3.1. Маркетингові посередники як основа інфраструктури товарного ринку. Роль торгівлі в розвитку ринкової економіки

Широка мережа маркетингових посередників є невід’ємним елементом інфраструктури товарного ринку будь-якого регіону.

Залежно від видів діяльності в структурі маркетингових посередників можна виділити такі, як торговельні, страхові, транспортні, кредитно-фінансові, рекламні і консалтингові фірми.

Сучасний ринок є розгалуженою системою господарських зв’язків між виробниками і споживачами, а також складним механізмом виявлення й узгодження їх економічних інтересів. Практичне здійснення цих зв’язків з урахуванням інтересів усіх учасників товарного обігу беруть на себе торговельні посередники. Вони сприяють формуванню єдиного ринку товарів і послуг, розширюють можливості розвитку на ньому конкуренції.

Посередницька діяльність є поняттям, близьким за значенням до комерційної діяльності. Разом з цим їх не слід ототожнювати. У смисловому значенні »посередник» - це суб’єкт господарювання, який знаходиться між двома іншими і допомагає обміну у вигляді послуги або товару, інформації тощо.

Під комерцією, або комерційною діяльністю, розуміється отримання максимальної вигоди від торговельної операції з урахуванням внутрішніх і зовнішніх умов, які склалися на даний момент для сторін цієї операції. Комерційна діяльність включає:

1) маркетингові дослідження ринку, які передбачають вивчення кон’юнктури і динаміки попиту на продукцію, що виготовляється або купується даним підприємством;

2) аналіз зміни ціни на дану продукцію з урахуванням цін основних конкурентів даної фірми;

3) прогноз доходів потенційних споживачів і розмірів їх потреб у даному товарі;

4) використання реклами як основної зброї в неціновій боротьбі з фірмами-конкурентами;

5) планування товарного асортименту з урахуванням соціально-економічних особливостей різних груп споживачів;

6) використання спеціальної системи торговельного обслуговування, коли товар »знаходить» свого потенційного споживача.

Визначаючи відмінність між комерційною і посередницькою діяльністю, необхідно відзначити, що в умовах ринкових відносин будь-який посередник є комерсантом, але далеко не кожен комерсант є посередником. Наприклад, будь-яке підприємство, яке випускає свою продукцію як товар, тобто для продажу, перш за все, переслідує комерційну мету, але не є посередником, оскільки не займає серединного положення в циклі товарообігу.

Торгово-посередницька діяльність є невід’ємним елементом ринкового господарства. Важко знайти підприємця, який би не користувався послугами посередників або сам не виступав у ролі посередника при здійсненні комерційних операцій. За даними міжнародних джерел, до 80% світового обігу товарів і послуг здійснюється за допомогою посередників. Проте це не означає, що посередник у процесі руху товару є невід’ємним атрибутом і може бути нав’язаний товаровиробнику ззовні. Доцільність вибору посередника диктується кон’юнктурою товарного ринку, особливостями внутрішнього і зовнішнього середовища фірми-виробника.

Торговий бізнес як опорна складова розвинених економічних відносин багато в чому сприяє вирішенню головного завдання суспільного виробництва - задоволення різносторонніх потреб людей.

Торгове підприємництво бере свій початок з глибокої давнини. Вже у IX ст. торгівля на Русі стала важливою сферою господарської діяльності. Ринок (торг, торжище) займав центральне місце в місті - наприклад, у стародавньому Києві налічувалося вісім ринків.

У XII ст. у зв’язку із зародженням мануфактурного підприємництва почалося укрупнення товарного виробництва, яке викликало появу великої оптової торгівлі. Розвиток товарного виробництва об’єктивно вимагав збуту продукції у великих масштабах, а отже, і появи великих торговців-оптовиків. Тим часом, діяльність торговців-оптовиків була обмежена з двох причин:

1) основна маса торговців відчувала недолік капіталу;

2) велика частина населення жила в умовах натурального або напівнатурального господарства, тому оперувати великими обсягами продажу товарів можна було тільки за тими товарами, які були відсутні на дрібних місцевих ринках. З іншого боку, невисока висока здатність населення не допускала вузької спеціалізації в торгівлі.

