3. Селянська реформа 1861 р. В Росії

та її здійснення в Україні

Передумови скасування кріпосного права в Росії і Україні

визрівали впродовж тривалого часу. Його ліквідації вимага-

ли перш за все аграрні відносини, які свідчили про кризу

панщинної системи господарювання. У першій половині XIX ст.

посилюється занепад поміщицьких господарств. Праця се-

лян-кріпаків ставала малопродуктивною. Хліборобство вело-

ся традиційними методами, екстенсивним шляхом. Разом з

тим промислова революція та початок індустріалізації в краї-

нах Західної Європи та в Росії вимагали збільшення вироб-

ництва сільськогосподарської продукції, зерна насамперед.

Кріпосництво було основним гальмом у розвитку сільського

господарства, промисловості. Це добре розуміли панівні кола

Росії.

Проти кріпосного права виступили селяни — найважливі-

ша і найчисельніша суспільно-політична сила імперії. Упро-

довж чотирьох років (1848—1851) у Київській, Подільській і

Волинській губерніях селянські бунти ставали все частіши-

ми. Під час заворушень вбито 24 поміщики і 7 управителів

панських маєтків.

В Україні кріпацтво було важчим, ніж в інших регіонах

Російської імперії, бо 95% панів-землевласників були чужин-

цями, які ставилися до українців з презирством, а то й ненави-

стю. Масові селянські рухи 1855—1856 рр. справили вели-

кий вплив на панівну верству і значною мірою визначили по-

літику царського уряду щодо кріпосного права. Не випадково

цар Олександр II саме у 1856 р. вперше офіційно заявив про

необхідність його ліквідації.

Проти кріпосного права виступила ліберальне настроєна

інтелігенція, яка вважала його анахронізмом, антигуманним

явищем. Промисловці та фабриканти також були проти кріпос-

ництва, яке перешкоджало вільному розвитку торгівлі і про-

мисловості. Твори Т. Шевченка, Марка Вовчка були суцільним

звинуваченням кріпацької неволі.

У 1857 р. почали створюватися особливі губернаторські

комітети для розроблення програми селянської реформи. У

наступному році цар створив Головний комітет, при якому діяла

Редакційна комісія, що займалася зведенням усіх пропонова-

них проектів. У комісію входили і брали активну участь у її

роботі українські поміщики з Чернігівщини Василь Тарнов-

ський та Григорій Ґалаґан.

Проект аграрної реформи прийнято Державною радою Росії.

На його підставі Редакційна комісія підготувала "Положен-

ня", яке цар Олександр II підписав 19 лютого 1861 р. Водно-

час був проголошений офіційний Маніфест про скасування

кріпацтва. Ці документи були обнародувані в Петербурзі і

Москві 5 березня, а в містах і селах України — з 9 березня до

2 квітня.

Реформа повністю зберегла поміщицьке землеволодіння.

Майже повсюди зменшилися селянські земельні наділи, яки-

ми селяни користувалися до реформи. Виділення землі та її

межування реформа віддавала на розсуд місцевих поміщиків.

Як правило, селянам віддавали землю гіршої якості, а іноді й

взагалі непридатну для хліборобства. Крім того, селянський

наділ роздрібнювався на кілька ділянок у різних місцях. Се-

ляни були фактично позбавлені пасовищ, луків, лісів та інших

угідь.

Внаслідок реформи 1861 р. селянство України втратило

понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували у

їхньому користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян

одержали наділи менше 5 десятин, тобто менше норми серед-

нього прожиткового мінімуму. Земельні наділи селяни повинні

були протягом 49 років викупити у поміщиків згідно з вста-

новленими реформою цінами, які значно перевищували тодішні

ринкові ціни на землю. Так, в Україні до 1906 р., коли викупні

платежі припинилися, поміщики одержали за землю, переда-

ну селянам, 382 млн крб., в той час, як її ринкова вартість ста-

новила 138 млн крб. Таким чином, селяни фактично викупо-

вували не тільки землю, але й свою волю.

Земельна реформа надала поміщику право упродовж двох

років самому визначити й оформити у т. зв. уставних грамо-

тах розміри земельних наділів селян. У цей час селяни пере-

бували у становищі "тимчасово зобов'язаних", змушені були,

як і раніше, відбувати панщину або платити оброк. У багатьох

місцевостях таке становище продовжувалося багато років.

Дворові селяни взагалі землі не отримали.

В Україні існувала численна група (майже 50%) держав-

них селян, долю яких було вирішено спеціальним законом про

поземельний устрій від 1866 р. Згідно з ним, селяни мали право

викупити свій наділ, а до того часу вони повинні були сплачу-

вати щорічний державний податок.

Разом з тим, реформа 1861 р. створила сприятливі умови

для активізації господарської діяльності, перетворила селян-

кріпаків у вільних людей. Селяни могли вільно пересуватися,

купувати і продавати рухоме і нерухоме майно, займатися

підприємництвом, торгівлею. Реформа сприяла господарсько-

му піднесенню, завершенню промислового перевороту і здій-

сненню індустріалізації.

