3.Онтологія Аристотеля. Поняття сутності (субстанції), матерії і форми, першооснов (причин) буття.

Найбільш видатним давньогрецьким філософом був Аріс-тотель (384—322 pp. до н.е.). Його батьківщина — поліс Стагіра, поряд з Македонією, від якої він залежав. Батько філософа — Нікомах був придворним лікарем македонського царя Амінти II, а сам Аргстотель — сучасник сина Амгнти, майбутнього царя Філіпа II, батька Олександра Македонського, у якого Аргстотель був учителем. Філіп II благословляв до­лю, дякуючи якій його син народився в епоху Арістотеля. Сам же Олександр говорив: «Я поважаю Арістотеля нарівні зі (воїм батьком: якщо йому я зобов'язаний життям, то Арієто -Іпелю ~ усім, що робить його цінним». Сімнадцятирічний Арістотель стає слухачем Академії Плата­на, де він був двадцять років. Платон високо оцінив геніального юнака, як і Аргстотель — Платана. Після смерті Платона Арістотель довгий час мандрує, і вже п'ятдесятирічним повертається до Афін, де відкриває свою філо­софську школу — Лікей (звідси — ліцей) — (названа так тому, що знаходилась поряд з храмом Аполона Лікейського). Вона на­зивалась -«перипатетичною»- — «прогулянковою», — а учні — «перипатетиками» — тобто ті, які прогулюються.

Заслугою Арістотеля є і вчення про матерію. Пояс­нюючи чуттєвий світ, Арістотель висуває поняття матерії, яка для нього — первинний матеріал, потенція речей. Ак­туальний стан, що перетворює матерію з можливості в дійс­ність — форма. На відміну від Платона Арістотель поняття ідеї заміняє поняттям форми. Вона — активне начало, поча­ток життя і діяльності. Сутність — це одиничне, яке володіє самостійним буттям. Форма дає відповідь на запитання •«Що є річ?* і е субстанцією речі. Сутності поділяються на нижчі, які складаються з матерії (це всі предмети чуттєвого світу) і вищі, чисті форми. Найвища сутність — це чиста, існуюча без матерії форма, пергиодвигун, який слу­жить джерелом усього космосу.

Важливе місце в розгляданні цієї проблеми займає класифі­кація і аналіз причин. Арістпотель виділяє чотири види причин:

•матеріальні — ті, з яких складаються речі, ії субстрат;

•формальні — ті, в яких форма проявляє себе, створюючи сутність, субстанцію буття. Кожна річ є те, що вона є;

•діючі (виробляючі) — ті, що розглядають джерело руху і перетворення можливості в дійсність, вони є енергетичною ба­зою формування речей;

•цільова (кінцева) причина відповідає на питання «Чому?» і «Для чого?»

Арістпотель критикує платонівські ідеї за те, що на їх основі не можна пояснити, що відбувається з речами. Згідно з Арісто-телем є перші сутності — одиничне буття, тобто субстан­ція. Світ є сукупністю субстанцій, кожна з яких — певне оди­ничне буття. Воно — єдність матерії і ейдосу (форми). Мате­рія — це можливість буття і разом з тим певний субстрат. З міді можна зробити кулю, статую, поскільки матерія — мідь є можливістю і кулі, і статуї. По відношенню до окремого пред­мету сутністю завжди виявляється форма (кулевидність по відношенню до мідної кулі). Форма виражається поняттям. Так, поняття кулі справедливе і тоді, коли з міді ще не зроблена ку­ля. Коли матерія оформлена, то немає матерії без форми, як і форми без матерії. Отже, ейдос — форма — це і сутність окре­мого, одиничного предмета, і те, що охоплюється цим поняттям. Тобто кожна річ — єдність матерії і форми.

Арістотель завжди пов'язує рух з відповідною енергією, без якої не може відбуватися перетворення потенційного в ак­туальне. Завершення розвитку, втілення енергії у Арістотеля має назву ентелехії, яка е метою руху, досягнутим резуль­татом, завершенням процесу. Кожне буття, за Арістотелем, містить у собі внутрішні цілі. Завдяки цілі, меті, що є в пред­меті, результат знаходиться в бутті до його здійснення, як би н потенції. Відкрито він проявляє себе, коли процес закінчив­ся і рух досягнув свого завершення, мети розвитку. Отже, по­няття ентелехії вносить у рух телеологічний характер. Телеоногізм Арістотеля знаходить вищий розвиток у вченні про першодвигун (вічний двигун). Сам першодвигун не може зна­ходитись у русі, бо тоді потрібно було б передбачити наяв­ність ще одного двигуна. Тому він сам є чистою енергією, чи-<тою діяльністю, він є чистою формою — ціллю, метою.