Активний розвиток торгівля одержала у зв’язку з переходом російського уряду до політики меркантилізму. У середині XVII ст. був опублікований Торговий статут, який встановлював єдине торгове мито у розмірі 5% від ціни товару, що продається, і підвищення розміру мита, що стягується з іноземних купців (до 25% від ціни товару, не враховуючи витрат з транспортування). Крім того, іноземним купцям дозволялося вести тільки оптову торгівлю.

Із вступом на престол Петра І відбулися великі зміни в економічному житті суспільства, у тому числі й торгівлі. Була введена державна монополія на торгівлю, особливо прибутковими товарами - сіллю і тютюном, а також на експортні постачання юхти, ікри, хліба, смоли, прядива та ін.

Якщо у XVII ст. велике купецтво прагнуло вкласти одержаний прибуток у нерухоме майно (перш за все в землю), то після реформ Петра І купці втратили свою можливість стати землевласниками. Першорядного значення для них набуває капітал, що знаходиться в обороті.

Кінець XVIII - початок XIX ст. характеризується оновленням ділового світу Російської імперії, що почалося ще за Петра І - відбувається витіснення великих купецьких родів більш ініціативними підприємцями з середовища провінційного купецтва, селян і міщан. У першій половині XIX ст. купецтво стало звертати увагу не тільки на торгівлю, але й на активну промислову діяльність. У російському законодавстві було передбачено два види підприємницьких об’єднань - торговий дім і акціонерна компанія.

Історики вважають, що в загальному вигляді принцип обмеженої відповідальності акціонерів був проголошений в Росії за 50 років до остаточного його утвердження в Західній Європі.

До кінця XIX ст. у Російській імперії діяло 126,9 тис. великих оптових і оптово-роздрібних підприємств, 274 тис. стаціонарних лавок, 153,3 тис. палаток і рундуків. Питома вага магазинів у структурі торговельної мережі складала лише 13%, оскільки магазинна торгівля вимагала значних капіталовкладень і вищих експлуатаційних витрат, ніж лавка і тим більше палатково-рундукова мережа. Магазинна торгівля вимагала значного оборотного капіталу, що визначався не тільки відповідною величиною товарообігу, але й повільнішою оборотністю капіталу. Тому магазинною торгівлею займалися головним чином акціонерні товариства. У 1910 р. норма прибутку для палатково-рундукової торгівлі складала 261%; для лавки -108%; для магазинної - 45,5%.

У Росії на початок XX ст. найбільш прибутковим порівняно з іншими галузями економіки був капітал, розміщений у сфері торгівлі.

Аж до 90-х років XX ст. управління сферою обігу ґрунтувалося переважно на прямому адмініструванні, а роль економічних законів, властивих ринковим відносинам, ігнорувалася. Загальноприйняті в світовій практиці економічні регулятори не використовувалися. Планування розвитку торгівлі ґрунтувалося на можливостях виробництва, а не на потребах споживачів. Основні показники доводилися до торговельних підприємств вищими органами і були обов’язкові до виконання, а економічними стимулами до розширення діяльності та поліпшення обслуговування були в основному досить помірні премії за перевиконані планові завдання.

Особливості функціонування торговельних підприємств в умовах адміністративно-командної та ринкової системи наведені у табл. 3.1.

Торгівля - це особлива діяльність людей, що пов’язана із здійсненням актів купівлі-продажу і є сукупністю специфічних та господарських операцій, направлених на обслуговування процесу обміну. Суть торгівлі полягає не в обміні, а в тому, щоб зробити продукт доступним споживачу (про це писав ще в 1840 р. Ж.-Б. Сей у своєму курсі політичної економії).

При переході до ринкової економіки роль торгівлі як основної частини товаропровідного ланцюжка, що сполучає виробника із споживачем, істотно зростає. До того ж, торговий прибуток часто вищий за виробничий, а тому значна частина підприємців іде в торгівлю і виникає її привабливість як сфери зайнятості.

Економічна природа торгівлі розкривається не тільки і не стільки в продукті її виробництва, скільки в сукупності властивих їй функцій, що доповнюються відповідним інфраструктурним потенціалом. Це обумовлено наступним:

1) торгівля, будучи посередником між виробником і споживачем, організує процес обміну продуктами праці;

2) погодившись з кон’юнктурою ринку, торговці накопичують певні запаси, тим самим компенсуючи неминучі коливання попиту і пропозиції;

3) у пошуках найбільш вигідних продажів торгівля перерозподіляє ресурси по галузях, територіях, країнах і континентах, створюючи передумови для їх нормального розвитку.

