Десять років він пас свиней. І, коли ставало зовсім нестерпно, потайки збігав до Пекіна, де на запиленому складі читав наукові праці з фізики елементарних частинок. Тоді, в роки «культурної революції», в країні були конфісковані всі книги. Тому що в ті часи китайське керівництво вважало, що для процвітання країни достатньо однієї-єдиної книжки - червоного томика з висловами «великого керманича» Мао Цзедуна.

«Культурна революція» відняла у фізика-ядерника Чень Цзяера кращі роки життя. Він був одним з чотирьох аспірантів, яких китайський уряд на початку 1960-х відправило на стажування за кордон. Коли в 1965 році Чень повернувся з Оксфорда, йому запропонували очолити дослідний інститут з величезним бюджетом і сотнями співробітників. Але незабаром після цього вчених відправили пасти свиней.

«Може, так вони хотіли надихнути нас на нові відкриття? - Жартує тепер 75-річний Чень. - Адже на Ньютона зійшло осяяння, коли йому на голову впало яблуко ». Губи фізика кривляться в посмішці. Це не посмішка, а, швидше, гримаса жаху, який охоплює вченого при думці про наслідки культурної революції.

Лише в 1978 році, коли Ден Сяопін проголосив, що освіта і наука більше не вважаються контрреволюційною діяльністю, китайським фізикам дозволили повернутися до роботи. «Мене тут же призначили президентом державного фонду природничих наук. Уявляєте? »- Говорить Чень, посміхаючись. Ось вже воістину карколомна кар'єра: свинопас, який став керівником головного відомства з точних наук.

Чень натхненно демонструє обладнання НДІ фізики важких іонів - майже всі застарілі прилади замінені новітньою технікою. Тут він разом зі своїми учнями займається нанотехнологія-ми, розробляє проект плазмового лазера. Про роки «вимушеного простою» за часів «культурної революції» Чень говорить як справжній китаєць: «Щоб надолужити упущене, ми почали працювати з подвоєною силою».

в порівнянні з похмурими часами молодості Чень Цзяера ситуація в сьогоднішньому Китаї змінилася кардинально: жодна країна світу не підтримує своїх учених так потужно, як Китай. Сотні тисяч молодих китайських фахівців ста-лшруются у найкращих університетах світу, щоб потім, залучені привабливими перспективами, повернутися на батьківщину. Уряд Китаю рішуче налаштований: країна прагне стати науковою наддержавою. І на шляху до цієї мети переживає другу молодість - з усіма притаманними їй сподіваннями і помилками, авантюризмом і бунтарством. В ідеалі ці контрасти повинні гармонійно доповнювати один одного, як інь і янь. Але в реальності вони існують паралельно. І китайське наукове співтовариство виробляє на стороннього спостерігача двоїсте враження. Воно і захоплює, і розчаровує одночасно; здається відкритим і неприступним, самовпевненим і глибоко закомплексованим. У чому причина такого дисбалансу? І чого л <дати від Китаю західній науці?

Сьогоднішній Китай схожий на неспокійного підлітка. Країну переповнює прагнення змінити світ і впевненість у тому, що їй це під силу. Новітній символ цього шаленого пориву молено побачити в технопарку Пудуна-ультрасучасного району на сході Шанхаю. Блискучий алюмінієвий корпус Шанхайської синхротронної установки схожий на приземлилася літаючу тарілку.

Цей циклічний прискорювач заряджених частинок, будівництво якого обійшлося в 150 мільйонів євро, - один з найпотужніших у світі. У його кільцевої вакуумній камері довжиною 430 метрів електрони розганяються майже до швидкості світла і з допомогою вбудованих магнітів утримуються на круговій траєкторії, завдяки чому починають випускати інтенсивне випромінювання. По спеціальних каналах їх світло відводиться до восьми експериментальним станціям, призначеним для самих різних досліджень. Тут проводять свої досліди фізики-ядерники та археологи. Біохіміки вивчають просторову будову молекул білка, а вірусологи отримують безпрецедентно чіткі «фотографії» клітин вірусу свинячого грипу.

