1)Мета,завдання,об’экт та предмет курсу “Iсторiя Украiни”.Iсторичнi дже­рела. Icторiографiя. Перiодизацiя iсторii Украiни. “Iсторiя-вчителька життя”-Марк Туллiй Цицерон. Мета iсторii – знайти зв’язок минулого з сучасним, причин i наслiдкiв. Мета вивчення iсторii полягаэ в тому,щоб пiзнаючи минуле,розумiти cьогодення i бути спроможним передба­чити минуле.Завдання: -пiзнавальнi (знай­омство з певними подiями нашого мину­лого,iменами видатних полiтикiв, держав­них i громадських дiячiв,талановитими представниками культури); -прогностичнi (закономiрностi розвитку iсторii допома­гають зрозумiти сутнiсть та перспективи розвитку нашого суспiльства); -виховнi (формування громадянина з активною життэвою позицiэю).Об’экт вивчення-процес виникнення та розвитку людського суспiльства на всiх укр.землях з найдавнiших часiв до сьогодення. Пред­мет-рiзнi сфери життя людського суспiльства(господарська,полiтична, ду­ховна) в iх постiйному розвитку. Джере­лами історії України є матеріальні носії іс­торичної інформації, що безпосередньо ві­дображають той чи інший бік діяльності людей.Сукупність історичних джерел кла­сифікують на п'ять основних типів: 1)речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: за­соби виробництва, предмети побуту, мо­нети та архітектурні пам'ятки; 2)етнографічні джерела — пам'ятки, які мі­стять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу; 3)лінгвістичні джерела — дані з історії роз­витку мови; 4)усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислі­в'я, приказки та ін.; 5)писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань. Істо­ріогра́фія — iсторiя історичної науки в цілому, а також сукупність досліджень, присвячених певній темі або історичній епосі (наприклад, історіографія Хмельнич­чини), або сукупність історичних робіт, об'єднані в ідеологічному або національ­ному відношенні (наприклад, марксист­ська історіографія, французька історіогра­фія). Також, історіографія це наукова дис­ципліна, що вивчає історію історичної на­уки. У найбільш широкому (і в менш вжи­ваному у сучасній мові) значенні історіог­рафією називається сама історична наука, власне опис історії, історіограф - те саме, що історик.Э декiлька варiантiв перiодизацii iсторii.Сутнiсть iх визначаэться тим фактором,якому вченi надають зна­чення базового в розвитку iсторичного процессу.Наприклад: -рiвень розвитку продуктивних сил (Л.Морган видiлив три епохи в iсторii людс­тва:дикунство,варварство, цивiлiзацiя); -рiвень розвитку продуктивних сил та виро­бничих вiдносин або,по К.Марксу,суспiльно-економiчних формацiй (первiсноi,рабовласницькоi,феодальноi, капiталiстичноi i комунiстичноi); -держа­внiсть(К.Р.,Г.-Волин.кн-во,козацька держа­внiсть,УНР1,Укр.держава 1918р., ЗУНР,УНР2,УРСР,незалежна Украiна). Часо­вий фактор: 1.Стародавня доба-до 9 ст. 2.Середньовiччя-9-сер.17 ст. 3.Нова доба-17-поч.20ст. 4.Новiтня доба-20-21ст.

2)Становлення та розвиток людського суспiльства на територii Украiни. Трипiльська культура. Первісна доба існувала від появи перших людей до ви­никнення давніх цивілізацій у IV—III тис. до н. е. Виділяють кілька значних періодів: кам'яний (охоплює палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-кам'яний, бронзовий і залізний вiки. Первісні люди з'явилися на терит.Укр. ще в період давнього кам'яного віку (палеоліту) близько 1—1,5 млн. рр. тому. Вони селилися переважно на півдні сучасної Укр.(їхні житла нагадували курені, накриті шкурами звірів) і жили невели­кими групами, що утворювали первісне людське стадо, постійно пересуваючись з місця на місце у пошуках їжі. У той час вони навчилися видобувати і підтримувати вогонь,уміли застосовувати камінь й дерев'яні палиці,виготовляли примітивні знаряддя праці (гостроконечники, рубила, скребла).Основним заняттям первісних людей було полювання на диких тварин та збиральництво. На суч.терит.Укр. вияв­лено чимало слідів їхньої діяльності: Коро­леве, Рокосове у Закарпатті, Лука-Врублівецька над Дністром,Амвросіївка у Донбасі,Кіїк-Коба в Криму .Близько 40-35 тис.рр. тому на зміну пітекантропу й неан­дертальцю,прийшов новий тип людини, який вже належав до сучасного фізичного типу — Ноmо sаріеns, або людина ро­зумна. В Європі його ще називають кро­маньйонцем, за назвою грота Кроманьйон (Франція), де вперше було знайдено кілька кістяків цього типу. Середня тривалість людського життя становила лише 20-23 роки.Порівняно з неандертальцями у кроманьйонців був вищий рівень розви- тку господарства і техніки виготовлення знарядь праці. Вони виробляли різноманітні предмети з каменю та кістки, прикраси, статуетки, що нагадують лю­дину, тварин. Основним джерелом добу­вання їжі було полювання на великих тва­рин — мамонта, зубра, бізона, носорога, печерного ведмедя.Мисливська зброя стала досконалішою — дротики, гарпуни, списокидалки.Суттєві зрушення сталися у сфері соціальних відносин. На зміну первісному стаду прийшла родова об­щина. Рід стає основною суспільною лан­кою і об'єднує родичів по материнській лінії, що свідчить про виникнення матріархату. Останній не означав головної ролі жінки у виробничій сфері, однак жінка оберігала вогонь, житло, дітей. Виникає звичай, за яким заборо- нялися шлюби між членами одного роду. Це сприяло зближенню різних родових груп. На основі родинних стосунків роди консолідувалися у племена, формувалася племінна організація суспільства.З'явилися перші форми релігійних вірувань: анімізм, магія, тотемізм, фетишизм.Кроманьйонці продовжували споруджувати житла на зразок землянки або напівземлянки. В Укр. залишки цих жител знайдені поблизу сіл Мезина на Чернігівщині й Межиріччя на Канівщині.Нових успіхів людське суспільство досягло в епоху сер. кам'яного віку (мезоліту), який тривав з IX до VI тис. до н. е. Внаслідок потепління складалися ландшафтно-географічні зони, близькі до сучасних. Змінилися рослинний і тваринний світи. Відповідно змінювалися й умови життя людей, зокрема добування їжі, що стало поштовхом до виготовлення склад- ніших знарядь праці. Були створені інструменти для обробки дерева — долото, сокира, тесло; нові вироби з кістки й дерева з крем'яними пластинами —ножі, кинджали, списи.Надзвичайно важливим досягненням того часу є винайдення лука і стріли — першої «механічної» зброї дистанційної дії. Давній мисливець міг полювати на здобич на великiй відстані. Крім мисливства, одним із основних занять стає рибальство. З'явилися різноманітні пристосування для ловіння риби: рибальські снасті, а також видовбані з ці- льних стовбурів дерев човни, весла.На цю епоху припадає початок приручення диких тварин, насамперед собаки, потім — свині, бика.З підвищенням продуктивності праці та посиленням влади людини над природою відпала потреба в існуванні багатолюдних колективів. Великі родові об'єднання для полювання на мамонтів та бізонів замінилися порівняно невеликими групами мисливців, які по­лювали на дрібнішу дичину. Відбувається масове переселення людей з одних місцевостей в інші. Водночас поширюється досвід виготовлення нових знарядь праці, мисливства, зачатків тваринництва й рослинництва. У межах України виявлено сотні мезолітичних поселень і стійбищ — біля сіл Білолісся, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осокорівка в Надпоріжжі, в Криму. Завершальною стадією кам'яного віку стала епоха неоліту (нового кам'яного віку), котра охоплювала VI—IV тис. до н. е. й характеризувалася великими змінами в економіці. Поряд із традиційними заняттями — мис- ливством, рибальством і збиральництвом — зароджуються і поширюються нові — скотарство і землеробство. Період переходу від присвоювальних до відтворювальних форм господарювання був якісно новим етапом в історії людства, який сучасні вчені називають «неолітичною революцією».Для виготовлення знарядь праці, як і раніше, використовується традиційна сировина — камінь, кістка, ріг, де­рево. Проте виникають нові методи їх обробки — крім простого оббивання, ще й пиляння, шліфування та примітивне свердління.Одним з важливих досягнень стає виготов­лення глиняного посуду. Випалена на вогні глина була першим штуч­ним матеріалом, котрий створила людина.У соціальному аспекті неолітична епоха була часом розквіту родового ладу. Основу виробничих відносин стано­вила спільна власність роду на знаряддя та продукти праці.На сьогодні в Україні в долинах річок Дніпра,Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни, Прип'яті та інших виявлено рештки близько 500 неолітичних поселень.Новим періодом розвитку первісного суспільства став мідно-кам'яний вік (енеоліт), який у межах Укр. датується IV—III тис. до н. е. У цей час з'являються перші металеві вироби — мідні й золоті. Відтворювальне господарство стає домінуючим. Основні заняття людей — землеробство, тваринництво, гончарство та ін. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було ви­найдено колесо, а відтак з'являється колісний транспорт. Формується система обміну. Розвиток землеробства,скотарства, ремесла та обміну зумовив значні зміни у давньому суспільстві.Виконувати важкі фізичні роботи міг пере­важно чоловік. Тому головна роль у сім'ї переходить від матері до батька, родинні зв'язки почали формувати- ся по батьківській лінії. Замість матріархату поступово утверджується патріархат. Родова організація змінюється сусідською общиною. Господарською основою стала патріархальна сім'я, що складалася з кількох поколінь родичів по батьківській лінії.Серед енеолітичних племен на терит. суч. Укр. провідне місце посідали хліборобські племена Трипільської культури. Поширена майже на всій терит. суч.Укр. — від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Причорномор'я — ця культура розвивалася протягом IV—III тис. до н. е. і досягла, як на той час, високого рівня. Назву дістала від досліджуваного наприкін. XIX ст. українським археологом В.Хвойкою поселення поблизу с. Трипілля на Київщині. Утворилася Трипільська культура на основі давніших автохтонних та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону і несла в собі традиції перших землеробсь­ких протоцивілізацій Близького Сходу й Півд. Європи. В Укр. вияв­лено понад тисячу пам'яток Трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в СереднійНаддністрянщині, Надпрутті та Надбужжі, менше — у Наддніпрянщині.Племена Трипільської культури жили у по­селеннях, забудованих дерев'яно-глинобитними наземними спору­дами, розташованими переважно одним чи кількома концентричними ко­лами. Це були здебільшого родові або племінні поселення з кількома десят­ками садиб. Будівлі мали вигляд чотирикутника правильної форми. У землю вбивали дубові стовпи, між якими плели стіни із хмизу, котрий змащу­вали глиною, а зверху накривали соломою або очеретом. Дах був двосхилий з отвором для диму, долівку змащували глиною. Посеред хати стояла ве­лика піч, біля якої робили лежанку з випаленої глини. Стіни і піч іноді розмаль­овували. Відомі також поселення-гіганти площею від 150 до 450 га, в яких було понад 2000 жител. Тут уже існувала квартальна забудова, багато спо­руджували дво- і навіть триповерхових будинків. Фактично це давні протоміста зі значною кількістю мешканців.Суспільний устрій трипільських племен грунтувався на матріархальних,а згодом і на патріархальних родових відносинах. Головною ланкою трипільського суспільства була невелика сім'я. Сім'ї об'єднувалися в роди, кілька родів формували плем'я, група пле­мен утворювала міжплемінні об'єднання, що мали свої етнографічні особливості.Головним заняттям трипільців було земле­робство. Сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували садово-городні культури. Ріллю розпушували дерев'яною мотикою з кам'яним або кістяним наконечником, пізніше — ралом. Під час археологічних розкопок трипільських поселень знайдено дерев'яні і кістяні серпи із крем'яною вклад­кою, якими жали збіжжя, та кам'яні зернотертки, якими терли зерно на борошно.Трипільці розводили переважно велику й дрібну рогату худобу, а також свиней та частково коней. Тягловою силою були воли, за допомогою яких орали поля.Із ремесел значного розвитку набули кушнірство, прядіння,ткацтво, обробка каменю. Трипільські племена вперше на терит. Укр.почали користуватися виробами з міді, освоїли холодне й гаряче кування, зварювання міді. Дуже високого технічного і художнього рівня досягло керамічне виробництво. Місцеві гончарі дос­конало володіли складною технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг, виготовляли величезну кількість різноманітного посуду, який прикрашали орнаментом білого, чорного, червоного й жовтого кольорів. Поряд з побутовим використовувався й культовий посуд.За етнографічними ознаками Трипільська культура дуже близька і подібна до української. Зокрема, багато провідних мотивів трипільського орнаменту до сьогодні збереглися в українських народних вишивках, килимах,народній кераміці, а особливо в українських великодніх писанках. Житло Трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату XIX ст. На- решті, основним заняттям трипільців, як і українців, було землеробство. Все це дає підстави стверджувати, що насе­лення Трипільської культури стало праосновою українського народу.

3)Формування традицiй побудови держави на територii Украiни:кiммерiйцi,скiфи, сармати, античнi мiста-держави Пiвнiчного Причорномор’я. Кіммерійці (9-7 ст.до н.е.) жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Їх остаточне походження не з'ясоване. Кіммерійський народ складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Військо кіммерійців формувалось з загонів вершників, які були добре озброєними. Ці племена займалися скотарством, в якому провідне місце посідало конярство. Широкого розвитку у кіммерійців набуло мистецтво, яке носило прикладний характер. На кам'яних виробах висікались зображення різноманітної військової амуніції. За мовою кіммерійці, вірогідно, були іранцями. Розвиток їхнього суспільства був зупинений навалою скіфів.Скіфи – один з найдавніших народів Стародавнього світу. Вони з'явились на території України в першій половині VII ст. до н. е., прийшовши зі Сходу, із степів між Каспієм, Уралом і Кавказом. Наприкінці VII ст. до н. е. скіфи остаточно підкорили місцеві племена, завершивши політичне формування Скіфії. Про життя скіфів, їх побут, звичаї, релігію, суспільний лад, зовнішній вигляд докладно розповідає грецьк. історик і географ Геродот у своїй праці «Історія». Його розповіді підтверджуються археологічними дослідженнями скіфських пам'яток. Ядро Скіфії становили племена царських скіфів і скіфів-кочівників, які панували над усіма іншими племенами. Поблизу давньогрецького міста Ольвія жили калліпіди або елліноскіфи. Далі на північ мешкали скіфи-орачі, на схід від них – скіфи-землероби. Останні два народи, вважають дослідники, не були етнічними скіфами, а належали до праслов'янських, які потрапили під скіфський вплив. Північно-причорноморська Скіфія досягла свого розквіту в IV ст. до н. е., в часи правління царя Атея, який вів часті війни за контроль над причорноморськими землями. Ударною силою скіфського війська була кіннота. Воїн-скіф був одягнутий переважно в панцир, мав бойовий пояс і щит, а його голову захищав шолом. Арсенал скіфської зброї складався з невеликого складного лука, списа, дротиків, сокир, кинджалів, коротких мечів.Лісостепові племена скіфів займалися орним землеробством, у них розвивалось скотарство, садівництво, різні промисли та ремесла. Про соціальне розшарування скіфського суспільства красномовно свідчать численні поховання скіфських володарів у вигляді курганів, в яких знайдено унікальні вироби із золота та срібла. Скіфська релігія була політеїстичною. Усі боги зображались у вигляді людини. В образотворчому мистецтві скіфів переважав звіриний стиль (образи коня, оленя та інше).Отже, у своєму розвитку скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації. На рубежі IV-III ст. до н. е. почався занепад цієї могутньої держави і на більшій її території з'явились нові кочові племена.Сармати – сформувались у заволзьких степах на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е., хвилями просувались на захід в пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори в своїх творах підкреслювали агресивність і войовничість сарматів. Під кін. ІІ ст. до н. е. починається масове переселення сарматських племен на терит. Півн. Причорномор‘я, а вже на рубежі нашої ери вони освоюють степи між Доном і Дніпром, проникаючи аж до Півд. Бугу і Дунаю. Постійні сарматські набіги і вимоги сплачувати данину зумовили переселення ранньослов’янського населення Середнього Подніпров’я на нові території. Апогею розвитку сарматське суспільство досягло в І ст. н. е. Господарство сарматів носило характер попередників, а суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних до ранньокласових відносин. Сармати були вправніші за скіфів у військовій справі, використовували досконалішу зброю. З часом частина сарматського населення була асимільована місцевими слов’янськими племенами. У VІІІ-VІІ ст. до н.е. почалась “велика грецька колонізація”. Поступово у Північному Причорномор’ї були створені античні поліси: Борисфеніда та Ольвія в пониззі Південного Бугу, Тіра й Нікосій в гирлі Дністра, Херсонес і Керкінітіда у західному Криму, Боспорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Горгіппія, Гермонасса, Тірітака, Кіммерік на сході Кримського півострова та ін.Грецькі колонії складалися з центрального поселення та розташованих навколо нього селищ, хуторів, окремих садиб. Міста були чітко сплановані. Поруч із полісом знаходився цвинтар – некрополь. Міста мали спеціальні гідросистеми. Керівництво полісами здійснювали демократично обрана рада та народне віче. Виконавча влада належала колегії архонтів на чолі з першим архонтом. Молодь, отримуючи громадянство, складала урочисту присягу на вірність колонії та її законам. Греки-колоністи займались землеробством, скотарством, виноградництвом, рибним промислом, добуванням солі. Були розвинені різноманітні ремесла: металургія, ковальство, лучництво, ткацтво, кушнірство, гончарство та ін., які обслуговували не тільки місцевих жителів, але й сусідні кочові народи. Торговельні шляхи пов’язували античні міста-колонії з Європою й Азією. Експортували пшеницю, рибу, сіль, шкіри, бурштин, рабів та ін. Найвищого розвитку поліси досягли у V-ІІІ ст. до н.е. Розпочинаючи з ІІІ ст. до н.е., Грецію і сусідні держави охоплює криза, викликана розкладом рабовласництва, війнами, неврожайними роками, нападами сусідніх кочівників. На Північне Причорномор’я стала претендувати Македонська держава, згодом ця територія потрапляє під владу Римської імперії. Наприкінці ІІІ - у IV ст. н.е. колонії фактично перестали існувати.

4)Формування слов’янського свiту. Слов’яни належать до індоєвропейських народів, батьківщиною яких вчені визнають різні р-ни Європи та Азії. Київський літописець Нестор у своїй знаменитій “Повісті минулих літ” (поч. XІІ ст.) відзначав, що найдавнішими слов’янськими землями були нижня течія Дунаю та Панонія. Так було покладено початок теорії дунайської прабатьківщини слов’ян. У середньовіччі серед західноєвропейських учених ХІV-ХVІІІ ст. стала популярною скіфо-сарматська теорія слов’янського етногенезу. Згідно неї предки слов’ян – скіфи й сармати – прийшли із Середньої Азії й отаборились у південній частині Східної Європи. Звідси розселилися на північ, захід і південний захід. У ХІХ-ХХ ст. найповнішого обґрунтування набула Дніпро-одерська теорія, за якою слов’янська прабатьківщина розміщувалася на розлогих просторах між Віслою чи навіть Одером і Дніпром, сягаючи на півночі Балтійського моря, а на півдні Карпатських гір і Дунаю. Вважається, що у ІІІ-ІІ тис. до н.е. індоєвропейська спільність поділилася на декілька етнокультурних і мовних груп, у т.ч. германо-балто-слов’янських. Пізніше з цієї групи, на початку І тис до н.е., відокремилися й розселилися слов’яни між балтами, германцями та іранцями. Венеди-якщо археологи появу слов’ян на історичній арені простежують із ІІ-І тис. до н. е., то у писемних джерелах слов’яни згадуються значно пізніше - лише у І-ІІ ст. н.е. у працях римських та грецьких вчених ( Пліній Старший, Тацит, Птоломей та інші) під ім’ям венеди (венети, венти і т.п.). Античні автори розміщували венедів поблизу Балтійського моря й р. Вісли по сусідству з германськими народами. Зокрема, Тацит у праці “Германія” писав про венедів, що вони вміють будувати гарні будинки, знають військовий порядок та дисципліну, добре озброєні і хоробро воюють. Птоломей відносив венедів до числа “дуже великих племен”, що посідають землі “вздовж усієї венедської затоки”, як у ті часи називали Балтійське море. Анти і склавини (слов’яни)-готський історик Йордан та візантійські автори 2-ї пол. VІ ст. н.е. знали дві групи слов’ян, що мешкали у Південній і Центрально-Східній Європі: склавинів (слов’ян ) та антів. На думку візантійського історика VІ ст. Прокопія, анти посідали простір від Дунаю до гирла Дону й Азовського моря. Археологи припускають, що у IV-V ст. н.е. анти заселяли землі поміж Дніпром і Дністром, а у VІ-VІІ ст. н.е. розселилися на великих просторах між Дунаєм та Сіверським Дінцем. М.Грушевський вважав антів предками укр. народу. Сучасні дослідники висловлюють думку, що анти були іранізованими слов’янами, які увібрали в себе залишки скіфського й сарматського етносів Півн. Причорномор’я та заклали підвалини не лише східних слов’ян, а й південних, можливо, навіть частини західних слов’ян.Візантійські письменники VІ ст. н.е. багато розповідали про суспільний лад, звичаї та військове мистецтво антів. Вони зображували їх високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили голод і спеку, різні нестачі та злигодні. Їхні племена були об’єднані у союзи; анти не керувалися однією людиною, а жили у народоправстві. “Історія готів” Йордана донесла до нас розповідь від ІV ст. н.е. про союз племен антів на чолі з Божем, що зазнав поразки у війні з готами (князь був страчений разом із синами і 70 старійшинами). У VІ ст. анти постійно загрожували північному рубежеві Візантії по Дунаю, не раз долали його, вдираючись у межі імперії й часом навіть загрожували її столиці – Константинополю.Поділ слов’ян на західну, південну і східну групи-у період т. зв. ”великого переселення народів” (ІІ-VІ ст. н.е.), пов’язаного із навалою готів, гунів, аварів та ін. слов’яни розселилися на європейських просторах від Балтійського до Адріатичного моря. Крім зовнішньополітичних факторів, слов’янська міграція також була зумовлена внутрішньою еволюцією продуктивних сил і виробничих відносин. Активніше розвивалося землеробство й скотарство, помалу набирали силу ремесла й промисли, тіснішими стали торговельні взаємини всередині слов’янського світу, інтенсивнішими стали демографічні процеси.У ІІ-ІV ст. н.е., внаслідок просування на південь германських племен готів, цілісність слов’янської території була порушена, що сприяло їх поділу на східних і західних. На схилі ІV-Vст. під ударами гунів, могутніх кочових народів, слов’яни почали просуватися на південь, до Дунаю, північно-західного Причорномор’я, що призвело до формування їх південної групи. Слов’яни заселили Балканський півострів і низку островів Середземного моря, утримуючи при цьому власні землі в Центральній та Східній Європі. У першій половині І тис. н.е. слов’яни заселили землі на Нижній Ельбі і південно-західне узбережжя Балтійського моря. Через ці фактори етнічна, культурна і мовна спільність слов’ян почала порушуватися, що й призвело до утворення трьох їхніх основних угрупувань: східних, західних і південних слов’ян.