Виходячи з економічної природи торгівлі, можна виділити її основні функції:

1) комунікативну - проведення комплексу заходів щодо організації обміну товарами і послугами між зацікавленими контрагентами;

2) компенсуючу - пом’якшення негативних наслідків змін ринкової кон’юнктури;

3) розподільну - забезпечення розподілу товарів між різними сегментами ринку відповідно до купівельної спроможності;

4) ціноутворюючу - забезпечення на основі системи плати за послуги задоволення інтересів сторін за договором;

5) стабілізуючу - обумовлення підтримки рівноваги між попитом і пропозицією в рамках, що обмежують негативні наслідки дефіциту;

6) прогнозуючу - забезпечення на основі наявної інформації підтримки виробництва та споживання і створених у цих сферах господарювання запасів в оптимальних розмірах;

7) інтегруючу (поновлювальну) - таку, що зв’язує окремі сфери господарювання в єдиний регіональний і народногосподарський комплекс.

Торгівля в цілому - це галузь із складною багатогранною структурою. Різні види і форми торгівлі відрізняються один від одного не тільки тим, який товар продається, ким продається і купується, але й обсягами продажів, способами оплати великих партій товарів та їх доставкою покупцям, формами власності на товар, що продається, основними засобами торговельних підприємств, методами організації торгових процесів, управління ними.

Торгівля, перш за все, поділяється на зовнішню та внутрішню.

• Зовнішня торгівля - це обмін товарами між сусідніми або далекими країнами і регіонами з використання повітряних, морських або сухопутних шляхів.

• Внутрішня торгівля - це сукупність операцій, які здійснюються в межах однієї країни.

Далі розрізняють торгівлю оптову та роздрібну. Відомо, що процес обігу товару включає три стадії: початкову, середню і кінцеву (рис. 3.1).

Початкова і середня стадії є товарним обігом, за допомогою якого товари надходять із сфери виробництва у сферу товарного обігу, що є економічним змістом діяльності оптової торгівлі.

Кінцева стадія є реалізацією споживчих товарів і послуг кінцевим покупцям населенню і є економічним змістом діяльності роздрібної торгівлі.

При всьому змістовному багатстві торгівля не може охопити всіх сторін і аспектів комерції. Зрештою, торгівля зводиться до сукупності операцій купівлі-продажу товарів, тоді як комерцію нерідко представляють як мистецтво створювати умови для задоволення потреб. Саме так визначає її відомий американський мільйонер Харві Маккей, який у своїй книзі »Як уціліти серед акул» пише: »Мистецтво комерції - це не мистецтво продажів. Це не вміння переконати кого-небудь зробити покупку. Це мистецтво створювати умови, при яких покупець сам переконує себе в цьому».

Економічна категорія »комерція» (хоча має місце єдність етимологічного кореня слів »комерція» і »торгівля») ширше і включає торгівлю як підсистему ширшої соціально-економічної системи.

Якщо об’єктами торгівлі є товарно-матеріальні цінності, що мають товарну форму і які поступили в сферу обігу, то до складу об’єктів комерції, крім товарів, включають послуги і капітал.

Послуга як об’єкт комерції має подвійну природу:

1) маючи товарну форму, вона є об’єктом купівлі-продажу і в цьому розумінні не відрізняється від товарно-матеріальних цінностей як об’єктів торгівлі;

2) будучи продуктом комерції, послуга сприяє повнішому задоволенню потреб клієнтів.

Торгівля надає такі послуги виробникам товару:

1) вони звільняються від необхідності вступати у відносини з величезною масою споживачів;

2) шляхом створення запасів товарів у торгівлі забезпечується синхронізація ритму виробництва і ритму споживання;

3) грошові потоки виробників стають регулярнішими і незалежними від затримок у збуті продукції споживачам.

Капітал як об’єкт комерції включає:

1) кредитні ресурси для комерційних операцій;

2) фінансове страхування комерційних операцій;

3) комерційні операції на ринку цінних паперів;

4) інші форми використання капіталу в комерції. Відмінність між торгівлею і комерцією за суб’єктами полягає в тому, що в торговий процес залучені переважно торговельні посередники, тоді як у комерцію, крім них, залучені кредитори, страхувальники й інші суб’єкти.