«Графік експериментів розписаний на рік вперед», - каже 45-річний Чжао Чженьтан, заступник директора Центру синхротронного випромінювання. Тут працюють 300 співробітників, і майже всі вони молодші Чжао Чже-ньтана. Невимушену компанію молодих людей, які збираються вранці в його кабінеті, можна прийняти за студентів-практикантів. Насправді ж це керівники наукового комплексу. Усі вони вчилися за кордоном, де засвоїли західний стиль роботи, і тепер горять бажанням використати свої знання на благо батьківщини.

Ще наочніше віра китайських вчених у власні сили проявляється в космонавтиці. Вони практично самостійно розробили всі космічні технології. На острові Хайнань будується улсе четвертий китайський космодром; регулярно запускаються супутники, розробляється проект висадки на Місяць, створюється орбітальна станція. Все це свідчить про потужність країни, яку все ще відносять до розряду «розвиваються».

Вражаючі досягнення Китаю були б неможливі, якби в основі китайської культури не лежав принцип: «Вчитися і застосовувати вивчене на практиці - ось істинна радість». Цю фразу з «Розмов і міркувань» Конфуція тут донині вважають священною заповіддю.

Однак вища освіта нинішня китайська молодь воліє отримувати за кордоном. А якщо китайський вчений стане на Заході професором, то на батьківщині перед ним відкриються всі двері. «Тисяча талантів» - так називається державна програма з повернення в країну з-за кордону перспективних наукових працівників. Її зміст полягає в тому, щоб вчені домагалися успіхів у себе на батьківщині, а не в тих країнах, де отримали освіту.

Адже наука - це питання національного престшка. Сьогодні в Китаї навіть для захисту кандидатської дисертації потрібно опублікувати кілька статей в міжнародних наукових журналах. Ось чому в редакції престижних видань нескінченним потоком йдуть рукописи з Китаю. Проте багато західних вчені ставляться до наукових робіт китайських колег з недовірою: надто вже часто ті фальсифікують результати досліджень.

Підробка і плагіат - звичайне явище в науковому співтоваристві Китаю. Наприклад, на початку 2010 року один відомий хімічний журнал шокував своїх читачів повідомленням про те, що 70 опублікованих у ньому статей двох професорів китайського Цзінганьшаньского університету містять завідомо неправдиві відомості. Автори просто запозичили у своїх колег дані про просторове будову кристалів, безсоромно підмінили на цих схемах деякі атоми і видали їх за нові кристалічні структури.

Таке безвідповідальне поводження з інтелектуальною власністю - головна перешкода для участі китайських учених у міжнародних наукових проектах. За оцінкою американських спецслужб, крадіжка ідей і технологій китайцями щороку завдає економіці США збиток у розмірі 50 мільярдів доларів.

Втім, зараз китайський уряд якраз проводить масштабну перевірку дотримання принципів наукової етики. Але робить це на китайський манер, не зраджуючи розголосу результати. Надто вже делікатна ця тема.

Хань Сяодін, який представляє в Пекіні німецьке Товариство Фаунгофера, яке підтримує прикладні наукові дослідження, вважає, що ситуація із захистом авторських прав у Китаї покращується. Символом змін став проект будівництва в Пекіні нового будинку Центру захисту авторських прав у формі знака копірайту ©. Хань Сяодін впевнений, що Китай на вірному шляху: «Перед іноземними компаніями, котрі поставляють високотехнологічне обладнання в наші лабораторії, відкриваються такі економічні перспективи, які з лишком компенсують усі ризики, пов'язані з крадіжкою ідей».

Ось тільки ділитися з Заходом власними передовими технологіями китайці явно не поспішають. Коли китайський фізик Чень Чуантянь зумів виростити кристали, що дозволяють генерувати ультрафіолетове лазерне випромінювання, його дослідження були тут же засекречені. Китайська влада хоче зберегти монополію на цю розробку.

Схоже, відкритий обмін знаннями, який Альберт Ейнштейн вважав запорукою наукового прогресу, поки що залишається для Китаю далеким ідеалом. Тим не менш і китайські, і західні вчені з азартом першопрохідців освоюють новий науковий простір. Не в останню чергу це пов'язано з тим, що ректори західних університетів теж рвуться прийняти участь у наукових проектах, фінансованих Китаєм.

