14.1 Суть лізингової діяльності.

В умовах переходу до ринкових відносин, коли в розвитку економіки посилюється дія чинника невизначеності, особливий інтерес викликають нетрадиційні форми господарювання. До їх числа належить оренда. Одним з різновидів орендних операцій є лізинг - порівняно нова область підприємницької діяльності, що одержала інтенсивний розвиток на Заході в 50-і роки XX ст.

Термін »лізинг» (від лат. »орендувати, здавати в наймання») увійшов у вжиток в останній чверті XIX ст., коли в 1877 р. телефонна компанія »Белл» ухвалила рішення не продавати телефонні апарати, а здавати їх в оренду.

У багатьох роботах зарубіжних авторів, присвячених лізингу, можна зустріти цитату з »Риторики» Аристотеля про те, що < багатство є не володіння майном на основі права власності, а право на користування ним». Предметом лізингу в XIX ст. були залізничні вагони, що здавалися окремим компаніям власникам шахт для перевезення вугілля. Проте дійсно поширеним явищем лізинг став у США. Перша незалежна лізингова компанія »Юнайтед Стейтс Лізинг Корпорейшн» була створена у Сан-Франциско в 1952 р. На частку США припадає половина обороту товарів, що постачаються за лізингом. У 1993 р. 58% реалізованого устаткування отримувалося в США на умовах лізингу. США відкрили свої філіали в Канаді, Великобританії, Франції та інших країнах. До середини 80-х років із загального обсягу лізингових операцій близько 15% здійснювалося за кордоном. За допомогою лізингу за кордоном реалізується близько 80% ПЕОМ, значна частина літаків, устаткування для хімічної промисловості. Оскільки на умовах лізингу можна одержати практично будь-який товар, набула широкого поширення довгострокова оренда робочої сили.

Лізингові операції на ринках Великобританії набули поширення після створення в 1960 р. сумісної лізингової компанії »Меркантайл лізинг компаній (80% капіталу належало англійським підприємцям, а 20% - американській компанії »Юнайтед Стейтс Лізинг Корпорейшн»). Але швидке зростання лізинг одержав після 1970 р., коли урядом були введені податкові пільги. Податкова інвестиційна пільга не була безвідплатною, вона поверталася назад через податки на орендні платежі, проте, надавала безпроцентну позику, яка дорівнювала 52% вартості майна, що відбивалося і на вартості лізингу для орендаря.

Подальшому розвитку лізингу сприяли процеси оновлення промисловості, що почалися в економіці Великобританії, і, перш за все, на денаціоналізованих підприємствах. До початку 70-х років у Великобританії існувало вже 14 лізингових фірм, що об’єдналися в Британську асоціацію лізингу устаткування. До 1993 р. кількість членів асоціації досягла 88.

Якщо спочатку найбільша частка лізингових контрактів британських фірм припадала на традиційні машинобудівні галузі (суднобудування, літакобудування, виробництво устаткування для переробки сировини), то в 80-х роках акцент змістився на контракти у галузі новітніх технологій і сервісу. Зараз у споживанні лізингових послуг оброблювальна промисловість має частку 30-40%; сфера торгівлі та послуг -25-30%; транспорт, зв’язок та інші галузі - 10-20%. Значними залишаються обсяги лізингових контрактів на автомобілі і спортивне устаткування. Найбільшою популярністю користуються операції з фінансового лізингу на 4-5 і 7-10 років. На 4-5 років контракти з лізингу укладають на ПЕОМ, сервісне, торгове устаткування, а на триваліші терміни - на верстати, конвеєрні лінії, вантажні автомобілі. Строком на 10-12 років і більше контракти укладають на лізинг суден, нафтогазовидобувного устаткування, будівель.

Як і в США, практика лізингу в Японії охопила найбільш провідні галузі - електроніку, виробництво ПЕОМ, робототехніку.

З 1961 по 1969 р. були створені основні лізингові компанії, які об’єднали торговельні підприємства, банки, юридичні служби. До початку 90-х років понад 14% машин і устаткування в Японії потрапляло до споживачів завдяки лізинговим операціям. Усього лізинговими послугами користуються понад 60% японських промислових, транспортних і сервісних компаній.