Торгівля розширює можливості виробництва для задоволення запитів споживачів. Вона створює умови для того, щоб матеріальні блага, вироблені в масовому порядку безліччю підприємств, розкиданих на великій території, стали доступними споживачам у такій кількості і такої якості, в такому місці і в такий час, які зручні для останніх. Тим самим враховується і корисність самої продукції.

У ринковій економіці, в якій підприємства вільно організують своє виробництво, торгівля впливає на моменти ухвалення наступних рішень:

1. Торгівля допомагає інформувати виробників щодо запитів споживачів і бере участь у різного роду рекламній діяльності, яка, в свою чергу, впливає на вибір споживача того чи іншого товару.

2. Торгівля сприяє підтримці конкуренції, здійснюючи порівняння і вибір постачальників.

3. Торгівля бере участь у формуванні витрат виробництва і роздрібних цін.

4. Від енергійності дій торгівлі у сфері стимулювання та збуту значною мірою залежить зростання виробництва відповідних видів продукції.

Роль торгівлі не обмежується тільки матеріальним розподілом продукції. Торгівля - це такий механізм, який стимулює виробництво і задає йому певний напрям; вона є невід’ємним елементом структури ринкової економіки і справляє істотний вплив на її ефективність.

Розвиток торгівлі всіма видами товарів знаходиться під впливом сукупності чинників і умов, спрямованість яких додає торгівлі як інфраструктурному елементу товарного ринку регіонального забарвлення. За ступенем значущості та силою дії на формування регіонального ринку можна виділити декілька груп чинників, які становлять у сукупності цілісну систему, схематично представлену на рис. 3.2.

Торгівля володіє низкою відмітних особливостей:

1) характеризується високою швидкістю обороту капіталу, динамізмом;

2) в торгівлі вилучається щодня грошова готівка, підраховується щодня грошова виручка від реалізації;

3) торгівля реагує на будь-які зміни в ринковій кон’юнктурі і політичній обстановці рівнем цін і, регулюючи ціни попиту і пропозиції, передає одержаний імпульс на виробництво і споживання;

4) торгівля, вивчаючи попит на товари, вимушена вивчати економічні потреби людини і суспільства, завдяки чому реально впливає на розвиток суспільства в цілому.

3.2. Особливості маркетингової діяльності торговельних посередників на товарному ринку

Функціонування торгівлі на основі економічних методів господарювання припускає посилення ринкової орієнтації торгової політики посередницьких організацій. Така орієнтація забезпечує не тільки подальше вдосконалення комерційної діяльності, підвищення рівня комерційної роботи, але й активізацію всього комплексу комерційних відносин у торгівлі. Це, в свою чергу, обумовлює необхідність нового підходу до вирішення ринкових проблем, застосування більш досконалих методів комерційної роботи на основі використання принципів і елементів маркетингу.

За допомогою маркетингу раціональніше вирішуються проблеми забезпечення споживачів необхідними матеріальними ресурсами з метою отримання максимального прибутку і гарних економічних результатів на товарному ринку.

Впровадження маркетингу в торгово-посередницьку діяльність дуже актуальне, оскільки торговий маркетинг є важливою складовою частиною загальної концепції маркетингу й активно впливає на сферу виробництва.

Торговий маркетинг - це діяльність суб’єктів ринку, що здійснюють якісне просування товарів і послуг до конкретного споживача.

Основними цілями маркетингу в торгівлі є:

1) підвищення обсягу попиту і пропозиції, частки підприємства на ринку,

2) вдосконалення процесу закупівлі та реалізації товарів, їх оновлення;

3) розвиток підприємництва та комерції.

Слід зазначити, що успіх в торгівлі може бути досягнутий, якщо вона базуватиметься на виявлених вірогідних потребах і можливостях покупців. У цьому провідна роль належить маркетингу.

Під доведенням товару до споживача в маркетингу мається на увазі забезпечення його фізичного переміщення від місця виробництва до місця споживання з урахуванням задоволення попиту. При цьому необхідно враховувати:

1) стабільність і надійність виконання замовлень на постачання товарів;

2) гарантію доставки партій товарів та їх відвантаження;

3) підтримку і регулювання рівня товарних запасів;

4) вартість товару, що впливає на його придбання;

5) готовність прийняти назад поставлений товар при виявленні дефектів.

