Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
100-107.docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
18.07.2019
Размер:
34.26 Кб
Скачать

100. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Розчленування території України і характеристика окупаційного режиму.

22 червня 1941 р. фашистська Німеччина несподівано напала на СРСР; притому, найбільша частина німецьких сил (57 дивізій і 13 корпусів) – група “Південь” під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштедта – мала захопити Україну. Через 4 місяці німці окупували майже всю Україну, а до грудня 1941 р. контролювали вже 42%населення СРСР. Завоювання України продовжувалось до 22 липня 1942 р., коли радянські війська залишили м.Свердловськ Ворошиловградської (тепер Луганської) області.

Гітлер наказав розчленувати Україну на окремі адміністративні одиниці і 20 серпня 1941 р. було створено Рейхскомісаріат “Україна” у складі Волині, Полісся, Правобережжя, частини Полтавщини і Запоріжжя, очолений призначеним Гітлером рейхскомісаром - фанатичним нацистом Еріхом Кохом, який розмістив свою резиденцію у Рівному. Галичину нацисти перетворили на 1 з районів Генерального губернаторства Польщі, а Буковина і частина південно-східної України, у т.ч. Одеса, були передані союзнику Німеччини Румунії (за німецько-румунським договором від 19 серпня 1941 р.) як Трансністрія (а ще 4 липня 1941 р. румуни окупували Північну Буковину і Північну Бессарабію, а наприкінці липня - Південну Бессарабію). А наближені до лінії фронту східні землі в околицях Харкова залишались під юрисдикцією німецької армії. В Україні було створено німецьку цивільну адміністрацію, українці займали лише дрібні адміністративні посади – сільського старости, мера невеликого міста, дрібного поліцая.

З Буковини, Бессарабії і Трансністрії були створені губернаторства на чолі з призначеними кондукаторулом Антонеску губернаторами. Румунські окупанти проводили політику тотальної румунізації – змінювали назви українських місцевостей, українські прізвища, забороняли українську мову у школі, адміністрації, церкві, на Буковині заборонялись усі українські товариства, а також заселяли українські території румунськими колонізаторами, виселяючи українців. На окупованому угорцями Закарпатті було створено окрему адміністративну одиницю – Підкарпатську територію на чолі з регентським комісаром і центром в Ужгороді.

За роки окупації німці закатували в Україні 5 264 000 мирного населення і військовополонених, вивезли на примусові роботи до Німеччини 2,4 млн. українців-остарбайтерів; 85% постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій вивозилось з України.

Визволення Українирозпочалось внаслідок контрнаступу Червоної армії під Сталінградом 19 листопада 1942 р. і завершилось 28 жовтня 1944 р. визволенням Закарпатської України. Україна як одна з переможниць у другій світовій війні отримала право бути членом міжнародного співтовариства – Організації Об`єднаних Націй (ООН), до якої вона увійшла однією з перших у 1945 р.

101. Український національно-визвольний рух під час 2 світової війни. Збройна боротьба оун упа

Головною метою організації визвольного руху було продовження збройної боротьби за встановлення незалежної єдиної України на українських етнічних землях. Рух був прямим наслідком втрати державності на початку 1920-х років (див. Українська революція 1917—1921).

Ідеологія руху еволюціонувала впродовж усіх років його існування. У питаннях майбутнього політичного та соціально-економічного ладу незалежної України існували розбіжності, бо рух об'єднував представників великого спектру партій — від соціалистичних до консервативних.

Збройна боротьба формувань ОУН—УПА в 1941—1944 pp.

Складовою руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).

Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націоналістичний рух вже був суттєво розколотий. Власне внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом тривалого часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Саме цього періоду почали виявлятися розходження між ветеранами — членами Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін.), що здебільшого перебували в еміграції, і молоддю — радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та ін.). В основі конфлікту лежала боротьба за владу і вплив у організації, його загостренню сприяли вікова різниця, натягнуті особисті стосунки, суттєві розходження в питаннях тактики боротьби.

Молоді радикали вимагали від лідерів ПУН переглянути політику ОУН стосовно орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), налагодити контакти з західними країнами, зосередити всі зусилля на боротьбі власне в Україні, розгортати революційну діяльність, незважаючи на втрати від репресій радянської влади. Члени ж проводу ОУН, люди старшого віку, схилялися в основному до поміркованіших дій. Крім цього, розгортання та поглиблення конфлікту зумовило те, що під час німецько-польської війни бандерівці нібито захопили документи польської розвідки і встановили причетність членів проводу ОУН Сеника, Сціборського і Барановського до співпраці з польською розвідкою.

У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому домінували прибічники А. Мельника, якого і було затверджено лідером організації. Відповіддю молодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скликання в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції, яка не тільки не визнала рішень римського збору, а й сформувала Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою.

102.

Наслідки Другої світової і Великої Вітчизняної війни для України

Одним із важливих історичних наслідків перемоги над фашистською Німеччиною та її союзниками було завершення об’єднання українських земель. Питання про повоєнні кордони України ставилось ще на Тегеранській (1943 р.) та Кримській (1945 р.) конференціях глав держав антигітлерівської коаліції: СРСР, США і Великобританії. Радянське керівництво, спираючись на перевагу, здобуту в результаті перемоги у Другій світовій і Великій Вітчизняній війні, рішуче домагалося закріплення кордону на так званій „лінії Керзона”, що гарантувало об’єднання українських земель у складі УРСР і юридично закінчувало входження до України західних областей, у тому числі й тих, що перебували в її складі у 1939-41рр.

У зв’язку з цим було підписано цілий ряд договорів із сусідніми з Україною державами про врегулювання післявоєнних кордонів: 29 червня 1945 – з Чехословаччиною про злиття Закарпаття з Радянською Україною; 10 лютого 1947 р. – радянсько-румунський договір, який юридично зафіксував кордони України в рамках радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940. 16 серпня 1945 р. було зафіксовано польсько-український кордон у договорі між СРСР і Польською Республікою, який мав проходити в основному по „лінії Керзона” з невеликими відхиленнями. Проте уточнення цього кордону відбувалося в наступні роки. Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився в 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін майже однаковими прикордонними ділянками: до Польщі відійшла територія довкола Нижніх Устриків тодішньої Дрогобицької області, до УРСР – землі в районі м. Кристонополя (тепер Червоноград). Таким чином, після закінчення війни вперше за багато століть фактично всі українські землі увійшли до складу Української РСР.

Другим важливим наслідком війни було те, що 26 квітня 1945р. на конференції в Сан-Франціско Україна увійшла до складу ООН як один із засновників, тобто Україна завоювала авторитет на міжнародній арені, адже вона зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською Німеччиною та Японією. Щонайменше 5,3 млн. осіб, або один із кожних шести мешканців України, загинули у Другій світовій і Великій Вітчизняній війні. 2,4 млн. українців було вивезено на примусову працю до Німеччини. Втрати України становлять 40–44% загальних втрат СРСР. Матеріальні збитки в Україні оцінювались у 286 млрд. крб. (загальні збитки СРСР – 679 млрд., з яких 225 млрд. припадає на Росію, 75 – на Білорусію, 20 – на Латвію, 17 – на Литву, 16 – на Естонію).

Український народ, який став одним із переможців у цій кривавій бійні, сподівався, що після війни все буде інакше, що тоталітаризм – то вчорашній день людства. Однак ці надії виявилися марними. Ще протягом довгих десятиліть Москва відмовляла українському народові, як і іншим народам СРСР, у праві на вільний, самостійний розвиток, на власну незалежну державу.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]