В Японську лізингову асоціацію входить понад 200 фірм. Є також декілька сотень фірм, для яких лізингова діяльність є однією з основних. На ці фірми припадає приблизно 80% всіх лізингових операцій в країні. Крім них, фінансовим лізингом займається ще близько 2000 компаній (торговельні та страхові компанії, банки довгострокового кредитування).

В останні 8-10 років основними об’єктами лізингових контрактів у Японії були ПЕОМ і устаткування, що належить до них. Так, на інформаційні системи доводиться понад 30% загальної суми контрактів японських лізингових фірм. Високими темпами розвиваються лізингові операції з постачання новітніх технологій, а також у сервісі.

Важливим напрямом у лізинговій практиці Японії є міжнародний лізинг, здійснюваний головним чином через закордонні філіали провідних лізингових компаній. Лізинговий капітал Японії проникнув до Латинської Америки, Західної Європи і навіть до США.

Орендно-фінансовою діяльністю у Франції почали займатися спеціалізовані фінансові компанії, що частково знаходяться під контролем іноземного капіталу. Перша французька лізингова компанія »Локафрано» була створена в 1967 р. Одержав розвиток і розвивається лізинг літаків і вертольотів, судів і барж, підйомно-транспортного устаткування, контейнерів, обчислювальної техніки, великого промислового устаткування. Кількість спеціалізованих лізингових компаній у Франції порівняно невелика - до кінця 80-х їх було 46, серед них 8 найбільших компаній контролювали близько 60% всього французького лізингового бізнесу.

Французькі фірми досить чітко спеціалізуються за трьома видами лізингової діяльності:

• лізингу окремих машин і устаткування;

• лізингу нерухомості;

• лізингу на замовлення держустанов Франції.

Серед споживачів провідне місце займає оптова та роздрібна торгівля (склади, торговельні центри, магазини »на колесах»), підприємства оброблювальних галузей промисловості.

Відомо, що економіка ФРН вважається в Західній Європі зразком стійкого розвитку. Чималу роль у цьому відіграв стабільний лізинговий бізнес. Використання лізингу почалося з початку 60-х років минулого сторіччя. Діяльність німецьких лізингових фірм здійснювалася таким чином. Мінімальний термін, на який здавалося в оренду устаткування, складав 36 міс. Максимальний термін визначався, виходячи з 90% придатності до виробничого використання устаткування, що здається в оренду. Первинний внесок коливався від 20 до 40% вартості устаткування, що орендується. Решта суми виплачувалася рівними частками по місяцях до закінчення терміну оренди. Передбачалося також, що орендар після закінчення терміну оренди може придбати в повну власність устаткування, що орендується.

Лізингові фірми ФРН розвивають досить велику активність за межами країни, особливо у Франції, Італії, Іспанії. У ФРН існує безліч лізингових компаній, які входять до німецької лізингової асоціації. На початок 1983 р. у ФРН було зареєстровано 685 лізингових компаній - друге місце після США. Проте вартісні обсяги лізингових операцій значно нижчі, ніж у США.

Серед чинників конкурентоспроможності лізингових послуг можна виділити наступні:

1) цінові чинники;

2) чинники, пов’язані з якістю;

3) інші чинники.

1. Цінові чинники. Включають такі показники, як:

• ціна устаткування, що передається в лізинг;

• величина відсотка, що стягується лізингодавцем з основного боргу лізингоотримувача;

• податковий режим країни лізингодавця;

• можливість комерційної реалізації устаткування після закінчення терміну лізингу;

• співвідношення курсів національних валют і державних субсидій.

2. Чинники, пов’язані з якістю. В даному випадку мається на увазі надання в оренду не тільки якісної техніки, але і якість послуг, що надаються лізингодавцем. Під послугами мають на увазі здатність лізингодавця суворо дотримуватися умов лізингового договору, лізингове »ноу-хау», можливість оперативної мобілізації фінансових ресурсів для виконання операцій, що забезпечує глибоке реагування на зміну кон’юнктури, а також якість і повноту допоміжних послуг - профілактику устаткування, консультації, ремонту і т. д.