5)Походження схiдних слов’ян та iх розселення на терит.суч.Укр. З кін. V — поч.. VI ст. розпочинається стрімкий і масштабний процес розселення слов'янського етносу з території прабатьківщини. То була доба виникнення союзів племен і далі племінних княжінь, і закладання підвалин державності у слов'янських народів. У процесі розселення складалась східнослов'янська, далі давньоруська, етнокультурна спільність. Вона посідала величезну територію Східної Європи, залишаючись об'єднаною відносно мови і культури спільністю. У “Повісті минулих літ” Нестор-літописець називає племена, що заселяли східну Європу у VII-ІХ ст. На самій півночі, коло озера Ільмень, сиділи слов’яни; на південь від них, між Чудським озером і верхів’ям Волги та Дніпра, проживали кривичі; над верхньою Двіною – полочани; в басейні верхньої Оки – в’ятичі; на південний захід від них, над середнім Дніпром і Сожем, радимичі; на захід від них і на північ від Прип’яті в Поліссі – дреговичі.На терит. Укр. землі між річками Горинню, Прип’яттю й Дніпром, займали древляни. На південь від них, у Подніпров'ї, жили поляни. На лівому березі Дніпра – в басейні Десни – сіверяни. Між Дніпром і Бугом проживали уличі. Між Дністром і Прутом на південний захід від уличів – тиверці. У Закарпатті – хорвати (білі). У верхів’ях західного Бугу жили дуліби, волиняни, бужани.Скандинави називали східнослов’янські землі Гардарікою, що означає “країна укріплень”. Багаточисельні поселення слов’ян розташувались, як правило, на відстані 30-40 км одне від одного, були укріплені частоколом і служили для захисту племені, тут проводились племінні сходи та культові обряди, вони ставали центрами ремесла й торгівлі.Східні слов’яни були язичниками. Вони мали свої традиції, звичаї, обряди. На території Рівненської області по берегах річок Горинь, Случ, Стир відомо більше 80 могильників, поселень та городищ тієї доби.

6)Формування централiзованоi держави у схiдних слов’ян.Першi киiвськi князi:iх внутр. та зовн.полiтика. Наприкінці VІІІ- у Х ст. відбулося об’єднання східнослов’янських союзів племен (полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, дулібів, бужан, волинян та ін.) навколо Києва, йшов подальший процес зміцнення ранньофеодальної держави – Київської Русі.Передумовами утворення державності були: а) економічні (розвиток продуктивних сил, землеробства, скотарства, ремесел, торгівлі, зростання міст); б) соціально-політичні (розклад родоплемінних відносин, відокремлення правлячої верхівки – князів, дружинників, старшин). Проіснувала ця держава , як відносно єдина структура, приблизно 250 рокiв(з 882). Київська Русь була історично першою організованою формою об’єднання українців. Держава східних слов’ян охоплювала значну територію. Її простори простягалися від Балтійського моря до Чорного моря, та від Закарпаття до Волгодонського межиріччя,із чисельністю населення від 3 до 12 млн. осіб. Київська Русь була могутньою державою, відповідала загальноєвропейському рівню тогочасної цивілізації. Провідну роль у її творенні відіграв слов’янський люд. За політичною формою правління Русь – це ранньофеодальна монархія. На чолі держави стояв великий київський князь, він також був володарем усієї землі Руської. Залежні від великого князя “світлі князі” та бояри володіли князівськими і удільними вотчинами. Дрібніші феодали, які перебували у їхній залежності, були власниками окремих міст та сіл у Київській Русі. Власність була спадковою.За допомогою дружини великий київський князь завойовував нові землі, із підвладних земель щорічно збирав данину – полюддя. Найбільш знатні дружинники разом із придворною аристократією становили боярську раду, яка була постійним дорадчим органом при великому князеві. Основною категорією населення Київської Русі були феодально-залежні селяни – смерди, які вели власне господарство, працювали на феодала, сплачували князеві данину, виконували інші повинності.У феодальній державі існували різні ступені залежності смердів. Закупи – це селяни, які потрапили у залежність через позику. Сплативши, або відробивши позику, вони ставали вільними. “Рядовичі” – селяни, які укладали “ряд” (договір) і потрапляли у залежність. Мешкали у дворі феодала і працювали холопи, “челядь”, тобто раби, але поширення класичного рабства у Київській Русі не простежується, оскільки воно було на той період вже економічно невигідним. Біля Києва з’явилися варязькі воїни Аскольд і Дір. За одними оповіданнями варяги захопили Київ і стали ним правити,за іншими-кияни самі запросили варязьких воїнів.Так чи інакше,Аскольд і Дір надали східним слов’янам війському підтримку,звільнили від данини кочовників і стали князювати в Києві. За часів Аскольда і Діра зросла могутність Київської держави,розширилися її кордони.Київ став не тільки великим торговим містом,осередком полянської землі,а й перетворився на центр наддніпрянської держави ,яка мала у своєму розпорядженні могутнє військо і кинула виклик самій Візантії.У 879 р. Рюрик помер,спадкоємцев став його син Ігор,регентом якого був Олег.Він здійснив численні завойовницькі та торгові походи,і в 882 р.,як повідомляє «Повість минулих літ»,зібрав велике військо і вирушив на південь,до Києва.Підступно вбивши князя Аскольда,Олег захопив місто.Вбивство Київського князя мало надзвичайно важливі наслідки:по-перше,на Київському престолі опинилася інша династія;об’єднання Пн.та Пд. Русі стало основою виникнення загальноруської держави,Київ було проголошено столицею,а по-друге-держ переворот став початком антихристиянської, язичницької реакції. 883р.Олег здійснив похід на деревлян і,підкоривши їх,розширив пд.-зх. Кордон держави.Наступного року він вирушив на схід і приєднав сіверян,а згодом і радимичів.Князь будував нові міста та могутні фортеці.Зовн.діяльність:Олег,майстер військової справи,здійснив 2 вдалі походи проти Візантії.Після смерті Олега 912р.,на чолі Давньоруської держави став син Рюрика-Ігор.Його князівство почалося із жорстокої боротьби проти автономістських настроїв підкорених народів.Але Ігор довів своє право на князювання:придушив виступи деревлян,наклав на них ще більшу данину,дав відсіч печенігам.941р. Ігор розпочав військовий похід проти Візантії,але похід виявився невдалим.Через 2 роки,зібравши велику дружину,Ігор знову вирушив на Візантію.Цього разу візантійці вирішили підписати з Києвом мирну угоду.944р.Ігор здійснив похід на Закавказзя.Широкомасштабні воєнні потреби поглинали значну кількість ресурсів,що підштовхнуло князя збільшити данину.Одне з збирань у 945р. призвело до повстання древлян,під час якого було вбито Ігоря.Після цих подій на чолі Давньоруської держави стала дружина Ігоря-княгиня Ольга.Княгиня жорстоко помстилася деревлянам за вбивство чоловіка:вона знищила їх посольство,а місто Іскоростень-спалила.Для упорядкування своєї держави Ольга з дружиною об’їхала княжі володіння,після чого здійснила низку реформ:упорядкувала сплату данини.Вона облаштувала спеціальні пункти,куди в певний термін звозилася данина;на підвладних землях організувала владні структури з представників княжого оточення.Активною була діяльність Ольги на міжнародній арені.У 946 та 957р вона здійснила дипломатичні візити до Константинополя,під час яких було укладено союзницьку угоду та розглядалася проблема християнства.Але відносини склалися не так,як бажала княгиня.Невдача в релігійній сфері серйозно вплинула на авторитет княгині.Язичницька опозиція зробила переворот і поклала край правлінню княгині.У 946р. вся повнота влади перейшла до Святослава.Сучасники називали цого «князем-воїном».За роки свого короткого правління,пройшовши походами зі Сходу на Захід,від Каспійського моря до Балкан.На початку князювання воєнна активність Святослава була зосереджена на Сході.Протягом 965-968 він розгромив Хозарський каганат.Візантійський імператор вирішив скористатися військовою могутністю К.Русі в боротьбі з Болгарією.Маючи 60 тис воїнів,Святослав завдав удару Болгарії.Такі успіхи налякали візантійців і вони підмовили печенігів напасти на Київ.Після тривалих військових дій з візантійцями,знесилені сторони 971 уклали перемир’я.Та бажання помститися грец.імператора підштовхнуло найняти печенігів для вбивства князя.Київськй князь загинув у бою 972р.

7)Укрiплення i розквiт Киiвськоi Русi. Володимир Великий та Ярослав Мудрий. Князювання Володимира Великого (980—1015) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він ніби уособлював якісно новий рівень управління державою. Продовжуючи політику руських князів щодо збирання навколо Києва слов'янських земель, Володимир військовими походами 981—993 pp. на ятвягів, в'ятичів та хорватів завершив тривалий процес формування території Київської держави. Наявність величезної підвладної території диктувала суттєву зміну зовнішньої політики(означало,що Володимиру слід захищати власну територію,а не захоплювати нові землі). Наприкінці X ст. Володимир розпочинає тривалу та запеклу боротьбу з печенізькими ханами, які загрожували Русі з півдня.(Саме тому 7 переможних війн Володимира з печенігами,про які повідомляють «Повість минулих літ» та інші джерела,принесли Київському князеві військову славу).Входження до Київської Русі за часів Володимира основних союзів давньоруських земель не означало ліквідації їхнього автономізму. Величезні простори держави, слабкість князівського адміністративного апарату робили владу племінних вождів та князів на місцях майже безмежною. Намагаючись зміцнити великокнязівську владу, Володимир провів адміністративну реформу, суть якої полягала в тому, що землі князівства, де правили залежні від нього місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам князя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя. Її суть полягала в ліквідації «племінних» військових об'єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав «мужам лучшим» земельні володіння в прикордонних районах Русі, зобов'язуючи їх до військової служби. Ця реформа мала кілька важливих наслідків: вона дала змогу надійно укріпити південні рубежі від нападів кочівників; сформувати боєздатне, віддане князю військо; створити нову, або молодшу, знать-дружину, цілком залежну від великого князя, яка стала своєрідною противагою місцевому боярству. Незважаючи на те, що Володимир був сильним і войовничим правителем, у відносинах з сусідніми державами він спирався не лише на силу зброї, а й на активні дипломатичні контакти з багатьма державами, постійно застосовував традиційну для того часу практику династичних шлюбів.Роки князювання Ярослава (1019—1054) — час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира — посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію.З правлінням Ярослава пов’язують розквіт культури,писемності й наукових знань.У налагодженні зовн.зв’язків з різними країнами Ярослав віддавав перевагу дипломатичним методам.Щоправда,у 1030-1031р Київський князь здійснив низку походів для зміцнення кордонів своєї держави.За Я.Мудрого почалося велике будівництво в Києві.Було збудовано «Золоті ворота», «Софіївський собор»,Я.Мудрий заснував в Києві першу бібліотеку.На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності.Вона виконувала роль не тільки війська,а й радників.Центральною фігурою є князь,і на рішення князя впливає лише частина старших дружинників-бояри.У період феодальної роздрібленості відбувається ще одна зміна форми державного устрою-федеративна монархія(тобто долю вирішує не великий князь,а група найвпливовіших князів,що шукали компромісних рішень).Розвиток державності К.Р. у 2 напрямках:від системи управління,що випливала з військової організації,до цивільних форм правління.Основні елементи правління були:князь,боярська рада та віче(збори міського населення).Повною мірою на політичне рішення князя впливала боярська рада.Князь-був головним носієм держ влади,гарантом функціонування всіх органів управління,символом держ стабільності.Дружина-постійне військо,що виконувало роль апарату примусу.Боярська рада-після смерті князя,бояри ставали основним органом влади,саме вони обирали наступника.Мали право «вето».Але не був юридично оформлений і не став повноцінним інститутом з чітко визначеними цілями. Боярська р́ада— в часи Київської держави — вища рада при князеві, що складалася з представників земського боярства княжої дружини (княжих мужів, думців), а згодом також духовенства (митрополита, єпископів). У компетенції Б.Р. був розгляд і обговорення питань законодавства, внутрішньої та зовнішньої політики, державного устрою, релігії. Рішення її мали дорадчий характер.

8)Введення християнства на Русi та його значення. Запровадження християнства - це епохальний поворот в історії Давньоруської держави, який не тільки суттєво вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної моделі історичного розвитку.Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував провести релігійну реформу, суть якої полягала в модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога - громовержця Перуна. Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатств і привілеїв феодальної верхівки, що набирала сили; ускладнювала розвиток зв'язків з християнськими країнами. Тому запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка. Після офіційного хрещення киян у 988р. християнство стає державною релігією Київської Русі.Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі: 1.Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян. 2.Православ'я стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. 3.Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. 4.Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

Водночас прийняття християнства візантійського зраз-ка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів: 1.Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі. 2.Прилучення до багатств світової культури було об-межене 3.Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим.

Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів і тенденцій.

9)Киiвська Русь у перiод феодальних мiжусобиць. Після смерті Ярослава Мудрого в 1054 р. почався поступовий занепад Київської держави. Він був зумовлений певними обставинами. В період становлення і піднесення Київської Русі існувала постійна зовнішня загроза для її кордонів з боку кочових племен. Спершу хазари й печеніги, згодом половці були небезпечними ворогами Русі. Могутнім супротивником молодої держави була також Візантія. Вона пильно стежила за тим, щоб Київська Русь не набула значної сили. Постійна збройна боротьба вимагала чималих зусиль і тим самим ослаблювала Русь. Всі князі Київської Русі як нащадки великого київського князя мали рівні права на спадщину предка. Це призводило до міжусобної феодальної боротьби.Зникало значення Києва, як великого торгівельного центру, внаслідок міжнародних змін, ослаблення його головних партнерів – Візантії і Багдадського халіфату. Все це привело до занепаду Київської держави. Всі спроби княжих з’їздів (1097, 1100, 1101, 1107 рр.) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчились невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого “Уставу” – своєрідного доповнення до “Руської правди”), подолання сепаратиських тенденцій, об’єднання ¾ території Русі тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125-1132 рр.) лише протягом короткого часу вдалося підтримувати єдність руських земель. Кінець XI – середина XII ст. увійшли в історію Русі як період феодальної роздрібненості. У XII ст. на тернах Русі з’являються окремі князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростове-Суздальське, Смоленське Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздрібненості був її прогресуючий характер. Феодальну роздрібненість зумовило кілька факторів: економічне піднесення окремих князівств; великі простори держави та етнічна неоднорідність населення; зростання великого феодального землеволодіння; відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади; зміна торгівельної кон’юктури і занепад торгівлі; перманентні напади кочівників (печенігів, половців, монголо-татар). Князівства Середнього Подніпров’я – Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське через низку обставин (нескінчені князівські усобиці, певну зміну світових торгівельних шляхів, активізацію кочівників, відтік населення з південних районів, тощо) економічно та політично занепадають і втрачають свої колишні роль та значення. Отже, особливістю періоду історії Київської Русі наприкінці XI – у середині XIII ст. були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого – формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельності населення, розвиток східнослов’янської культури.

10)Боротьба Русi з монголо-татарською навалою. У 20-роках ХІІІ ст. на Сході Європи з’являються азійські кочівники – монголи, що, об’єднавшись у середньовічну Монгольську державу на чолі з Чінгіс-ханом, розпочали підпорядковувати собі численні народи Північного Китаю, Сибіру, Середньої Азії, інші території.Прийшовши в східноєвропейські землі, монголи, або, як їх ще називали, татари у 1222 р. розбили половців. Останні звернулися до руських князів за допомогою. Порадившись, русичі спільно з половецьким ханом Котяном виступили в похід, долаючи опір авангардних сил завойовників. Головна битва відбулася 31 травня 1223 р. на берегах річки Калки, яка впадає в Азовське море. Через чвари, неузгодженість, відсутність єдиного командування, амбіційність, русько-половецьке військо зазнало поразки.Галичани на чолі з Данилом і Мстиславом першими кинулись в бій, воювали хоробро, але половці, злякавшись, почали відступати й зім’яли галичан. Згодом були розбиті й інші полки. Татари ще довго переслідували переможених, але через Дніпро не пішли. Згодом відступили до Азії, на жаль, не назавжди. У 1237 р. розпочався їх новий похід у Європу під проводом хана Батия. Вони спустошили Волзьку Болгарію, міста Північно-Східної Русі. Не зумівши пробитися до Новгорода, татари повернули на південь. Як страшна чорна хмара, йшла татарська орда, знищуючи на своєму шляху все: людей і міста. Після них земля ставала пусткою, як після сарани. У 1239 р. було завойовано Переяславщину й Чернігівщину. У 1240 р. Батий з’явився під Києвом, де Данило залишив свого намісника воєводу Дмитра, і обложив місто з усіх сторін. Не дочекавшись запропонованої здачі міста, татари розпочали штурм. Розбили стінобійними машинами міські мури, кинулися на вулиці Києва, ламаючи відчайдушний опір киян. Останнім острівком оборони була Десятинна церква, де загинули всі її захисники. В полон був узятий Дмитро, але за хоробрість хан дарував йому життя і залишив при собі. Це було друге пограбування Києва від часу нападу в 1169р. суздальського князя Андрія Боголюбського.Оволодівши Києвом, татари пішли на Волинь і Галичину. Пограбували й зруйнували там усі міста – Володимир, Кам'янець, Ізяслав, Галич та ін. Крем’янець і Данилів вистояли. Залишивши їх, татари поспішили на Захід, спустошивши Закарпатську Русь, угорську, сербську, польську й болгарську землі. Але відчайдушний опір русичів, інших слов’янських народів, важкі переходи через Карпати, не дозволили завойовникам йти в Європу. У 1242 р. чехи двічі розбивають їх військо. Хан повертає на Схід. Орда ще раз прасує руські землі, згодом осідає на Волзі, заснувавши державу Золота Орда із столицею в м. Сарай.

11)Створення Галицько-Волинського князiвства.Князь Роман Мстиславович. Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників: 1)вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів); 2)необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга; 3)енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199—1205) та Данила Романовича Галицького (1238—1264); 4)існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів.

—І етап (1199—1205) — утворення та становлення.Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об'єднує Галичину й Волинь. Він веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Літописець називає його «самодержцем всея Русі».Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на зламі XII—XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг—Дністер витісняє занепадаючий шлях «із варягів — у греки».

— II етап (1205—1238) — тимчасовий розпад єдиної держави.

—III етап (1238—1264) — об'єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом.

—IV етап (1264—1323) — стабільність та піднесення.

—V етап (1323—1340) — поступовий занепад.

12)Галицько-Волинська держава часiв Данила Галицького та його нащадкiв.

— II етап (1205—1238) — тимчасовий розпад єдиної держави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30- річний період боротьби за галицький стіл. Характер. риси державного життя у цей час: -прогресуюче свавілля бояр; -безперервне втручання у внутрішні справи західнорусь. земель сусідніх держав - Угорщини та Польщі; -зростаюча монгольська загроза; -енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася 1238 р.;

—III етап (1238—1264) — об'єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом.Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Одержавши 1245 р. у битві під галицьким містом Ярославом перемогу над військами Ростислава, Данило знову відновлює єдність Галицько-Волинського князівства. Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагається створити антиординську коаліцію. Князь не тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами — Польщею, Угорщиною та Литвою.

—IV етап (1264—1323) — стабільність та піднесення. Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність. Його землі поділено між трьома нащадками князя — Левом, Мстиславом і Шварно. Але за їх правління територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію. Спостерігалося піднесення.

—V етап (1323—1340) — поступовий занепад.Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства. Після його смерті протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина — під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдавського князівства.

13)Культура Укр. Давньоруського перiоду. Культура, освіта Київської Русі. Високий злiт культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями в різних сферах суспільного життя — розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; виникненням міст; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін.

Феномен культури КР мав такі характерні риси та особл-ті: 1.Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури. Культура мала служити церкві, свідченням чого є абсолютне домінування в мистецтві біблійних сюжетів. 2.Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль зодчества, запозичується техніка цегляної та кам'яної кладки, переймається досвід створення фресок та мозаїк. 3.Існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої самобутньої культури. Роль візантійського впливу на розвиток культури Русі була значною, але не вирішальною, оскільки все візантійське в процесі «ослов'янення» творчо переосмислювалося, якісно видозмінювалося під впливом місцевих традицій. 4.Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ. Виникнення і становлення Давньоруської держави сприяло помітному культурному поступу східних слов'ян, збагаченню новими здобутками.

Існування власної писемності та освіти є основною ознакою цивілізованості народу. Про високий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той період диференціація навчальних закладів: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа «книжного вчення» (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (головним чином, для купецького та ремісничого міського населення).Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкільництва сприяло заснування при храмах, монастирях та князівських дворах бібліотек.Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих традицій під впливом умов соціально-історичного буття й творчого переосмислення та засвоєння досягнень світової культури, що дало змогу розширити культурні обрії, змістовно збагатитися, але при цьому зберегти власну самобутність і не відірватися від живильних коренів рідної землі. Характерними рисами та особливостями розвитку культури Київської Русі були: домінуючий вплив християнської релігії; запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів; існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої культури; піднесення культури, поява нових культурних явищ.Культура Галицько-Волинської держави. 1) Усна народна творчість, освіта і писемність. Найцікавішим в цьому плані є драматичне оповідання про осліплення теребовлянського князя Василя Ростиславича братами Святополком і Давидом. Оригінальною високохудожньою писемною пам’яткою ХІІІ століття є Галицько-Волинський літопис, перша частина якого була складена в Галичі. Він охоплює події з 1201 по 1292 рік і має світський характер. 2) Архітектура і містобудування. У рукописних згадках того часу яскраво змальовано, як були збудовані у той час і пишно прикрашені холмські церкви. Справжнім меценатом в ділі будування й прикрашання храмів став Володимир Василькович. З усієї будівничої діяльності Данила, Василька, Володимира та інших князів збереглися до наших часів лише руїни, але й на основі цих руїн та різних випадкових знахідок можна бачити, що мистецтво в Галицько-Волинській державі було розвинуто дуже високо. Можна бачити в ньому впливи візантійського, романського й готичного стилів в архітектурі й орнаментиці. На березі Дністра (зараз с.Шевченкове) до нашого часу збереглася церква Пантелеймона (близько 1200 р.) Найбільшим храмом стародавнього Галича був згаданий Успенський собор, виявлений українським археологом Я. Пастернаком в 1936 - 1938 роках. 3) Живопис, художні ремесла. В Галицько-Волинському літописі серед багатьох цікавих історичних подій та імен згадуються три тодішні галицькі діячі культури - "премудрий художник" Тимофій, "хитрець" Авдій і "словутний співець" Митуса.

Про першого з них літописець повідомляє: "А був у Галичі Тимофій, премудрий книжник родом із Києва". В Галичі Тимофій наблизився до княжого двору. Він засуджував міжусобиці галицьких бояр, підтримував престиж великокнязівської влади і тісно співпрацював з Данилом Галицьким та його союзником . є гіпотеза, що "премудрий книжник" Тимофій міг бути автором "Слова о полку Ігоревім". Другим відомим діячем культури часів Данила галицького був скульптор Авдій. Літописець називає його "хитрець" - тобто "умілець" - так тоді називали восококваліфікованого майстра. Творчість Авдія можна умовно поділити на галицький і холмський періоди. В Холмі він прикрасив, зокрема, своїми мистецькими роьотами церкву Іоанна. Третім діячем культури Галицької Русі середини ХІІІ століття був "словутний співець" Митуса, що жив спочатку в галичі,а потім в Перемишлі. Постать Митуси здавна цікавила дослідників. М. Максимович вважав, що він був знаменитим церковним співаком. В ІХ-ХІV століттях на території Галицької землі високого розвитку досягли ковальська, ювелірна і гончарна галузі ремесла.

