Радикальна активізація суспільно-політичних рухів в Україні
Велику роль у демократизації суспільно-політичного життя відіграла гласність. Вона відкрила можливість сказати через засоби масової інформації, літературу, кіно правду про існуючий тоталітарний режим, його численні злочини (сталінщину, голодомори, жах колективізації, ціну індустріалізації, правду про війну, огидність "застійного" періоду тощо).
Перебудова значно активізувала суспільно-політичну активність мас, все більше людей позбувалося страху перед можливістю репресивних дій, вимагаючи докорінних змін, що призводило до загострення політичної ситуації.
У 1988 р. в Україні стихійно виникають перші масові мітинги. Протест проти злочинного замовчування владою наслідків чорнобильської катастрофи вивів людей 26 квітня 1988 р. у Києві на мітинг і демонстрацію. Учасників акції було розігнано загонами міліції. Драматичні зіткнення між міліцією і демонстрантами відбувалися у багатьох містах країни.
Поряд із загальнодемократичними та соціально-економічними вимогами на мітингах все голосніше почали лунати заклики до національного відродження, боротьби за державну незалежність України. 26 березня 1989 р. на мітингу у Львові був піднятий національний синьо-жовтий прапор.. У листопаді 1989 р. у Києві відбулося перепоховання праху відомих шістдесятників — жертв тоталітарного режиму 15 березня 1990 р. синьо-жовтий прапор замайорів над державною установою — Стрийським міськвиконкомом Львівської області, а 24 липня 1990 р. — поряд з будинком Київської міськради. Національна символіка, незважаючи на лютий опір різноманітних українофобів, поширилася по всій Україні. Людський ланцюг з кількох мільйонів осіб, утворений від Києва до Львова, засвідчив прагнення українського народу до національного відродження, до незалежності України.
Поступово в Україні розгортався робітничий рух. До 1987 р. незадоволення умовами праці, розмірами заробітної плати тощо висловлювалися в критичних виступах, колективних заявах, зверненнях через пресу, скаргах до центральних партійних і державних органів. З розвитком гласності, лібералізацією режиму, демократизацією суспільства характерними стають інші форми протесту — колективна відмова від роботи, страйк. З 1989 р. страйкова боротьба робітників стала масовою.
Страйк розпочався 15 липня 1989 р. на шахті "Ясинуватська-Глибока" в Макіївці Донецької області, а через два дні охопив кілька шахт міста і не тільки.
Дуже швидко були організовані страйкові комітети, які створили робітничі дружини для підтримання порядку, пікетування шахт. Побоюючись безпорядків і провокацій, робітничі дружини разом із міліцією опечатали всі винно-горілчані магазини. Рівень злочинності в містах, охоплених страйком, помітно знизився. Страйкоми повсюдно приймали рішення про недовіру офіційним профкомам, радам трудових колективів шахт, парткомам.
Під впливом виступу шахтарів передстрайкова ситуація виникла в липні 1989 р. на підприємствах металургії, машинобудування, коксохімії, залізничного транспорту.
Побоюючись поширення страйку, його подальшої політизації, уряд змушений був піти на поступки шахтарям, пообіцявши їм значне підвищення заробітної плати, вирішення у шахтарських містах та селищах соціальних і житлово-побутових проблем тощо. 30 липня 1989 р. страйк припинився, але більшість страйкомів продовжила свою діяльність.
11 липня 1990 р. політичний страйк охопив 147 шахт України. Центральні площі міст і селищ заповнили багатолюдні мітинги. Вперше працівники цілої галузі промисловості, підтримані робітниками інших галузей, відкрито й свідомо виступили проти існуючої системи влади.
У жовтні 1990 р. у Донецьку на Другому з'їзді шахтарів СРСР було створено Незалежну профспілку гірників (НПГ). Це була перша справді незалежна від партійно-господарських структур масова профспілкова організація. Поряд з ВОСТом у Донбасі продовжувала діяти Незалежна профспілка гірників (НПГ), а на заході України — незалежна профспілка "Воля".
На початку 1988 р. просвітницькі організації "Спадщина" виникли у Харкові та Києві. їх діяльність швидко вийшла за межі просвітницької роботи й набула політизованого характеру.
