідського, але завжди як самобутній історичний характер. Зауважмо, що хоч і Куліш, і Костомаров, і Грушевський перед війною відкидали швидку можливість повної незалежности українців, але не відкидали її окремої лінії розвою в минулім. Для них усіх Україна була організмом. Кульмінаційним пунктом пораженства інтелектуалістів була теорія, що відмовляла самобутности українській расі, нищила її як окремий організм. За цією теорією інтелігента всі властивости України повстали із звичайної мішанки прикмет московських і прикмет польських. Теорія була абсолютно неісторична і антирасова, антинаціональна.

"Ми є якоюсь species hybrida, - каже її винахідник, - між народами-сусідами (Польщею і Москвою). І це наше прокляття!.. Ми є народом-бастардом (байстрюком). Ми є культурно-історичним Zwischendingom..." Далі автор цієї теорії попросту долучає риси москвинів до польських прикмет і називає це вірним образом України. Забирається він до цього без усякого історичного обгрунтування, не подає й причин, чому йому розходиться на знищенні української психе і її роздерті між чужими духовними осередками. Додає лишень:"Не буду застановлятися над причинами цього надзвичайно характерного, мною вперше зауваженого явища" (гл. мою статтю в "Tag"-y під наголовком: "Ein Kulturhistorisches Zwichending").

В цій теорії "народу-бастарда" пораженство українських інтелектуалістів дійшло вже до абсолютного знищення органічности власної раси. Це вже не було самопоменшення, це було самознищення, остаточне поневолення духа раси. Однак події' відповіли пораженству. Стаття "Нарід-бастард" була вміщена в січневій книжці львівських "Шляхів" 1917 p., а за два місяці, в березні, сколихнувся той український організм із такою силою і з такими своєрідними прикметами, що механічна теорія бастардизму вже не встигла здобути ніяких прихильників, крім її автора.

Костомарівське триєдинство, прекраснодушіє Куліша, демо-лібералізм, врешті безнадійний бастардизм тепер не мають значення. Бо всі вони були втечею, неприйманням, частинним чи цілковитим, України. Тепер неможливо не приймати організму України, навіть для чужинців. Кожне таке інтелігентське неприймання занадто виразно виглядає на духовні лінощі.

Взагалі, тепер ніяка теорія пораженства, укрита чи явна. не поможе маскуванню українцеві особистого безсилля. Український духовний організм є занадто яскравий, потужний і всеприявний. Українській одиниці не втекти від нього, не втекти від своїх обов'язків спадкоємця і висловника тенденцій раси. Від недавніх великих років не зроджується ніяка нова пораженська ідея: дні тепер такі важливі, що ніхто б просто не звернув уваги на теорію, що їх, ті дні, маловажить. Коли тепер існує втеча від України, то вона має характер втечі в хаос, в істерію одиниць, які не можуть чи виховання яких не дозволяє їм прийняти української дійсності такою, якою вона є. Але втеча в істерію - це втеча в безсилля. Кулішівське "народе без пуття" тепер не імпонує. Більше - наповнює презирством до того, хто це каже. Здається, розквіт інтелектуалістського пораженства закінчився.

В кожному разі, бачимо на попередній добі, як глибоко може зайти фізичне й моральне пораженство всередині раси, і то в часах якнайсильніших, якнайбагатших з погляду матеріяльного. Одночасно бачимо, що зворот до відчуття серединности раси принесли українцям саме роки найбільших фізичних утрат. Однак за вихід з пораженства варто було заплатити гекатомбою втрат, бо завдяки цьому українська раса знов іде власною дорогою призначення.

Яке ж воно є, це призначення українського характеру? Коли характер раси виявив себе найповніше в історії?

Тоді, коли найповніше виявив своє відчуття серединности, в часах апостольства Києва, його великодержавности. Але перед тим спробуймо з'ясувати зміст української державности.