14)Укр.землi у складi Великого князiвства Литовського. У другій половині XIV ст. під владою Литви опинилась вся Білорусь, частина земель Росії та значна частина території України – майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Землі Білорусії та частково України й Росії складали тоді 90 відсотків усієї території Великого князівства Литовського, і приблизно таке ж співвідношення існувало щодо національного складу населення. Тому литовську державу тих часів деякі дослідники називають також Литовсько-Руською державою.Руські землі в економічному і культурному відношенні стояли вище Литви. Не випадково литовські завойовники опинилися під надзвичайно сильним культурним впливом східнослов’янських народів. Тому Литва, приєднуючи землі Русі, "старини не рушила, а новини не вводила". Все це сприяло тому, що приєднання українських земель до Литви відбулося мирно, без значного опору. Українці загалом схвально ставилися до цього акту ще й тому, що він сприяв обороні країни від набігів монголо-татар. Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрацій та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. Литовські князі переходили у православ’я, сприймали мову, культуру, звичаї Русі, охоче укладали шлюби з українськими та білоруськими княжими доньками. Отже, попервах литовська зверхність не була надто обтяжливою для України. За цих сприятливих для українського народу умов Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність.Але після смерті Ольгерда в зовнішньополітичному становищі Великого князівства Литовського настав перелом, що обумовив новий напрям усієї подальшої його історії. Цим переломом стала Крєвська унія Литви з Польщею (1385 p.), яка поклала початок новому періодові в історії Литовської держави, періодові поступового витіснення руських впливів польськими.Протягом XIV – першої половини XVI ст. українські землі у складі Литовської держави зазнали глибоких політичних і соціально-економічних змін. Поступово ця держава втрачала ті риси, що були притаманні їй спочатку, і з Литовсько-Руської вона перетворилась на Польсько-Литовську.

15)Польська експансiя на укр.землi у 2-й пол.14-сер.17 ст. Люблiнська унiя. З припиненням княжої династії в Галицько-Волинській державі Польща посилила свою експансію на українські землі. Перша спроба Польщі заволодіти Галичиною у 1340 р. була невдалою — польський король Казимир III (1333-1370 pp.) відступив від Львова, коли дізнався, що галицькі бояри покликали на допомогу татар. Приводом до активізації зусиль Польщі захопити Галичину стала смерть Дмитра Дедька у 1344 р. Казимир III домігся нейтралітету Золотої Орди, уклав мир з хрестоносцями і у 1349 р. здійснив другу спробу захоплення українських земель. Свій завойовницький похід польський король називав хрестовим походом проти схизматиків-православних і литовців-язичників. Внаслідок цієї експансії у 1366 р. під польською владою опинилася уся Галичина і частина Волині, що збільшило територію польської держави у півтори рази. Польська влада відразу взяла курс на перетворення українських земель у звичайну провінцію з польським правом і адміністративною системою. Одночасно з цим Польський уряд силою насаджував католицизм та перешкоджав розвитку православної релігії. По смерті Казимира III "Королівство Галицьке" стало васально залежним від Угорщини. Після смерті Людовіка у 1387 р. Польща знов хотіла захопити Галичину. Сприяло загарбанню те, що королевою Польщі було обрано молодшу дочку Людовіка Ядвігу. Чоловіком Ядвіги і королем Польщі став, за умовою Кревської унії (1385 p.), литовський князь Ягайло. Підписуючи унію, Ягайло зобов'язувався "навік приєднати всі свої землі, литовські і руські, до "Корони Польської". Пропольська політика великого князя литовського спричинила появу опозиції, яку очолив його двоюрідний брат Вітовт.У результаті тривалої боротьби Вітовт визнав верховну владу Ягайла і передав йому західну частину Поділля з Кам'янцем, а той віддав її краківському воєводі Спитку. Отже, в основі польської експансії на українські землі у XIV-XV ст. був курс на ліквідацію місцевих традицій національного державного життя, покатоличення і полонізація краю. Тодi депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови - спільна справа).Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху.

Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років.

Розвиваються міста - і державні, і ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права - виборного місцевого самоврядування, - з тим щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів.

16)Берестейська церковна унiя:причини й наслiдки. Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Перед православ'ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.На захист православ'я виступили братства — міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство, яке мало функції контролю над духовенством. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. За структурою братство нагадувало міські ремісничі цехи-мали власний статус, вибірність старшини, прийняття присяги. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгортається релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга («Про єдність церкви Божої», 1577 р.), працюють на ідею унії.У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини — уніатську та православну. Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов'янською, а обряди православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади. Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької. Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.Після Берестейського собору починається наступ на інтереси православ'я. Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище й греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками.Отож Берестейська унія не сприяла об'єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві церкви міцно пов'язані між собою.

17)Виникнення укр.козацтва.Реэстровi козаки. Характерною рисою заселення території України у XV ст. було те, що основна маса людності мешкала на здавна обжитих землях — Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі — Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя — мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище — козацтво.Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам боротися з татарами.Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка — прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби.У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ. Запорізька Січ надзвичайно докучала Польській державі. Адже масові втечі селян позбавляли феодалів робочих рук, а козацькі походи на Крим і Стамбул ускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому, проводячи політику «поділяй і володарюй», польський уряд брав до себе на службу заможну частину козаків, забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками він придушував свавілля запорожців, спрямовуючи їх на основне завдання — охороняти південні кордони держави. У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список — реєстр. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»; козацька старшина отримала знаки влади — клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).

Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ також формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так і не вдалося взяти її під свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 — вже тисячу. Але наприкінці XVI — на початку XVII ст. реєстрове козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи селянство.

Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної держави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу роль у процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою наступний після Галицько-волинського князівства етап поступового формування української етнічної держави.

18)Запорiзька Сiч: військово-політичний устрiй. У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ. Козацтво поділялося на полки чисельністю 500— 1000 осіб. Полки складалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців — кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне — з 8— 10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними козаками були й новаки — джури, молодики. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків — нежонатих, загартованих у боях, і волосних — сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі.Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність.Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з зарубіжними країнами, розподілу землі тощо. Поступово формується козацька адміністрація — військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. Вона являла собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.Існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції.

19)Укр.козацтво у боротьбi з турецько-татарською експансiэю.Петро Сагайдачний. Однією з головних причин зародження козацтва була турецько-татарська експансія, що ставила під загрозу саме існування українців як нації. Ситуація ускладнювалася тим, що Україна не мала власної державності, а заходи урядів Литви та Польщі, пізніше Речі Посполитої, спрямовані на відсіч агресорам, були малоефективними. Татари майже щороку, а інколи й по кілька разів на рік нападали на Україну, вбиваючи та захоплюючи в неволю місцеве населення, спустошуючи міста і села. Живим муром від нападів турків і татар для України стало козацтво, яке вважало боротьбу проти "бусурманів" священним обов'язком. Спершу воно відбивало турецько-татарські напади, а зміцнівши й саме розгорнуло наступ на володіння Туреччини та її васала — Кримського ханства, де визволяло бранців, руйнувало фортеці, захоплювало значну здобич. Спершу переважали сухопутні походи, які набрали значних масштабів і стали регулярними. З часом запорожці активізують і чорноморські експедиції. Вже наприкін. XVI — на поч. XVII ст. козацький флот зріс до кількох сотень одиниць і, не вагаючись, нападав на турецькі фортеці й міста.Гучна слава про запорізьких козаків ширилася по всій Європі, адже тодішня військова могутність Туреччини вважалася нездоланною.Багато держав, над якими нависла турецька загроза, шукали з ними зв'язків.Значною мірою козацькі успіхи були пов'язані з талановитим керівництвом гетьмана Петра Cагайдачного (бл. 1570—1622), який, за підрахунками дослідників, провів 60 боїв на суходолі та на морі й жодного не програв. З ним на чолі козацтво остаточно перетворилося на окремий стан, а його збройні сили були реформовані з, по суті, партизанських загонів у регулярну дисципліновану армію. У політичній діяльності головною заслугою Сагайдачного було те, що він зумів поєднати інтереси трьох най діяльніших частин українського суспільства — козацтва, культурно-освітньої верстви та духовенства. У результаті активізувалося як козацтво, котре поступово виходить за межі своїх вузько станових інтересів та долучається до загальнонаціональних справ, такі міщансько-духовна інтелігенція, яка, відчувши підтримку Війська Запорізького, почала сміливіше та енергійніше реалізовувати свої плани.В усій красі полководницький талант П. Сагайдачного виявився і під час Хотинської війни. Навесні 1621 р. 160-тисячна турецька армія під проводом самого султана при 260 гарматах, а також 60 тис. татар вирушили, щоб розгромити Річ Посполиту. Через нечисленність польського війська, яке становило трохи більше 30 тис. осіб при 38 гарматах, королівський уряд звернувся за допомогою до козаків, обіцяючи розширення їхніх прав і привілеїв. Оскільки турецько-татарська навала загрожувала поневоленням і українському народові, Козацька рада ухвалила надати допомогу в боротьбі проти "бусурманів". 40 тис. козаків рушило назустріч ворогові. А для того, щоб розпорошити сили турків, ще 10 тис. запорожців відправили на Чорне море для активізації там воєнних дій.Центральним пунктом бойових дій стала фортеця м. Хотина, - куди 1 вересня прибуло козацьке військо. Наступного дня сюди підійшли турки й та тари, які відразу вдарили по позиціях козаків, сподіваючись, що ті ще не встигли як слід укріпитися, проте зазнали великих втрат і змушені були відступити. Надалі турецька армія практично безперервно протягом місяця здійснювала атаки на козацький табір, небезпідставно вважаючи, що розбивши його, легко впорається з поляками. Але, втративши бл. 80 тис. осіб, так і не змогла взяти фортеці. 9 жовтня було укладено Хотинський мир, сприятливий для поляків: 1)кордон Польщі з Туреччиною встановлювався по Дністру; 2)турки й татари зобов'язувалися не чинити грабіжницьких походів на територію Речі Посполитої; 3)польський уряд погодився-заборонити козацькі експедиції проти Криму і Туреччини.

Парадоксально, але факт: козацтво, яке своєю самопожертвою не тільки врятувало від розгрому Річ Посполиту, а й розвіяло міф про непереможність Туреччини та, значно послабивши останню, примусило її відмовитися від планів завоювання Європи, не отримало від своєї перемоги жодних здобутків. Польща не виконала навіть скромних козацьких вимог щодо виплати сталої платні, забезпечення воєнних інвалідів, виведення коронного війська з Київського воєводства тощо, не кажучи вже про заборону виходити в Чорне море. Підступність польського уряду, а також зазнане на початку війни поранення прискорили смерть П. Сагайдачного, який помер 10 квітня 1622 р., заповівши перед тим усе своє майно українським братствам Києва і Львова.Після смерті гетьмана Сагайдачного зміцнене ним військо продовжило його справу. Походи на Туреччину та Крим здійснювалися майже кожного року, а то й по кілька разів на рік.

20)Козацько-селянськi повстання кiн.16-поч.17 ст. Повстання 1591-1596 рр. під проводом К. Косинського та С. Наливайка. Причини повстань: постійні обмеження реєстру обурювали тих козаків, які опинялися поза ним. Несвоєчасна видача платні реєстровцям і порушення майнових прав козаків спричинили невдоволення реєстровців, а утиски нереєстровців – протести запорожців. До загострення відносин між урядом Речі Посполитої та Запорожжям призвела ухвала польського сейму 1590р., за якою король отримував право роздавати шляхті й магнатам «українські пустки» за Білою Церквою, зокрема й землі, якими здавна користувалися козаки. Внутрішньополітична напруженість в Україні була зумовлена й поширенням фільваркової системи господарювання.Наприкінці 16ст. надзвичайно широкого розмаху набули два селянсько-козацьких повстання: 1.Повстання 1591-1593 рр. під проводом гетьмана реєстрового козацтва Криштофа Косинського. Приводом до збройного виступу Косинського стала його суперечка за землю з представниками родини Острозьких – київським воєводою Костянтином-Василем Острозьким та його сином Янушем, волинським воєводою та білоцерківським старостою. Повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь. У битві під П’яткою 23-31 січня 1593р. повстанці зазнали поразки і уклали компромісну угоду, за якою повстання припинялося, козаки зобов’язувалися визнати владу короля, а К.Косинського зняти з гетьманства. Однак повстання не припинилося. У травні 1593р. Косинський на чолі загону спробував оволодіти Черкасами, але при цьому загинув.Наслідки і значення: -масове покозачення селян і міщан; -на захоплених територіях запроваджувався козацький лад; -повстання збагатило досвід у боротьбі за свої права; -поширення козацьких звичаїв «на волості» сприяло утвердженню у свідомості українців нового соціального ідеалу – козацтва; смерть загальновизнаного лідера (Косинського) відчутно вплинула на розгортання козацького руху. 2.Повстання 1594-1596 рр. під проводом сотника надвірних козаків князя К.Острозького – Северина Наливайка. Повстання охопило майже всі українські землі. Северин Наливайко – син галицького шевця, який загинув від магнатських побоїв. 23 березня 1596р. відбулася битва біля урочища Гострий Камінь. Переможною вона не стала для жодної зі сторін, бо обидві зазнали серйозних втрат. Вирішальна битва відбулася в травні 1596р. в урочищі Солониці, під Лубнами. Облога табору повстанців тривала два тижні. Повстанці капітулювали 28 травня 1596р.Повстання Наливайка поставило під загрозу існування польської влади в Україні. Наливайка та ще 6 керівників повстання стратили 1597 р.Національно-визвольні повстання українського народу 20-30 рр. XVII ст. Восени 1625 року козацька Україна знову повстала. Уряд Речі Посполитої направив на Подніпров'я 30-тис. військо, очолюване коронним гетьманом Станіславом Конецпольським. Об'єднане 20-тис. козацько-селянське військо на чолі із запорізьким гетьманом Марком Жмайлом сміливо вступило в бій зі шляхтою біля Курукового озера (навпроти Кременчука).Кілька днів біля козацького табору точилася жорстока битва. Полякам удалося захопити перші лінії козацької оборони, але й козаки дошкуляли полякам, несподівано переходячи в наступ і нищачи їхню кінноту. Шляхетське військо опинилося в скруті: не стало харчів, почалися морози й тому С. Конецпольський вирішив розпочати з козаками переговори. Запорожці пристали на запропонований мир.Щоправда, замість гетьмана М. Жмайла підписав Куруківський трактат представник козацької старшини Михайло Дорошенко, який отримав гетьманську булаву внаслідок перевороту в козацькому таборі. Згідно з Куруківським трактатом: -кількість реєстру обмежувалася 6 тис. козаків, з яких 1 тис. мусила перебувати на Січі; -щорічна сплата уряду реєстровцям — 60 тис. злотих (по 10 злотих на одного козака); -повернення нереєстрових козаків (близько 40 тис.) до своїх панів та виконання ними своїх повинностей.

Ситуація, що склалася після укладення Куруківського договору, неминуче мусила призвести до нового повстання. Цього разу на чолі козаків став талановитий керівник Тарас Федорович (Трясило).Готуючись до битви з каральними загонами, Т. Федорович зосередив 30-тис. військо повстанців у Переяславі. Протягом трьох тижнів точилися жорстокі бої. 28 травня 1630року вночі козацький загін увірвався в польський табір і знищив «Золоту корогву» — добірний польський загін, який складався із 150 шляхтичів.На початку червня відбулася вирішальна битва під Переяславом. У ній загинуло багато шляхтичів, польське військо втратило артилерію, але в козацькому таборі розгорілися чвари, старшина та реєстрові козаки прагнули угоди з поляками. Т. Федорович з великим загоном козаків, які не хотіли підписувати мир зі шляхтою, пішов на Січ. Реєстровці ж уклали з польськими воєначальниками новий договір (за цим договором козацький реєстр збільшувався до 8 тис. осіб, а не внесені до цього реєстру українці мали повернутися до панських маєтків), який не був затверджений урядом.Щоб перешкодити подальшим виступам запорожців, польський уряд наказав збудувати на дніпровських порогах могутню фортецю Кодак. Фортеця Кодак перешкоджала переселятися в степи «Дикого поля» втікачам з України, запорожцям заважала підтримувати сталі зв'язки з батьківщиною. Крім того, поляки не давали козакам ловити рибу, полювати, займатися промислами.У ніч з 11 на 12 серпня 1635 року загін запорожців на чолі з Іваном Сулимою таємно підійшов до фортеці. Раптова атака на Кодак мала успіх. Козаки знищили гарнізон і зруйнували фортецю. Побоюючись нового повстання, реєстровці підступно схопили Сулиму й ще п'ятьох керівників повстання та передали їх полякам. Козаків відправили до Варшави, де й стратили.

Після придушення повстання І. Сулими багато його учасників відступило на Запоріжжя. Туди ж ішли втікачі від панської неволі — селяни, кріпаки й збіднілі мешканці міст. Україна стояла на порозі нового народного вибуху.

21)Культура Укр. 14-першоi пол.17 ст. Освіта та наука. Чужоземний гніт українського народу викликав протиборство як соціально-політичне, так і духовно-просвітнє. Зросла зацікавленість українців до своєї історії, мови, культури, науки. Пробудження національної самосвідомості доповнювалося поширенням ідей гуманізму епохи Відродження. Ці ідеї поширювали українці, які навчалися за кордоном — у Краківському, Празькому та інших університетах. У Краківському університеті вихідці з України навчалися з часу його заснування (1364). Лише в XV — XVI ст. тут отримали освіту 800 українців. Вчилися вихідці з українських земель у знаменитій Паризькій Сорбонні, в університетах Німеччини: Гейдельберзькому, Віттенберзькому, Лейпцизькому та ін. Українські студенти були в Італії — у Болоньї та Падуї. Отримавши належну освіту, вихідці з України ставали відомими вченими, педагогами, медиками, митцями. У 1483 р., лише через ЗО років після виходу перших друкованих книг Гутенберга і майже за століття до випуску у Львові книг Івана Федоровича (Федорова), у друкарні Януаріуса Зільбера побачила світ перша в нашій історії друкована праця українського природодослідника під назвою «Прогностична оцінка поточного 1483 року Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтва і медицини Болонського університету».Лукаш із Нового Града, автор відомого підручника з епістолографії (1582) був магістром та викладачем Краківського університету. У цьому університеті у XV ст. працювали 13 професорів-українців. Павло Русин із Кросна, який постійно у працях наголошував на своєму українському походженні, викладав у Кракові університетський курс римської літератури, писав вірші, що мали певний вплив на розвиток польської ренесансної поезії початку XVI ст.Навіть за несприятливих умов іноземного панування в Україні виникали школи грамоти.Із часом кількість шкіл збільшувалася. Перша українська школа у Львові виникла в 1546 р. Відомою була також школа грамоти у м. Красноставі в Галичині. Школи з'явилися й на Правобережжі та в Закарпатті, їх відкривали переважно при церквах і монастирях, де викладачами були церковнослужителі. У початкових школах навчалися діти різного віку — і малі, й підлітки. Навчали дітей письма, читання, початків арифметики, молитв, співу.Першим вищим навчальним закладом в Україні стала Острозька академія (колегіум), яку відкрив близько 1576 р. князь Костянтин Острозький у м. Острозі. Цей заклад згодом піднявся до рівня тогочасних європейських академій. У ньому кращі українські та іноземні вчені викладали граматику, риторику, арифметику, музику, астрономію та інші науки. Викладачами там працювали високоосвічені люди: Дем'ян Наливайко, Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Ян Лятош, Кирило Лукаріс та ін.Культурному піднесенню в Україні наприкін. XVI — на поч. XVII ст., зокрема розвитку освіти, сприяли братства. При кожному з них було засновано братські школи. Першим ректором Львівської братської школи став відомий учений Іов Борецький, а викладачами — брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставровецький, Памво Беринда та ін. Навчання у братських школах регламентувалося статутом — «Порядком шкільним». У цих школах навчалися діти заможних міщан, козаків, нижчого духовенства, дрібної шляхти, старшин, а також сироти. Вихованці шкіл мандрували по Україні, поширюючи знання, закликаючи громадянство до опору польсько-католицькому наступу.На поч. XVII ст. центром освіти й науки в Україні знову стає Київ. Тут у 1615 р. була відкрита Київська братська школа й групувалися визначні вчені — Іов Борецький, який переїхав зі Львова й став ректором, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Тарас Земка, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та ін. Митрополит Петро Могила також заснував школу при Києво-Печерській лаврі. У 1632 р. школи було об'єднано в Києво-Могилянський колегіум (згодом перейменований в академію), що став на рівень західноєвропейських університетів. Цей колегіум давав досить широку освіту: там викладали філософію, математику, риторику, слов'янську, грецьку, латинську, польську мови. Колегіуму підпорядковувалися школи у Вінниці, Кременці та інших містах. Його вихованці часто продовжували навчання в університетах Парижа, Рима, Відня, Гейдельберга.Братські школи були значним конкурентом католицьким і уніатським школам, спротивом ополячуванню української молоді, виховуючи в неї патріотизм, повагу до свого народу, його минулого, мови, культури. Головна увага приділялася вивченню слов'янської та української книжної мов. Вивчали також грецьку мову, що сприяло засвоєнню античної спадщини та християнських богословських джерел. Поширеною у школах і серед вчених була й латинська мова, без якої не можна було увійти в тогочасну європейську науку і культуру.Чимала підтримка школам в Україні йшла з боку заможних людей. Так, багата, освічена й інтелігентна жінка (дружина мозирського маршалка) Гальшка Гулевичівна в 1615 р. урочисто передала свою спадкову землю в Києві на Подолі у власність братства. Багато допоміг Київській братській школі гетьман Петро Сагайдачний. Він був палким прихильником національно-освітнього руху, у 1620 р. з усім військом вступив до Київського братства, став ктитором (опікуном) братської школи, особисто дбав про її розвиток. Майже всі свої кошти він заповів Київській, Львівській та Луцькій школам.Науковими центрами в Україні були Острог, Львів і Київ, де зосереджувалися навчальні заклади. Учені, які групувалися в Острозі, написали ряд наукових праць із філософії, мовознавства, астрономії тощо. Професори Києво-Могилянського колегіуму сприяли розвитку слов'янського мовознавства, української мови, розробляли проблеми філософії, логіки, психології й інших наук. Йосип Кононович-Горбацький створив «Підручник логіки», а Інокентій Гізель написав «Загальний нарис філософії».В Україні тривалий час працював військовий інженер із Франції Гійом Левассер де Боплан, який у 1650 р. склав «Опис України» — першу наукову працю з економічної і фізичної географії України. Книгодрукування. Заслугою членів Львівського братства є започаткування книгодрукарської справи, бо саме завдяки їхнім старанням і матеріальній допомозі найпершою друкарнею на українських землях стала друкарня, заснована у 1573 р. Іваном Федоровичем (Федоровым), який переїхав в Україну з Москви, де його переслідували. У 1574 р. вийшла перша книжка І.Федоровича — «Апостол». Переїхавши через матеріальні нестатки до Острога, І.Федорович заснував там на кошти князя К.Острозького другу друкарню, в якій видав «Буквар» (1578) та ряд інших книжок. Острозький «Буквар» — це посібник для паралельного вивчення слов'янської та грецької мов, його неодноразово перевидавали в Україні, а також у Білорусі. А «Острозька Біблія», яку І.Федорович видав 158і p., стала першим повним виданням Біблії слов'янською мовою. Вона була поширена не тільки в Україні, а й у ряді iнших країн, надійшла навіть до бібліотеки Оксфордського університету, до королівського двору Швеції.Братські друкарні згодом виникли також у Луцьку, Новгороді-Сіверському, Києві та інших містах. Видані тут книги релігійного та світського характеру були відомі далеко за межами України.Важливим осередком національної культури на Наддніпрянщині на поч. XVII ст. стала Києво-Печерська лавра, її архімандрит Єлисей Плетенецький заснував друкарню та папірню і видав у 1616—1624 pp. кілька значних творів, до яких написав передмови. Головним друкарем у Лаврі був Памво Беринда, який вніс значний вклад у розвиток науки і мистецтва. Йому належить перший друкований український словник, саме П.Беринда був одним із зачинателів шкільної драми.