Активізувався студентський рух. У 1988 р. в Києві виникало студентське об'єднання "Громада", у 1989 р. — Українська студентська спілка (УСС),
У 1987—1988 pp. із в'язниць та заслання в Україну повернулися відомі дисиденти В. Чорновіл, М. Горинь, Л. Лук'яненко та інші. Вони відновили Українську Гельсінську групу, а в липні 1988 р. перетворили її на спілку (УГС). Декларація її принципів стала першим програмним документом сучасного національно-демократичного руху.
Представники творчої інтелігенції підняли голос на захист української мови. У різних містах України постали культурологічні товариства, метою яких було відродження української мови. їх представники на спільній нараді у грудні 1988 р. створили оргкомітет Товариства української мови.
Під тиском національно-демократичної громадськості, долаючи шалений опір русифікаторів, 8 грудня 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про мови в Українській РСР. Українська мова отримала статус державної, сфера її використання істотно розширювалася.
У жовтні 1989 р. засновано Всеукраїнську асоціацію "Зелений світ", стрижнем діяльності якої стали питання охорони навколишнього середовища — особливо гострі після чорнобильської катастрофи. "Зелений світ" організував серію екологічних мітингів, пробуджував громадсько-політичну активність населення.
Наприкінці 1989—1990 pp. на основі самодіяльних громадських організацій та рухів в Україні виникають численні політичні партії.
Тоді ж виникли Соціал-демократична партія України, Об'єднана соціал-демократична партія України, Партія зелених України, Ліберальна партія, Народна партія та інші. Усі вони були невеликими за чисельністю політичними об'єднаннями.
Найчисельнішою залишалась Комуністична партія, але втрата монополії на владу виявила її внутрішню слабкість, у ній почали швидко наростати кризові явища.
17 березня 1991 р. було проведено референдум щодо збереження СРСР. Його учасникам запропонували запитання: "Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?" Отже, саме запитання пропонувало позитивну відповідь.
Тому, щоб убезпечити перебування республіки у складі майбутнього Союзу, Президія Верховної Ради України, долаючи впертий опір противників незалежності, запропонувала виборцям відповісти на референдумі 17 березня ще на одне запитання: "Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?"
Позитивно на запитання всесоюзного бюлетеня відповіло 70,5%, на запитання республіканського — 80,2% учасників референдуму. Питома вага позитивних відповідей на республіканський бюлетень була б вищою, якби право радикальні національні партії та рухи не бойкотували референдум.
Результати референдуму засвідчили, що народ України прагнув до життя в суверенній республіці й не хотів повернення до здевальвованої форми державного устрою.
У другій половині 80-х — на початку 90-х років нове українське національно-культурне відродження розпочалося з боротьби за піднесення статусу української мови. Адже було очевидним: якщо русифікація триватиме, то українці опиняться на межі повної асиміляції і зникнення як нації. Боротьба за національне і духовне відродження стала одним з пріоритетних завдань національно-демократичних сил.
У 1988 р. Спілка письменників України разом з Інститутом мовознавства АН УРСР виступили з ініціативою створення Товариства шанувальників української мови. Товариство було створене у лютому 1989 p., а через два роки було перейменоване у Всеукраїнське товариство "Просвіта" ім. Т. Шевченка. Під тиском української громадськості Верховна Рада УРСР восени 1989 р. прийняла Закон про мову, згідно з яким українська мова була оголошена державною.
Протягом 1987—1991 pp. поступово відкривалася правда про національно-визвольну боротьбу українського народу, голодомор 1933 p., жах колективізації, масові репресії тоталітарного режиму.
Важливою складовою національно-культурного відродження було відновлення діяльності заборонених Української греко-католицької (УГКЦ) та Української автокефальної православної (УАПЦ) церков.
Крах комуністичної ідеології неминуче вів до краху радянської політичної системи. На стрімку політизацію мас, пробудження інтересу до громадсько-політичного життя вплинули вибори народних депутатів СРСР і УРСР в 1989—1990 pp. Відкрилися реальні перспективи для здобуття Україною суверенітету, створення самостійної Української держави. 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет республіки. Наприкінці 1990 — у першій половині 1991 р. внутріполітична ситуація в країні продовжувала загострюватися. Неминучим було рішуче зіткнення прибічників і противників тоталітарної системи.