2.1. Південна Африка

Найбільші війни в Південній Африці :

Англо-бурська війна́ 1899—1902 — загарбницька війна Великої Британії проти бурських республік Оранжевої і Трансваалю, одна з перших воєн епохи імперіалізму. В англо-бурській війні Велика Британія прагнула розширити і об'єднати свої колоніальні володіння в Африці, захопити родовища алмазів і золота. Натхненниками війни були запеклі колонізатори С. Родс і Д. Чемберлен. Перевага сил британській армії та її надзвичайна жорстокість, незважаючи на запеклий опір бурів, привели до перемоги Великої Британії. 1902 за Фіренгенінзьким договором бурські республіки включено до складу Британської імперії.

Війна в Південній Родезії (інші назви Війна в Родезійський буше, Визвольна війна народу Зімбабве, Друга Чімуренга) 1965-1979 - збройна боротьба корінногоафриканського населення британської самокерованої території  Південна Родезія проти європейських колоністів і влади створеної на цій території невизнаної держави Родезія за своє політичне рівноправ'я .Кінець довгої війни мирні переговори і створення Зімбабве .

Війна за незалежність Анголи (1961-1975)- війна між Португалією та рядом військово-політичнихугруповань португальської колонії Анголи, що виступали за незалежність країни.Частина Колоніальної війни Португалії.

(Війна в Південній Африці – про нельсона Манделу)

Розділ.5. Центральна Африка

Центральна Африка в етнічному відношені однорідна. Це область поширення народів банту, що відносяться до нігеро-кордофанська сім'ї і говорять на споріднених мовах. Однорідна вона і в конфесійному відношенні: тут зазвичай місцеві релігії поєднуються з ісламом і набагато рідше (Габон) - з християнством. Проте, і в цьому субрегіоні впродовж останніх десятиліть неодноразово спалахували збройні конфлікти, які в першу чергу відбивали боротьбу за владу між партіями, угрупованнями або кланами, однак здебільшого мали й певну етноконфесійних основу. Найбільш яскраві приклади такого роду - Ангола та ДР Конго. В Анголі збройна боротьба ведеться з початку 60-х років. Спочатку вона була спрямована проти португальської колоніальної влади. Після досягнення незалежності в 1975 р. країна стала ареною тривалого суперництва між двома місцевими військово-політичними угрупованнями - урядовим Народним рухом за звільнення Анголи (МПЛА) і опозиційним Національним союзом за повне звільнення Анголи (УНІТА). Кожна з цих угруповань не тільки спиралася на певні племінні освіти, а й користувалася постійною підтримкою ззовні: МПЛА - з боку СРСР і Куби (кубинські війська допомогли Анголі відбити агресію ПАР в 1975-1976 рр..), А УНІТА - з боку США. Угоди між ворогуючими сторонами полягали неодноразово. Проти УНІТА були зроблені санкції Ради безпеки ООН. Розрядка напруженості в Анголі відбулася тільки в 2002 р., після того як на початку цього року лідер УНІТА Савімбі був убитий. Уряд Анголи оголосив про одностороннє припинення вогню і про амністію партизанам УНІТА. У серпні 2002 р. УНІТА була офіційно розпущена. Але країна вийшла з цієї довгострокової конфронтації абсолютно спустошеною. Тільки вимушених переселенців тут налічується до 4,5 млн. Важкі випробування випали і на долю сусідньої Демократичної Республіки Конго. У колишньому Бельгійському Конго, яке після отримання незалежності в «рік Африки» стало незалежною державою, незабаром ж почалося сепаратистський рух в найбагатшій корисними копалинами провінції Катанга, і це привело до громадянської війни і введенню в країну військ ООН. З середини 60-х років у країні встановився авторитарний, диктаторський режим президента Мобуту. Але в другій половині 90-х років його політика розпалювання етнічних конфліктів біля кордонів своєї країни призвела до збройного повстання племен тутсі, що населяють східну частину цієї країни, що носила в той час назва Заїр. Це повстання, що переросло в громадянську війну, під час якої загинули 2,5 млн осіб, а чисельність біженців стала вимірюватися сотнями тисяч, в кінцевому рахунку призвело до повалення режиму Мобуту в 1997 р. і утворення Демократичної Республіки Конго (ДРК). Нині перед країною стоять складні завдання подолання наслідків тривалого авторитарного правління, досягнення національної згоди і встановлення нормальних відносин з сусідніми країнами, особливо з Руандою. У грудні 1999 р. в ДРК був введений 3,5-тисячний контингент «блакитних касок» ООН.