Стратегія маркетингу направлена на розвиток торговельного підприємства відповідно до нових умов господарювання. Складовими стратегії є:

1) досягнення стійких конкурентних позицій;

2) пошук і вихід на нові цільові ринки (сегменти);

3) концентрація і розподіл товарів за каналами реалізації;

4) виключення з торгової номенклатури товарів, на які немає попиту;

5) розвиток господарської діяльності на комерційній основі. Окрім стратегії наступального характеру, застосовується й оборонна стратегія. В одному випадку торговельне підприємство задоволене своєю ринковою часткою, в іншому - воно не може її збільшити з тих чи інших причин, тоді доводиться вдаватися до оборонної стратегії, суть якої полягає в протистоянні позиціям конкурентів. Варіантом такої стратегії може бути залишення одних ринків товарів, перш за все збиткових, і переведення на інші ринки з передбачуваною ефективністю.

Класифікація функцій маркетингу на такі, як дослідження ринку, планування асортименту товарів, організація збуту і розподілу, реклама і стимулювання збуту та їх зміст визначаються приналежністю підприємства, організацій, що їх виконують, до тієї чи іншої галузі - виробництва, оптової або роздрібної торгівлі.

Аналіз функцій маркетингу показує, що в торгівлі залишається без зміни лише дослідницька функція. Решта функцій -трансформуються, набувають управлінського характеру і знаходять своє вираження у виконанні торгівлею ряду комерційних і виробничих функцій.

1. Так, дослідницька функція, що виконується торговими посередниками в системі маркетингу, виявляється у вивченні ринку і його кон’юнктури.

2. Функція управління асортименту товарів здійснюється шляхом реалізації таких комерційних функцій, як:

• формування і надання заявок і замовлень;

• закупівля товарів;

• формування торгового асортименту;

• вплив на виробників продукції з метою підвищення якості товарів і оптимізації асортименту;

• організація і проведення ярмарків.

3. Функція управління збутом і розподілом частково знаходить вираження у виконанні таких комерційних функцій, як:

• реалізація (продаж) товарів;

• встановлення господарських зв’язків;

• надання додаткових послуг;

• транспортування і складування товарів тощо.

4. Функція управління рекламою і стимулювання збуту продукції в системі маркетингу частково виявляється в рекламуванні торговим підприємством товарів і послуг, що надаються.

Кожну з функцій маркетингу можна розглядати як сукупність певних комерційних і ряду виробничих функцій, які є не чим іншим, як елементами маркетингової діяльності. Використання торговельними посередниками елементів маркетингової діяльності наведене в табл. 3.2.

Наведений перелік маркетингових елементів не є вичерпним, тобто таким, що повністю розкриває зміст системи маркетингу. Це лише основні, типові елементи. їх кількість і зміст визначаються масштабами діяльності, станом внутрішніх і зовнішніх умов функціонування торговельного підприємства, асортиментом товарів, що реалізуються, характером споживання і попиту на них.

Таким чином, більшість елементів маркетингової діяльності застосовуються в торговельній практиці. Проте, для підвищення ефективності комерційної діяльності торговельних посередників недостатньо застосування окремих елементів маркетингової діяльності. Необхідне не просто комплексне їх використання, але і зміна цільової орієнтації, змісту кожного елементу, що вже знайшов тією чи іншою мірою застосування на практиці.

Орієнтація торгівлі на маркетинг обумовлює необхідність реалізації трьох груп заходів:

1. Організаційних - які припускають внесення відповідних структурних змін в організацію і техніку управління торговельним підприємством.

2. Адміністративно-правових - за допомогою яких здійснюється закріплення новостворених функціональних відділів у складі торговельного підприємства (розробляються положення про кожен створений відділ, визначаються їх штати, функціональні обов’язки кожного працівника, а також вносяться відповідні зміни в Статут підприємства).

3. Науково-методичних - реалізація яких пов’язана з розробкою і використанням наукових і методичних рекомендацій щодо маркетингової діяльності.

Для забезпечення ефективності комерційної діяльності торговельних підприємств необхідна не тільки реалізація цих заходів, але і відповідна організація всього процесу управління маркетингом.

Контрольні питання

1. Виділіть періоди й етапи розвитку торговельного підприємництва, вкажіть його форми й елементи інфраструктури.

2. Розкрийте суть торгівлі і перерахуйте її функції.