3. Інші чинники. Серед них можна виділити:

1) конкурентоспроможність самого устаткування, що здається в лізинг;

2) торгово-політичний режим у відносинах між країною-лізингодавцем і країною-лізингоотримувачем;

3) податковий і правовий режим підприємницької діяльності країн-учасників.

Закон України »Про лізинг», прийнятий 13 січня 1998 р., визначає поняття лізингу, а також загальні правові й економічні принципи його здійснення в Україні.

Лізинг - це підприємницька діяльність, яка направлена на інвестування власних або залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на певний термін лізингоотримувачу майна, яке є власністю лізингодавця або отримується ним у власність за дорученням і згодою з лізингоотримувачем у відповідного продавця за умови сплати лізингоотримувачем періодичних лізингових платежів.

У підприємства, яке хоче одержати для свого оснащення яке-небудь устаткування, є для цього дві можливості:

1. Покупка - за рахунок власних коштів (за наявності необхідної ліквідності) або за рахунок позикових коштів (кредитне фінансування).

2. Оренда. В цьому випадку виникає проблема знайти того, хто це устаткування має в своєму розпорядженні і в той же час готовий здати його в оренду, по можливості, на довготривалій основі. Подібна операція може бути пов’язана з великими труднощами, оскільки підприємство, що торгує подібним устаткуванням, орієнтується, як правило, на продаж, а не на оренду своєї продукції. Вихід з цієї ситуації полягає в пошуку того, хто був би готовий купити устаткування на користь третьої особи з тим, щоб здати його оренду останньому.

Завдання лізингової фірми полягає в тому, щоб купувати вироби, потрібні клієнтам, і здавати їх цим клієнтам в оренду на заздалегідь узгоджений термін за відповідну платню. В результаті лізингоотримувач у кінці узгодженого терміну служби об’єкта лізингової операції звичайно набуває його у власність. Можливе також повернення об’єкта лізингодавцю або продовження терміну дії лізингового договору.

З економічної точки зору відбувається те ж саме, що і при покупці у кредит. Що ж таке лізинг - орендний договір чи договір про надання кредиту?

У цілому можна сказати, що лізинг є договором особливого роду, в якому поєднуються елементи обох вищезгаданих типів договорів.

Найбільш характерні відмінності між лізингом і схожими формами фінансування - орендою, кредитом покупцю, фінансовим кредитом - полягають у наступному.

При отриманні об’єкта в користування лізингоотримувач приймає на себе обов’язки, пов’язані з правом власності (ризик випадкової загибелі, технічне обслуговування), хоча лізингодавець продовжує залишатися власником об’єкта лізингу. Загибель або неможливість використовувати надалі об’єкт лізингової операції не звільняє лізингоотримувача від обов’язку погашати борг. На відміну від орендаря, лізингоотримувач виплачує лізингодавцю не щомісячну плату за право користування об’єктом, а повну суму амортизаційних відрахувань.

При розрахунку виплат за лізингом враховується купівельна ціна об’єкта, термін, на який укладено лізинговий договір, залишкова вартість і процентна ставка. При розрахунку за оренду розмір виплат значною мірою залежить від ринкової кон’юнктури. При лізингу існує практика отримання об’єкта після закінчення терміну дії договору у власність лізингоотримувача за наперед узгодженою купівельною ціною. При цьому потрібне укладення окремого договору.

При кредиті покупцю фінансуюча установа має право власності на об’єкт, що фінансується, до повного погашення боргу, інакше кажучи, в цей період позичальник не має права перепродувати об’єкт. При виплаті останнього внеску право власності переходить до позичальника.

При лізингу лізингоотримувач завжди може вважатися власником об’єкта, навіть після виплати і закінчення терміну дії договору.

При лізингу і кредиті, що надається покупцю, є істотна відмінність у становищі лізингоотримувача і позичальника відносно до власності на об’єкт.