Тим часом Китай, як і личить міцніючої молодому організму, починає усвідомлювати свої сильні сторони і намагається нарощувати науковий потенціал саме в цих областях - математики, хімії, фізики, наноінженери і комп'ютерних технологіях. Країна демонструє видатні досягнення в геології. Наприклад, в Пекіні створено Інститут з вивчення тибетського високогір'я. Його співробітники

під керівництвом гляціолога Яо Таньдуна ведуть дослідження на «оперативному просторі» від Паміру до кордонів з В'єтнамом. Одних тільки льодовиків у «віданні» вчених - 36 ооо, а в холодильниках інституту зібрано безліч зразків льоду, що зберігають інформацію про мільйони років геологічної історії Землі.

Ще один науковий «коник» Китаю-палеонтологія. Місцевим вченим пощастило: на території країни знаходиться кілька найбільших скупчень скам'янілостей. Наприклад, на нагір'ї Жехе в північно-східній частині Китаю виявлені скам'янілі останки пернатих динозаврів, стародавніх птахів і деяких з перших квіткових рослин.

Важливе місце відводиться і медицині. Традиційна китайська медицина втрачає популярність. Молодь ставиться до неї скептично, роблячи ставку на сучасні методи діагностики і синтетичні медикаменти. Парадокс у тому, що в іншому світі східна медицина настільки затребувана, що китайські інститути, що спеціалізуються на її викладанні, буквально «окуповані» західними студентами.

Втім, деякі китайські лікарі примудряються поєднувати древні знання з сучасними методами. «Як ви думаєте, скільки мені років?» - Запитує З Квокфай, моложавий невролог з Гонконзького університету. Питання явно із секретом, на вигляд йому не більше п'ятдесяти. «Мені 62!» - Торжествує він. Може, він відкрив джерело вічної молодості? У відповідь учений, що вивчає процеси старіння, розповідає про ягоди рік-жи, так званому «тибетському барбарисі», яскраво-червоні ягоди якого споконвіку використовуються як тонізуючий засіб. «Їх вплив на організм ніколи не вивчалася науково», - пояснює він, проводячи екскурсію по своїх ультрасучасним лабораторіям.

Зі Квокфай отримав ступінь доктора медичних наук у США. У його послужному списку - 200 наукових публікацій і десять патентів на відкриття, він член Китайської академії наук та іноземних наукових організацій. «Нам вдалося точно з'ясувати механізм дії ягід годжі при глаукомі, - говорить він. - На черзі - дослідження старечого недоумства і діабету ».

У Китаї взагалі дуже сприятливе середовище для розвитку біологічних наук. Етичні норми тут м'якше, ніж у країнах Заходу, проводити експерименти за участю людей і досліди на лшвотних простіше. Тому китайські генетики і дослідники стовбурних клітин частіше за своїх колег у Європі стають героями сенсаційних статей з помітними заголовками: «Китайці клонують людські ембріони», «Мавпи з пробірки» або «Миша-клон вирощена з клітки шкіри».

а ось гуманітарні науки в умовах дослідного буму не процвітають. Якщо в 1980-ті роки національний підйом у Китаї проходив під знаком відродження культури, то зараз наголос робиться на техніку і точні науки. Мало не половина членів політбюро ЦК компартії КНР - інженери за освітою. Напевно, ні в одній країні світу немає стільки вчених серед вищого політичного керівництва. Наприклад, президент Академії наук КНР Лу Юнсян - ще й заступник голови Постійного комітету Всекитайських зборів народних представників. Він упевнений: смичка науки, політики і партії - лсізненная необхідність: «Тільки так ми зможемо регулювати розвиток країни, вирішувати проблеми та працювати на благо людства».

Статистичні дані про досягнення вітчизняних вчених викликають в Китаї такий л <е захват, як перемоги на Олімпіаді. Тільки китайці могли створити таку систему оцінки рівня світових університетів, як горезвісний «Шанхайський рейтинг», в якому одним з критеріїв оцінки вищого навчального закладу слугує кількість нобелівських лауреатів серед його випускників.

