Козацька епоха і формування культури українського бароко

. Соціально-історичний процес в Україні в XVII—XVIII ст. Козацька держава. Конституція Пилипа Орлика — перша у світі демократична конституція.

2. Гуманістична спрямованість української культури цього періоду та її відображення у творчості Ф. Прокоповича та Г. Сковороди. Барокова філософія професорів Києво-Могилянської академії.

3. Роль Б. Хмельницького, І. Мазепи, П. Могили в розвитку української культури.

4. Основні жанри української літератури XVII—XVIII cт.: віршова сатира, історична драма, інтермедія, вертепна драма.

5. Своєрідність українського бароко в загальноєвропейському контексті. Школи іконопису. Український портретний живопис XVII—XVIII ст.

Характеристика соціокультурної ситуації. Вплив гуманістичних ідей західноєвропейського Відродження. Передумови початку нового етапу в українській культурі. Полемічна література. Берестейська церковна унія. Селянсько-козацькі повстання. Національно-визвольна боротьба за незалежність України під проводом Б. Хмельницького. Договори Хмельницького з Польщею, Росією. Піднесення соціальної та культурної активності українського народу. Створення світської культури та системи освіти.

Технічні досягнення. Запровадження масового книгодрукування в Острозі, Львові, Києві. Розвиток діяльності Острозької академії, Києво-Могилянської академії. Створення культурно-освітнього гуртка при Києво-Печерській лаврі. Створення і впровадження запорозькими козаками ідеї народовладдя і свободи особистості. Конституція Пилипа Орлика — перша демократична конституція у світі.

Формування культури українського бароко. Бароко як відображення патетики національно-визвольної боротьби, з’єднання творчих сил духовенства, братств і козацтва. Характерні риси бароко: його дивовижність, динаміка, емоційність, експресивність, пишність, драматизм, містицизм.

Формування бароко в літературі, філософії, архітектурі, живопису.

Характерні риси літературного бароко: багатослів’я, пишномовність, патетика, епітети, метафоричність, антитези. Бароко в поезії, драматургії, полемічній літературі. Коротка характеристика літературних пам’яток від культурно-національного відродження 20-х—30-х років XVII ст. до творчості Г. Сковороди та «Історії Русів». Творчість С. Яворського, Ф. Прокоповича, Захарія Копистенського, Лазара Барановича, М. Смотрицького та ін. Козацькі літописи Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб’янки. Прихильність українських діячів до західної моделі культури.

Філософія бароко професорів Києво-Могилянської академії. Ідеї гуманізму, реформації, просвітництва; залежність прогресу від розвитку освіти і культури. Людина та її досконалість як об’єкт дослідження філософів бароко і розуміння залежності людини від сил Всесвіту. Людина як мікрокосм у макросистемі Всесвіту. Мислення і дух як засіб єднання людини з Богом. Прагнення добра і блага через очищення від гріховності.

Українське, або козацьке, бароко в архітектурі. Характерні риси: планово-ландшафтно-просторова підпорядкованість ідеї тріумфу, динамізм, експресія, пишність.

Барокова споруда як частина просторово-архітектурно-ландшафтного ансамблю. Пишність ліплення, його широкі декоративні можливості. Зразки бароко: Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський у Києво-Печерській лаврі, там само церква Різдва Богородиці, дзвіниця Й. Г. Шеделя, дзвіниця Степана Ковніра, будинок музею книгодрукування в лаврі, церква Спаса на Берестові, будинок полкової канцелярії в Чернігові, Воздвиженський собор у Полтаві.

Школи архітектурного українського бароко. Розвиток барокового живопису. Характеристика барокового іконопису та світського живопису. Епітафіальний, ктиторський, парсунний, монарший портрет. Характерні риси живопису бароко: рослинний орнамент, використання елементів фольклору; поєднання світських та іконописних елементів в одязі; реалізм трактування обличчя; уквітчаність, незвичайність, дивовижність, їх протиставлення реалістичності, героїчна патетика.

Характеристика української музичної культури XVII—XVIII ст. Творчість М. Березовського, А. Веделя, Д. Бортнянського.

Богдан Хмельницький в історії України

Під Жовтими Водами розбив військо Стефана Потоцького, а його самого взяв до неволі. Під Корсунем розбив головні польські сили і взяв до неволі обох польських воєначальників: Потоцького й Калиновського. Пани й орендарі, зачувши про те, що сталося коло Жовтих Вод і Корсуня, самі почали втікати з України, утік також і князь Ярема Вишневецький, найжорстокіший ворог козаків.