Позичальник, набуваючи об’єкту у кредит, отримує довічне право користування, яке після сплати всіх належних внесків переходить у право власності.

Лізингоотримувач на період дії договору має не довічне, а виключне право користування.

При покупці у кредит не вимагається уточнення умов використання об’єкта, і весь додатковий прибуток від використання у кредит об’єкта належить позичальнику.

Лізингоотримувач має право на отримання додаткового прибутку тільки тоді, коли про це прямо мовиться в договорі.

З точки зору бухгалтерських розрахунків, позичальник, на відміну від лізингоотримувача, вважається покупцем. Він розглядає свою покупку як власне капіталовкладення і відображає вартість придбання об’єкта у статті »основний капітал» з тією тільки різницею, що виплати проводитимуться в рахунок кредиту і відносяться на балансову статтю витрат.

У цьому відношенні лізингові договори є так званими незавершеними операціями. Об’єкт лізингової операції може зараховуватися на баланс лізингоотримувача з відміткою, що він узятий в лізинг (при фінансовому лізингу), або може залишатися на балансовому рахунку лізингодавця з указівкою, що це майно передане в лізинг, а зараховуватися на позабалансовий рахунок лізингоотримувача з указівкою, що це майно одержане в лізинг (при оперативному лізингу).

Об’єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме та рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів відповідно до законодавства, зокрема продукція, вироблена державними підприємствами (машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо). Об’єктами лізингу не можуть бути:

1) об’єкти оренди державного майна, визначені в ст. 4 Закону України »Про оренду державного майна»;

2) земельні ділянки та інші природні об’єкти.

У лізинговій операції, як правило, беруть участь три сторони:

1) лізингодавець - суб’єкт підприємницької діяльності, що надає в користування об’єкти лізингу за договором лізингу. Лізингодавцями можуть бути:

• фінансово-кредитні установи;

• фінансові лізингові компанії;

• спеціалізовані лізингові компанії;

• філіали підприємств-виробників устаткування;

• державні і місцеві органи та ін.

2) лізингоотримувач - суб’єкт підприємницької діяльності, що одержує в користування об’єкти лізингу за договором лізингу;

3) продавець лізингового майна - це можуть бути виробники устаткування і машин, торговельні фірми та інші особи.

14.2 Види і форми лізингу.

Лізингові угоди за своїм характером є багатоваріантними і можуть відрізнятися одна від одної істотно або лише за якоюсь однією побічною ознакою. Для кращого розуміння суті цих угод здійснюється їх класифікація за сукупністю ознак. У зарубіжній та вітчизняній літературі виділяють такі класифікаційні ознаки, як склад учасників угоди, обсяг обслуговування об’єкта лізингу, сектор ринку, де здійснюються операції, рівень окупності об’єкта лізингу, характер лізингових платежів, тип майна, що передається в оренду, термін використання цього майна та ін.

Вказані ознаки різні за своєю вагомістю. Частина з них лише частково модифікує лізингову угоду, не торкаючись її принципових аспектів. Водночас існує основоположна ознака, яка надає лізинговим угодам відповідного змістовного характеру. Такою ознакою є особливості здійснення лізингу щодо ступеня окупності об’єкта лізингу і переходу права власності на нього. Саме за цією ознакою виділяють такі два види лізингу, що можуть набувати певних модифікацій, якщо до цієї основної ознаки приєднується якась інша (інші) неістотна ознака: фінансовий лізинг і оперативний лізинг.

Фінансовий лізинг (Finance Leasing) вітчизняним законодавством трактується як лізингова угода, в результаті укладення якої лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, не менший від строку, за який амортизується 60% вартості об’єкта лізингу, визначеної в день укладення угоди.

По завершенні строку угоди фінансового лізингу об’єкт лізингу переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю. Тобто ця юридична норма передбачає, що за умови укладення угоди фінансового лізингу на повний строк амортизації об’єкта лізингу останній по закінченні терміну цієї угоди переходить у власність лізингоодержувача. В іншому разі, коли строк угоди менший від строку амортизації об’єкта лізингу, останній обов’язково повинен бути викуплений лізингоодержувачем за залишковою вартістю.