Поки що китайські вузи займають у цьому списку нижні рядки, хоча в 2009 році їх рейтинг мало не підскочив, коли Нобелівську премію з фізики отримав уролсенец Шанхаю Чарльз Куен Као. У середині 1960-х він, як і Чень Цзяер, навчався в аспірантурі в Англії. Але Куен Као затримався там довше, тому міг займатися розробкою оптоволоконних технологій, не побоюючись бути «разл <алованним» у свинопаси.

Куен Као ніколи не відрікався від своєї батьківщини і зрештою повернувся додому, але не в КНР, а в Гонконг, який тоді ще був під британським управлінням. Але тепер нобелівські лаври вченого як мінімум наполовину належать Китаю. Що дуже непогано для початку.

За матеріалами журналу "ГЕО

Давні часи

Мохенджо-Даро

Люди, які займалися рибальством і полюванням, жили на території Індії у IV тисячолітті до н. е. Перша цивілізація (індська, також названа протоіндською або хараппською) розвинулася в долині Інду в середині III тисячоліття до н. е. і проіснувала близько тисячі років. Сліди цієї древньоіндійської цивілізації знайдені на півострові Катхіявар у Гуджараті, а в 1922 археологи виявили залишки поселень бронзової доби: Хараппи (у Пенджабі) і Мохенджо-Даро (у Сінді).

В середині II тисячоліття до н. е. у Північну Індію з Центральної Азії через басейн Інду прийшли арії, які у VII—VI століттях до н. е. заснували в долині Гангу свої держави.

У V ст. до н. е. у долині Гангу було кілька дрібних держав, які ворогували між собою.

У IV ст. до н. е. на північний захід Індії прийшли війська Александра Македонського, успішно подолавши опір племен, які жили в долині Інду. Однак в долині Гангу ситуація до того часу змінилася. Царі держави Магадха об'єднали дрібні держави в одну сильну і відбили греко-македонський напад. Незабаром владу у Магадха захопив Чандрагупта з роду Маур'їв, а за його онука Ашоки (III ст. до н. е.) царі Магадхи правили вже майже всією Індією (крім самого півдня Індостану), і їхню державу називають імперією Маур'їв. Могутня держава Маур'їв розпалася на початку II ст. до н. е. і почала зазнавати нападів скіфів, греків тощо.

У I ст. н. е. у Північно-Західній Індії виникає величезна імперія Кушан, яка досягла найбільшої могутності у II—III ст. н. е., коли до її складу входили Афганістан, Центральна Азія та індійські території до річки Нарбада. У IV ст. н. е. держава Магадха знову об'єднала Північну Індію, за ім'ям правлячої династії її називають імперією Гуптів. У цей період завершено архітектурний трактат «Манасара».

У плануванні міст чітко відбивається кастовий розподіл. У V ст. н. е. в Індії була високо розвинута наука. Цифри (і позиційна система користування ними), якими ми користуємося і називаємо арабськими, запозичені у арабів, але самі араби перейняли їх у індійців. Головний винахід давньоіндійських математиків — введення в цифрову систему нуля.

Древні індійські племена розмовляли різними мовами, але всі освічені люди знали єдину літературну мову — санскрит, який відігравав в Індії таку ж об'єднуючу роль, як латина у середньовічній Європі. На санскриті писали художні і релігійні праці, закони і наукові твори. Граматика санскриту, складена індійським вченим у V ст. до н. е., — найдавніша граматика на землі. Поет і драматург V ст. н. е. Калідаса відіграв таку ж роль в індійській літературі, як Гомер і Шекспір у європейській. Вторгнення ефталітських племен з північного заходу у V ст. н. е. призвело до занепаду імперії. На території плоскогір'я Декан одне за одним виникали і розпадалися царства Сатаваханів, Вакатаків і Паллавів, на півдні в перші століття нашої ери могутньою була держава Чера.

[ред.]

Середньовіччя

Період індійського середньовіччя тривав понад тисячу років (з VII по XVIII ст.) і поділявся на два етапи: утворення та розпад невеликих відособлених феодальних князівств; а потім — виникнення централізованої держави — Делійського султанату (XIII—XIV ст.). Другий етап завершує імперія Великих Моголів XVI—XVIII ст. З початку XI ст. Індія зазнає вторгнення мусульман. Роздроблені князівства не могли чинити серйозного опору, і до початку XIII ст. у Північній Індії сформувався Делійський султанат з верховною владою мусульманських феодалів, що розширився за рахунок територій Східної і Південної Індії. В кінці XIV ст. від султанату відокремилися Бенгалія і князівства Декана, а після спустошливого нашестя Тимура султанат розпався.

