Субрегіональні відносини в Східній Азії
Традиційною для Східної Азії останні кілька десятиліть була модель «розподілу праці» – Японія брала на себе головування в питаннях регіональної економіки і фінансів, АСЕАН – в координуванні регіональних інститутів, а Китай і США – в питаннях безпеки. Проте зростання Китаю і збільшення його ваги у політичних, економічних та безпекових справах регіону, дають йому підстави претендувати на повномасштабне регіональне лідерство, за якими стоять мотиви від розширення його політичного впливу і нарощування військової могутності до зростаючих потреб в енергоносіях. Фактично, на даному етапі очевидними є спроби встановлення китайської монополії на вирішення завдань безпеки в межах регіону.
Підтримка Китаю дозволила АСЕАН перебрати на себе провідну організуючу роль в цілій низці регіональних ініціатив з безпеки, в тому числі що стосується АРФ. США посідають міцні позиції в АПЕК і шестисторонніх переговорах, є також членом АРФ і не виключено займатимуть ключову позицію в запропонованому Регіональному форумі Північно-східної Азії.
Тож, на формування нової системи регіональної безпеки в Східній Азії значний вплив здійснює процес консолідації країн навколо Китаю і США. Іншими факторами оформлення системи регіональної безпеки виступають регіональні конфлікти, загрози та наявність значної економічної взаємодії між регіональними державами. Поки колективна система знаходиться на стадії формування, основним інструментом зниження рівня військової загрози в регіоні залишаються військові союзи укладені між США та Японією, Республікою Корея, Філіппінами, Таїландом, Австралією і Новою Зеландією, а також інтенсивне співробітництво в питаннях безпеки із Сінгапуром та Тайванем.
Три основні елементи, якими керуються США у своїх підходах до Східної Азії: збереження власної військової присутності в АТР, підтримання існуючих військових союзів та запобігання утворенню нових союзів іншими державами. У 2006 р. Міністерство оборони США ухвалило рішення, згідно якого в Тихому океані завжди має перебувати половина авіаносних з’єднань ВМС та 60 % підводних човнів.
Ступінь мілітаризації країн регіону є одним із найвищих в світі. США залишаються провідною військовою державою в регіоні з понад стотисячним військовим контингентом в Тихоокеанському басейні. Тут також розташовані три з шести найбільших за чисельністю збройних сил світу: Китай, КНДР та Республіка Корея. При цьому Китай є ядерною державою, Північна Корея заявляє про це, а Південна – має реальні можливості створити ядерний арсенал за кілька років. Проводить масштабну модернізацію своїх військ Японія.
В умовах надмірної строкатості країн регіону, співіснуванні кількох етносів та релігійних груп в межах однієї держави, наявності територіальних диспутів, суперництво між великими державами може набути форм використання реальних і потенційних конфліктів, що існують як між країнами регіону, так і всередині них. Найбільш характерним проявом цієї тенденції є підтримка ззовні сепаратистських рухів і опозиційних груп. У зв’язку з цим, яскравим прикладом є Китай, який постійно стикається в проблемою Тибету та СУАРу (Синцьзян-Уйгурського автономного району).
Географічно майже всі потенційні конфлікти розташовані в безпосередній близькості від Китаю. До них належать: Корейський півострів, Тайванська протока, Південно-Китайське море, Тибет, Синцьзян-Уйгурський район. Конфліктну ситуацію створюють також невирішені питання суверенітету над Південно-Курильськими островами (між Японією та Росією) та островом Токдо (між Японією та Республікою Корея).
Силовий потенціал США в новій системі відносин в Східній Азії може бути врівноважений тільки стратегічною могутністю Китайської Народної Республіки. Китай займає міцні позиції в новій розстановці сил в Східній Азії. На відміну від Японії, свого регіонального конкурента, він володіє достатніми власними ресурсами для підтримання сталого економічного розвитку та стратегічної незалежності. Згідно прогнозів, до 2025 р. Китай обійматиме позицій другої за величиною економіки в світі та провідної військової сили.3[3]
Китай спроможний до проекції сили за власні територіальні межі, до активного захисту своїх інтересів у всьому регіоні. Основна ставка Китаєм робиться на «м’яку силу» і розширення зв’язків із країнами Південно-Східної Азії, у відносинах із якими робиться акцент на привабливості спільних азійських цінностей, а також укладання угод про створення зон вільної торгівлі – АСЕАН+1 (КАФТА), економічно вигідної для країн АСЕАН. Її фактичне створення планується завершити до 2010 р.