Мистецтво. Найбільше пам'яток культури XIV — поч. XVII ст. збереглося в Західній Україні, оскільки її менше спустошили монголо-татарські орди. Збереглися повністю або в руїнах замки і міські укріплення Львова, Луцька, Кременця, Хотина, Кам'янця-Подільського, Хуста, Мукачева, Одеська та ін. Уціліли Троїцький монастир у Межиріччі, дерев'яний собор Благовіщення у Ковелі (1505). Богоявленська церква та кругла башта в Острозі (XVI ст.) тощо.У творчості тодішніх різьбярів і скульпторів переважала релігійна тематика, в якій яскраво проявлявся дух непокори іноземним поневолювачам. Митці найчастіше зображали в кам'яних, мідних та дерев'яних скульптурах святих, покровителів українського воїнства — Михайла, Дмитра, Федора, Покрову. Найбільше таких пам'яток дійшло до нас у вигляді дерев'яних хрестів, кам'яних і бронзових рельєфів на кахлях, дверях, фасадах будинків (Увірування Фоми, Вірменська церква, фасад Чорної кам'яниці у Львові, царські врата у Монастириськах на Тернопільщині).У XVI ст. в Україні набула поширення надгробна скульптура. Про високий мистецький рівень свідчать надгробники Костянтинові Острозькому, Олександрові Ваньку-Лагодовському з Унева, Валентові Гербурту зі Скелівців та ін.Майстри українського монументального фрескового мистецтва були знаними далеко за межами України. Зокрема, в Польщі наші умільці прикрашали католицькі костьоли й каплиці. В Україні майже не збереглися фрескові шедеври, за винятком фрагментів церкви св. Онуфрія (Лаврів, Львівщина, XV ст.). У кращому стані творіння українських митців уціліли в храмах Любліна, Кракова, Вислиці. Піднесено, граціозно змальовано портрети Богородиці, святих Онуфрія, Іоана Богослова та ін. На відміну від фрескового мистецтва XIII ст., в якому домінували настрої аскетизму, зречення, у XV ст. переважали ліричні, світлі й радісні мотиви — доброта, самопожертва, героїзм, любов. Український живопис XIV —XVI ст. розвивався під животворним впливом іконопису княжої доби. Найбільше картин цього періоду збереглося у глухих Карпатських горах, де не ступала нога татарина-людолова. За силою художнього вираження тогочасне мистецтво можна порівняти з українським фольклором. Найхарактернішою особливістю малярства XIV —XV ст. був розпис іконостасів. Митці дбали про виразність картини, її лаконічність, простоту, ідейність змісту. Малювали переважно на липових дошках.Центрами живопису були Києво-Печерська лавра, а також міста Львів, Перемишль. Уперше на картинах зустрічаються підписи малярів (Владика, Яків, Матвій та ін.). Найчастіше трапляються ікони Юрія Змієборця, Богородиці, Архангела Михаїла, святих Петра, Павла, Миколи, Розп'яття Ісуса, Тайної вечері, Різдва, Марії, Вигнання з раю, Страшного суду, Поклоніння волхвів. Коли ж на Заході, зокрема в Італії, виникли школи малярів, картини яких охоче купували польсько-литовські королі і магнати, з'явилися художні групи, а також цілі школи в Польщі та в Україні. Найвідомішою з них стала Львівська художня школа. У XVI ст. маляр В.Стефанович отримав звання королівського художника. Він та його побратими створили прекрасні портрети польського короля С.Баторія, князя К.Острозького, громадського діяча, книговидавця і письменника Я. Гербурта та ін.Плідно працювали в Україні художники-графіки. Вони майстерно оформляли книги (спочатку рукописні, а з XVI ст. — друковані). Унікальним щодо цього є оформлення Київського псалтиря (1397), де містилося понад 200 мініатюр, які виконав художник Спиридон. Вишуканою кольористикою відзначається мініатюра Галицького євангелія (XIV ст.). Книжкова орнаменталістика, яку застосовували гравери у роботі, близька до народного мистецтва. Чудово прикрасили художники також Пересопницьке євангеліє (1561), Львівський апостол (1574), Острозьку Біблію (1581) та багато інших книг.У XVI ст. почався фронтальний наступ польської шляхти на соціальні права і культуру нашого народу. Чужинці глумилися над українською мовою, народними звичаями, православною церквою. Чванливі панки прагнули до повного окатоличення й ополячення українського народу, та їхні зловісні наміри не були реалізовані. Українська людність палко відстоювала свою мову, культуру, національну гідність. Окрім міщанства і козацтва, основна маса населення — селянство — виступала як споконвічна національна берегиня, зберігала найвищі духовні цінності: мову, пісню, народні обряди, неповторну українську самобутність.

22)Укр.нацiональна революцiя 17 ст.: передумови, причини, рушійні сили та перiодизацiя. Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.З-поміж основних її причин можна виділити наступні:

Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов'язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого – посиленню кріпосної залежності. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5–6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності (чинш по 20–30 грошів з „диму", церковну десятину та ін.) та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Стосовно української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу.

Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси – все це підводило до того, що як самостійний суб'єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися.

Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об'єднали у русі супротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів.

Суб'єктивні причини. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботів та збезчещену сім'ю самого Богдана Хмельницького. Для успішного початку національно-визвольної революції саме в середині XVII ст. склались й об'єктивні умови.

По-перше, козацько-селянські повстання кінця XVI – першої половини XVII ст. дали українському народові значний військовий досвід, піднесли його національну самосвідомість, психологічно налаштували на переможну війну. 

По-друге, існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для розбудови в майбутньому повноцінної Української держави. 

По-третє, на цей період припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій.

Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних суперечностей, вирішення яких було можливо тільки силовими методами. І для їх застосування склалися необхідні умови. За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ'я).

Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів. Українська національна революція, яка розпочалася в 1648 р. і пройшла у своєму розвитку три основні періоди:

I період (лютий 1648 – серпень 1657р.) – початок і найбільше піднесення національно-визвольної та соціальної боротьби, яка привела до утворення Української національної держави – Гетьманщини.

II період (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької України на Лівобережну і Правобережну.

III період (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз'єднання української держави, за її суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р.

Отже, народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію.

23)Події укр.нацiональноi революцii у 1648-1652 рр. Виникнення укр.гетьманськоi держави. На початку 1648 р. Б. Хмельницький сформував перший повстанський загін, установив зв’язок із козаками Січі. Разом з сотнею запорожців і декількома сотнями "покозачених" селян він атакував Кодацьку фортецю, через яку поляки контролювали Запоріжжя.25 січня заволодів фортецею. При цьому значна частина реєстрових козаків перейшла на бік повстанців. Ці події стали початком національно – визвольної війни українського народу. Невдовзі відбулась козацька рада, на якій Хмельницького було обрано гетьманом. Підготовка збройного виступу. Б. Хмельницький напередодні збройного виступу проти поляків: – розіслав універсали до українського народу із закликами вступати до лав козацького війська; – налагодив виробництво пороху, організував закупівлю зброї та боєприпасів; – із початком воєнних дій досяг домовленості про перехід реєстрових козаків на бік повстанців; – вів переговори з Туреччиною і Кримським ханством. Заручившись підтримкою Туреччини, у лютому-березні 1648 р. у Бахчисараї українські посли уклали з кримським ханом Іслам – Гіреєм III договір про військову допомогу у війні проти Речі Посполитої.Фактичним проголошенням війни стала вимога Б. Хмельницького вивести з території Наддніпрянщини королівські війська і скасувати "Ординацію" 1638 р. На утихомирення запорожців поляки направили два загони загальною чисельністю близько 10 тис. чол. Перші перемоги повсталі отримали в битві під Жовтими Водами 6—8 травня 1648 р. та 15—16 травня під Корсунем. Вони мали велике значення для дальшого розгортання визвольної війни в Україні. Королівську владу на Лівобережжі було ліквідовано. Навесні-влітку 1648 р. повстання перекинулось на Поділля, Київщину, Волинь і Лівобережжя України. Битва під Пилявцями, що відбулася 13 червня 1648 p., закінчилася перемогою козаків і нищівною поразкою польського війська. Ця перемога відкрила українському війську шлях у Галичину. Протягом жовтня-листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, взявши викуп, полишили місто, рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли аж до Вісли. Дізнавшись про вибори нового польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир'я і повернув козацьку армію назад в Україну. 23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва, де гетьмана вітали як українського месію. Саме в Києві, вважають історики, стався перелом у поглядах гетьмана на основну мету боротьби. Під час переговорів з поляками він заявив про свій намір визволити всю Україну та український народ з-під польської влади. З метою заручитися підтримкою у подальшій боротьбі Б. Хмельницький веде переговори із Московською державою та укладає угоду із Трансільванією. У лютому 1649 р. почалися переговори з польськими послами в Переяславі, у ході яких Хмельницький вперше висунув ідею створення суверенної української держави. У квітні того ж року на переговорах з московськими послами було заявлено, що Українська держава незалежна від Польщі й продовжуватиме боротьбу за всі українські землі, й висловлено прохання про військову допомогу. У травні 1649 р. Польща відновила воєнні дії. Б, Хмельницький у союзі з кримським ханом здобув переконливі перемоги над польськими військами під Збаражем (липень 1649 р.) та Зборовим (серпень 1649 p.). Військовий табір короля Яна Казимира опинився у щільному оточенні під Зборовим. Становище польської армії було катастрофічним. Лише зрада татар, які побоювалися зміцнення української держави, урятувала поляків від остаточного розгрому, Кримський хан Іслам-Гірей III пішов на переговори з Яном Казимиром, змусивши Б. Хмельницького припинити воєнні дії і теж вступити в переговори.У результаті 18 серпня 1649 р. між сторонами було укладено Зборівський договір, згідно з яким: -визнавалася автономія України у складі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств під офіційною назвою Військо Запорозьке в межах Речі Посполитої; -кількість реєстрового війська становила 40 тис. осіб; -козаки, не записані до реєстру, мали повернутися у підданство до панів; -шляхта отримала право повернутися до маєтків; -відновлювалося феодальне землеволодіння, попередні повинності селян і міщан.

Таким чином, українська сторона пішла на значні поступки: замість незалежної держави вона змушена була погодитися на автономію, втрачалася територія шести полків, відновлювалася стара модель соціально-економічних відносин. Трагічним наслідком договору стало жахливе спустошення татарами українських земель, таємний дозвіл на яке дав Ян Казимир.Сторони знову почали готуватися до війни. Уряд Хмельницького налагоджував суспільне та економічне життя, зміцнював збройні сили, проводив активну зовнішню політику з метою створення антипольської коаліції. Зміцнювалися дипломатичні стосунки з Валахією, Семигороддям, Туреччиною, Росією. Встановлювалися союзницькі відносини з Молдавією, а молдавський господар Василь Лупул пообіцяв віддати свою дочку Розанду за сина Хмельницького — Тимоша. Під тиском Туреччини союз із Хмельницьким знову уклав і кримський хан Іслам-Гірей III. Польський уряд, аби не допустити зміцнення України, у лютому 1651 р. відновив воєнні дії. Вичікувальна, непослідовна тактика кримського хана негативно позначилася на військових операціях українського війська, позбавила Б. Хмельницького ініціативи. Закономірним результатом тактики Криму стала найтяжча за всю війну поразка українців під Берестечком у липні 1651 р. Татари залишили поле бою і силою затримали при собі Б. Хмельницького. Українське військо потрапило в оточення і понесло величезні людські втрати. Полякам дістався весь обоз і гетьманська канцелярія. У липні литовські війська взяли Київ. Трагедія під Берестечком і втрата Києва завдали серйозного удару Україні. Однак Хмельницькому вдалося відновити боєздатність армії, зупинити польсько-литовське військо під Білою Церквою і змусити противника до переговорів. Та все ж укладена 28 вересня 1651 р. Білоцерківська угода призвела до тяжких для України наслідків: територія автономії обмежувалася лише Київським воєводством, козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тис. осіб, гетьман підпорядковувався польському королю та позбавлявся права закордонних зносин. Договір не влаштовував жодну зі сторін. Польський сейм навіть відмовився його схвалити. Поляки вірили у свою швидку остаточну перемогу над Україною. Вони поверталися в українські землі, відновлювали свою владу, здійснювали жорстокі репресії проти українського населення.Український народ не прийняв тяжкі умови Білоцерківської угоди. Навесні 1652 р. Б. Хмельницький відновив воєнні дії проти Польщі, заручившись у черговий раз підтримкою Криму. У травні 1652 р. козаки оточили і розгромили 20-тисячне польське військо біля гори Батіг на Поділлі. Перемога викликала масове антипольське повстання населення України, у результаті якого на всій її території у червні 1652 р. відновлюється влада гетьмансько-старшинської адміністрації.

Переможні битви 1648—1649 pp., унаслідок яких значна частина українських земель була звільнена від польської влади, сприяли утвердженню Української козацької держави під назвою «Військо Запорозьке». Історики дали цій державі умовну назву — Гетьманщина.У процесі розгортання нац.-визволь. війни у козац. еліті вперше сформ-ся основні нац. ідеї: право укр. нар. на створ. влас. не залеж-ї держ; генетичний зв*язок козац держ-ті з КР, спадком-ть кордонів, трад-й і культ. Ці положення і лягли в осн. держ. дій-ті Б. Хмель.Після взяття під контр. знач частин укр. земель та ліквідаціїї на них поль. адміністрації, гостро стало питання про власну нац. держ-ть. Потрібно було: забезпечити регул-ня економ. життя ; забезп-ти правопорядок ,захист насел-ня.

У Держ.конц. Хмель. сформ-ся на 2х принцип. засадах: 1)демократії 2) авторитаризму Спочатку були демократичні засади: -функціонувала військова рада ,де право голосу мала і «чернь»; -вибор-ть усіх посад- від сотника до гетьмана; -відсут-ть жорстких міжстанових розмежувань.

Авторитарна політика Б.Хм.: -поступове обмеження впливу «чорних рад» та витіснення їх старшинською радою; -вся влада - в руках гетьмана; -домінування командних методів упр-ня у держ. Житті; -встан-ня спадк. гетьманату, тенденція до монархії.

Соціально-економічна політика Б.Хмельницького залежала від: Результатності воєн. і політ. протист-ня з Польщею.; Позиції козацької старшини; Розмаху селянської антифеодальної боротьби.

24)Переяславська Рада i “Березневi статтi”: iх значення та оцiнка в icторичнiй лiтературi. 1 жовтня 1653 р. у Москві був скликаний земський собор із широким представництвом від різних соціальних станів. До України спорядили велике посольство на чолі з тверським боярином В. Бутурнілим. Стольники Р. Стрешнєв і дяк М. Бредихін, послані попереду посольства в Україну для підготовки міждержавних переговорів, повідомили Б. Хмельницького по рішення Земського собору й вияснили, яке місто обере отаман для офіційної зустрічі делегації. Гетьман обрав Переяслав, не розорене війною місто на лівому березі Дніпра, де була фортеця і запаси зброї, де полковником був його майбутній зять Павло Терея. 31 грудня 1653 р. посольство В. Бутурліна прибуло до Переяслава, де на нього вже чекала полкова старшина. Б. Хмельницький у цей час перебував у Чигирині на похоронах сина Тимоша, який загинув під час походу в Молдавію. Він приїхав до Переяслава ввечері 6 січня 1654 р. Тоді ж й прибула генеральна старшина. Відбулися перші переговори між гетьманом і старшиною і посольством. Посли пропонували такий порядок: вранці 8 січня провести таємну раду Б. Хмельницького з козацькою генеральною старшиною та полковниками, потім оголосити царську грамоту, після чого зібрати старшинську раду і на завершення прийняти присягу в церкві від гетьмана і старшини. А вже затим їхати в українські міста й села для прийняття присяги іншими жителями. Однак старшинська рада вирішила не порушувати козацьких звичаїв і зібрати генеральну раду. Посли на ній були відсутні. Б . Хмельницький виступив на раді з промовою, в якій змалював тяжке становище України, виснаженої шестирічною війною. Він вказав на можливих союзників, готових узяти покровительство над Україною і надати їй допомогу. Але перевагу віддали православному цареві. Всі учасники генеральної ради були одностайні: "Волим під царя московського православного”. Гетьман і старшина відправились до "польського дому”, де відбувалася їх аудієнція з посольством В. Бутурліна. Посли вручили гетьману царську грамоту, в якій цар «велел принять под свою высокую руку гетьмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами и землями и будет вспомоществовать им против недругов ратным людьми». Потім глави делегацій обмінялися делегаціями. Наступним кроком переяславської зустрічі мала бути присяга гетьмана й старшини в Успенській соборній церкві. Однак між сторонами виникла неузгодженість: хто кому має присягати? Б. Хмельницький із козаками готовий був присягати на вірність цареві, але ставив вимогу, щоб посли також присягнули від імені царя, що цар не порушить прав і вільностей, надасть їм грамоти та маєтності. Однак В. Бутулін від присяги категорично відмовився, посилаючись на традиції московської держави, в якій присягали тільки піддані. Після кількох запевнянь В. Бутуліна, щ цар всіляко оборонятиме і захищатиме Хмельницького і його козаків, гетьман був змушений погодитися з такою односторонньою присягою. Він боявся зірвати переговори й потрапити під удар червоного наступу польських військ. Присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, присутні в Переяславі полковники, сотники, осавули й козаки різних полків – всього 284 особи. Іменний список їх зберігся. Від Запорізької Січі представників на раді не було. Не присягли один із сподвижників Б. Хмельницького Іван Сірко, а також уманський та брацлавський полковники Йосип Глух та Іван Богун.

Через кілька днів представники посольства й гетьманського уряду відправились у різні міста і села приймати присягу від козаків і міщан, селяни не повинні були присягати. Не скрізь були одностайними козаки, міщани та духовенство. Київське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим і шляхта відмовилися присягати. Але присягнули Полтавський та Кропив'янські полки. Опір присязі чинили різні міста і містечка. Та все ж гетьман і старшина домагалися від царя письмових договірних гарантій та зобов'язань відповідно правовим і політичним традиціям Речі Посполитої та інших європейських держав. Однак В. Бутурлін відмовився дати гарантійний лист за своїм підписом і порадив старшині вислати послів до Москви "бити чолом " про свої "прав і вольності”. Таким чином, у Переяславі жодних умов союзу не було визначено та жодних документів не підписано. Для вирішення умов союзу двох рівноправних учасників договору – Московії та України – українське посольство на чолі з переяславським полковником Павлом Тетерею та генеральним суддею Самійлом Зарудним. Переговори тривали з 13 по 28 березня 1654 р. Посольство Б. Хмельницького подало проект договору, сформульованого в окремих статтях (пунктах, параграфах). Їх було 23. на проекті стояли підпис Б. Хмельницького і печатка Війська Запорозького. Внаслідок кількох офіційних зустрічей з представниками царського уряду царські посли подали нову редакцію проекту договору, який складався з 11 статей. Ці статті були затверджені царською грамотою, яка підтверджувала права і вольності Війська Запорозького, право козаків обирати гетьмана, визначила 60-тисячний козацький реєстрат та інше. Ще дві царські грамот передали в власність Б. Хмельницькому Чигиринське староство та маєтності козацькій старшині. Погоджено в Москві статті – російсько-український договір – мають три назви: "Березневі статті”, "Московські статті”, "Статті Богдана Хмельницького”. В офіційних паперях другої половини XVII – середин XVIII ст. найчастіше вживалася остання назва. Підписаний міжнародний договір водночас мав і конституційний характер, оскільки в ньому визначався державно-правовий устрій України – вона отримала статус автономії. Однак не всі питання були вирішені. Наприклад, українська церква не визнавала зверхності московського патріархата. Селянство взагалі не брало участі в Переяславській раді й не присягало, про нього не згадувалося в договірних документах. Переяславський договір 1654 р. був складений так неясно, обидві сторони явно вкладали в нього настільки різний зміст і кожна розуміла його настільки по-своєму, що й досі історична наука не може прийти до скільки-небудь одностайних поглядів, як кваліфікувати відносини, які цей договір мав утворити і які утворилися в дійсності. На практиці, в житті договір не виконувався: московський цар затримав за собою ніби найвищу владу над Україною, але на її території безпосередньо не здійснював цієї влади в сфері фінансів, адміністрації й суду, задовольняючися тим, що Україна постачала йому допомогове військо. З свого боку гетьман, лишаючися вождем свого війська, заразом залишився зв'язаним присягою цареві правителем України, який держав під своєю владою ціле її населення, збирав із нього доходи до свого місцевого скарбу у своєму розпорядженні підлеглі йому адміністрації й судові органи. Це була чисто васальна підлеглість. Та як б не кваліфікувати й не оцінювати форму відносин, які утворилися в наслідок переяславських і московських переговорів, не можна забувати одного, що обидві сторони, й Москва, й Україна, кожна по-своєму розуміли суть цих відносин. Згодившися прийняти Україну " під високу царську руку”, в Москві з перших же кроків старались обернути протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу в звертаннях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати як омога ширше свій вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала Москва різні прояви суспільного антагонізму на Україні. Власне на цім антогонізмі й була побудована вся дальша політика Москви що до України. З другого боку гетьман і старшина справді дивилися на протекцію московського царя, як лиш на певну, може навіть і тим часову комбінацію, яка давала змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі: не вдалося цьго добитися за допомогою татар і турків, ---- так робиться спроба досягти цьго за допомогою Москви. Для українського уряду уявлялось найважливішим втягнути Москву якомога швидше у війну з Польшею. Війна дійсно розпочалася вже весною 1654 р.

25)Розвиток подiй Укр.нацiональноi революцii у 1652-1657 рр. Промолдавська політика Б. Хмельницького (шлюб його сина Тимоша з донькою молдавського правителя Лупула Розандою) призвела до ускладнення міжнародного становища України. Проти включення Молдавії у сферу політичних інтересів України виступили Османська імперія, Валахія, Трансільванія (Семигороддя). Сформувалася антиукраїнська коаліція у складі Речі Посполитої, Валахії, Трансільванії, а згодом і Молдавії (після державного перевороту і повалення влади Лупула). У боротьбі за молдавський престол Тиміш Хмельницький загинув. Козацька армія не могла успішно протистояти силам антиукраїнської коаліції.Ускладнення внутрішнього становища України стало результатом тривалих війн, які призвели до значних людських втрат, погіршення економічного становища, спустошення земель, зневіри й розчарування серед населення. Восени 1653 р. відбулася битва між українсько-татарськими та польським військами біля містечка Жванець на Поділлі. Польська армія опинилася в оточенні. Однак кримський хан знову зрадив українську сторону і пішов на переговори з королем, які завершилися 15 грудня 1653 р. Кам’янецькою угодою. Вона передбачала відновлення прав і вільностей козацтва, передбачених Зборівським договором. Гетьман і старшина все більше переконуються в тому, що без надійної допомоги іззовні неможливо забезпечити перемогу над поляками і зберегти козацьку державу. Таку допомогу можна було отримати від Туреччини або Москви. Старшина більше схилялася до союзу з Москвою, ідея такого союзу підтримувалася і широкими масами населення. Це зумовлювалося приналежністю росіян і українців до православної віри, близькістю їхніх мов, культур. Українська сторона, починаючи з 1648 р., неодноразово зверталася до Москви з проханням про допомогу. Москва реагувала надзвичайно обережно, очікуючи, поки козаки й поляки не виснажать одне одного. У 1653 р. Б. Хмельницький звернувся до царя з конкретними пропозиціями тісного союзу, погрожуючи, що укладе союз із Туреччиною. Цар Олексій Михайлович терміново скликав Земський собор, який 11 жовтня 1653 р. прийняв рішення про прийняття Війська Запорозького під протекторат московського царя. В Україну для переговорів з гетьманом було вислане спеціальне посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. 8 січня 1654 р. в Переяславі відбулася загальна Військова рада, яка прийняла рішення про перехід України під зверхність царя. Царські посланці привели українське населення до присяги на вірність російському цареві. Але не скрізь присягали охоче: виникла опозиція в Києві, відмовилися присягати деякі полки, відомі полковники І. Богун та І.Сірко. У Переяславі були складені так звані Переяславські статті, які визначали умови приєднання України до Росії. Цар ратифікував ці статті в березні 1654 р., тому інша їхня назва — «Березневі статті».Основні положення: -Україна (територія колишніх Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств) переходила під протекторат Росії. -Влада в автономії залишалася за гетьманом, якого обирає військо і затверджує цар;передбачалася пожиттєвість влади Богдана Хмельницького. -Встановлювалась кількість козацького війська — 60 тис. осіб. -Міста зберігали право на самоуправління. -Визнавалася самостійність української православної церкви. -Україна отримала право вести власну зовнішню політику, крім відносин з Польщею і Туреччиною. -Передбачалися спільні воєнні дії України і Росії.Спираючись на підтримку Москви, Б. Хмельницький сподівався завершити, нарешті, війну проти Польщі, розширити і зміцнити козацьку державу.У 1656 р. цар уклав з поляками Віленський мир. На зближення з Польщею Москва пішла з метою спільної боротьби проти Швеції, яка значно посилила свої позиції в Прибалтиці. У свою чергу гетьман відкрито звинуватив царя в порушенні Переяславської угоди, продовжував війну з Польщею і здійснив кроки до створення нової антипольської коаліції: уклав союз із Семигородським князівством, вів переговори зі Швецією, яка обіцяла сприяти створенню самостійної Української держави. Дії Б. Хмельницького призвели до загострення російсько-українських відносин. Але в напружений момент стосунків з Москвою, уражений звісткою про поразку українсько-семигородського війська від Польщі, 27 липня 1657 р. Б. Хмельницький помер. Гетьмана поховали в Суботові, у збудованій ним Іллінській церкві, де вже покоїлося тіло старшого сина Тимоша.