Визначною подією в Україні було прийняття рішення Богданом Хмельницьким про возз'єднання України з Росією, яке відбулося в місті Переяславі 1654 року.

Гетьман Хмельницький має в українській історії велику славу, бо він перший рішуче повів козацьке військо до боротьби за волю народу і рідної землі.

Про Хмельницького народ складав пісні, з яких багато дотепер збереглося. Його прославили декотрі наші письменники у віршах, в оповіданнях і повістях. У Києві, на площі перед храмом святої Софії, стоїть гарний пам'ятник Хмельницькому.

Роль Івана Мазепи в розвитку української культури

Державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освіченістю.

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразку. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу.

Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї Мазепи.

З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Всякими способами Мазепа допомагав, сприяв розвитку освіти в України. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, які на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могилянську Академію, дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 році наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови "всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитись".

Роль п.Могили в розвитку Української культурі

1.2 Початок церковної кар'єри

Петро Могила був вихідцем з давнього молдавського боярського роду. Він народився 21 грудня 1596 року в сім'ї валаського і молдавського господаря Симеона Могили та семигородської княжни Маргарет. В 1607 році внаслідок боротьби за владу батько хлопця загинув. Після смерті Симеона Могили та після захоплення в 1612 році Кантемиром Мурзою молдавсько-валахійських володінь, княжна Маргарет разом з сином мусили покинути Молдавію та переїхати на українські землі Речі Посполитої, де їх прийняли родичі -- князі Стефан Потоцький, Самуїл Корецький та Михайло Вишневецький. [66, 3]

Початкову освіту Петро Могила здобув у Львівській братській школі, організованій в 1586 році для захисту та збереження православної віри. Сімейство Могил дотримувалося православ'я і мало тісні зв'язки з Львівським братством, постійно допомагаючи йому коштами та послугами у будівництві. Львів був неподалік від тодішніх молдавсько-валахійських володінь і Львівське братство, відчуваючи потребу в коштах, часто зверталося до одновірних молдавських господарів з проханнями про матеріальну допомогу.

Подальшу освіту Петро Могила здобував у європейських університетах. Спочатку він здобув освіту в Польській академії в Замості, а згодом вчився у різних навчальних закладах Голландії та в Парижі.

Петро Могила вільно володів грецькою та латинською мовами і досить швидко опанував богословську науку. Після повернення до Речі Посполитої він пішов на військову службу, брав участь у Цецорській битві 1620 року та Хотинській битві 1621 року. [8, 176]

Мало відомо про період життя Петра Могили, починаючи від його участі в Хотинській битві та до посвяти у сан києво-печерського архімандрита. Могила почав часто відвідувати Київ і брати активну участь у справах православної віри. Київський історик С. Голубєв вважає, що окрім православного виховання цьому посприяли й часті зустрічі Петра Могили з митрополитом Іовом Борецьким, його наставником ще за часів навчання в Львівській братській школі. Спілкування з Іовом остаточно завершило формування поглядів Петра Могили і, по суті, визначило напрям його подальшої життєвої діяльності. У 1625 році він прийняв чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі.

Після смерті 21 березня 1627 року архімандрита Печерської лаври Захарія Копистенського, у грудні 1627 року на цю посаду було посвячено Петра Могилу. У цей час йому виповнилося тридцять років. В такому віці обрання на таку високу церковну посаду здійснювалося чи не вперше. Очевидно, цьому посприяла підтримка Борецького та інших впливових шляхетських сімей, які сповідували православну віру, попереднє іночество Петра Могили та його особисте багатство. 1628 року польський король Сигізмунд III затвердив Могилу на цій посаді. [8, 179]

М. Костомаров так оцінював перші кроки Петра Могили:

«Новий архімандрит зразу ж виявив свою діяльність на користь монастиря, завів нагляд над священнослужителями у селах лаврських маєтків, малограмотних наказав учити, а впертих і своєвільних піддавати покаранням: оновив церкву, не шкодував витрат на прикрашення печер, підпорядкував лаврі Пустинно-миколаївський монастир, заснував Голосіївську пустинь, побудував за свій рахунок при лаврі богадільню для жебраків і задумав завести при Печерському монастирі вищу школу.» [32, 13]