Таке законодавче трактування фінансового лізингу, максимально наближене до міжнародних норм, має переваги над трактуванням, що зустрічається в економічній літературі, коли його здійснення пов’язується з повною окупністю об’єкта лізингу за строк, що за своєю тривалістю збігається зі строком повної амортизації цього об’єкта1. Прив’язка поняття фінансового лізингу до строку повної амортизації лізингового майна істотно обмежує можливості потенційних інвесторів. Встановлення мінімального періоду фінансового лізингу на рівні 60 % строку амортизації дає змогу скоротити реальні терміни здійснення інвестицій через лізинг з 8 — 10 до 4 — 6 років. Завдяки цьому лізинг стає значно привабливішим для інвесторів, насамперед іноземних.

Водночас такий підхід до визначення суті фінансового лізингу вигідний і лізингоодержувачу, оскільки він має можливість, не чекаючи завершення строку амортизації об’єкта лізингу, викупити його і одержати від цього певні економічні переваги.

Слід звернути увагу ще на одну обставину, яка є важливою для обох суб’єктів договору з фінансового лізингу. Згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» суб’єкти господарської діяльності одержали право самостійно здійснювати індексацію вартості майна залежно від індексу інфляції за попередній період діяльності. Використовуючи це право, лізингоодержувач має змогу повністю проамортизувати об’єкт лізингу без втрат його реальної вартості через інфляційні процеси.

Оперативний лізинг (Operative Leasing) — це лізингова угода, якою передбачається, що лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, менший від строку, за який амортизується 90 % вартості об’єкта лізингу, визначеної в день укладення угоди. Після завершення строку угоди оперативного лізингу можливі такі варіанти дій відповідно до Закону України «Про лізинг»:

• об’єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю;

• строк договору лізингу може бути продовжений;

• об’єкт лізингу може бути повторно переданий іншому лізингоодержувачу за договором лізингу.

Спільним між фінансовим і оперативним лізингом є те, що об’єкт лізингу протягом усього строку договору залишається власністю лізингодавця. При цьому лізингова угода в обох випадках зберігає чинність, якщо право власності на об’єкт лізингу переходить від лізингодавця до іншої особи. Істотною відмінністю між вказаними видами лізингу є діаметрально протилежна форма реалізації права власності на об’єкт лізингу: за фінансового лізингу об’єкт обов’язково переходить у власність лізингоодержувача, а за оперативного — залишається у власності лізингодавця.

Ця принципова різниця між вказаними видами лізингу породжує й істотні відмінності в зобов’язаннях щодо покриття витрат на отримання об’єкта лізингу в процесі виконання лізингової угоди. При фінансовому лізингу вказані витрати несе лізингоодержувач, а тому вони не включаються до лізингових платежів, якщо інше не передбачене угодою. До таких витрат відносять витрати на страхування об’єкта лізингу, його експлуатацію, технічне обслуговування і ремонт. У міжнародній практиці такий фінансовий лізинг називають «чистим» лізингом (Net Leasing). Як правило, чистий лізинг пропонують банки, інші фінансові установи, які не в змозі забезпечити сервісне обслуговування об’єкта лізингу.

Разом з тим українське законодавство не забороняє укладення угод фінансового лізингу із сервісним обслуговуванням об’єкта лізингу лізингодавцем. Такий фінансовий лізинг називають «мокрим» лізингом (Wet Leasing).

При оперативному лізингу всі витрати на утримання об’єкта лізингу, крім витрат на його експлуатацію та поновлення використаних матеріалів, несе лізингодавець, якщо інше не передбачене договором лізингу. Отже, оперативний лізинг — це «мокрий» лізинг. У договорі оперативного лізингу може передбачатися, що окремі види витрат бере на себе лізингоодержувач. Ця обставина враховується при визначенні розміру лізингових платежів.