26)Загострення кризи укр.державностi у 1657-1663 рр. Прагнучи забезпечити спадковість верховної влади і тим уберегти державу від непотрібних потрясінь міжусобиць, Б. Хмельницький ще за життя домігся обрання новим гетьманом 16-річного сина Юрія" Але відразу після смерті Богдана на таємній нараді найвпливовіших полковників було вирішено, що з огляду на юний вік та недосвідченість у державних справах 10. Хмельницького функції гетьмана до його повноліття виконуватиме І. Виговський. А вже 21 жовтня 1657 р. на Генеральній козацькій раді в Корсуні останнього обрали повноправним гетьманом. Це рішення не тільки призвело до скасування принципу спадковості гетьманства, а й стало одною з причин Руїни.Ідучи слідами Б. Хмельницького, гетьман Іван Виговський основне завдання вбачав у здобутті Україною повної незалежності. На цьому шляху було укладено союз зі Швецією, відновлено відносини з Кримом, розпочато переговори з Польщею та Туреччиною. Відносини з Москвою Виговський намагався будувати на принципах рівноправності та невтручання у внутрішні справи України. Крім того, він сподівався, що Москва допоможе йому в боротьбі проти опозиції.Проблема полягала в тому, що гетьман Виговський, не усвідомивши необоротності соціально-економічних та політичних здобутків народу в процесі революції, став на шлях фактичного відновлення дореволюційної моделі розвитку. Зокрема, він потурав прагненню козацької старшини та православної шляхти взяти під свою владу селян і дрібних козаків. Це призвело до зростання соціального напруження, політичної дестабілізації.На поч. 1658 р. чітко окреслився збройний конфлікт між урядом і опозицією, головними осередками якої стали Запоріжжя і Полтавський полк. Спроби Виговського порозумітися з їх провідниками — Я. Барабашем і М. Пушкарем нічого не дали. Тоді в червні 1658 р. він, покликавши на допомогу татар, під Полтавою погромив війська опозиції. Ця братовбивча боротьба коштувала Україні до 50 тис. жертв, ослабивши її як військово, так і політично.Москва вирішила скористатися з цього антагонізму. Підтримуючи опозицію, вона намагалася позбутися "самостійника" Виговського, а відповідно й обмежити незалежність України. Така антиурядова спрямованість московської політики поставила гетьмана перед дилемою: або змиритися з поступовим перетворенням держави на провінцію, або боронити її суверенітет. Він вибрав друге й розірвав союз із Москвою.Невдовзі до українських кордонів рушило велике московське військо, знову активізувалася опозиція. У пошуках союзників гетьман Виговський 16 вересня 1658 р. уклав Гадяцький договір із Річчю Посполитою, який передбачав: 1) Україна у складі Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств під назвою Великого князівства Руського об'єднувалася з королівством Польським і Великим князівством Литовським персональною унією; 2) законодавча влада належала Національним зборам депутатів від усіх українських земель; 3) виконавчу владу очолював гетьман; 4) Україна мала свій суд, скарбницю, грошову одиницю, 40-тисячне військо; 5) передбачалася загальна свобода віри, слова, Друку тощо.Укладаючи Гадяцький договір, І. Виговський прагнув, щоб Україна ввійшла до Речі Посполитої як рівноправний суб'єкт федерації. Однак Польща у принципових питаннях виявила непоступливість. Було відкинуто домагання українців про включення до складу Князівства Руського західноукраїнських земель; обмежувалися його права на міжнародні відносини; фактично ліквідовувалася створена під час революції нова модель соціально-економічних відносин. Тому Гадяцький договір не міг повністю задовольнити українських державників.Звістка про укладення Гадяцького договору призвела до початку відвертої українсько-московської війни. Понад 100-тисячне московське військо рушило на Україну. Вирішальні події відбулися 7—9 липня 1659 р., коли в Конотопській битві московську армію було вщент розбито.Здобувши блискучу перемогу, І. Виговський, однак, не лише не зумів скористатися з неї, щоб успішно завершити війну з Московією та припинити внутрішні усобиці, а й змушений був зректися влади. До цього призвели невдала соціальна політика гетьмана, його орієнтація на Річ Посполиту, яка не мала підтримки в суспільстві, активізація діяльності опозиції тощо.

Новим гетьманом було обрано Юрка Хмельницького (1659—1662). Однак сподівання, що авторитет роду Хмельницьких допоможе знову об'єднати народ, зупинити негативні тенденції в українському суспільстві, не справдилися. Фактично опинившись між двома вогнями: Московщиною, з одного боку, та Річчю Посполитою — з другого, 18-річний юнак опанувати ситуацію не зумів.Уже 27 жовтня 1659 р. новообраний гетьман під тиском 40-тисячного московського війська змушений був погодитися на ухвалення нового Переяславського договору, що складався з підроблених царським урядом умов угоди 1654 р. Згідно з ним, українсько-московські відносин переходили зі сфери конфедеративного союзу в площину обмеженої автономії України у складі Московії: 1) заборонялися зносини Української держави з іноземними країнами; 2) Україна позбавлялася права без царської згоди переобирати гетьмана: обрана на цю посаду особа мала їхати до Москви на затвердження; 3) гетьман без Козацької ради не міг призначати та звільняти старшину, а також розпоряджатися військом без дозволу царя; 4) значно збільшувався контингент царських військ в Україні; 5) передбачалася смертна кара для українців, які відмовлялися присягнути на вірність царю, тощо. Нав'язавши Україні сфальсифікований документ, московський уряд фактично перестав рахуватися з молодим гетьманом. Воєводи втручалися в державне управління, роздавали на свій розсуд землі, московські залоги грабували населення. Гетьманська влада стала номінальною. Зростало невдоволення українського народу. Щоб остаточно перемогти в боротьбі за українські землі, московський уряд перервав перемир'я з Польщею і розпочав війну. Однак під Чудновом, на Волині, його війська зазнали поразки від поляків і змушені були капітулювати, а гетьман Хмельницький зі старшиною погодився на мир з Польщею. Тут же, на полі бою, 17 жовтня 1660 р. був підписаний Чуднівський договір, який практично повторював Галицьку угоду. Україна отримувала автономію на чолі з гетьманом. І без того хаотична ситуація ускладнилася ще більше. Неспроможний покласти цьому край, молодий гетьман восени 1662 р. оголосив про зречення від влади. Доба Руїни в Україні сягнула апогею.

27)Подiл козацькоi Укр. на два Гетьманства. Павло Тетеря та Iван Брюховецький. У вересні 1659. Військова козацька рада обрала гетьманом Юрія Хмельницького , сподіваючись, що він продовжит справу свого батька. У жовтні 1659р. У Переяславі між гетьманом і російським урядом були підписані договірні статті, які суттєво обмежували автономні права України: обмежуавлас влада гетьмана, Український уряд позбавлявся права на зовнішню політику, київська митрополія підпорядковувалась московському патріарху. Переяславські статті, укладені під тиском Москви і промосковської лівобережної старщини, викликали розчарування і обурення козацтва. Незадоволення політикою російського уряду висловлював і молодий гетьман. Восени 1660р. Після невдалих військових операцій проти Польщі Ю. Хмельн. пішов на укладення угоди з польським урядом . У жовтні 1660р. Сторони підписали Слододищенський трактат.Основні умови: -скасовано невигідні для Гетьманщини Переяславські статті 1659р.; -Гетьманщина розривала союз з Московською державою і відновлювала свій державний союз з Річчю Посполитою на умовах Гадяцької угоди 1658р.; -Вилучалася стаття про створення «князівства руського»; -гетьманщина отримувала право лише на автономію на чолі з гетьманом; -гетьман позбавлявся права зовнішньополітичних зносин, зобовязувався брати участь у воєнних діях польської армії проти Московської держави і не нападати на Кримське ханство.Більшість козацтва і старшини Лівобережної України , де переважали проросійські орієнтації, виступили проти угоди і відмовилися визнавати владу Ю.Хмел. Спроби гетьмана поширити свій вплив на Лівобережжя виявилися невдалими. Усвідомлюючи свою політичну неспроможність, Ю.Хмел. склав булаву. Правобережне козацтво новим гетьманом обрало Павла Тетерю, а Лівобережне обрало кошового отамана Івана Брюховецького. Так українська держава розкололася на два державних утворення з орієнтацією на різні держави, з окремими урядами, які перебували у стані війни. Були створені умови для поділу Украхни по Дніпру між Росією та Річчю Посполитою. Події 1663 р. ще раз підтвердили, що територіальна цілісність України залишалася порушеною. Лівобережжя перебувало у складі Росії, а Правобережжя знову увійшло до Польщі.Протягом наступних років в Україні продовжується боротьба за владу між гетьманами, що принесло велике розорення українській землі. Однак об'єднання України так і не відбулось. У 1667 р. в селі Андрусово під Смоленськом було досягнуто угоди про перемир'я між Росією та Польщею (Андрусівське перемир'я), згідно якого було закріплено поділ України: Правобережна Україна (без Києва) відійшла до Польщі, а Лівобережжя залишилося за Росією. Запоріжжя мало визнавати владу обох держав. А в 1686 р. Росія та Польща уклали мирний договір, так званий "Вічний мир", який визнавав існуючі кордони. Умови договору: Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом та Смоленськ; Річ Посполита отримувала 146 тис. крб. компенсації за відмову від претензій на Київ; Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі; Південна Київщина й Брацлавщина від містечка Стайок по річці Тясмин, де лежали міста Ржищів, Трахтемирів, Канів, Черкаси, Чигирин та інші, дуже спустошена турецько-татарськими і польсько-шляхетськими нападами, мала стати "пусткою", нейтральною територією між Московією і Річчю Посполитою. Польський уряд обіцяв надати православним свободу віросповідання, а російський уряд обіцяв їх захищати; Поділля залишалося під владою Туреччини (в 1699 було приєднано до Польщі). Московське царство анулювало попередні договори з Туреччиною та Кримським ханством і вступило до антитурецької Священної ліги, а також зобов'язувалось організувати воєнний похід проти Кримського ханства(Кримські походи 1687 і 1689).Хоча умови Вічного миру набували чинності відразу після підписання договору, польський сейм ратифікував його тільки в 1710. Вічний мир остаточно затвердив насильницький поділ українських земель між двома державами, що значно ускладнювало і послаблювало національно-визвольний рух в Україні.

28)Укр.нацiональна революцiя у 1668-1676 рр.: причини поразки та значення. Селянсько-козацькі повтання першої половини 17 ст. сприяли накопиченню воєнного досвіду, зростанню нац. самосвідомості укр. Народу, посиленню єдності козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формуванню психічної готовності боротися до переможного кінця. Важливими причинами, що робили козацьке повстання можливим є посилення та розширення сфери впливу Запорізької Січі, яка того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для сворення повноцінної держави. Доба широкомасштабної національно-визвольної боротьби середини 17 ст.склад. з неоднаких за тривалістю і змістом періодів, у межах яких домінувала то одна то інша тенденція. Саме ця особливіст ьнаціонально-визвольних змагань певною мірою і зумовила таку розбіжність у термінології щодо цього народного виступу. Народне повстання, яке розпочалося у 1648р. , охопивши більшу частину території і населення Україги незабаром переросло у визвольну війну, а війна-зумовивши докорінні зміни у суспільному розвитку- в національну революцію. До найважливіших особливостей української революції належать: —боротьба не лише проти Речі Посполитої, але й інших ворогів української незалежності — Московії та Криму; —тісний взаємозв'язок і взаємовплив національно-визвольної, релігійної й соціальної боротьби; —переростання соціальної боротьби в селянську війну 1648—1652 pp., що завершилася утвердженням у козацькій Україні нової моделі соціально-економічних відносин; —революція тривала довго, її розвиток був нерівномірним і суперечливим; —відхід з 1649 р. від боротьби Західного регіону; —провідну роль у розвитку революції відігравало козацтво — стан дрібних землевласників фермерського типу; —зрада національних інтересів частиною панівного стану українського суспільства; —слабка участь в революції міського патриціату, інтелігенції, вищого й середнього духовенства; —домінування збройних форм боротьби, яка час від часу набирала жорсткого характеру й супроводжувалася проявами етнічних чисток; —вкрай негативна роль геополітичних обставин, оскільки уряди найбільших сусідніх держав всіляко протидіяли вибореній Українською державою незалежності.

Революція завершилася для українського народу поразкою. Не вдалося ні створити державу в етнічних межах України, ні відстояти незалежність козацької України, хоча за свободу було заплачено неймовірно високу ціну. Людські втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселень становили до 65—70% всього населення України; зазнали руйнувань майже всі міста та села; великої шкоди було завдано розвитку ремесел, промислів і торгівлі. Усе це — жахливий негатив революції.

Значення революції полягало в тому, що вона: —привела до тимчасового створення національної держави, частина якої на теренах Лівобережжя на правах автономії проіснувала в складі Російської імперії до початку 80-х років XVIII ст.; —сформувала і проголосила національну державну ідею; —відіграла значну роль у формуванні нової політичної еліти; —стала імпульсом для розвитку національної самосвідомості. —зумовила закріплення за витвореною державою назви «Україна» й започаткувала зміну назви «руський народ» на «український народ»; —збагатила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гноблення; —справила глибокий і тривалий вплив на розвиток усної народної творчості, історичної, художньої літератури; —протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни й міщани користувалися плодами соціально-економічних завоювань в роки революції.

29)Гетьманство Iвана Мазепи. 25 липня 1687 р. на козацькій раді було обрано нового гетьмана. Ним став генеральний писар Іван Мазепа. Свою діяльність Мазепа розпочав в умовах підписання нових "Коломацьких статей", що застерігали Україну від порушення умов вічного миру між Росією та Польщею. Гетьману заборонялося мати дипломатичні зносини з іншими державами. Для постійного контролю за гетьманським урядом мала постати залога в гетьманській столиці — Батурині.І. Мазепа був добре освіченою людиною, мав значний військовий і дипломатичний досвід, пройшов добру школу управління Україною під керівництвом Дорошенка і Самойловича.На першому етапі гетьманування Мазепа дотримувався політики добрих відносин з Москвою: доповідав про "витівки" запорожців, придушував народні рухи, посилав козацькі полки то в далекі північні райони, то в Польщу, то на південь. За рахунок України утримувалися не лише козацькі, а й російські війська. За все це Мазепа одержував щедрі подарунки від царя, Петро І довіряв українському гетьману.Одним з найважливіших напрямків загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування гетьман вкладав величезні гроші з державної військової скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими державами. Промовистим є факт, що лише під його безпосереднім наглядом і керівництвом споруджувалося 12 храмів. За гетьманування Мазепи було відновлено багато старовинних храмів княжої доби. Внесок Мазепи розвиток архітектури й будівництва настільки значний, що навіть тогочасний архітектурний стиль дослідники називають "мазепинським бароко". Інша царина культурницької діяльності Мазепи - друкарська справа. Видання Мазепинської доби були одними а кращих українських книгодруків. До речі, сам гетьман мав чи не найкращу в Україні книгозбірню й обдаровував книжками з цієї бібліотеки монастирі, церкви, окремих осіб. Не менш, ніж церквами й монастирями, опікувався Мазепа Києво-Могилянською академією. Дбає Мазепа й про виникнення нових осередків культури, одним з них була Чернігівська академія. На думку дослідників, така цілеспрямована й всеохоплююча культурницька діяльність Івана Мазепи дозволяє говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику.Щирим прихильником Москви гетьман залишався доти, доки метро І не почав ламати основи української автономії, Тоді Мазепа вирішив йти на союз зі Швецією. З 1700 р. Росія веде війну зі Швецією, що дістала назву Північної, за вихід до балтійського моря. Ця війна ніяким чином не перетиналася з Інтересами України. Проте від самого початку козацькі полки постійно брали участь у воєнних діях, воюючи на територіях Московії, Прибалтики, Речі Посполитої не проти своїх ворогів, а обстоюючи Інтереси царя. ЦІ походи були важким тягарем для козацтва. Адже козаки за свою службу не отримували ніякої винагороди, а, навпаки, потерпали від утисків 1 образ московських воєначальників. Жорстоке ставлення з боку командування й тяжкі умови служби викликали скарги й нарікання, а часом й самовільне повернення додому. Приводом для незадоволення було й те, що досить часто козаків використовували як дешеву робочу силу під час будівництва каналів, нових доріг, фортець та інших укріплень. Справжнім лихом стала Північна війна й для Інших верств українського населення, бо саме його коштами споряджалися козацькі війська для щорічних походів на північ, гетьманщина мусила також утримувати в ряді міст московську армію й воєнні гарнізони. Крім того, з України у великих кількостях вивозився хліб й інші продукти. Усе це призводило до занепаду господарства й торгівлі, посилювало незадоволення політикою московського царя.Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх станових прав. Так, зокрема, гостру реакцію викликав указ 1705 р. про перетворення двох козацьких полків, висланих до Прусії, на регулярні драгунські. Серед козацької старшини поширювалися чутки про ще суттєвіші зміни: усунення козацького самоврядування, насадження губернаторів і воєвод, переселення козацького війська в Московію тощо. Непевність майбутнього України примушувала старшину й гетьмана замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями, старшина тиснула на гетьмана. Та й сам Мазепа почав розуміти згубність відносин України з Московією.Взявши за мету звільнення Гетьманщини з-під влади Московії, І.Мазепа розпочинає таємні переговори зі шведським королем Карлом XII. Коли шведський король у ході військових дій просувався територією. України, гетьман перейшов на його бік. У квітні 1709 р. було підписано угоду з Карлом XII. У першому пункті договору Карл XII обіцяв захищати Україну й не укладати миру з царем, поки українці остаточно й назавжди не визволяться від Москви та не відновлять своїх давніх прав і привілеїв.Та цим планам не судилося здійснитися. Після Полтавської катастрофи Мазепа опинився на чужині, де й помер 2 вересня 1709 р. Однак внесок І.Мазепи зміцнення української державності за умов неухильного наступу на неї з боку російського царату величезний. Прагнення Мазепи створити власну еліту, його політика в царині культури та освіти мали далекосяжну мету й забезпечили навіть після його поразки ще майже 80-літнє існування гетьманської держави, вплинули на весь подальший розвиток українського народу та його державницьких традицій, на формування національної культури.

30)”Пакти i конституцii законiв i вольностей Вiйська Запорiзького” Филипа Орлика. Після смерті І.Мазепи 5 квітня 1710 р. в Бендерах відбулася козацька рада. На ній було обрано нового гетьмана, найближчого сподвижника Івана Мазепи, генерального писаря його уряду Пилипа Орлика. Під час козацької ради 5 квітня було прийнято написаний ним документ "Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорізького" (пізніше цей документ отримав назву "Конституція Пилипа Орлика", або "Бендерська Конституція"). Основу "Пактів і конституції" становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу. Саме це відрізняло прийнятий документ від традиційних гетьманських статей, які грунтувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав зі своїми виборцями офіційну угоду, де чітко зазначалися умови, за яких він отримував владу. Документ складався зі вступу й 16 статей. У ньому проголошувалася незалежність України від Московії та Речі Посполитої; обґрунтовувалася протекція шведського короля та союз з Кримським ханством; територія України визначалася Зборівським договором 1649 р. ; козакам поверталися їхні традиційні території в Подніпров'ї; при гетьманові утворювалася Генеральна рада із законодавчою владою, яка складалася з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та з делегатів від запорожців; рада збиралася тричі на рік - на Різдво, Покрову, Великдень; справи про кривду гетьманову та провини старшини розглядав генеральний суд, до якого гетьман не мав права втручатися; державна скарбниця і майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, на утримання гетьмана призначалися окремі землі; встановлювалася виборність полковників, сотників з наступним їх затвердженням гетьманом; спеціальна комісія мала здійснювати ревізію державних земель, якими користувалася старшина, а також повинностей населення; гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.Таким чином, проголосивши фактично Україну незалежною республікою, "Конституція Пилипа Орлика" стала найвищим щаблем тогочасної політичної думки не тільки в Україні, а й взагалі в Європі. Жодна з країн на той час не мала подібних документів.Конституція значно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу — Генеральної Ради. У ній були закладені підвалини принципу розподілу виконавчої та судової влади, впроваджувалась виборність посад.

31)Обмеження автономii Гетьманщини в першiй пол.18 ст. Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в XVIII ст. був тотальний, безперервний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії.Етапи експансії: І етап (1708—1728) — форсований наступ на українську автономію. Хвиля репресій, розгром Батурина. У 1708 р. під тиском царя гетьманом було обрано літнього І. Скоропадського (1708—1722). Обрано П. Полуботка (1722—1724), але за його діяль-ть-ув*язнений у Пертропавлівській фортеці. II етап (1728—1734) — повернення Україні частини її прав та вольностей. Смерть Петра І, тому послабленя. Було знову дозволено вибори гетьмана. Ним став Д. Апостол (1727—1734). III етап (1734—1750) — посилення імперського тиску. Після смерті Д. Апостола в Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати тимчасовому державному органу, що дістав назву «Правління гетьманського уряду». До нього входило шість осіб: троє росіян та троє українців. На чолі правління став князь О. Шаховський - втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення, терор «Таємної канцелярії». IV етап (1750—1764) — тимчасове уповільнення процесу російської експансії. У 1750 р. Останній гетьман — К. Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією; 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління; 1754 р. гетьману наказано подавати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини. V етап (1764—1783) — остаточна ліквідація української автономії. Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію.

Отже, наслідки: Обмеж-ня укр. прав та вольностей; посилення централізації, уніфікації, русифікації; розколом укр. сусп-ва (заохочення чвар між старшиною та гетьманом, підбурювання селян проти старшини); експлуатацією людських та матеріальних ресурсів укр. земель.

32)Остаточна лiквiдацiя автономного пристрою Гетьманщини у другiй пол.18 ст. Про дії Розумовського, спрямовані на зміцнення гетьманської влади, стало відомо в Петербурзі. Катерині II це не подобалось, особливо бажання старшини зробити гетьманство спадковим. Кирила Розумовського негайно викликали до Петербурга. Вимога Катерини II була категоричною — зректися гетьманської булави. Протягом 10 місяців український гетьман, використовуючи свої зв'язки при дворі, намагався якось залагодити справу. Та імперський уряд, прагнув остаточної ліквідації Української держави — Гетьманщини. Отож, у жовтні 1764 р. Кирило Розумовський змушений був скласти гетьманські повноваження.Імператорським маніфестом від 10 листопада й сенатським указом від 17 листопада 1764 р. Кирила Розумовського увільнили від гетьманства. Натомість для управління Лівобережною Україною та Запорожжям було створено Малоросійську колегію на чолі з її президентом і генерал-губернатором графом Петром Рум'янцевим.Скасування гетьманства стало початком вирішального наступу царату на українську автономію.Катерина II мала на меті не лише позбавити українські землі решток державності, а й знищити самобутню культуру українського народу, його мову, перетворити українців на злиденних і ницих малоросів.