3. У чому полягають особливості маркетингової діяльності торговельного підприємства?

4. Перерахуйте елементи маркетингової діяльності торговельного підприємства.

4.1 Суть інфраструктури ринку

Однією з умов функціонування ринку є існування взаємозв’язаної системи організацій, які обслуговують потоки товарів, послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили, що переміщаються в межах ринкової системи під впливом ринкових стимулів. І чим більший ринок, тим більше в ньому зайнято спеціалізованих організацій, що обслуговують його. В економічній літературі сукупність таких організацій (інститутів) позначається поняттям »ринкова інфраструктура».

Термін »інфраструктура» (від латин, infra — підстава, фундамент, і structura - будова, взаєморозташування) вперше був застосований у дослідженнях західних економістів. Є декілька варіантів пояснення походження даного терміну. Згідно з одним із них, виникнення інфраструктури пов’язане з будівельним виробництвом, тобто вона ототожнювалася з фундаментом якої-небудь будови. Інший пов’язує походження терміну з військовим профілем дій, як комплекс споруд і комунікацій, що забезпечує успішні військові операції. У 40-і роки минулого сторіччя під інфраструктурою стали розуміти сукупність галузей, що сприяють нормальному функціонуванню матеріального виробництва.

Суть інфраструктури слід розглядати з урахуванням таких підходів, як хронологічний, генеалогічний, структурно-логічний і функціональний.

Хронологія появи перших спроб використання терміну »інфраструктура» в економічній літературі (виходячи з аналізу опублікованих в різних країнах робіт), значною мірою досить невизначена. В одних роботах указується післявоєнний період - кінець 40-х років XX ст., в інших стверджується, що термін »інфраструктура» був введений в економічну науку в 1955 р. американським економістом П. Розенштейном-Роданом. Поняття »інфраструктура» він застосував до »всіх умов навколишнього суспільного середовища, необхідних для того, щоб приватна промисловість була в змозі зробити перший ривок». Англійський економіст А. Янгсон називає першовідкривачем даного терміну X. Зінгера, який у своїх роботах на початку 40-х років використав термін »overhead capital» - »інфраструктура».

Генеалогія терміну »інфраструктура» в економічній літературі простежується в двох напрямах: поняття інфраструктури існує як у військовій справі, так і в будівництві. Дискусіям піддається і семантична відповідність слова »інфраструктура» економічному змісту, що мається на увазі. Зокрема, І. М. Маєргойз вважав відповідним за суттю і виконуваними функціями термін »загальнофондова база (територія)», а такий дослідник інфраструктури, як доктор К. Мюллер-Бюлов вважав, що термін »інфрасистема» краще характеризує сутнісний зміст даної категорії [1].

При розгляді суті інфраструктури одним із важливих моментів є визначення місця і встановлення функцій інфраструктури в ринковій системі країни. Так, на думку російських економістів В. П. Федько і Н. С. Федько »при визначенні меж інфраструктури і вичлененні її з системи суспільного виробництва, неприпустимо розглядати інфраструктуру як арифметичну суму галузей, які обслуговують економіку. Тільки комплекс галузей і видів діяльності, що мають функціональне єдине призначення і мають певні ознаки, може вважатися інфраструктурою» [2].

Американський економіст П. Розеиштейн-Родан включав до інфраструктури »базові галузі економіки (енергетику, транспорт, зв’язок), розвиток яких передує більш швидко-окупним і прямопродуктивним інвестиціям». X. Зінгер також виділяв »прямопродуктивний капітал» і капітал »накладний» -»overhead capital». На його думку, в країнах, що формують систему ринкових відносин, інвестиції в інфраструктуру повинні сприяти зростанню національного доходу, який надалі повинен стимулювати зростання інвестицій.

Схожої думки дотримувався і П. Самуельсон, відзначаючи, що держава свідомо йде на інвестиції в інфраструктуру, оскільки »збільшення суспільного допоміжного капіталу» (asocial overhead capital») створює »невідчутні вигоди, від яких не можна чекати грошових прибутків для приватних інвесторів», бо »масштаби деяких із них дуже великі для обмежених ринків приватного капіталу, а інші окупатимуться протягом надто тривалого терміну, щоб приватні інвестори дуже ними зацікавилися»^].