4. Промисловий розвиток

західноукраїнських земель

Колоніальним аграрно-сировинним придатком до промис-

лово розвинутих центральних та західних провінцій Австро-

Угорської імперії залишилися підвладні їй землі Східної Га-

личини, Північної Буковини і Закарпаття. Тим не менше у

70—80-х роках XIX ст. тут також відбувався інтенсивний про-

цес формування фабрично-заводської промисловості. Щоправда,

охопив він, головним чином, нафтово-озокеритну, лісопильну

та борошномельну галузі, на яких почали досить широко за-

стосовувати парові двигуни. Більшість підприємств краю на-

лежали іноземним власникам: австрійським, німецьким, навіть

канадським. У 1890-х роках кількість робітників на підприєм-

ствах Прикарпаття досягла лише 3 тис. осіб, з яких значний

відсоток становили поляки.

У Східній Галичині розвивалися традиційні галузі промис-

ловості: текстильна, шкіряна, соляна, тютюнова, паперова, скля-

на, керамічна. Найпоширенішою галуззю залишалося ґураль-

ництво, цукроваріння. Однак застосування передової техніки

у цих галузях відбувалося вкрай повільно. Однією із важли-

вих перешкод у цьому був початок промислового перевороту

в німецьких та чеських провінціях Австрії. Ремісничі та ма-

нуфактурні вироби краю не витримували конкуренції фабрич-

но-заводської промисловості. Негативно впливала також ко-

лонізаторська політика властей, які не були зацікавлені у

промисловому зростанні західноукраїнських земель. Вклада-

лися капітали у вигідні виробництва, що продукували на-

півфабрикати, видобували сировину, здійснювали її первинну

обробку тощо.

Закарпаття мало великі природні ресурси, власниками яких

були в основному чужинці. Були там величезні лісові простори,

які забезпечували сировину не лише для деревообробної та

будівельної, але й для хімічної галузі промисловості. Хімічну

промисловість почали розбудовувати у 1870-х роках коштами

підприємців США, Англії, Німеччини, Франції. З деревини,

зокрема бука, стали виробляти деревне вугілля, оцет, метил,

алкоголь, ацетон та інші хімічні продукти.

Наприкінці XIX ст. на Закарпатті почали видобувати граніт,

каолін, мармур, вогнетривкі та гончарні глини, вапняк тощо.

Велике значення мав видобуток бурого вугілля та кам'яної солі

з осередком у Солотвині — найбільшій соляній копальні в

Україні, що давала 200 000 т щорічно, тобто майже 20% усієї

соляної продукції України. Діяло там декілька нафтових

копалень, ґуралень, броварень тощо.

У 60—70-х роках західноукраїнські землі були з'єднані

залізницею із Заходом. У 1861 р. завершено будівництво за-

лізничної лінії Краків—Перемишль, а у 1864 р. ЇЇ з'єднали

зі Львовом. У наступні десятиліття залізничне сполучення

отримали Чернівці, Стрий, Тернопіль та інші міста і містечка.

Проте залізничне будівництво, яке в Росії та країнах Заходу

викликало бурхливий розвиток важкої індустрії, на західно-

українських землях лише незначною мірою сприяло розвит-

ку виробництва промислової продукції, переважно лісової, та

оудівельних матеріалів. Внаслідок прокладання залізниць, хоч

і було зменшено в кілька разів транспортні витрати на пере-

везення товарів, західний регіон України став легкодоступним

джерелом сировини і ринком збуту для фабричної промис-

ловості західних провінцій монархії Габсбургів.

Отже, фабрично-заводська промисловість західноукраїн-

ських земель розвивалася однобоке — розширювалися видобу-

вання і первинна переробка сировини, а не виробництво гото-

вої продукції. Такий напрям диктував уряд Австро-Угорщи-

ни, а також іноземний капітал. Це негативно впливало на хід

промислового перевороту, початковий етап якого припадав на

50—70-ті роки XIX ст.

5. Фінансова політика

Головним джерелом бюджетних доходів царської Росії у

першій половині XIX ст. були оброчний і подушний податки

з селян, шинкові та митні збори, податки з капіталів і торго-

вих оборотів, незначні податкові збори з дворян. У структурі

доходів знизилося значення подушного і оброчного податків і

зросла роль непрямого оподаткування, насамперед так звано-

го "питейного" доходу, який продовжував ґрунтуватися на

системі відкупів. Напередодні селянської реформи 1861 р. він

становив майже 30% держбюджету.

Видаткова частина бюджету значною мірою мала непродук-

тивний характер. Більшість витрат припадала на воєнне і

морське міністерства. Понад 10% бюджету поглинало утри-

мання двору. При цьому витрати на міністерство освіти в

першій половині XIX ст. становили менше ніж 1% всіх бю-

джетних видатків. Хронічний дефіцит бюджету покривали в

основному випуском у дедалі більших обсягах внутрішніх і

зовнішніх позик, а також паперових грошей.

У таких умовах російський уряд змушений був здійснюва-

ти заходи щодо впорядкування грошового обігу, вдосконален-

ня фінансових відносин. З цією метою в 1839—1843 рр. було

реалізовано фінансову реформу, підготовлену міністром фі-

нансів Росії Є. Канкріном. її проводили через вилучення асиг-

націй і введення твердої валюти у вигляді розмінних на срібло

державних кредитних білетів. Номінальне відновлювалася

срібна валюта з прирівнюванням срібного карбованця до 3 крб.