2. Види позовної давності.

ЦК встановлює як загальну (ст. 257) так і спеціальну (ст. 258) позовну давність. За­гальна позовна давність, як і за нормами Цивільного кодексу УРСР 1963 року, вста­новлена тривалістю у 3 роки.

Для окремих видів вимог ЦК і ГК вста­новлюють спеціальну позовну давність. На відміну від Цивільного кодексу 1963 року, який передбачав можливість встановлення лише скорочених (порівняно із загальним) спеціальних строків позовної давності, но­вий ЦК передбачає, що спеціальна позовна давність може бути як скороченою, так і більш тривалою порівняно із загальною по­зовною давністю. Спеціальна позовна дав­ність підлягає застосуванню лише у випад­ках, прямо передбачених законом. За закладеною у ЦК концепцією спеціальна позовна давність не може бути коротшою за один рік. Слід мати на увазі, що у ст. 315 ГК встановлено шестимісячну межу нарахування неустойки, а не шестимісячну позовну давність. Це означає, що на вимогу про стягнення неустойки за останні шість місяців невиконання договірного обов’язку пошириться річна позовна давність.

У частинах 3, 4 ст. 258 ЦК передбачена більш тривала спеціальна позовна давність для вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману, — 5 років і для вимог про застосу­вання наслідків нікчемного правочину – 10 років. При застосуванні ч. 4 ст. 258 ЦК, як вірно вказує Л. І. Григор'єва (Проблемні питання у застосуванні Цивільного і Господарського кодексів України / за ред А.Г. Яреми, В. Г. Ротаня. — К. : Реферат, 2005. — С. 106), слід врахову­вати положення п. 7 Прикінцевих та перехід­них положень ЦК, відповідно до якого до по­зовів про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлен­ня яких виникло до 1 січня 2004 р., застосо­вується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що ді­яло раніше.

Щодо договору підряду на капітальне бу­дівництво ГК (ч. З ст. 322) встановлюються більш тривалі, ніж за ст. 863 ЦК, строки по­зовної давності, які щодо ЦК є спеціальни­ми, і тому саме вони підлягають застосуван­ню до передбачених ст. 322 ГК відносин.

Як показує практика, позови, для яких встановлена загальна позовна давність, як правило, подаються без пропуску строку по­зовної давності. І навпаки, при розгляді гос­подарським судом спорів, щодо яких вста­новлені спеціальні строки позовної давності, судам часто доводиться вирішувати питання стосовно поважності причин, які зумовили пропуск позовної давності.

На практиці виникає питання, що розу­міється під поняттям «пільговий строк», яке застосовується в абзаці другому ч. 5 ст. 261 ЦК. Роз'яснення з цього приводу надані в листі Вищого господарського суду України «Про деякі питання застосування норм Ци­вільного та Господарського кодексів Украї­ни» від 7 квітня 2008 р. № 01-8/211 (Вісник господарського судочинства. – 2008. - № 3 – С. 45). Так, згідно із вказаною нормою за зобов'язання­ми, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг по­зовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання; якщо боржни­кові надається пільговий строк для виконан­ня такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Згідно з ч. 2 ст. 530 ЦК, якщо строк (термін) вико­нання боржником обов'язку не встановле­ний або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час; боржник пови­нен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає з договору або актів цивільного законодав­ства. Отже, під пільговим строком у розумін­ні абзацу другого ч. 5 ст. 261 ЦК слід розу­міти строк, протягом якого боржник після пред'явлення йому вимоги повинен викона­ти свій обов'язок.

За нормами Цивільного кодексу УРСР 1963 року сторони були не вправі змінювати тривалість встановлених законом строків позовної давності та порядок їх обчислення. Стаття 259 ЦК надає можливість сторонам цивільних правовідносин збільшувати вста­новлену законом тривалість позовної давно­сті. Закон не встановлює будь-яких меж збільшення сторонами встановленої законом позовної давності. З іншого боку, ч. 2 ст. 259 ЦК забороняє зменшення строків позовної давності за згодою сторін. Отже, мінімальна часова межа позовної давності є правовим імперативом.

До прикладу, Конвенція ООН про позовну давність у договорах міжнародної купівлі-продажу товарів дозволяє сторонам у договорі збільшити позовну давність, але не більш як у 2 рази.

Суддя ВГСУ Б.М. Грек вважає, що можливість збільшення строків позовної давності у договорі призводить до нестабільності цивільного обороту та до збільшення випадків зловживання правом з боку більш юридично грамотної сторони (Б.М. Грек, О.В. Буряк. Загальна характеристика поняття «позовна давність» та його роль у вирішенні правових спорів//Вісник господарського судочинства. – 2009. - № 2. – С.82). З.В. Ромовська вважає такі аргументи не переконливими, адже укладаючи договір, сторони не знають, кому бути позивачем, а кому – відповідачем (Ромовська З.В. Українське цивільне право. Книга 1. – К.: Атіка, 2005).