Значна частина зарубіжних і вітчизняних дослідників, конкретизуючи природу інфраструктури, приходять до думки про те, що найбільш істотною ознакою вказаної категорії є її роль у створенні загальних передумов відтворювального процесу, загальних умов зростання суспільного виробництва і прогресу. Разом з тим »загальні умови» трактуються неоднозначно. Так, одні дослідники стверджують, що »загальні умови створюються безпосередньо самим розвитком продуктивних сил і визначаються станом групи галузей що входять в них, у першу чергу, транспорту і зв’язку». Інші відносять до »загальних умов» природу, працю, ресурси, технічну культуру і обґрунтовують це нелімітуючим характером даних чинників у розвитку виробництва за часів мануфактури і великої машинної індустрії, коли »підтримка їх відтворення на певному рівні виділялася як »загальна умова», яку потрібно було соціально організувати і розвивати». Проте дані трактування доповнюють один одного: »загальні умови ... мають найважливішу специфічну особливість - можливість створення єдиної платформи (фундаменту) для розширення соціалістичного відтворення інтенсивного типу» [4].

Слід підкреслити, що економічна категорія »інфраструктура» трактується в спеціальній літературі неоднозначно. Так, автори наукового видання »Інфраструктура товарного ринку» В. П. Федько і Н. С. Федько під інфраструктурою розуміють »сукупність видів діяльності, що забезпечують ефективне функціонування об’єктів ринкової економіки і їх єдність у певному реальному ринковому просторі» [2].

Професор Л. А. Ібрагімов вважає, що »інфраструктура товарного ринку - комплекс видів діяльності у сфері обігу відповідних груп підприємств, організацій, установ, завдання яких зводиться до раціоналізації руху товару, ринкового регулювання товарно-грошового обігу. Вона створює передумови й умови для прискорення оборотності засобів в економіці, вдосконалення ринкового процесу реалізації знов створеної вартості, зміцнення матеріально-технічної бази сфери обігу, оптимізації ділових комерційно-господарських зв’язків. Завдяки наявності інфраструктури ділові взаємовідносини суб’єктів товарного ринку ведуться на стрункій цілеспрямованій основі» [5].

Російський економіст В. Н. Стаханов визначає суть інфраструктури як »комплекс специфічних трудових процесів з виробництва послуг, що забезпечують обмін діяльністю в суспільному виробництві і житті людини» [6].

Професор І. К. Беляєвський трактує інфраструктуру ринку як »сукупність допоміжних підгалузей і засобів, що організаційно і матеріально забезпечують основні ринкові процеси -взаємний пошук один одного продавцями і покупцями, рух товару, обмін товарів на гроші, а також господарсько-економічну і фінансову діяльність ринкових структур» [7].

На думку І. Ф. Чернявського, »інфраструктуру складають сукупність спеціалізованих виробництв і видів діяльності, функції яких полягають у наданні основним галузям послуг виробничого і соціального призначення з метою забезпечення ефективного функціонування загальнонародної кооперації праці й отримання високих кінцевих результатів» [8].

У своїй науковій роботі »Теорія інфраструктури» професор Кильского університету Р. Іохімсен узагальнив основні погляди представників різних зарубіжних економічних шкіл на природу і суть інфраструктури, її функції і роль в сучасному капіталістичному виробництві. Під інфраструктурою Р. Іохімсен розуміє сукупність матеріальних, персональних та інституційних видів діяльності і їх організацій, що сприяють створенню господарської єдності на території і вирівнюванню винагороди за однакові вкладення доцільно витрачених ресурсів, тобто роблять можливою повну інтеграцію і високий рівень господарської діяльності. В цілому основна частина приведеного визначення інфраструктури відображає погляди більшості дослідників на її суть в сучасних умовах ринку.

Різноманіття думок про суть інфраструктури дозволяє зробити висновок про те, що з однієї точки зору, інфраструктура - це сукупність галузей і суб’єктів господарювання, аз іншої - це сукупність організаційних, виробничих і соціальний функцій ринку.

Сучасне розуміння інфраструктури включає найважливіші блоки, що визначають ефективність функціонування економіки в цілому (рис. 2.1).

Виробнича інфраструктура є сукупністю галузей і підгалузей, основними функціями яких є виробничі послуги і забезпечення економічного обігу в народному господарстві. Вони створюють загальні умови для розміщення й успішного функціонування суспільного виробництва. Виробнича інфраструктура включає:

Рис. 2.1. Склад інфраструктури комплексу економіки

1) транспорт усіх видів для обслуговування виробництва;

2) засоби зв’язку для обслуговування виробництва;

3) матеріально-технічне постачання і систему просування товарів;

4) заготовки і збут сільськогосподарської продукції;

5) об’єкти електроенергетики.