33)Правобережнi i захiдноукр.землi у другiй пол.17-18 ст. Гайдамаки та опришки. На Правобережних землях панщина сягала 2-6 днів. Зростало магнатське землеволодіння. Та особливо тяжкі умови життя для українського люду складалися в господарствах, що передавалися безпосередніми власниками на правах оренди третім особам: розміри всіх повинностей за таких обставин зростали в кілька разів.Стихійними борцями за кращу долю українського народу стали гайдамаки=>гайдамацький рух на початку 18 ст. Повстання 1734 р. очолив сотник Верлан. Нова хвиля гайдамацького руху – сер. XVIII ст. Лави повстанців постійно поповнювалися, тому остаточно придушити гайдамаччину поляки ніяк не могли. У 1768 р. - нове повстання- Коліївщина- М.Залізняк. Взяли багато міст. Потім- Умань. Один із полків, що охороняв, очолений сотником Іваном Гонтою, перейшов на бік повстанців. Це й зумовило успіх. Незважаючи на втрату ватажків і розгром основних сил, Коліївщина тривала до травня 1769 р.. Потім- подавлена.Але гайдамацький рух на Правобережжі не вщухав до кінця XVIII ст.У Західноукр. землях діяли також опришки. На початку 30-х pp. XVIII ст. рух опришків у Прикарпатті настільки поширився, що польські можновладці змушені були просити київського воєводу надіслати на допомогу війська. Найбільший розмах цього руху пов'язаний з іменем Олекси Довбуша.Національно-визвольні рухи знесилювали Річ Посполиту, до краю загострювали внутрішньополітичну ситуацію, створюючи сприятливі умови для втручання сусідніх держав. Ослабленням Польщі скористалися Росія, Пруссія та Австрія, кожна з яких хотіла захопити частину польських територій. Вони прагнули поділити Польщу, збільшивши свої володіння за рахунок її території=> 3 поділи Польші.

34)Культура Укр. у другiй пол.17-18 ст. Розвиток української культури в другій половині XVII—XVIII ст. відбувався за досить складних умов. Важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви, національної освіти, книгодрукування, мистецтва. Найяскравіше така політика виявилася за гетьманування Івана Мазепи. Водночас розвиток української культури стримувався розчленуванням українських земель та неоднаковими умовами їх розвитку. Тяжким ударом для української культури стало підпорядкування 1687 р. Української православної церкви Московському патріархатові. Іншим кроком царського уряду, що посилював втручання царату в духовне життя України, були всілякі цензурні утиски стосовно українського книгодрукування. На Лівобережній Україні та в Слобожанщині впроваджувалися нові типи шкіл — головні й малі народні училища. Царські реформи перетворили освіту в Україні на привілей вищих верств населення, навчання провадилося російською мовою. На Правобережжі та в Західній Україні більшість колегіумів перебувала під контролем єзуїтів.

Але попри несприятливі умови розвитку, освіта в Україні XVII—XVIII ст. залишалася на досить високому рівні. Вищим навчальним закладом в Україні, головним осередком науки й мистецтва протягом XVII—XVIII ст. залишалася Києво-Могилянська академія. Підтримка гетьмана Івана Мазепи, зокрема здобуття в 1701 р. статусу вищого навчального закладу, сприяла розквітові цього навчального закладу. Найбільшим видавничим центром залишалася друкарня Києво-Печерської лаври. Чимало книжкової продукції виходило й у Чернігівській друкарні. Також у Львові, Луцьку, Кременці, Умані, Почаєві- церков. літ-ра, твори того час. укр. письмен-ів, підручники. Високий рівень освіти й книгодрукування сприяв розвиткові літератури. Найбільшим філософом України, найвидатнішим поетом другої половини XVIII ст. був Григорій Сковорода. Протягом XVII—XVIII ст. дедалі дужче зростала зацікавленість природничими науками. У лекціях провідних професорів Києво-Могилянської академії використовувалися елементи астрономії, фізики, біології, медицини. Києво-Могилянська академія була провідним осередком музичної культури, де навчання музиці й співу вважалося обов'язковим предметом. В архітектурі- українське, або козацьке, бароко. Найяскравіше за часів гетьмана Івана Мазепи. Протягом XVII—XVIII ст. бурхливо розвивалася гравюра, іконопис, світський портретний живопис. У кінці 18 ст. -1798р. – «Енеїда» Котляревського - зародження нової укр. літ-ри.

35)Полiтика росiйського царизму на укр.землях у першiй пол.19 ст. Колись край вільних козаків-фермерів, став вотчиною поміщиків, а більшість козаків потрапили у кріпацтво. Фермерський лад, який формувався в Україні з козацьких часів, був майже зруйнований, тут почали домінувати типові для кріпосницької Росії порядки. Отже, основна маса селян потрапила в кріпаки. Селянство поділялося на дві основні групи — поміщицькі та державні (крім них існувала ще незначна кількість удільних селян). Українські селяни сіяли жито, пшеницю, овес, гречку та інші традиційні культури, хоча вже почали поширюватися соняшник, картопля тощо. Розвивалося, особливо в південній Україні, скотарство. Розвиток суконної промисловості. Виробництво свічок. У Криму займалися виноградарством, виробництвом шовку. Продовжують удосконалюватися всілякі промисли: вироблення посуду, полотна, взуття. Розвиваються важливі їх центри. У 30—40-х роках XIX ст., із запізненням понад 150 років порівняно з Англією, в Російській імперії, в тому числі й в Україні, почався промисловий переворот (від мануфактури до фабрики, від ручної праці до машинної). В Україні з її потужними можливостями сільського господарства в першу чергу формувалися підприємства харчової промисловості (цукрової, горілчаної тощо). Найважливішим соціальним наслідком цього явища було формування міської буржуазії та робітничого класу. Повним ходом продовжувалося формування ринкових відносин, Наддніпрянська Україна вже була включена до загальноросійського ринку. Водночас вона була відрізана від підавстрійських земель України, що мало негативні наслідки. У результаті розвитку ремесел, промисловості й торгівлі спостерігалося збільшення міст, зростання в кілька разів міського населення. 1782 р. дозволено поселятися в Києві російським купцям=>міста України втрачають своє українське обличчя, місце українських міщан займають представники інших національностей, українців витісняють на околиці міст і в села, прискорився процес їх помосковщення.

36)Соцiально-економiчне i полiтичне положення захiдноукр.земель в кiн.18- першiй пол.19 ст. Унаслідок 3х поділів Польщі до Австрії відійшли такі укр. землі: Галичина, Буковина та Закарпаття.Влада Австрії, здійснюючи адміністративно-територіальний поділ, як і царський уряд, не зважала на етнічний склад населення. Так, східногалицькі землі (де більшість становили українці) і західногалицькі (де у більшості були поляки) потрапили в одну адміністративно-територіальну одиницю «Королівство Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. У представницькому органі краю переважала польська шляхта, хоч вона і не була вирішальною силою місцевого управління. Повнота, влади зосереджувалася в руках губернатора, що призначався австрійським імператором. «Королівство Галіції і Лодомерії» поділялось на 12 округів. Окремим округом до королівства до 1861 р. входила Буковина (також без етнічного поділу на Північну — українську і Південну — румунську); Закарпаття входило до складу Угорщини, що була частиною Австрійської імперії.У багатонаціональній Австрійській імперії західноукраїнські землі, в свою чергу, самі були багатонаціональними. Разом із представниками корінної нації — українцями — тут жило багато поляків, євреїв, німців, румун та ін. Але на соціальній драбині західноукраїнського суспільства українці знаходились на нижніх щаблях, оскільки здебільшого були представлені феодально залежним селянством. Щодо них провадилась асиміляторська політика.

37)Эвропейська революцiя 1848-1849 рр. та ii вплив на розвиток захiдноукр.земель. Західна У. у результаті трьох поділів Польщі (1773,-1793, 1795 р.), виявилася під владою Австро-Угорщини. З початку XIX в. на захоплених землях починає рости укр. національно-визвольне прямування. Причини національно-визвольного прямування: 1) ріст феодального утиску в складі Австро-Угорщини (збільшення феодальних повинностей селян), суворим бюрократическо-полицейским режимом і ін.; 2) зростання національного утиску (заборона на викладання укр. мови в школах і культурно-суспільних заснуваннях, насадження німецької мови, прагнення Австро-Угорщини асимілювати укр. населення й ін.). У березні 1845 р. спалахнула буржуазно-демократична революція в Австро-Угорщині (відбулося народне повстання у Відні і Будапешті, був скинутий уряд Меттерниха, (імператор Фердинанд I пообіцяв увести конституцію і демократичні свободи), що дало поштовх національно-визвольному прямуванню в західно-укр. землях. Основні події і результати нац-визв. прямування 1848-1849 р. у західній У: 1) Березень 1848 р. - величезна демонстрація у Львові, що склала петицію до імператора з вимогами здійснення буржуазних реформ і перетворення Галичини в польську автономну провінцію2) Квітень 1848 р. - почалися штурмування селян, що могло породити значне селянське повстання. Для запобігання його Австро-Угорщина скасувала 17 квітня в Галичині кріпосне право: панщину й особисту залежність селян від феодалів. 3) У травні 1848 р. укр. ліберальна буржуазна інтелігенція й уніатське духівництво створили у Львові першу укр. політичну організацію - «Головну Руську Раду», на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. Рада домагалася установлення власної укр автономії Галичини, формування рядів національної укр. гвардії і введення в навчальних закладах навчання на укр. мові. У результаті: уряд затвердив лише вимогу про викладання предметів у школах і гімназіях на укр. мові. 4) У листопаді 1848 р. - відбулося збройне повстання у Львові с. вимогою введення укр. автономії в Східній Галичині і проти спроб Австрії роззброїти ряди укр. національної гвардії У повстанні взяли участь широкі народні маси: від ремісників до інтелігенції. Повстання було жорстоко придушено каральними військами після артилерійського обстрілу міста. 5) У Північної Буковині - протягом 1848 р. селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплювали поміщицькі землі, пасовища і лісу, створювали збройні ряди. У листопаді 1848 р. спалахнуло збройне повстання, придушене карателями лише через 1,5 року - у квітні 1850 р.

38)Культура Укр. в першiй пол.19 ст. Наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. в Укр. розпочинається національно-культурне відродження. Зріс інтерес до націон. історії(збирання та публікації історичних джерел, видання журналів…). Твір “Історія Русів” з’явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті. Твір змальовує істор. розвиток Укр. з найдавніших часів до 1769р. У 1777р. виходить у світ в Петербурзі “Опис весільних укр.. простонародних обрядів” Г.Калиновського – започатковано укр. етнографію. Велику роль у піднесенні культури мали навчальні заклади. У 1805 р. було засновано Харківський, а в 1834 р.– Київський університети. У 1817 р. відкрито Одеський ліцей, у 1820 р.– Ніжинську гімназію вищих наук (з 1832 р. ліцей). Почали функціонувати чимало гімназій і повітових шкіл. Певну роль у розвитку культури відігравав найстаріший на Україні Львівський університет (1661 р.). Фундаментом вітчизняної фольклористики став Цертелєв – збірка “Опыт собрания старинных малороссийских песен.” (1819). На поч. 19 ст. з’явилася перша ластівка укр.. мовознавства – друкована “Граматика малоруського наречия”(1818) Павловського. Сприяло нац.. відродженню 4-и томна праця Д.Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії”, яка побачила світ в 1822р. в Москві. Фактично,це перша узагальнююча праця з історії України. У 1823 вийшов словник укр.. мови, укладений Вейцеховичем. На розвиток українського образотворчого мистецтва великий вплив справляла Петербурзька академія художеств. Професійні майстри живопису, що працювали на Україні, переважно були її випускниками, зокрема вихованцями видатного російського художника К. Брюллова — І. Сошенко, Д. Безперчий, Т. Шевченко та ін. Випускник Петербурзької академії художеств 1815 р., К. Павлов відіграв важливу роль у розвитку української художньої культури. Широкого розповсюдження на Україні набули сімейне музикування, аматорські молодіжні розважальні співи. Осередками розвитку музичної культури були духовні учбові заклади, гімназії. Сприятливі умови для розвитку сценічного мистецтва склалися на Полтавщині, де завдяки І. Котляревському та М. Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Великі зрушення у його розвитку відбулися з постановкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І. Котляревського. Перша збірка Шевченка ”Кобзар”(1840) продемонструвала світу широкий спектр лексичних, семантичних, та фразеологічних можливостей укр.. мови. Це підтверджувала й творчіть Котляревського, Гулака-Артемовського, Гребінки, Квітки-Основяненка. Новий міністр освіти в Рос. Імперії граф Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання лежить через зміцнення трьох суспільних основ – самодержавства, православ’я, народності => посилення процесу русифікації та новий наступ на права соц.. меншин. У цьому контексті слід сприймати появу 1846р. у Києві укр.. політ. організ. – Кирило-Мефодіївського товариства. Засновники – Білозерський, Костомаров, Куліш, маркевич… приймав активну участь Шевченко. Основні програмні положення сформовані у “Книзі буття укр. народу” і “Статуті словянського братства Св. Кирила і Мефодія”.

39)Укр. в умовах реформ Рос.iмперii 1860-70-х рр. Селянська реформа.19 лютого 1861 р. цар Олександр ІІ підписав маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. Особливості аграрної реформи: 1.Звільнення селян відбувалося поетапно і мало тривати 20 років. Селяни спочатку переходили на становище тимчасово зобов’язаних 2.Тимчасово зобов’язаний селянин повинен був викупити наділ, після чого він ставав селянином-власником. Селянин зобов’язувався виплачувати державі борг у кредит протягом 49 років. 3.Після закінчення 20-річного терміну (1881 р.) було прийнято закон про обов’язковий викуп, інакше селянин втрачав право на земельний наділ. З 1883 р. категорія тимчасово зобов’язаних селян перестала існувати.

Таким чином, селянська реформа внесла істотні зміни в правове становище селянства України. А саме: 1)селянин мав право самостійно вирішувати сімейні і господарські питання; 2)набувати у власність нерухоме майно; 3)займатися торгівлею і різними промислами; 4)селянин ставав суб’єктом судового процесу – за ним закріплювалось право подавати позов і відповідати в суді тощо

Земська реформа 1864 р. Відповідно до цієї реформи у губерніях і повітах створювалися виборні (на три роки) земські установи, що мали дві ланки: земські збори і земські управи Земства не мали політичної влади і відали лише місцевими господарськими та культурно-освітніми проблемами. Уся діяльність органів земського самоврядування перебувала під наглядом губернатора і міністра внутрішніх справ.

Міська реформа 1870 р.Ця реформа спочатку була проведена лише в шести містах України: Києві, Харкові, Херсоні, Катеринославі, Полтаві і Миколаєві, а згодом в інших українських містах. Згідно з нею створювалися виборні (на 4 роки) міські думи як розпорядчі та міські управи, як виконавчі органи. У виборах брало участь все населення, що платило податки. Міські думи і міські управи займалися в основному питаннями життєдіяльності міст і підпорядковувалися губернаторові. В 1892 р. нове міське положення урізало повноваження органів міського самоврядування.

Судова реформа 1864 р. Ця реформа проголошувала демократичні принципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність всіх перед законом, гласність тощо. Вину підсудного встановлювали присяжні судді, вибрані населенням. Вони мали вирішувати справу згідно зі своїм сумлінням. Судові засідання були відкриті, і у них брали участь зацікавлені сторони, прокурор та адвокат (адвокатура засновувалась згідно з реформою 1864 р.).

Військова реформа.Цією реформою вводилась загальна військова служба, час якої зменшувався з 25 до 4–5 років.Отже, оцінюючи реформи 1860-х – 1870-х років, потрібно зазначити, що вони були черговою спробою царського самодержавства провести потрібні реформи «зверху», не допустивши вирішення назрілих протиріч шляхом революції. Вони були обмеженими, непослідовними, незавершеними. Царизм не зробив головного кроку – не створив нової політичної надбудови, не проголосив Конституцію, не створив парламент. Росія і далі залишилась абсолютною монархією.

40)Суспiльно-полiтичне життя та пiд’йом укр.нацiонального руху на захiдноукр. землях у другiй пол.19 ст. У першій половині XIX ст. зароджується активний український рух у Галичині. Його ініціатором виступає уніатське духовенство. У 1816р. у Перемишлі виникає “Товариство галицьких греко-католицьких священників для поширення письма, просвіти й культури серед вірних на основі християнської релігії”, що ставило за мету поширення серед селян релігійної літератури українською мовою. Під тиском польського духовенства воно змушене було розпуститися. Розгортається друкування книжок українською мовою (граматика, катехізис та ін.) греко-католицькими священиками на Закарпатті.Важливу роль відіграє гурток “Руська трійця” (1830-1837 рр.), заснований М.Шашкевичем, Я.Головацьким та І.Вагилевичем у Львові. Члени гуртка ставлять собі за мету перетворення української народної мови на мову літературну. Видаючи альманах “Русалка Дністровая”, гуртківці досягли того, що західноукраїнська інтелігенція стала переорієнтовуватись на народ.Гуртківці довели, що українська мова може бути літературною.Під впливом революції 1848р. галицька інтелігенція для обстоювання своїх прав створила політичну організацію – Головну Руську Раду, яка нараховувала 30 осіб. Очолив раду єпископ Г.Яхимович. Головним завданням Рада вважала поділ Галичини на українську й польську частини та виборення автономного устрою. Організовувались загони української національної гвардії, використовувалась трибуна австрійського парламенту, де галичани здобули 39 депутатських місць. Рада була ліквідована у 1851р. реставрованою австрійською монархією.Після конституційних реформ 1860 рр. в Австро-Угорщині пожвавився громадсько-політичний рух, проводилася рішуча боротьба проти полонізації. У політичному житті визначились два напрямки: москвофіли й народовці. Москвофіли вважали Російську імперію своїм рятівником від поляків, вони прагнули повного злиття українців Галичини з росіянами, видавали газету “Слово”.Народовці, протистоячи москвофілам, виступали за активні форми пробудження національної свідомості. У 1868р. вони засновують громадське товариство “Просвіта”, створюють у Львові клуб “Руська бесіда”. З 1880р. починають видавати газету “Діло”, а у 1885р. створюють політичну організацію – Народну Раду. Основними гаслами народовців були: народність, лібералізм, демократія, федералізм. Нарешті, прихильники й послідовники ідей М.Драгоманова у Галичині, І.Франко, М.Павлик, С.Данилевич та ін., у 1890р. створюють першу політичну організацію європейського зразка – Русько-Українську радикальну партію (РУРП). В основу її програми було покладено соціальні ідеї, соборність і незалежність України, видавалися газети “Народ”, “Хлібороб”.Наприкінці XIX- на початку XX ст. в Галичині виникають нові політичні партії. Найвпливовішою була Національно-демократична партія, заснована у 1899р., яка переважно захищала інтереси селянства.На Буковині діяли Руське товариство (1869р.), що опікувалося питаннями культури та Руська Рада, що представляла українців на виборах. З 1880-х років у цих організаціях набувають ваги українофіли.

41)Культура Укр. у другiй пол.19 ст. Національне відродження, що розпочалося в Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості українців у Галичині, яка перебувала в складі Австрійської імперії. Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут у Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів і єпископів П.Білянського, А.Ангеловича, М.Левицького та духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіяльні школи. Вони поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав 1.Франко (1856—1916 pp.) — видатний український письменник, філософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та етнограф, громадський і культурний діяч, І.Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т.Шевченка, на ниві духовної культури, зробив вагомий внесок у розвиток національної та соціальної свідомості українського народу. Його наукова, публіцистична та перекладацька діяльність висвітлювала широкі горизонти національно-культурного відродження українського народу. Творчий талант І.Франка як письменника виявився в низці його оповідань, повістей, де він реалістично відображав життя робітників і селян Галичини: "Ріпник", "На роботі", "Навернений грішник", "Boa constrictor", "Борислав сміється"; збірках: "Добрий заробок", "Маніпулянтка". Серед художніх творів чільне місце посідають повісті на історичну тематику: "Захар Беркут", "Основи суспільності", "Для домашнього вогнища", "Великий шум", "Перехресні стежки". У творі "Захар Беркут" письменник відобразив життя карпатської України XIII ст. у період монголо-татарської навали. Поряд з іменами Т.Шевченка та І.Франка називають М.Грушевського (1866—1934 pp.) — видатну постать української духовної культури. Він автор понад 2 тис. наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства, у тому числі 11-томної "Історії України-Руси" (1898—1936 pp.), 5-томної "Історії української літератури" (1923-і 1927 pp.). Велику популярність здобули також "Нарис історії українського народу" (1904 p.), "Ілюстрована історія України" (1911 р.), "Початки громадянства" (1921 p.) тощо. Понад 15 років М.Грушевський очолював Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка, яке після реорганізації (1892 р.) фактично виконувало функції Академії наук. Водночас із М.Грушевським плідно працювали А.Кримський, В.Грінченко, В.Гнатюк, I.Франко, М.Павлик, Ф.Вовк, Ф.Колеса.

42)Соцiально-економiчний розвиток укр.земель на поч.20 ст. Україна на поч.20 ст. була складовою частиною двох імперій Ро­сійської, до якої входили землі на схід від р. Збруч, та Австро-Угорської, до якої відійшли Галичина, Буковина та Закарпаття. У Східній Укр.промисловість і сільське господарство розвивалося досить високими темпами. Важливими центрами промислового розвитку стали Донбас та Придніпров'я. Виникли нові промислові міста - Юзівка, пролетаризувалися старі - Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Нікополь, Кривий Ріг, Одеса Сотні тисяч переселенців із Росії в пошуках кращої долі йшли на південь та схід України. Значною була частка іноземного капіталу в металургійній, машинобудівній, гірничій промисловості. На півдні України виникали значні промислові об'єднання, пов'язані з розвитком металургій­ного, цукрового, машинобудівного, вугільного, рудного, суднобудівного ви­робництв тощо. Серйозні зміни відбувалися у фінансово-кредитній справі. Постійно розширювалася мережа банків. Швидкими темпами формувався новий клас - буржуазія. З'являлися відомі далеко за межами України про­мисловці, фінансисти. Один із них - Михайло Терещенко - не тільки пере­творив цукровиробництво на одну з найбільш важливих галузей сільського господарства, став відомим банкіром і промисловцем, а й виділяв чималі кошти на розвиток української культури. Тогочасне сільське господарство України визначалося багатоукладніс­тю. Тут продовжували існувати поміщицькі латифундії, і в той же час було багато дрібних селянських господарств. На Правобережжі та Півдні швид­кими темпами розвивалися господарства, які різнилися між собою розмі­рами землі, обсягом виробництва тощо. Разом із тим в Україні були тисячі безземельних селян. Це в поєднанні з іншими вадами процесу розбудови ринкових відносин, зокрема з безробіттям у містах, створювало гостру со­ціальну напругу, було соціально-економічним підґрунтям для серйозних класових конфліктів. Важливою складовою суспільного життя в Україні поч. 20ст. був національний рух. Поряд із традиційними засадами, на яких він розвивався і раніше, з'явилося й чимало нових рис. Активно розгортався процес ство­рення українських політичних партій. Посилилася земсько-ліберальна опо­зиція владі. Рух поступово набирав загальнонаціонального характеру, де­далі більшою мірою ставав не лише культурно-освітнім, а й насамперед політичним.