Зростання в останній час релігійних конфліктів в Тропічній Африці викликає занепокоєння. Регіон, який розміщується південніше пустелі сахари, давно вже переживає глибоку соціальну і економічну кризу, ставши зоною постійних злигодній. Задавлені бідністю, в тяжких умовах, люди шукають виходу в релігії, в найбільш крайніх її проявах,щ о стає своєрідним протестом. І не тільки іслам є приводом. Християнство також починає приймати войовничі риси. Збільшуються різні секти, культи. Вся ця релігійна роздробленість в подальшому може призвести до великої війни за віру.

Нарастание в последнее время религиозных конфликтов в Тропической Африке тревожит. Регион, лежащий южнее пустыни Сахары, давно уже переживает глубокий социальный и экономический кризис, став зоной сплошных бедствий. Задавленные нищетой, находящиеся в невыносимых условиях, люди ищут выход в религии, в наиболее крайних ее проявлениях, что становится своеобразным протестом. Ислам тут не одинок. Христианство тоже начинает принимать воинствующие формы. Множатся самые различные культы и секты, чью ориентацию вообще сложно определить.

Розділ.4. Східна Африка.

Ареною багатьох конфліктів в останні десятиліття була і залишається Східна Африка, де проживають народи Афроазійські, нігеро-кордофанська і Данило-сахарської мовних сімей, які сповідують іслам, християнство і місцеві релігії. Тут головними осередками тривалих військових конфліктів давно вже стали країни Африканського Рогу - Ефіопія, Еритрея та Сомалі. Суперечності між Ефіопією і Еритреєю йдуть своїм корінням в далеке минуле, коли перша з цих країн формально вважалася незалежною державою, а друга стала італійською колонією. На початку 50-x років за рекомендацією Генеральної Асамблеї ООН Еритрея була приєднана до Ефіопії на федеративних засадах. Але Народний фронт визволення Еритреї тоді ж почав тривалу збройну боротьбу з центральним урядом в Аддіс-Абебі, яка закінчилася в 1993 р. проголошенням незалежності Еритреї. Уздовж кордону між Ефіопією і Еритреєю була створена 25-кілометрова демілітаризована буферна зона. Незважаючи на укладення мирного договору між двома країнами, ворожі відносини між ними - як наслідок більш ніж 30-річної війни - ще зберігаються. Вони вже приводили до нових збройних сутичок. До краху колоніальної системи в Африці північна частина нинішньої Сомалійської Демократичної Республіки була володінням Великобританії, а східна і південна - Італії. Після проголошення незалежності в 1960 р. ця країна вже не раз - під гаслами створення Великого Сомалі - починала збройну боротьбу з сусідніми державами, в першу чергу з Ефіопією, але також з Кенією, пред'являючи до них територіальні претензії. Однак у 90-х роках внутрішньополітичне становище в Сомалі надзвичайно ускладнилося через голод, постійних племінних міжусобиць та інших причин. Більше того, в 90-x роках відбувся фактичний розпад єдиного сомалійського держави зі столицею в Могадішо, оскільки з'явилися два самопроголошених держави - Сомаліленд і Пунтленд зі своїми столицями і своїми президентами. Хоча в 2000 р. був офіційно проголошений курс на об'єднання країни, фактично вона продовжує залишатися розколотою.