«Чистий» і «мокрий» лізинг — це форми існування фінансового і оперативного лізингу. Проте перелік таких форм викладеним не вичерпується. Це зумовлено багатоаспектністю лізингових угод. Так, в укладанні угод по фінансовому і оперативному лізингу може брати участь неоднакова кількість учасників. У зв’язку з цим обидва види лізингу можуть набувати форми прямого і непрямого лізингу. На рис. 11.1 показані названі та інші можливі форми існування фінансового та оперативного лізингу. Коротко розглянемо суть кожного з них.

Прямий лізинг має місце тоді, коли виробник (постачальник) і лізингодавець є однією і тією самою юридичною особою. На відміну від класичного лізингу в укладенні угоди при цьому беруть участь лише два учасники — лізингодавець та лізингоодержувач. Прямий лізинг не набув великого поширення, оскільки характерний для тих лізингодавців, для яких цей вид діяльності не є основним. Якщо такий виробник вважає за доцільне розширити лізингову діяльність, то він створює спеціалізовану лізингову компанію і тоді прямий лізинг трансформується в непрямий, тобто класичний, коли в лізинговій операції беруть участь три суб’єкти підприємницької діяльності: лізингодавець, лізингоодержувач і продавець лізингового майна.

Різновидністю прямого лізингу є зворотний лізинг (Sale and Leaseback), який набув поширення у світовій практиці і передбачений вітчизняним законодавством. За такого лізингу лізингоодержувач водночас є продавцем і користувачем об’єкта лізингу. Механізм здійснення цієї лізингової операції такий: власник майна, маючи гостру потребу в оборотних коштах, продає його лізинговій компанії і тут же бере це майно в оренду на умовах фінансового лізингу, тобто з правом його викупу.

Перевагами цієї форми лізингу є не лише одержання лізингоодержувачем необхідних йому коштів і можливість їх використання для інвестування інших видів діяльності, а й те, що об’єкт лізингу працює без перерви, тобто його купівля-продаж здійснюється без переміщення у просторі, а отже, без втрати часу на придбання. Для аграрних підприємств, з огляду на їх фінансову скруту, ця форма лізингу є дуже привабливою. Тому потрібні державні стимули для її розвитку.

Залежно від сектора ринку, де здійснюються лізингові операції, розрізняють такі дві форми лізингу: внутрішній і міжнародний

Міжнародний лізинг має місце тоді, коли всі учасники лізингового договору є резидентами. Він передбачає укладання лізингової угоди суб’єктами підприємницької діяльності, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або в разі, якщо майно чи платежі перетинають державні кордони. Міжнародний лізинг може бути експортним та імпортним.

Експортний лізинг характеризується тим, що лізингодавець і виробник (посередницька фірма), у якого перший з них купує об’єкт лізингу, знаходиться в одній країні, а лізингоодержувач — в іншій.

Імпортний лізинг — це лізингова угода, за якою вітчизняний лізингодавець купує об’єкт лізингу в іноземної фірми і передає його в оренду вітчизняному лізингоодержувачу. У світовій практиці, хоча й рідко, але зустрічається так званий транзитний лізинг, коли лізингодавець купує об’єкт лізингу в іноземної фірми і потім передає його в оренду на умовах лізингу лізингоодержувачу, що знаходиться в третій країні.

Міжнародний лізинг має велике значення для лізингокористувача, оскільки дає змогу отримати в користування з будь-якої країни найновітнішу високопродуктивну техніку (обладнання) і досягти завдяки цьoму конкурентних переваг на ринку. При цьому потрібно враховувати позитивний вплив фактора часу та економію фінансових ресурсів. Країна лізингоодержувача не витрачає їх на розробку і освоєння такої техніки, а отже, товаровиробники мають можливість працювати на випередження стосовно інших товаровиробників.

Перевагами міжнародного лізингу можуть скористатися і ті суб’єкти лізингової операції, які не мають валюти. В такому разі укладається угода типу «бай-бек» (buy back), якою передбачається виплата компенсаційних лізингових платежів продукцією, що виробляється на орендованому майні чи за його допомогою.