у храмі Віттала у Віджайянагарі (сьогодні Хампі, штат Карнатака)

На початку XV ст. у Південній Індії сформувалася імперія Віджайянагар, яка існувала з 1336 по 1565 р. На руїнах Делійського султанату на початку XVI ст. виникає держава Великих Моголів, заснована Захируддіном Мухаммедом Бабуром, а під час його наступників, особливо при Акбарі (1506—1605), вона охопила весь півострів Індостан. Імперія Моголів слабшала, і в 1739 р. правитель Ірану Надір-шах зайняв Делі.

[ред.]

Новий час

Детальніше у статті Британська колонізація Індії

Перші європейці — португальці з'явилися поблизу берегів Індії у XVI ст. Вони захопили Гоа та інші території на західному узбережжі. Потім прийшли голландці, французи та англійці. Протягом століття у Західній Європі у різних країнах виникли Ост-Індські кампанії, які боролися за колонізацію Індії. До XVIII ст. наймогутнішими стали французька Ост-Індська компанія, що виникла у 1664 р., та англійська Ост-Індська компанія, заснована на початку XVII ст.

Роберт Клайв, перший губенатор Бенгалії

У 1757 р. англійці захопили Бенгалію. Внаслідок зіткнення економічних інтересів почалася семилітня війна, що закінчилася у 1763 р. перемогою Англії і втратою Францією майже всіх індійських володінь. Найтривалішим і найбільш наполегливим із збройних виступів було повстання сипаїв 1857 р., яке самі індійці називають війною за незалежність.

В ході повстання сипаїв 1858 року англійський парламент прийняв закон про ліквідацію Ост-Індської компанії. Індія ставала складовою частиною Британської імперії, а королева Вікторія була проголошена імператрицею Індії. Керувати країною повинен був генерал-губернатор, що згодом отримав офіційний титул віце-короля. Його діяльність, як і всієї адміністрації Британської Індії, контролювалась відповідальним перед парламентом міністерством у справах Індії.

Військова реформа призвела до розформування сипайських полків і суттєвого збільшення чисельності англійців в армії. Зросла роль армійських найманців. При цьому британський уряд зобов’язувався поважати традиційну індійську варно-кастову систему.

У 1861 році парламент прийняв закон про організацію законодавчих Індійських рад при генерал-губернаторі та губернаторах провінцій. Була проведена судова реформа за англійським зразком. Право брати участь у виборах отримувало 1% населення.

В 1857 році було відкрито університети в Калькутті, Мадрасі та Мумбаї з викладанням англійською мовою, що мало б забезпечити підготовку про англійських кадрів колоніальної адміністрації із самих індійців. Нормою ставало використання англійської мови як офіційної. Книги та періодика публікувались виключно англійською. Активне проникнення елементів британської політичної культури сприяло проникненню в Індію європейських ідей та ідеалів.

Розвиток капіталізму у другій половині XIX ст. привів до формування робітничого класу, а тяжкі умови праці — до страйків. Наприкінці XIX ст. у національному русі сформувалися два напрямки: ліберальний, який не закликав до повалення колоніального режиму, і лівий радикальний, що вимагав ліквідації феодального та колоніального гніту.

У 1885 р. була створена загальноіндійська партія — Індійський національний конгрес. На початку XX ст. в Індії почався рух бойкоту англійських товарів — свадеші. У Бомбеї було проведено політичний страйк, створювалися робочі профспілки, які об'єдналися у Всеіндійський конгрес профспілок. У 20-х роках почався сатьяграхі — рух громадянської непокори під керівництвом Ганді. Адвокат Махатма Ганді повернувся в Індію з Південної Африки і присвятив своє життя боротьбі з дискримінацією корінного населення і за незалежність країни, особливо після розстрілу в Амрітсарі неозброєних демонстрантів. Головною заслугою Ганді є залучення до боротьби за незалежність селян.

[ред.]