План дій Китаю видається очевидним: створення зон вільної торгівлі на сприятливих для країн АСЕАН умовах, що врешті-решт підпорядковано ідеї «прив’язати» економіки країн ПСА до Китаю і створити модель залежності від китайського ринку, інвестицій, капіталу. Наслідком успішної реалізації такої стратегії може стати те, що інші країни Південно-Східної Азії перестануть розглядати США як основного контрибутора безпеки. На шестисторонніх переговорах щодо ядерної програми Північної Кореї вже лунають пропозиції аби США передали свою лідерську роль Китаю.
В новому балансі сил у Східній Азії достатньо сильними є позиції Японії. Вона постійно модернізує свої сили самооборони, оснащуючи їх найбільш передовими військовими технологіями. В разі перегляду мирних статей Конституції, Японія може увійти до числа провідних військових держав не тільки регіонального, але й глобального рівня. Китай розглядається в Токіо як конкурент у доступі до енергоресурсів, формуванні вигідного політико-економічного середовища у Південно-Східній та Центральній Азії. Будучи країною з найбільшими фінансовими і технологічними ресурсами в регіоні, Японія не є незалежною у своїй зовнішній політиці. Останнім часом, це викликає невдоволення всередині країни. Токіо не поділяє надмірного оптимізму від обрання президентом США Б. Обами, оскільки очікує від нього збільшення протекціоністських заходів проти країн, з якими наявним є значний торговельний дефіцит (Японія належить до них) і, не виключено, повторення «торговельних воєн» зразка 90-х рр. Не менше занепокоєння викликає в Токіо і зміни в політиці США щодо ядерної програми КНДР. Наприкінці свого терміну урядування Дж. Буш вирішив піти на прямі переговори з північними корейцями, фактично відклавши проблему японських викрадених громадян на другий план.
Беручи до уваги поширені в японському суспільстві настрої змінити Конституцію і загалом негативне ставлення до американської військової присутності в Японії, цілком можливим є перегляд деяких умов американсько-японського союзу. З іншого боку, зростаючий Китай виступає як консолідуючий фактор у відносинах США і Японії.
Зв’язки в сфері торгівлі й фінансів створили тісну взаємозалежність між Японією і Південною Кореєю, але південнокорейське суспільство негативно сприймає японців. Фактично, Японія й Республіка Корея балансують на грані розвитку конфлікту, який визріває на ґрунті взаємних образ минулого та територіальних претензій (о-в Токдо)4[4].
Республіка Корея прагне зайняти центральне місце в системі економічних відносин регіону. Для успішного просування на цьому шляху вона планує перенести товарне виробництво в Китай і КНДР, зосередившись на експорті високих технологій і підтримці компаній, які є висококонкурентними на світовому ринку. В питанні, яке сконцентроване передовсім на безпеці на Корейському півострові, Сеул продовжує значно залежати від США, однак певні кроки робляться ним для встановлення більш стабільних відносин з Китаєм та країнами АСЕАН.
Конкурентом Китаю, особливо у боротьбі за вплив у Південно-Східній Азії є Індія, яка вважає ПСА своїм «районом особливих інтересів». Останнє десятиріччя Делі проводить політику «погляду на Схід», яка передбачає нарощування своєї присутності в регіоні. Військовий аспект відіграє значну роль в цій політиці. Відбувається зближення Індії і Японії, а на глобальному рівні Японія і Індія потрібні Вашингтону як противага Китаю.
Проводяться спільні навчання Індії і В’єтнаму в Південно-Китайському морі, між ними підписані угода про співробітництво в сфері ядерних досліджень. Офіційно метою навчань оголошується боротьба з піратством, а ядерне співробітництво характеризується як «мирне», однак партнером Індії виступає потенційно найбільш сильна і найбільш антикитайсько налаштована (в силу історичних причин) країна Південно-Східної Азії. Інтереси спільного стримування китайського проникнення в ПСА робить «малопомітним» авторитарний характер нинішніх правлячих сил у В’єтнамі і для США.
Що стосується країн АСЕАН, країни-члени організації намагаються перетворити її на основний майданчик з безпеки в регіоні. Так само, розширюючи коло учасників в різних форматах колективного діалогу, вони переслідують мету створення балансу Китаю. Багато в чому АСЕАН покладається на модель «залучення» ЄС аби стимулювати зміни в таких найбільш відсталих країнах регіону як М’янма та Лаос. Основна мета АСЕАН – досягнути миру і стабільного регіонального розвитку, а свою основну функцію вона вбачає в тому, аби стати двигуном в побудові більш передбачуваних і конструктивних відносин між країнами Східної Азії.
Відділ зовнішньополітичних стратегій
(Ю. Курнишова)
http://www.niss.gov.ua/Monitor/januar2009/1.htm