8

Семінарське заняття 2

Тема 4. Історичні аспекти появи чисельних етносів в Україні, найбільш характерні риси їх спілкування між собою, в рамках держави

Тема 6. Основні закономірності розвитку державності, етносів в Україні

План

1. Формування української національної держави у середині ХVІІ століття:

2. Зовнішня політика гетьманської держави Б.Хмельницького. Березневі статті 1654 року

3. Гетьман Іван Мазепа, його внутрішня і зовнішня політика

4. Гетьман Пилип Орлик. Конституція 1710 року – видатна пам'ятка суспільно-політичної думки України ХVІІІ століття

5. Обмеження російським самодержавством автономії України в ХVІІІ столітті

1. Формування української національної держави у середині хvіі століття:

Гетьманщина — прийнята в історичній літературі назва української держави, що виникла в xoдi Національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Б. Хмельницького, яка проіснувала до другої половини XVIII ст. Офіційна назва держави — Військо Запорізьке. Царський уряд уникав застосування терміна «Гетьманщина» i в офіційних документах називав її Малоросією. Столицями Гетьманщини в різні часи були Чигирин, Гадяч, Батурин i Глухів.

На початковому етапі свого існування Гетьманщина номінально була автономною частиною Речі Посполитої, а її територія обмежувалася Київським, Чернігівським і Брацлавським воєводствами. Однак фактично вона була незалежною, а влада її голови — гетьмана поширювалася на значно більшу територію (частина Волині й білоруських земель). Державний лад Гетьманщини на початковому етапі характеризувався наяв­ністю власного військово-адміністративного управління, виборною по­садою гетьмана, генеральної, полкової і сотенної старшини, єдиною по­датковою, судовою, фінансовою, військовою системою, наявністю дипломатичних відносин з іноземними державами тощо.

За часів Хмельниччини територія Української дер­жави простягалася майже на 200 тис. км² і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн.осіб. Те­риторія держави поділялася на полки та сотні, що дава­ло змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізу­вати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — вже 20. На Правобережжі козацький полково-сотенний уклад проіснував до 1714 р. (із перервами). На Лівобережжі він зберігався до 1782 р. Кількість полків і сотень часто мінялася — виникали одні полки, зникали інші. У Гетьманщині найбільш тривалим був розподіл на -10 полків: Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Переяславський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргородський, Полтавський. Вони складалися з 7—20 сотень.

Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозь­кої Січі. Формально основним органом влади була Війсь­кова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, полі­тичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся пов­нота влади в державі.

У руках гетьмана зосереджувалися виконавча й судова влада. Він, зокре­ма, скликав Генеральну й Старшинську ради, видавав універсали, брав участь у судочинстві (саме при гетьманові діяв Генеральний військовий суд), опікувався фінансовою системою, за рішенням ради розпочинав війну, провадив мирні переговори, керував дипломатичними зносинами з іншими державами та розвідувальною службою, був головнокомандувачем збройних сил. Він очолю­вав уряд і державну адміністрацію, був головнокомандую­чим, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов'язкові для всіх нормативні акти — універсали. Система органів пуб­лічної влади мала три рівні — генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала гене­ральному урядові, до якого входили гетьман та генераль­на старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. На місцях управ­ляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полко­вих урядовців, а сотенний — з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах існувало самоврядування: управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейова­них — отаманами. Центром полку було одне зі значних міст полкової території. На чолі кожного полку стояв полковник, який або обирався на полковій раді, або призначався гетьманом. Полковник зосереджував у своїх руках військову, судову й адміністративну владу на території полку — тобто був не тільки військовим керівником, а й мав владу над усіма жителями полку.

Він відповідав за впровадження гетьманських універсалів, розпоряджався всім земельним фондом полку, визначав обов'язки селян і міщан щодо пол­кової старшини та Війська, стежив за дотриманням порядку в земельних спра­вах, керував збором орендної плати, податків, мита тощо.

Територія полку, в свою чергу, поділялася на 10—20, а часом більше сотень. Сотні так само, як і полки, були неоднаковими за розмірами. Військо­во-адміністративну владу на території сотень здійснювали сотники. Адміністра­тивними центрами сотень були міста, містечка й великі села.

У козацькій державі діяла своя система судочинства. Вона складалася з Генерального, полкових та сотенних судів. Найвищою судовою установою був Генеральний військовий суд при гетьмані. Він розглядав апеляційні справи полкових і сотенних судів, а також деякі справи, з якими прохачі зверталися безпосередньо до гетьмана. До складу Генерального суду входили два гене­ральних судді та судовий писар. На місцях суди очолювали особисто полков­ники чи сотники. Козацьким судам підлягали не тільки козаки, а й міщани та селяни. У містах з магдебурзьким правом діяли міські суди. Окрім того, в Україні існували й церковні суди, які поширювалися тільки на внутрішні справи духівництва. Соціальна структура Гетьманщини включала козацтво, шляхту, духівництво, міщан і селянство. Провідна роль у державному житті належала козацькій старшині й українській шляхті, і яких формувалася старшинська рада, що була дорадчим органом при гетьмані. Вони ж відігравали вирішальну роль на генеральних військових радах.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролю­вав особисто, а з 1654 р. було введено посаду підскарбія, який контролював прибутки та видатки вій­ськової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здій­снювали із чотирьох основних джерел: із земельного фон­ду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промис­лів, торгівлі та з податків.

Своєрідним ґарантом успішної розбудови Українсь­кої держави стала національна армія. Вона сформувала­ся і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі. її ядро становило реєстрове та запорозьке козацт­во, навколо якого об'єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Під час боротьби талано­витими воєначальниками виявили себе полковники Мак­сим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Моро­зенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти на­ціонально-визвольних змагань її чисельність сягала 100— 150 тис. осіб. Богдан Хмельницький запровадив ряд новацій в організації війська, тактиці ведення бою, домігся створення допоміжних служб тощо. Вміле використання традиційних методів ведення війни (зокрема запорозького козацтва) та нових форм, характерних для військового мистец­тва 17 ст., дозволило гетьману провести військові операції, що збагатили скарбницю світового мистецтва (зокрема, це стосується битви під Батогом у травні 1652 р.). Не випадково події війни та окремі деталі військових операцій жваво обговорювалися у Західній Європі — на рівні урядів, на сторінках преси.

За гетьманування Хмельницького на території Української держави були ліквідовані магнатське та шляхетське землеволодіння, фільварково-панщинна система господарювання, кріпосницькі відносини. Цілковита більшість селян отримала особисту волю, право спадкоємного володіння землею та сільсько­господарськими угіддями, а також можливість вступати до козацького стану. Зросла чисельність козацтва, яке стало привілейованим станом. Умови Зборівського (1649) та Білоцерківського (1651) договорів тимчасово загальмували розгортання прогресив­них змін. Знову відновлюються феодальне землеволодін­ня і колишні форми експлуатації, що викликало нове загострення соціальних протиріч та черговий виток Се­лянської війни. Лише після перемоги в битві під Батогом (1652) на території Української держави були остаточно ліквідовані фільварково-панщинна система господарюван­ня, велика земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти. На аграрну політику Б. Хмельницького, крім зовнішніх чинників, активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати великим землевласником. Проте гетьман, розуміючи, що основною рушійною силою національно-визвольних зма­гань є селянство, як міг гальмував зростання вели­кого землеволодіння новітньої еліти.