А)Первісні форми вірувань

Цікавою була прадавня язичницька віра, наших з вами предків – давніх слов’ян. Не тільки цікавою, а і дуже різносторонньою. Сама назва язичництво походить від слова язик, яке на давній слов’янській мові означало – народ. Релігія давніх слов’ян здебільшого асоціюється з язичницьким пантеоном князя Володимира, там де головними богами були такі відомі товариші як Перун, Дажьбог, Стрибог та інші боги. Насправді віра в цих богів була уособленням віри лише невеликої частини слов’янських племен, багато ж слов’ян вірили у зовсім інших богів (Бувало і таке, що в кожному племені, поселенні чи селі був свій власний бог-покровитель, щось схоже можна спостерігати в Індії і по наш час.)

Сама релігійна реформа князя Володимира, (та яка поставила бога Перуна головним патроном всіх богів) мала, передусім, політичний характер. (Зрештою як і подальше прийняття християнства, цим князем, та повна відмова від язичництва). Треба було просто князю Володимиру, щоб на Русі була одна віра, яка б об’єднувала всі слов’янські племена.

Найперші та найдавніші слов’янські релігійні вірування були пов’язані з обожнюваннями сил природи. В саму найдавнішу епоху, коли головним джерелом харчування слов’ян було полювання, а не землеробство, наші предки вірили в те, що дикі звірі є їхніми далекими родичами та могутніми божествами, яким варто поклонятись. В різних племенах був свій звір, який вважався священним. Багато слов’ян таким звіром вважали вовка. Саме ім’я вовка було сакральним і не можна було отак просто його промовляти. Замість цього вовка називали – “лютим”, а племена, котрі йому поклонялись стали відомі як “лютичі”. Під час свята зимового сонцестояння жерці цих племен надягали шкури вбитих вовків, що символізувало перетворення їх самих на вовків. Таким чином, вони спілкувались зі своїм звірячими предками, просячи в них сили та мудрості. Таких жерців називали вовкулаками. З приходом християнства, відношення до язичницьких жерців стало негативним, а образ вовкулаки у народній уяві тісно пов’язався з страшними перевертнями та нечистою силою. (Ну а в наш час багато до цього доклався Голівуд з його фільмами жахів про перевертнів, які в повнолуння перетворюються на вовків та полють на зазівавшихся невдах

Ще одним хазяїном язичницького лісу був ведмідь – самий сильний та могутній серед звірів. Племена, які поклонялись ведмедю, рахували його захисником від усякого зла та покровителем плодючості. Адже саме з пробудженням ведмедя після зимової сплячки пов’язували прихід весни. Справжня назва цього звіра була ще більш сакральною, ніж назва вовка і до нашого часу не збереглась, а саме слово ведмідь в давній мові означало – медоїдь, себто “той, хто їсть мед”. Повага до ведмедя, як священного звіра продовжувала зберігатись довгий час, навіть після прийняття християнства. Доволі довго мисливці не наважувались промовляти ім’я ведмедя всує, а поважно називали його то Михайлом Потаповичем, то Топтигіним, то просто Мішкою.

Серед більш безпечних звірів, великою повагою користувалась олениха. Олениха вважалась покровителькою неба, жінок, кохання, материнства. Пізніше культ оленихи трансформувався у поклоніння жіночим богиням Ладі та Лелі.

По мірі того як прадавні племена наших слов’янських предків ставали дедалі цивілізованими, змінювались і їхні релігійні уявлення. В образах звірячих лісних богів дедалі більше стали появлятись людські риси. Хазяїном лісу замість ведмедя став лісовик, з рогами та вкритий шерстю, але все таки більше схожий на людину. Мисливці в ті давні часи, під час полювання, першу впольовану ними здобич, обов’язково мали залишити на пні, як дар чи жертву шановному пану лісовику. Мисливцям з лісовиком треба було мати хороші стосунки, адже лісовик міг, як допомогти - вивести з лісу блукаючих мандрівників, а міг і навпаки – завести бідак в такі пащі, звідки ті ніколи не виберуться.Також поширеним релігійним слов’янським язичницьким культом була віра у Бога-змія, якого ще називали Ящуром. Цей культ був в основному поширений на північних слов’янських землях, особливо там де потім появилось давнє місті Новгород. Взагалі змій – образ, який зустрічається в міфології всіх народів і часто відіграє дуже різну і навіть суперечливу роль. В Біблії Сатана, в образі змія, спокушає Єву скоштувати заборонений плід. Ця історія добре відома, і змій тут явно виступає як образ зла та ворог роду людського, однак в іншому біблійному місці (що дуже цікаво) змій виступає уособленням мудрості. В Євангелії є такий момент, коли Ісус посилаючи своїх учнів (апостолів) на служіння людям, дає їм таку настанову: “Оце посилаю Я вас, як овець між вовки. Будьте ж мудрі, як змії, і невинні, як голубки” (Матвія 10:16)

Так само і в давніх слов’янських язичницьких віруваннях – відношення до змія доволі неоднозначне та суперечливе. В давні часи північні слов’яни поклонялись змію як богу, і навіть приносили останньому жертвоприношення (в тому числі і людські).Однак з часом відношення до Бога-змія почало змінюватись. Частково такі зміни були пов’язані з переходом слов’янського суспільства від мисливства до землеробства. На арену слов’янських вірувань стали виходити нові боги, які були значно добрішими до людей і не вимагали людських жертвоприношень. Змій же з доброго бога перетворився на злого. Знаємо, що в 10-му столітті, за наказом ще тоді молодого князя Володимира, ідол Бога-змія Ящура, який стояв в Новгороді, був зруйнований, а замість нього поставили Перуна. Коли на зміну одним богам приходять інші, такі зміни дуже часто знаходять своє відображення у народних казках та билинах, в яких старі боги зображуються поганими та жорстокими чудовиськами. Саме така доля спіткала слов’янського Бога-змія, який став відомий як популярний казковий персонаж – Змій-горинич