43)Суспiльно-полiтичне i культурне життя на укр.землях на поч.20 ст. Наприкінці XIX — на поч. XX ст. активізувався національний рух в Україні. Посилилася активність політичних сил, набрала сили тенденція до їх згуртування, розгорнувся процес самовизначення утворених політичних осередків. У 1897 р. на нелегальному з´їзді представників громад Києві виникла Всеукраїнська загальна організація. її Почесними членами стали діячі «старої громади» В. Антонович, П. Житецький, М. Лисенко, дійсними членами — В. Беренштам, М. Кононенко, О. Лотоцький, Є. Чикаленко та ін. До складу цієї організації увійшло майже 20 українських громад і чимало студентських груп. Поява та функціонування Всеукраїнської загальної організації була своєрідним завершальним акордом громадівського руху, спробою організаційного згуртування патріотично настроєних національних сил. Проте її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні потребам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху, особливо молоді. Саме тому вже 1900 р. група представників студентських українофільських гуртків у Харкові створила першу на східноукраїнських землях українську політичну організацію — Революційну українську партію (РУП), до якої увійшли Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов. РУП органічно об´єднала «вільні громади», що функціонували у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Лубнах, Ніжині та інших містах. Першим програмним документом цієї організації стала брошура «Самостійна Україна», автором якої був харківський адвокат М. Міхновський. Міхновський Микола Іванович— діяч національно-визвольного руху. Народився в с Турівка на Київщині. Навчався на правничому факультеті Київського університету. В студентські роки був одним з ініціаторів створення таємного «Братства тарасівців» (1891). Працюючи адвокатом, виступав на політичних процесах, брав активну участь в українському русі. Його брошура «Самостійна Україна» (1900) стала програмою Революційної української партії в перший період її діяльності. Був одним з організаторів та лідерів створеної в 1901—1902 pp. Української народної партії, для якої написав «Десять заповідей» та «Програму», що обстоювала ідею самостійності української держави. Після Лютневої революції 1917 р. — ініціатор створення українського національного війська. Під час Гетьманщини зблизився з Українською демократично-хліборобською партією, але після проголошення гетьманом П. Скоропадським федерації з Росією взяв активну участь у поваленні його режиму. Після встановлення більшовицької влади зазнав жорстоких переслідувань, а в квітні 1924 р. був знайдений повішеним у власному саду. Базовими принципами цього твору, що побачив світ 1900 р. у Львові, були патріотизм, радикалізм та безкомпромісність. «Самостійна Україна» не є повноцінною програмою політичної партії, оскільки не дає відповіді на питання про основні напрями діяльності, соціальну базу тощо. Проте цей пристрасний маніфест містить принципово важливі орієнтири: 1)визначає мету партії — створення політично незалежної української держави. «Державна самостійність єсть головна умова існування націй, — зазначає М. Махновський, — а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин»; 2)вказує на нового лідера національного руху — інтелігенцію третьої хвилі, яка, на відміну від першої (Чарторийські, Вишневецькі, Тишкевичі та ін.) та другої (Безбородьки, Прокоповичі та ін.), служить своєму народові; 3)розкриває спосіб досягнення поставленої мети — «боротьба кривава і безпощадна». «Війна проводитиметься усіма засобами, — акцентує "Самостійна Україна", — ...ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою»; 4)конкретизує основні принципи боротьби — «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас». «Україна для українців». «Поборемо або вмремо»; 5)закликає до розмежування з представниками поміркованого крила національного руху: «...українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною і українофілами немає ніяких зв´язків». Брошура Міхновського недовго виконувала роль основного програмного документа РУП. Згодом вона стала своєрідним лакмусовим папірцем для політичного самовизначення та розмежування в цій організації. Більшій частині рупівців не імпонували нетолерантність, категоричність, радикалізм, ставка на силові методи вирішення національного питання, якими пройняті сторінки «Самостійної України». Проте М. Міхновський та його прибічники твердо стояли на платформі цього документа. Це призвело до першого розколу в РУП та утворення 1902 р. міхновцями Української національної партії (УНП). Невдовзі стався другий розкол — у 1903 р. від РУП відмежувалася група на чолі з Б. Ярошевським, яка утворила Українську соціалістичну партію (УСП). УНП і УСП не були численними організаціями і не мали значного впливу в народних масах, але їх виникнення фіксувало процес політичної диференціації у РУП, виділення з неї крайніх правих та лівих елементів. На поч. XX ст. РУП стала уособленням процесу політизації національного руху. Ця організація діяла досить активно. Вже за перші три роки її існування було створено мережу рупівських груп, що діяли у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Навіть на Кубані, де в Катеринодарі вчителював С Петлюра, деякий час функціонував осередок РУП. її діяльністю керували центральний комітет у Києві та закордонний комітет у Львові. Головними формами активності організації були пропаганда та агітація. Пропагандистський арсенал рупівців охоплював нелегальні періодичні видання (газета «Селянин», журнал «Гасло» тощо), численні брошури та прокламації. Основним об´єктом пропаганди стало селянство, яке, за переконанням рупівців, було основою української нації. Лівобережжя перетворилося на базовий регіон дії РУП, хоча її діяльність поширювалася і на Поділля та Волинь. Рупівські пропаганда та агітація не пройшли безслідно. Саме в них поліція вбачала основну причину антипоміщицьких селянських виступів 1902 р. на Полтавщині та Харківщині, які підняли на боротьбу понад 150 тис. осіб. У ході визвольних змагань у РУП поширюються соціал-демократичні погляди та настрої. Врешті-решт це призводить до чергового розколу. У 1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським віддала перевагу соціал-демократичним гаслам і утворила Українську соціал-демократичну спілку, яка невдовзі на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії. Спілчани були переконані, що вирішення національного питання є похідним від розв´язання на марксистській платформі соціально-економічних проблем. У цей критичний для РУП період більшість її членів поступово схилялася до утворення української соціал-демократії. Очолювана М. Поршем, В. Винниченком та С. Петлюрою, ця частина партії стояла на позиціях органічного поєднання національної орієнтації з марксизмом. Це зумовило 1905 р. кардинальну реорганізацію та трансформацію РУП, її перетворення на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).Наростання революційної кризи, інтенсивна діяльність РУП підштовхнули до активності та політичної самоорганізації помірковані кола українського національного руху. У 1904 р. із Всеукраїнської загальної організації 3 ініціативи Є. Чикаленка виділяється група, яка утворює Українську демократичну партію (УДП). Чикаленко Євген Харламович — громадський діяч, меценат, за фахом агроном. Народився в с. Перешори Херсонської губернії у багатій селянській сім´ї. Навчався в Харківському університеті, де вступив до української студентської громади, у 1884 р. заарештований за участь у гуртку «драгоманівців» В. Мальованого і висланий до Перешорів. У1894 р. переїхав до Одеси, в 1900 р. — до Києва. Один із провідних членів «Старої громади» (з 1900), Української демократичної партії (з 1904) та Української демократично-радикальної партії (з 1905), засновник і фактичний голова Товариства українських поступовців. У 1897 р. в Одесі та згодом у Санкт-Петербурзі вийшли його популярні «Розмови про сільське хазяйство: Фінансував видання словника М. Комарова, газети «Селянин» (Львів), діяльність Академічного Дому (Львів), був видавцем єдиної україномовної щоденної газети в Російській імперії — «Громадська думка» (потім «Рада»). Під час Першої світової війни жив у Фінляндії, Петрограді та Москві. Після Лютневої революції 1917 р. повернувся в Україну, але активної участі в політичному житті не брав. У січні 1919 р. виїхав до Галичини, де був інтернований поляками. 31920 р. мешкав у Австрії. У 1925 р. став головою Термінологічної комісії Української сільськогосподарської академії в Подебрадах (Чехословаччина). Автор «Спогадів» (1925—1926) та «Щоденника» (1931). Ця організація стояла на ліберальних позиціях і обстоювала встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ та надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Певні розходження в поглядах на принципові програмні положення призвели до розколу в УДП та утворення частиною демократів на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим та Ф. Матушевським Української радикальної партії (УРП). Єфремов Сергій Олександрович— політичний діяч, публіцист, літературний критик та літературознавець. Походив із сім´ї священика. Закінчив Київський університет, з середини 90-х років займався літературною діяльністю. Належав до ліберального крила українського руху, був одним із лідерів ТУП, пізніше — головою УПСФ, заступником Голови Центральної Ради, редактором газети «Нова Рада», генеральним секретарем з міжнаціональних питань. Ідеолог і теоретик національного руху. Співробітничав з Українським Національним Союзом, проте був противником антигетьманського повстання. Під час Директорії працював в Українській Академії наук. У радянські часи — на науковій роботі, був обраний академіком, а згодом віце-президентом ВУАН. 2 липня 1929 року заарештований і в березні 1930 р. засуджений у «справі СВУ» (як нібито один з Ті керівників) до Ю років тюремного ув´язнення. Помер в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 року. Згодом розкол вдалося подолати. У 1905 р. УДП та УРП об´єдналися в одну організацію — Українську демократично-радикальну партію (УДРП). Отже, на рубежі XIX і XX ст. помітно активізується діяльність українського національного руху, швидко йде процес витіснення культурницьких форм роботи політичними, поглиблюється розкол між українською інтелігенцією старшого та молодшого поколінь, набирає сили тенденція до організаційного згуртування та політичного самовизначення активної частини суспільства, формуються політичні партії. Напередодні революції політична палітра охоплювала широкий спектр національних політичних партій. Найрадикальніші з них висунули гасло державної незалежності України. Характерною ознакою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямів.

44)Укр. в Першiй свiтовiй вiйнi. 1 серпня 1914 року розпочал. Перша св.війн. Трагедія укр. народу - всупереч втягнутий у війну, а його землі стали об'єктом експансії воюючих сторін. Значна територія опинилася в прифронтовій смузі, а в Галичині, Буковині, Прикарпатті розгорнулися бойові дії. У. - центр територіаль. зазіхань з Рос. , Австро-Угор. імп,Німеччини.Громадськість цих регіонів: одна частина українства підтримала Росію, інша — Австро-Угорщину. В серпні 1914 року у Львові було утворено міжпарт. блок — Головну Українську Раду - виступила ініціатором формування укр.військ.частин на боці Австрії. З українців Галичини було сформовано легіон Українських січових стрільців, який взяв участь у військ.діях Одночасно група емігрантів із Східної України (Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Меленевський) створ. у Відні «Союз визволення України»-мета боротьба за створення самостійної України і вважав доцільним для досягнення цієї мети співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною.В Наддніпрянській Укр. члени Тов-ва укр. поступовців виступили з закликом виступити на захист Росії- створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст- А. Ніковський, Д. Дорошенко, А. Вязлов. По-різному поставились до війни політ партії: місцеві організації загальноросійськ. партій підтримали війну (крім більшовиків). Таку ж позицію зайняли укр. політ. партії — ТУП, «Спілка». Укр-ка соціал-демокр. партія з питань війни не змогла виробити єдину тактику. Позиція політ партій в Авст—Угорщ. була однозначною: вони активно підтримували австрійськ. уряд у війні з Росією. Війна негат. вплинула на госп-во Укр; скоротилось пром. виробн-во, Результатом цього було наростання економічної кризи та соціального невдоволення.Війна загострила існуючі протиріччя в рос сусп-ві і підштовхнула сусп-во до нової револ.ї; зумовила: розкол нац-ного руху.

45)Укр.нацiональне вiдродження 19-поч.20 ст. В І пол. XIX ст. на українських землях почали діяти перші університети — у Харкові (1805 р.) і Києві (1834 р.) (Львівський університет було відкрито раніше — 1661 p.). Вони стали провідниками української історії та культури. Нова інтелігенція шукала джерела свідомості та національної сили в народi. Однією з найбільш захоплюючих концепцій, які висували інтелектуали XIX ст., була концепція нації (національної свідомості). Адже в цей час починає формуватися нове поняття спільності людей - кожній нації — (своя) держава, а боротьба за національні права водночас стає боротьбою за соціальне визволення, демократію і справедливість. Сильним збудником українського національного відродження стало поширення ідей німецького філософа і письменника — просвітителя Йоганна Гердера. Центральним пунктом його вчення була роль мови у розвитку національної свідомості. Окрім Гердерських ідей, великого значення набувало поширення романтизму, представники якого прославляли народ, його культуру, традиції, як вияв своєрідного духу, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуали можуть черпати найкращі зразки для своєї творчості. Ці ідеї втілювали у своїй творчості харківські письменники-романтики П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка та інші. Вони виробили концепцію національного романтизму, згідно з якою джерелом культурних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам'ятках — достовірних документах славного минулого народу. Тому цілком зрозуміло, що етнографічні дослідження незабаром захопили українську інтелігенцію, яка ходила по селах, розшукувала, збирала й згодом публікувала перлини народної мудрості. У цей час виходять збірки народних пісень, пам'яток фольклору, ведуться перші етнографічно-фольклорні (М. Цертелєв, М. Максимович, І. Срезневський), мовознавчі (О. Павловський, І. Войцехович, Й. Левицький), історичні (Я. Маркович, О. Маркович, Р. Берлінський, Д. Бантиш-Каменський) дослідження. У складному процесі національного відродження поч. XIX ст. велику роль відігравало видання таких перших альманахів, як "Украинский вестник", "Украинский альманах", "Украинский сборник", "Харьковский еженедельник", "Харьковские известія", "Запорожская старина" тощо. Хоча й виходили вони російською мовою, за своїм спрямуванням були українськими. Навколо цих видань гуртувалася тогочасна передова інтелігенція, діяльність якої спрямовувалася на формування національної ідентичності на етнічній основі. Це був перший академічний етап національного відродження України. Другий етап національного відродження — культурно-освітній, або організаційний, характеризується створенням перших громадських та наукових товариств, культурно-освітніх та наукових інституцій, громадсько-політичних організацій, заснуванням чисельних видань. В Україні виникають таємні товариства і формуються на західноєвропейський взірець масонські ложі (нелегальні угруповання, які ставили перед собою передовсім гуманістичні й соціальні завдання, а пізніше в них почали проникати ліберальні ідеї). Найбільшу масонську ложу було засновано під назвою "Любов до істини" в Полтаві. Членами її були відомий український письменник І. Котляревський та історик В. Лукашевич. Другий намагався утворити Малоросійське товариство з метою боротьби за політичну незалежність України. Водночас у Києві виникла ложа "Об'єднаних слов'ян", членами якої були здебільше польські поміщики та російські інтелігенти. Менші ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці на Волині. Багато членів масонських лож в Україні ввійшли до складу декабристських товариств. У 1821 р. в Тульчині, на Поділлі, утворилося Південне товариство декабристів, керівництво яким здійснював полковник П. Пестель. Воно мало свої філії у Кам'янці й Василькові на Київщині. У 1823 р. в Новгороді-Волинському виникло Товариство об'єднаних слов'ян, засновниками якого були брати Борисови та І. Горбачовський, українці за походженням. Названі організації вимагали повалення самодержавства, створення республіканського ладу, скасування кріпосного права, запровадження освіти для всіх станів, надання політичних свобод і соціальної рівності всім громадянам. Однак П. Пестель, як й інші російські революціонери, відкидав ідею створення самостійної і незалежної української держави. Не підтримало навіть ідеї автономії України в складі майбутнього державного об'єднання і Товариство об'єднаних слов'ян. Хоча висунута ним ідея федеративної слов'янської держави знайшла відображення і розвиток у політичній програмі українського визвольного Руху. Царський уряд жорстоко розправився з декабристами. Під впливом повстання декабристів на початку 1826 р. у Харківському університеті виник таємний політичний гурток, членами якого було 20 студентів, службовців, офіцерів. Вони читали і поширювали революційні твори, що закликали до повалення самодержавства. Таємний гурток протягом 1827—1830 pp. діяв також у Ніжинській гімназії вищих наук, членами якого були викладачі та гімназисти, зокрема майбутні письменники М. Гоголь, Є. Гребінка. Але врешті й ці осередки вільнодумства було розгромлено, а їхні учасники потрапили під суворий нагляд поліції і втратили можливість працювати та навчатися. На боротьбу проти самодержавства в 40-х роках XIX ст. стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інтелігенції, Незадоволені тільки культурно-просвітницькими заходами, вони на передній край боротьби проти національного гноблення висували загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосницького режиму, встановлення демократично-республіканської форми правління, державної незалежності України. Першою такою організацією, члени якої прагнули не лише звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи, стало Кирило-Мефодіївське братство (товариство), яке заснували в січні 1846 р. в Києві М. Костомаров, М. Гулак і В. Білозерський. Невдовзі до них приєднався П. Куліш. У квітні 1846 р. членом товариства став Т. Шевченко. З товариством підтримували зв'язки близько 100 осіб. Програму товариства викладено в "Книзі буття українського народу", або "Законі Божому", головним автором якої був М. Костомаров. Основними положеннями цього документу були: перебудова суспільства на засадах християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності, поєднаних з почуттям українського патріотизму; утвердження федерації слов'янських народів, у якій кожен народ творив би свою державу. Велике значення приділялося також скасуванню кріпацтва та поширенню освіти серед народу. Як відомо, Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити свої наміри. Навесні 1847 р. царські власті заарештували в Києві всіх 12 постійних учасників товариства і без всякого суду заслали до різних місцевостей Російської імперії. Наприкінці 50-х років український національний рух, що зазнав жорсткого удару від розгрому в 1847 р. Кирило-Мефодіївського братства, виявив нові ознаки життя. І центром його став Петербург. Сюди, де режим був дещо м'якший, ніж у провінції, з'їхалися звільнені із заслання кирило-мефодіївці: Микола Костомаров, Василь Білозерський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш. З метою поширення своїх поглядів петербурзька група з великими труднощами у січні 1861 р. отримала дозвіл на публікацію першого в Російській імперії українського часопису, який дістав назву "Основа". Кошти на його видання дали поміщики-патріоти Василь Тарнавський і Григорій Галаган. Упродовж свого 22-місячного існування "Основа" виступила засобом спілкування, розвитку української культури, піднесення на вищий рівень освіти, пробудження національної свідомості народу. Відсутність демократичних свобод у Росії змушувала молоду патріотично настроєну інтелігенцію об'єднуватися в напівлегальні суспільно-політичні організації — громади. Такі організації виникли на початку 60-х років XIX ст. у Києві, Харкові, Чернігові, Одесі та в інших містах України. Займалися вони в основному культурно-просвітницькою діяльністю: несли в народ знання, пропагували українську національну ідею, ставили перед владою різні культурницькі вимоги. Одна з перших громад під назвою гуртка "хлопоманів" сформувалася із студентів Київського університету. Через деякий час цей гурток перетворився на таємне товариство "Українська громада". Його керівником був випускник історико-філологічного факультету Київського університету 1860 р. Володимир Антонович (1830—1908 pp.), згодом професор, видатний український історик. Свої основні зусилля громада зосередила на розвитку мережі недільних шкіл для неписьменного селянства. Учителями були переважно студенти та гімназисти старших класів. Тоді ж було надруковано ряд підручників для початкового навчання, серед них "Буквар южноруський" Т. Шевченка і "Граматика" П. Куліша. Серед учасників громади були знамениті спеціалісти, котрі почали досліджувати різні ділянки українського життя. Історичні дослідження зосереджувалися у виданнях Археологічної комісії, багато своїх праць у яких друкував В. Антонович. Та головним центром української науки став Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, відкритий у Києві в 1873 р. завдяки Київській громаді. У цьому товаристві, яке стало серйозною науковою організацією в справах українознавства, працювали видатні представники української науки — історики В. Антонович, М. Драгоманов, етнографи П. Чубинський, М. Лисенко, І. Руденко, мовознавці К. Михальчук, П. Житецький, статистик і соціолог О. Русинов, економіст М. Зібер та ін. Нищівного удару українському освітньо-культурному рухові завдав циркуляр міністра внутрішніх справ Росії П. Валуева від 18 липня 1863 р. Заборонялося видання книг українською мовою "як духовного змісту, так і навчальних посібників, і взагалі призначених для початкового читання народу". Слова валуєвського циркуляра про те, що й самої української мови як такої "не було, немає і бути не може", свідчили про відверто антиукраїнське спрямування всієї внутрішньої політики царського уряду. А він не обмежився лише цим циркуляром. 1886 р. в спеціальній інструкції (як додатку до цього указу) заборонялося друкувати українською мовою і популярну літературу. Так на українську літературу, науку, культуру було, за висловом І. Огієнка, накладено важкі пута, а українську інтелігенцію одірвано від народу, заборонено їй промовляти до нього рідною мовою. Та царату і цього було мало. 18 травня 1876 р. російський імператор Олександр II, що відпочивав у німецькому містечку Емс, підписав ганебний так званий Емський указ, за яким суворо заборонялося ввозити в межі імперії будь-які книги і брошури, видані за кордоном українською мовою. Не дозволялися також театральні вистави українською мовою, друкування текстів до музичних творів. Міністерство освіти одержало розпорядження заборонити викладання в початкових класах будь-яких предметів українською мовою, замінити вчителів-українофілів на росіян, що вело до суцільної неписьменності. Тільки демократична революція 1905— 1907 pp. поклала край офіційному знущанню над мовою і культурою українського народу. Під впливом ідей романтизму й слов'янського відродження, які поширювалися через чехів і поляків, та ознайомлення з творами нової української літератури в Росії національне відродження набирало сили і на західноукраїнських землях, які перебували в складі Австрійської монархії. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль. Тут у 1816 р. єпископ греко-католицької церкви Йосип Левицький та його помічник у справах школи Іван Могильницький організували товариство з метою поширення освіти й культури. Учасники гуртка виявили великий інтерес до вітчизняної історії, до життя народу, до його мови й усної творчості, організували початкові школи для місцевого населення. І. Могильницький став автором першої в Галичині "Граматики української мови" (1822 р.) і наукового трактату "Відомість о руськім язиці", у якому аргументовано довів, що українська мова є окремою реальною східнослов'янською мовою. Визначну роль у національному відродженні в цей час відігравав гурток прогресивної молоді "Руська праця" , який заснували вихованці Львівської греко-католицької духовної семінарії і водночас студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Вони глибоко переживали територіальну розчленованість України і щиро вболівали за гірку долю народу. Своє основне завдання вбачали в тому, щоб за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою "підняти дух народний, просвітити народ", допомогти йому усвідомити "гідність свою і свою силу". Члени гуртка збирали історичні, обрядові, весільні й колискові народні пісні та думи, а також рукописи. їхній перший рукописний фольклорно-літературний збірник "Зоря" (1834 р.) проголошував ідею єдності всіх українських земель і національно-культурного відродження. Однак через цензурну заборону цей рукопис не побачив світ. Увінчалася успіхом друга спроба видати збірник. У 1837 р. в Будапешті було видано альманах "Русалка Дністрова", який закликав до єднання всіх слов'ян, оспівував боротьбу українського народу, його героїв, козацтво, гайдамаччину. Увівши мову галицьких русинів у літературу, знаменита трійця цією збіркою довела, що їхня мова і мова наддніпрянців не мають суттєвих відмінностей, а отже, вони один і той самий народ. Схвально зустрінутий передовою інтелігенцією Східної Галичини, цей альманах викликав ненависть і лють консервативно-реакційних кіл урядового табору. Віденська цензура конфіскувала і знищила збірник, а його автори зазнали переслідувань. Незважаючи на це, "Русалка Дністрова", поряд із "Кобзарем" Т. Шевченка, стада духовним орієнтиром національно-патріотичних сил західноукраїнських земель на тривалу перспективу. 19 квітня 1848 р. група представників греко-католицького духовенства від імені всіх українців Галичини звернулася до імператора з петицією з низкою демократичних вимог. У ній, зокрема, зазначалося, що українці-автохтони в Галичині мали колись державну самостійність, що вони цінують свою націю і хочуть її зберегти. У петиції було висловлено прохання ввести у школу українську мову, зробити доступними для українців урядові посади й зрівняти в правах греко- та римо-католицьке духовенство. Через два тижні, 2 травня 1848 р. у Львові було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичну організацію, котра взяла на себе роль представника інтересів українців Галичини перед центральним урядом. Основною вимогою Головної Руської Ради був поділ Галичини на Українську і польську частини (провінції) з окремими адміністраціями. По всій східній Галичині організатори Ради утворили 50 місцевих руських рад, до складу яких обиралися представники демократичних верств населення. Почалося формування загонів національної самооборони. Було відновлено герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийнято синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу. Друкованим органом Головної Руської Ради стала "Зоря Галицька" — перший український тижневик, який почав виходити з 15 травня 1848 р. У жовтні 1848 р. Головна Руська Рада скликала з'їзд українських учених — перший з'їзд діячів української науки і культури, в якому взяли участь 118 осіб. З'їзд одностайно рекомендував користуватися кирилицею, а не латинською абеткою. Було також вирішено, що основою для літературної норми має служити розмовна українська мова. Влітку 1848 р. Головна Руська Рада заснувала просвітницько-видавниче товариство "Галицько-руська матиця", яке мало видавати підручники для шкіл і взагалі бути осередком письменництва й просвіти рідною мовою.Ігноруючи більшість вимог українських народних мас, правлячі кола Австрії все ж погодилися на запровадження 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. Наприкінці 1848 р. було відкрито кафедру української мови і літератури у Львівському університеті. її професором призначили Я. Головацького, котрий незабаром видав граматику української мови.Отже, діяльність Головної руської ради відіграла неперехідну роль у формуванні ідеології українського національного руху в Галичині. З цього часу вимоги поділу Галичини на дві частини й утворення з українських земель Австрії окремої провінції розглядалася як мінімальна політична програма галицьких українців аж до розпаду Австрійської імперії 1918 р.Однак цього не сталося, бо не дрімали сили контрреволюції. Після того, як австрійський уряд з допомогою російських військ приборкав революцію в Угорщині, остаточно запанувала реакція. Було відмінено австрійську конституцію, а влітку 1851 р. розпущено Головну Руську Раду. Вводилися деякі обмеження щодо української мови. Проте зазначимо, що, незважаючи на поразку, революція 1848—1849 pp. мала важливі позитивні наслідки для населення західноукраїнських земель. Вона ліквідувала значні перешкоди на шляху їхнього розвитку, сприйняла активізації національно-визвольної боротьби народних мас, піднесенню рівня їхньої національної свідомості.