Міжнародний лізинг здійснюється відповідно до Закону України «Про лізинг», іншого законодавства України, міжнародних договорів, в яких бере участь Україна, та договорів, укладених суб’єктами лізингу. Зазначимо, що в Оттаві прийнята Конвенція Міжнародного інституту з уніфікації приватного права щодо міжнародного фінансового лізингу майна. Її мета — уніфікація правового регулювання лізингових відносин, уточнення основоположних термінів з фінансової оренди, розробка норм, що регулюють відносини між суб’єктами лізингу, а також методологічних підходів до визначення лізингових платежів. Значне місце в Конвенції відводиться уточненню обсягу майнової відповідальності лізингодавця, виробника (постачальника) і лізингоодержувача, а також визначенню обов’язків, що покладаються на орендаря щодо використання ним об’єкта лізингу. В цьому документі зафіксовані юридичні наслідки, які випливають в разі неплатоспроможності лізингоодержувача.

Конвенція виходить із класичного (тристороннього) лізингу, а отже, з її сфери виключаються двосторонні угоди (прямий лізинг). Як ми уже зазначали, українське законодавство йде далі, визнаючи двосторонні угоди з оренди майна як лізингові. Це, безумовно, виправдано, оскільки значно розширює можливості укладання лізингових угод, а отже, і одержання більшою кількістю лізингоодержувачів тих переваг, які притаманні цьому виду підприємницької діяльності.

Фінансовий та оперативний лізинг залежно від способу фінансування набуває таких форм, як лізинг за рахунок власних коштів, за рахунок залучених коштів та пайовий лізинг.

Лізинг за рахунок власних коштів означає, що фінансування угоди здійснюється за рахунок власного капіталу лізингодавця. Ця форма лізингу найбільш притаманна банкам, іншим великим фінансовим установам та спеціалізованим лізинговим компаніям. Проте більшість лізингових компаній не мають достатнього власного капіталу, особливо для фінансування великих лізингових угод. Тому вони часто використовують залучені кошти — банківський кредит або позики інших фінансових установ. При цьому об’єкт лізингу та лізингові платежі розглядаються як форма забезпечення позики (гарантії її повернення).

Серед цих трьох форм лізингу найбільш складною є пайовий лізинг. У міжнародній практиці його називають Leveraged Leasing. Основна особливість цієї форми лізингу полягає в тому, що для фінансування великої лізингової угоди об’єднуються декілька фінансових установ, які оплачують 75 — 80 % вартості об’єкта лізингу, а решту (20 — 25 %) — лізингодавець за рахунок власних коштів. У ряді зарубіжних країн такі лізингові компанії зберігають за собою податкові пільги на всю вартість об’єкта, а не лише на його частину. Кредити поступово погашаються в міру надходження лізингових платежів. Не виключається можливість уступки лізингодавцем своїх прав позикодавцям.

У Законі України «Про лізинг» пайовий лізинг трактується як здійснення лізингу за участю суб’єктів лізингу на основі укладання багатостороннього договору для залучення одного або кількох кредиторів, які беруть участь у здійсненні лізингової операції, інвестуючи свої кошти. При цьому загальна сума інвестованих кредиторами коштів не може становити більше 80 % вартості набутого для лізингу майна. Таке визначення пайового лізингу дещо не відповідає суті Leveraged Leasing, оскільки тут мова йде про можливість фінансування угоди лише одним кредитором (а це лізинг за рахунок залучених коштів) і відсутнє положення про те, що позика погашається за рахунок лізинових платежів у міру їх надходження. Проте одне із ключових положень Leveraged Leasing зберігається. Це стосується обмеження (80 %) щодо частки залучених коштів у вартості придбання об’єкта лізингу.

За характером платежів фінансовий і оперативний лізинг набувають таких форм, як лізинг з грошовими платежами (виплата здійснюється готівкою), з компенсаційними платежами (виплата здійснюється готовою продукцією, виробленою за допомогою об’єкта лізингу) та зі змішаними платежами, що поєднує в собі перших два способи виплати платежів.

Зараз для аграрних підприємств України найбільш прийнятним є лізинг з компенсаційними платежами.