Арістотель піддав платонівське вчення про ідеї глибокій, змістовній критиці. Йому належить крилата фраза: “Хоч Платон і істина мені дорогі, однак святий обов'язок наказує віддати перевагу істині”. Філософ не погоджувався з думкою Платона про те, що нібито ідеї утворюють особливий, надчуттєвий світ, котрому підпорядковується світ реальний. Арістотель був переконаний, що “ідеї” Платона не можуть існувати окремо від самих речей. Він висунув проти “теорії ідей” Платона шість заперечень. Перше заперечення. Вчення Платона про сутність ідей - ускладнює розуміння, усвідомлення буття. В арсеналі Платона “ідей більше ніж речей”, тобто, що ідеї можуть існувати і без речей. Однак жодний із способів доведення не встановлює з усією очевидністю самостійного існування ідей без речей. Друге заперечення. “Теорія ідей” Платона - внутрішньо суперечлива, нелогічна. За вченням філософа, кожна ідея відображає якусь конкретну річ. Однак є ідеї, котрі не мають свого конкретного аналога, наприклад, ідея загального, абстрактного. В такому випадку повинні існувати ідеї неіснуючого, нездійсненного, заперечного, знищуваного і т.п. А це вступає в глибоке протиріччя з платонівською теорією ідей. Третє заперечення. Речі стають сутностями, лише тоді, коли мають свої ідеї. Тоді виходить, що існує лише один єдиний світ сутностей або ідей і що речі без ідей не існують, а це не відповідає дійсності. Четверте заперечення. Вчення Платона вимагає існування окремої ідеї для кожної окремої речі. Однак кожна окрема річ - неоднозначна, багатогранна і тому вона повинна мати декілька ідей. Наприклад, ідея людини: ідея людини як людини взагалі; ідея людини як живої істоти, що відрізняється від інших істот; ідея людини як особистості і т.д. Це свідчить про те, що вчення Платона про ідеї позбавлене сенсу. П'яте заперечення. Як можуть ідеї, будучи сутностями речей, існувати окремо від них? Якщо ідея тотожна сутності речі, то вона повинна знаходитися у самій речі. Якщо ж ідеї існують поза речами, то вони не є їх сутностями. Шосте заперечення. Якщо ідеї є розумовими, ідеальними аналогами речей, то цілком очевидно, що вони не можуть бути джерелом зміни, руху самих речей. Бо рух притаманний лише реальному буттю речей. “Якщо в ідеях міститься джерело руху, то тоді, очевидно, ідеї будуть рухатися; якщо ж ні, то звідки рух з'явиться?” Ідеї рухаються тому, що рухається світ речей, а не світ ідей. Платон же стверджує, що “ідея - це щось вічне, тобто не знає ні народження, ні загибелі, ні зростання, ні збіднення, вона сама по собі, завжди в самому собі одноманітне...” На противагу Платону Аристотель визнавав об'єктивне існування матеріального світу. “Намагання довести, що природа існує, смішне”, бо все це “відомо само по собі”. Матеріальний світ існує без втручання будь-яких вигаданих “ідей”. Природа, на думку філософа, - це сукупність речей, що знаходиться у вічному русі і змінах. “Я називаю матерією перший субстрат кожної речі, з якого виникає яка-небудь річ” - це Арістотель. Фактично, філософ виступив проти основних положень ідеалістичного вчення Платона. Разом з тим, визначаючи матерію як “перший субстрат” речі, Арістотель сам відступає від істини, стверджуючи, що матерія сама по собі інертна, невиразна. Вона активна лише тоді, коли є форма. Матерія має лише можливість виявлення своєї сутності, дійсність же такого виявлення залишається лише за формою. Форма робить матерію тим чим вона фактично є. “Форма стоїть попереду матерії, - підкреслював Арістотель, - і є щось в більшій мірі існуюче”. Вона визначає матерію, бо є активним, рухливим, виразним началом. “Формою усіх форм” є світовий дух, бог. В цьому виявляється непослідовність Арістотеля, його ідеалізм. Арістотель (384—322 рр. до Р.Х.) провів в Академії Платона близько 20 років і мав славу одного з найкращих його учнів. Але, прийняв­ши цілу низку думок учителя, Арістотель не прийняв його теорії ідей. Арістотель проголосив, що ідея та річ — це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея — у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на ви­вчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі складаються з матерії і форми. Ма­терія є пасивним матеріалом; поза формою вона лише чиста мож­ливість; разом із формою матерія постає у визначеності матеріа­лу (субстрату) для певної форми (як мідь, глина, мармур для скульптора). Отже, дійсність речей більше пов'язана з формами, що їх продукує "форма всіх форм або світовий розум, який, мислячи себе самого, й утворює усі можливі форми. Буття ж кон­кретних речей зумовлене дією чотирьох причин: причина ма­теріальна, формальна (вже згадані), причина дійова (з'єднує фор­му та матерію) і фінальна, або цільова, причина. Остання, за Арістотелем, є найважливішою, бо вона визначає місце конкретної речі в універсумі, тобто її сенс та виправданість. Рух речей зу­мовлений насамперед тим, що всі вони прагнуть виконати своє призначення. Ототожнивши річ та ідею, Арістотель справедливо вважав, що ми може­мо здобувати певні знання Про реальність, оперуючи лише ідеями не звер­таючись до речей. Він створив науку про закони та форми правильного мис­лення, назвавши її логікою. В основу логіки покладено вчення про три форми (поняття, судження та умовиводи) та про три закони мислення (закон тотожності предме­та думки, неприпущення суперечності та виключеного третього). Крім того, Арістотель розробляв етику, політію, поетику, вчення про душу. У 335 р. до Р.Х. він відкрив в Афінах свою вищу школу під назвою Ліцей. Платон розробив екзистенціально-містичний тип мислення, багато в чому образ­ний, символічний, Арістотель — стиль раціонально-логічний, чіткіший та детально продуманий.