46)Створення Укр.Центральноi Ради та ii дiяльнiсть. Перший та другий Унiверсали. Центральна Рада — спершу загальноукраїнський центр, що об'єднував політичні, громадські, культурні і професійні організації; згодом, після Всеукраїнського Національного Конгресу — революційний парламент України, який керував українським національним рухом. Період дії: 4 (17) березня 1917 — 28 квітня 1918. Голова — М. Грушевський, заступники — С. Єфремов і В. Винниченко. Для ведення поточної праці УЦР обрала виконавчий комітет УЦР (офіційна назва Комітет Центральної Ради), який згодом перейменовано на Малу Раду. Всі важливі справи наперед вирішувалися на засіданнях Малої Ради, а пізніше оформлені проекти затверджував пленум УЦР. Програма ЦР: 1)Прагнення досягнення автономії Укр. 2)Створ. воєн. формувань з укр.-ів(1 та 2 полки ім.Б. Хмель. та П.Полуботка). 3)Українізація шкіл. 4)Видання укр. підруч-ів.

I Універсал -23 червня 1917 - II Всеукраїнському Військовому З'їзді - "До українського народу, на Україні й поза її сущому" - відповідь УЦР Тимчасовому Уряду на його негативне відношення до автономної України. 1)Юридично закріп. право У. на незал-ть. 2)Проголош-ня автономії У в складі Рос. 3)Джерело влади-укр. народ. 4) Всенар укр. збори- приймають закони.II Універсал – 20 лип. 1917 – 1.ЦР повинна поповн-ся представниками інших народів, що проживають на Україні; 2.Поповнена ЦР утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд; 3.Центральна Рада починає розробку закону про автономне обладнання України, який повинен бути затверджений Всеросійськими Установчими Зборами. До твердження даного закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономію України; 4.Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

47)Жовтневий переворот у Росii.Проголошення УНР та ii незалежностi.Вiйна Радянськоi Росii проти УНР. 25 жовтня 1917 p. більшовики взяли владу в Петрограді, а 2 листопада в "Декларації прав народів Росії" проголосили невід'ємне право народів колишньої імперії на вільне самовизначення аж до виокремлення і утворення самостійної держави. ЦР засудила жовтневий переворот і захоплення влади більшовиками. 7 листопада 1917 p. на засіданні Малої Ради УЦР , виконуючи волю українського народу, проголосила ІІІ-м універсалом Укр Нар Республіку (УНР). УНР як демократична правова держава створювалася в межах федеративної Росії. Універсал проголошував націоналізацію поміщицьких і церковних земель, встановлення 8-годин. робоч. дня і робітничого контролю за виробництвом, національно-персональну автономію для нац. меншостей). Широко проголошений він був 9 листопада 1917р. на Софійському, майдані в Києві.Більшовики вороже поставилися до українського руху. Національний рух в Україні входив в суперечність з інтересами централізованої пролетарської держави, яку будували більшовики на просторах імперії. Вони майже одночасно активізували свої дії київські більшовики. Вони вирішили усунути Центральну Раду з політичної арени за допомогою контрольованого ними виборчого процесу і через скликання 4 грудня Всеукраїнського з’їзду рад захопити владу у свої руки. Однак, через нестачу голосів цей маневр їм не вдався, згодом члени РСДРП(б) на чолі з В.Затонським (124 особи з 49 рад) переїздять до Харкова, об’єднуються з делегатами III з’їзду Рад Донецького й Криворізького басейнів і нашвидкоруч проводять свій з'їзд рад під охороною росіян 11-12 грудня 1917р. Цей, так званий “з’їзд” схвалив переворот у Петрограді і політику РНК, у тому числі і її ультиматум, проголосив УНР радянською республікою, частиною федеративної Росії та обрав Всеукраїнський центральний виконавчий комітет. 17 грудня 1917р. більшовиками було сформовано Народний секретаріат, який відразу ж оголосив про поширення в Україні декретів РНК.Тим часом із Росії прибували нові військові частини, захоплюючи Донбас і південь України. УЦР і Генеральний секретаріат роблять спробу захистити Україну. 15 грудня організовано Особливий комітет оборони України (М.Порш, С.Петлюра, В. Єщенко), 18 грудня полковник Капкан очолив військо УНР, трохи пізніше прийнято рішення про формування української армії на засадах добровільності. Але більшовики, ламаючи героїчний опір українців, через Крути, які обороняли студенти й гімназисти, просувалися до Києва.

48)Брест-Литовськi мирнi переговори та iх наслiдки. Розпуск Укр.Центр.Ради. Невдачі на фронті змусили Центральну Раду активізувати пошуки мирних взаємовідносин із державами Четверного Союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина). В середині грудня 1917р. ці країни погодилися на участь у мирних переговорах делегації УНР і до Брест-Литовська від’їхали дипломати на чолі з В.Голубовичем. Вони, хоч і не мали досвіду ведення переговорів, але, як свідчать джерела, виявили велику активність, захищаючи національні інтереси. Українські дипломати, виявляючи гнучкість і принциповість, домоглися визнання їх повноправною й окремою політичною стороною. Це підтвердили як представники Четверного Союзу, так і керівник російської делегації Л.Троцький, заявивши, що делегація УНР виступає як самостійна. Однак переговори затягувалися.А в цей же час над молодою УНР нависла загроза бути окупованою військами більшовицької Росії, які, долаючи опір, підійшли до Києва. Складність переговорного процесу в Бресті, обстріл столиці солдатами Муравйова, більшовицький заколот на “Арсеналі” змусили Центральну Раду і Генеральний секретаріат зробити рішучі кроки і проголосити на засіданні Малої Ради 9 (22) січня 1918р. IV Універсал – віховий документ в історії українського народу. Україна була проголошена незалежною й суверенною республікою.Здійснилася віковічна мрія українців мати свою державу. Але народжувалась вона у великих муках. У Києві склалося вкрай напружене становище. Більшовики з дня на день могли зайняти столицю. Відбувається зміна уряду. Замість В.Винниченка головою стає В.Голубович і терміново відправляє делегацію на мирні переговори до Бреста. Посилаючись на IV Універсал, українські делегати відкинули спробу Троцького усунути їх від переговорного процесу. 27 січня або 9 лютого 1918р. за новим стилем був підписаний мирний договір між УНР та Центральними державами. Сторони обумовили кордони України, встановлення дипломатичних відносин, а також економічних зв'язків. УНР звернулася до Німеччини й Австро-Угорщини з проханням надати їй допомогу в боротьбі з більшовицькими військами, що в цей час зайняли Київ і почали наводити свої порядки. Зразу ж після підписання мирного договору, війська Німеччини, згодом і Австро-Угорщини вступили на територію України. Разом із ними до Києва повернулась Центральна Рада. Та прихід чужинців викликав складну політичну ситуацію. Згодом союзники повели себе як завойовники. Незважаючи на те, що Центральна Рада негативно поставилась до грубого втручання німців у внутрішні справи України, розпочала аграрну реформу, а 22 березня 1917р. запровадила українську символіку, вона все ж не змогла підняти свого авторитету. Чимала частина населення уже не сприймала демократичні перетворення і прагнула утвердження сильної влади. Цього ж хотіли німці та австрійці, які, опираючись на Українську народну громаду (великі землевласники, російська бюрократія), та на військових на чолі з П.Скоропадським, здійснили 29 квітня 1918р., в день, коли Центральна Рада прийняла проект Конституції УНР, державний переворот. З поваленням Центральної Ради закінчився перший етап української революції, для якого були характерні сильні і слабкі сторони; до останніх слід зарахували відсутність політичного й державного досвіду, захопленість автономізмом і федералізмом, культурницькою діяльністю, а не вирішенням нагальних соціально-економічних проблем і розбудовою боєздатного регулярного війська.

49)Укр.держава гетьмана Павла Скоропадського. 9 лютого 1918р.- нім. війська мали окупу­вати всю Україну, допомогти відновити владу ЦР. Але згодом розігна­ли ЦР, був закон про ліквідацію УНР та створення укр. держави. надано владу пронімецьки орієнт-му гетьману П. Скоропадському. 9 квіт. 1918 гетьм. проголошено Скоропадського.

Головою геть. уряду призн. Лізогуб. Мін. інозем. справ- Дорошенко. Була проголошена конституц. монархія. Особ-ті внутр. політики Скоропадського: -відновл-ня поміщ. землеволодінь, укріп. приват. вла-ті, свобода торгівлі; -придушення робочих і соціаліст рухів на Укр.; -заборона соціаліст газет, запров-ня цензури; -придуш-ня селян повстань; -створення власних адмін. органів; -спроба утворити укр. армію – гвардійська Сердюцька девізія та Галицько-Буковин. курень січових стрілців; -українізація шкіл; -відкрито 2 ВНЗ; -у лист 1918 відкрито Академію наук (Вернадський); -основано галереї мистецтв, гос. архів.

Скоропадському вдалося стабілін-ти фінанси сист. в Укр.

Ос-ті зовн. політики.

Укр. держ підтрим. країни Четвертного союзу. Визнало її 12 держав. 12 черв 1918 – переговори між У. та Рос. – радян. делегація заяв. претензію на півд.. частину Курської на Воронеж. губернії, частину Харків, Єкатеринославської губ., Донбасу. Агетьман прагнув приєднати Крим на правах автономії. Але громадська війна та економ блокада не дозвол. розв*яз сперечання між державами. 14 черв. 1918 – закон «Про посольства і місії Укр держ.». 14.12.1918 — за Директорії відновлено назву УНР. Трохи до цього німецько-австрійська окупація скінчилася внаслідок поразки цих держав у Першій світовій війні.

50)Дiяльнiсть Директорii УНР. Прихід Директорії до влади у грудні 1918р. започаткував нову добу в розвитку національно – демократичної революції – добу Директорії УНР. Директорія була урядом соціального спрямування. Прийшовши до влади, вона розгорнула активну державотворчу діяльність. Була, зокрема, відновлена назва держави УНР, визначені органи влади: вища влада належала Директорії, законодавча – Трудовому конгресу, виконавча – Раді народних міністрів, а на місцях – трудовим радам селян. Також було ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу, 22 січня 1919р. проголошено Злуку УНР із ЗУНР. Землевласники і підприємці позбавилися політичних, а саме, виборчих прав. З 21 по 29 січня 1919р. працював Трудовий конгрес, який: схвалив Акт Злуки, висловився за демократичний лад в Україні, визнав за Директорією право призначати членів Ради народних міністрів, видавати закони, які мали затверджуватися Трудовим конгресом, доручив Директорії оборону України. 2 лютого 1919р., після приходу до влади, Директорія під тиском більшовицьких військ залишила Київ, перебравшись до Вінниці, а згодом – на територію ЗУНР, до Тернополя.

51)Проголошення ЗУНР,ii внутр. та зовн. полiтика. 19 жовтня 1918 р- день проголошення на західноукр.землях держави, що пізніше дістала назву Західноукр. Народна Республіка. Наміри укр.політиків суперечили планам поляків, котрі вели підготовку до утворення польської держави, до складу якої планували включити західноукр. землі. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. укр.і військові з'єднання, що були в складі австро-угорської армії, взяли під контроль Львів, наступного дня — інші міста Галичини. Керівниками нової влади були Євг.Петрушевич та Кость Левицький. Внутр. політика: Було запроваджено 8-годинний робочий день, оголошено про початок аграрної реформи. Національні меншини дістали широкі права, їхнім представникам у майбутньому парламенті було обіцяно 30% депутатських місць.Зовніш. політика: З перших днів свого існуван. Республ.опинилася в стані війни з Польщею. Спроби добитися міжнар. визнання ЗУНР закінчилися невдачею. Представники Антанти натомість визнали права Польщі на окупацію Сх. Галичини. Акт злуки: Керівники ЗУНР і УНР пішли на переговори про створення єдиної держави. 22 січня 1919 р. у Києві на площі біля Софійського собору було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західна область УНР (ЗО УНР) і одержала повну автономію. Це однак не мало практичних наслідків. Ліквідація: З перших днів свого існування - в стані війни з Польщею, яка прагнула встановити контроль над Зах. Укр. До того ж ЗУНР опинилася в міжнародній ізоляції. Антанта погоджувалася на передачу Галичини Польщі, допомагаючи їй озброєнням і спорядженням, перекидаючи в Зах.Укр.найбоєздатніші польські війська. Польська армія змусила війська ЗУНР відступати- 16-18 липня 1919 відступили до Збруча, де з'єдналися з частинами армії УНР.Через 9 місяців свого існування ЗУНР була ліквідована, виїзд уряду ЗУНР в еміграцію.Західноукраїнська Народна Республіка проіснувала 257 днів. Безсумнівно, поразку ЗУНР зумовив цілий ряд факторів. Проте жоден із них не здатний перекреслити роль цього державного утворення в історичному просуванні українського народу шляхом національної свободи і державної незалежності. Реальне існування протягом восьми з половиною місяців національної галицької державності поставило на практичний ґрунт в українському русі гасло Соборної Української держави. Досвід ЗУНР підтвердив, що здобути і відстояти незалежну національну державу можливо тільки завдяки напрузі сил усіх соціальних верств і політичних сил нації. ЗУНР увійшла в історію як героїчна сторінка у боротьбі українського народу за незалежність, вільний демократичний розвиток.

52)Встановлення радянськоi влади в Укр. Полiтика “вiйськового комунiзму”. Передумови: Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. Спеціально утворена для цього комісія на чолі зі Й.Сталіном, розробила так званий «план автономізації», який передбачав включення республік на правах автономії до складу Російської федерації. Але В. Ленін відкинув сталінський план, розробивши власний, за яким усі республіки на рівних правах входили до складу СРСР, зберігаючи за собою право вільного виходу. На основі ленінського плану І з’їзд рад СРСР 30 грудня 1922р. прийняв рішення про утворення СРСР. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська РСР, Білоруська РСР, Закавказька федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан).

Причини: -головною причиною утворення СРСР стало посилення впливу у всіх республіках єдиної, централізованої більшовицької партії; -територіальні межі республік, які ввійшли до РС, були об’єднані в межах колишньої Російської імперії. Між ними існували історичні тісні економічні зв’язки; -у роки громадянської війни 1917-1920 рр. між радянськими республіками склався воєнно-політичний союз, а пізніше, у 1921-1922 рр., воєнно-господарський та дипломатичний союзи.

Наслідки:

Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1942 р., коли була прийнята Конституція СРСР. Конституція СРСР позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв’язку, оборонної промисловості. Повноваження республіки обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням.

Громадянська війна поставила перед більшовиками завдання створення величезної армії, максимальної мобілізації всіх ресурсів, а звідси - максимальної централізації влади та підпорядкування її контролю всіх сфер життєдіяльності держави. При цьому завдання військового часу збіглися з уявленнями більшовиків про соціалізм як безтоварних, безриночном централізованому суспільстві. У результатi, політика "воєнного комунізму", проведена більшовиками у 1918-1920 рр., будувалася, з одного боку, на досвіді державного регулювання господарських відносин періоду першої світової війни (в Росії, Німеччини), з іншого - на утопічних уявленнях про можливість безпосереднього переходу до безриночному соціалізму в умовах очікування світової революції, що призвело в кінцевому підсумку до форсування темпів соціально-економічних перетворень в країні в роки Громадянської війни.

Основні елементи політики "воєнного комунізму". У листопаді 1918 р. продармія була розпущена і декретом від 11 січня 1919р. ведена продрозверстка. Декрет про землю практично скасовувався. Земельний фонд передавався не всім трудящим, а, в першу чергу, радгоспам і комун, а в другу - трудовим артілям і товариствам спільного обробітку землі (ТОЗам). На основі декрету від 28 липня 1918 р. до літа 1920 було націоналізовано до 80% великих і середніх підприємств. Декретом РНК від 22 липня 1918 р. "Про спекуляції" заборонялася будь-яка недержавна торгівля. На початок 1919 повністю були націоналізовані або закриті приватні торгові підприємства. Після закінчення Громадянської війни було завершено перехід до повної натуралізації економічних відносин . У період громадянської війни була створена централізована державна і партійна структура. Піком централізаторства став "главкізм". У 1920 р. існувало 50 главків, підпорядковувався ВРНГ, що координував суміжні галузі і займалися розподілом готової продукції - Главторф, Главкожа, Главкрахмал та ін Споживча кооперація була також централізована і підпорядкована Наркомпродові. У період "воєнного комунізму" була введена загальна трудова повинність, мілітаризація праці.

Підсумки політики "воєнного комунізму". У результаті проведення політики "воєнного комунізму" були створені соціально-економічні умови для перемоги Радянської республіки над інтервентами і білогвардійцями. У той же час для економіки країни війна і політика "воєнного комунізму" мали тяжкі наслідки. До 1920 р. національний дохід впав з 11 до 4 млрд. рублів. Продрозверстка призвела до скорочення посівів і валового збору основних сільськогосподарських культур. Продукція сільського господарства в 1920 р. становила дві третини довоєнного рівня. У 1920-1921 рр. в країні вибухнула голод. Небажання терпіти продрозверстку привело до створення повстанських осередків в Середньому Поволжі, на Дону, Кубані. У Туркестані активізувалися басмачі. У лютому - березні 1921 р. західносибірських повстанці створили збройні формування в декілька тисяч чоловік. 1 березня 1921 спалахнув заколот в Кронштадті, в ході якого висувалися політичні лозунги ( "Влада Радам, а не партіям!", "Поради без більшовиків!"). Гострий політичну та економічну кризу підштовхнув вождів партії до перегляду "усієї точки зору на соціалізм ". Після широкої дискусії кінця 1920 - початку 1921 з X з'їзд РКП (б) (березень 1921) почалася поступова відміна політики "воєнного комунізму ".

53)Суспiльно-полiтичне життя в УРСР у 1920-х рр. Українізація — Тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізації — здійснювана з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу представників української національності Причини проведення: 1)Через нац. револ-ю (17-20рр), щоб не повторилася; 2)Загроза інтервенції Польщі, підтриманої Антантою; 3)Поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах; 4)Пошуку спільної мови з селянством.

Проголошувалася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін.

Відкриття українських шкіл, видання українських газет, функціонування українського радіомовлення тощо. Для розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення. У цей час в Україні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською тощо.

54)Голод 1921-1923 рр. на Укр.,його причини та наслiдки. Катастрофічна криза загострилася у зв'язку з пос ухою 1921 р. Невпинно збільшувалася кількість голодуючих. Тільки у степових губерніях республіки вона зросла із грудня 1921 по травень 1922 р. більше ніж у три рази. Особливої гостроти голод набув у 1922 р. У травні голова ВУЦВК Г. Петровський звернувся до ВЦВК з проханням припинити вивіз продовольства з УСРР, аргументуючи це тим, що на фронті боротьби з голодом в Росії — перелом в кращий бік, в Україні — навпаки. Г. Петровський наводив приклад херсонських жахів продажу людського м'яса, вимирання робітників важкої індустрії в Херсоні, Миколаєві, Маріуполі, Нікополі, Таганрозі. На 1 квітня 1922 р. нараховувалося 3 млн голодуючих, із яких лише 15% отримували допомогу — одну восьму фунта хліба. В іншому листі Г. Петровського на адресу голови ВЦВК М. Калініна в травні 1922 р. вказувалося на те, що станом на 1 травня лише в п'яти губерніях України — Донецькій, Запорізькій, Катеринославській, Миколаївській та Одеській — більше 3,5 млн голодуючих. Взимку 1922—1923 рр. трагедія повторилася: тільки дітей голодувало в Україні понад 2 млн. Головною причиною повторного голоду, як і в 1921—1922 рр., було інтенсивне вивезення хліба за межі республіки. Таким чином, з двох хвиль голоду, що прокотилися Україною в 1921—1923 pp., перша була зумовлена надмірним вивезенням хліба у голодуюче Поволжя та промислові центри Росії, передусім — Москву і Петроград, а друга — вивозом українського зерна за кордон. Узагальнюючих даних про втрати населення від голоду немає. Однак голод виявився фактором, який ефективніше, ніж каральні експедиції, втихомирював повстанців і противників радянської влади. Це збагнув центральний московський уряд і вперше в 1921—1923 pp. запровадив в Україні терор голодом.

55)Укр. в роки НЕП. У березні 1921 була прийнята Нова економічна політика (неп) X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і Громадянською війнами. Була скасована заборона на використання найманих робітників. Бурхливо розвивалася кооперація всіх форм і видів промисловості. Відродилася кредитна система. Промисловий розвиток СРСР досяг у середині 1920-х років показників довоєнного розвитку, однак все ще відставав від Зх. країн. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. У 1927р. оброблялося уже на 10% землі більше, ніж у 1913р. Водночас закріплюється централізоване правління радянськими республіками.

56)Iндустрiалiзацiя в Укр. та ii наслiдки. У 1920-ті pp. за темпами промислового розвитку СРСР суттєво відставав від передових країн Європи. ВКП(б) узяла курс на «побудову соціалізму в окремо взятій країні», перетворення СРСР на мілітаризоване індустріальне суспільство. У грудні 1925р. з’їзд ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію. Цілі:

1) Забезпечення економічної самостійності СРСР. 2) Ліквідація техніко-економічної відсталості країни. 3) Створення технічнох бази для розвитку с\г. 4) Розвиток нових галузей промисловості. 5) Зміцнення обороноздатності країни. 6) Підвищення продуктивності праці та зростання матеріального добробуту і культурного рівня трудящих.

Наслідки: в Україні змінилася структура господарства: зросла частка промисловості у порівняні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції промисловості зросло виробництво засобів виробництва; велика індустрія стала витісняти дрібну промисловість. Але, на жаль, економічна могутність держави була спрямована не на задоволення насущних потреб людей, а на зміцнення тоталітарного режиму і затвердження у свідомості людей ідеологічних догм більшовизму, створення військово-економічних ресурсів для «експорту революції». Індустріалізація здійснювалася за рахунок селян, супроводжувалася масовими репресіями.