Соціально-побутова інфраструктура - це сукупність галузей і підгалузей, що забезпечують матеріальні, культурні та побутові умови для розміщення і нормальної життєдіяльності людей. Оскільки практична реалізація цих умов виражається в послугах і духовних благах, то соціально-побутову інфраструктуру можна назвати сферою виробництва послуг і духовних благ. У галузевій класифікації соціально-побутова інфраструктура представлена народною освітою, охороною здоров’я, фізкультурою і спортом, культурою і мистецтвом, роздрібною торгівлею і громадським харчуванням, житлово-комунальним господарством, побутовим обслуговуванням, пасажирським транспортом, зв’язком для обслуговування населення.

Інституційна інфраструктура виступає не як самостійна галузь або підгалузь, а обслуговує їх у ролі підсистеми, що управляє. Вона формується з організацій, які безпосередньо управляють відтворювальним процесом або обслуговують сферу обігу (наприклад, установи фінансово-кредитної і банківської систем, обчислювальні центри тощо). Інституційна інфраструктура діє на різних рівнях господарської діяльності у межах суб’єкта господарювання (регіону, сектора, підприємства), де складаються і виконуються різні господарські плани. Функції інституційної інфраструктури полягають у тому, щоб виробити такий внутрішній правопорядок, що діє в рамках якого-небудь господарського організму, щоб результати господарської діяльності давали можливість суб’єктам, які беруть участь у ній, розвиватися і забезпечували рівність ефекту для них.

Екологічна інфраструктура складається із споруд і об’єктів, призначених для охорони, відтворення і поліпшення навколишнього природного середовища. Формування екологічної інфраструктури стало нагальною необхідністю сучасного етапу розвитку суспільства, що обумовлено зростанням темпів добування і використання різних природних ресурсів, забрудненням зовнішнього середовища відходами виробництва і споживання.

Персональна інфраструктура охоплює кількість і »якість» (рівень підготовки) людей, що беруть участь в трудоразделенном товарному господарстві, з урахуванням їх роботи, сприяючого підвищенню ступеня інтеграції загальної господарської діяльності.

Інфраструктура за своїм змістом має ряд об’єктивно властивих їй ознак:

1) вона є продуктом розвитку продуктивних, сил суспільства;

2) вона виступає як результат процесу виробництва матеріальних благ;

3) її зміст визначається внутрішньою економічною єдністю галузей, які її формують, і видів діяльності;

4) вона є відображенням тих економічних відносин, які склалися на даному етапі розвитку або властиві певному суспільству;

5) види діяльності галузей, які формують інфраструктуру, обумовлюються тими функціональними призначеннями або пріоритетами, які складаються в суспільстві.

Вдосконалення інфраструктури благотворно впливає на економіку, тоді як ЇЇ відсутність або недостатній розвиток може сприяти відновленню інфляції.

За наслідками становлення та розвитку інфраструктури (у зіставленні з матеріальним виробництвом) можна виділити три групи країн:

• першу групу представляють США, де рівень розвитку інфраструктурних складових національної економіки випереджає рівень розвитку інфраструктури;

• другу групу складають країни Західної Європи, що одержали в післявоєнні роки могутні інвестиційні вливання США в свою економіку, які дозволили вирівняти темпи розвитку інфраструктури і матеріального виробництва;

• третя група представлена країнами колишнього СРСР і державами колишнього соцтабору, рівень розвитку інфраструктури в яких значно відставав від рівня розвитку матеріального виробництва. Проблема полягала не в тому, що була відсутня елементарна інфраструктура, а в тому, що вона призначалася для централізованої планової економіки. Аналіз показує, що витрати через погану інфраструктуру еквівалентні додатковому 30% податку на всі комерційні підприємства [2].

Таким чином, ринкову інфраструктуру можна розглядати як сукупність органів та інститутів, що організаційно і матеріально забезпечують основні ринкові процеси - взаємний пошук один одного продавцями і покупцями, рух товару, обмін товарів на гроші, а також господарсько-економічну і фінансову діяльність ринкових структур.