1

Для вивчення діяльності парламентів застосовують історичний, інституціональний, соціологічний (біхевіористський) підходи. Парламентські системи існують у більшості ліберальних демократій: як у конституційних монархіях, так і в багатьох республіках. Основу цих систем становить взаємозв’язок парламенту та виконавчої влади.

Парламент як інститут законодавчої влади - це представницький орган державної влади, що здійснює законодавчу функцію і наділений конституційно визначеними повноваженнями і компетенцією. Як інститут представницької влади парламентаризм передбачає партійно-політичну структурованість суспільства, сталість виборчого законодавства, що дає можливість максимально враховувати суспільні інтереси та захищати їх на рівні законодавчого органу влади. Досягненню цієї мети найкраще сприяє наявність політичних партій та пропорційна виборча система.Обсяг конституційної компетенції парламентів залежить від форми правління, характеру політичного режиму, конституційних традицій та політичної культури суспільства.

У країнах з президентською формою правління парламенти мають значно вужчий обсяг повноважень та компетенції, а найголовніше те, що їх вплив на виконавчу владу справляється здебільшого опосередковано і насамперед шляхом бюджетної політики. Дещо ширші повноваження парламенту у країнах так званої змішаної форми правління - президентсько-парламентської. Тут представницькі органи влади безпосередньо беруть участь у формуванні уряду, отже, впливають на його склад, у такий спосіб визначаючи політичний курс держави в цілому.

Класифікація парламентів:

1. Домінуючі парламенти Такі парламенти відіграють провідну роль у національному політичному житті, формуючи та жорстко контролюючи виконавчу владу. При цьому неминучі часті урядові кризи.

2. Автономні парламенти (приклади: Конгрес США, шведський риксдаг). Такі парламенти контролюють законодавчий процес, але вони не мають достатніх повноважень для повалення виконавчої влади.

3. Обмежено автономні парламенти (приклад: Великобританія). Такий парламент можна розглядати як поле конфронтації між урядом та опозицією.

4. Підлеглі парламенти.Такий парламент сумісний як з ліберальною демократією, так і з авторитаризмом. Вико-

навча влада абсолютно домінує над парламентом.

5. Повністю підлеглі парламенти (приклад: Танзанія, Бразилія на початку 80-х рр.ХХ ст.). Такі парламенти характерні для популістських країн, деяких військових та всіх егалітарно-авторитарних режімів. Право таких парламентів формувати уряди – чиста фікція. Вони скликаються для легітимності режиму та санкціонування його діяльності.

Функції парламентів:

1) легітимації режиму - виконують усі без винятку парламенти;

2) представницька - єдина, з якою не може зрівнятися жодний інститут. Існує чотири підходи, за яких члени зібрання виступають як “слуги виборців”, “опікуни народу”, “провідники волі партії”, “дзеркала суспільства”;

3) рекрутування та соціалізації еліти. В умовах ліберальної демократії пройти до парламенту означає зробити заявку на міністерське крісло, а можливо, й на посаду голови виконавчої влади. Так само це стосується й авторитарних режимів (крім егалітарно авторитарного, де завдання лідерів виконує партія);

4) впливу на виконавчу владу та контролю над нею. Інструментом у роботі парламентів можуть бути формальні дебати, робота в комітетах над законопроектами, парламентські запити та розслідування, резолюції, вотум недовіри уряду

2

Найбільш поширеними є такі підходи:

1. Класовий. Становлення партії пов'язується з виділенням великих соціальних груп (класів), а самі партії є найбільш активною і організованою частиною якого-небудь класу, що виражає його інтереси. (Маркс, Енгельс, Ленін). Сьогодні цей підхід зустрічає найбільше критики.

2. Ідеологічний. Ставлення партій пов'язується з виділенням груп, заснованих не стільки на спільності соціально-економічного становища, скільки на спільності поглядів. Сама ж партія, як писав Констан, є групою людей, які визнають одну і ту ж ідею.

3. Інституційний. Партія розуміється як організація, діюча в системі держави. (Дюверже).

4. Функціонально-прагматичний. Становлення партій пов'язується з метою завоювання влади, самі вони трактуються як групи людей, що ставлять перед собою завдання приходу до влади. Саме даний підхід домінує в сучасній ідеології.

Загалом політичну партію можна визначити як добровільне та організаційно оформлене об'єднання громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.