У 1969 р. в Сомалі стався військовий переворот, після якого влада перейшла до армійським офіцерам на чолі з генералом М.С. Барре. Тоді ж країна стала називатися Сомалійської Демократичної Республікою, яка пішла шляхом соціалістичної орієнтації. У 1977 р. СДР зробила спробу здійснити ідею Великого Сомалі і напала на сусідню Ефіопію, намагаючись відірвати від неї область Огаден, частина якої була спірним районом ще з 1908 р. Мова йшла також про приєднання населених етнічними сомалійцями Джібуті і північно-східних районів Кенії. Але вторгнення сомалійських військ в Ефіопію закінчилося невдачею. Ця невдача стала початком розпаду держави Сомалі. Його кінець наблизили посухи і голод 1980-х років. Світова спільнота в 1990-х роках двічі намагалося взяти ситуацію в цій країні під контроль, але миротворчі операції під егідою ООН закінчилися безрезультатно. А в 1991 р. загострення протиріч між кланово-племінними угрупуваннями призвело до падіння режиму президента Барре і подальшого збройного конфлікту між самими цими угрупованнями. З тих пір ось уже майже два десятиліття країна знаходиться в стані громадянської війни всіх проти всіх. Її територія перетворилася в арену боротьби різних племінних кланів, підрозділів ефіопської армії, сомалійських ісламістів та іноземних добровольців з «Аль-Каїди». Учасниками війни стали і що володіють своїми збройними підрозділами ісламські суди, вони в 2006 р. об'єдналися в Союз іслам ських судів, який взяв під контроль столицю країни Могадішо. Ісламські суди - аналог афганського «Талібану», цей рух сповідує ісламський фундаменталізм і домагається встановлення в Сомалі законів шаріату. Звідси зрозуміло, що піратство в Сомалі виникло тому, що в країні, понівеченої двадцятирічним безвладдям і розрухою, люди хапаються за будь-яку можливість якось прогодуватися, знайти кошти для існування. У прибережних районах одним з джерел доходів здавна було рибальство. Але після 1991 р. держава вже не могла контролювати багаті тунцем прибережні води. Цим скористалися «ділові люди» з Європи та Азії, які стали направляти до берегів Сомалі свої судна для незаконного лову. Тоді місцеві рибалки стали самі боротися з цим браконьєрством, вимагаючи «податок» за завдані збитки. Потім сомалійці почали нападати на судна з продовольством для своєї країни. Так і виникли перші піратські банди, які з часом розрослися і перетворилися на грізну силу.

Всі ці події на Африканському Розі, а також у сусідньому Судані привели до виникнення масових потоків біженців. А в середині 90-х років весь світ був приголомшений самим кровопролитним зіткненням на етнічному грунті, яке відбулося в невеликому, але густонаселеному (більше 8 млн жителів) державі Руанда в районі Великих озер. Колишня бельгійська колонія Руанда в 1962 р. отримала незалежність. Однак це не призвело до примирення двох поселень і її постійно ворожнечих етнічних груп - хліборобів хуту і скотарів тутсі, які в різний час розселилися в тутешній савані. Тутсі прийшли сюди пізніше хуту, але саме вони зайняли панівне становище у феодальному руандійської державі XVI-XIX ст. Це положення їм вдалося зберегти і в колоніальний період. Перші криваві зіткнення між тутсі і хуту в незалежній Руанді відбулися ще в 1963-1965 рр.. Але особливо трагічні події на міжетнічному грунті мали місце в 1994 р. Те, що відбулося в цій країні, нерідко порівнюють з геноцидом вірмен в Туреччині в 1915 р., з діями фашистської Німеччини в багатьох окупованих нею країнах або «червоних кхмерів» Пол Пота в Камбоджі.Цей геноцид розпочався на тлі тривала вже четвертий рік громадянської війни між народами тутсі і хуту, коли тутсі, які складають лише 15% населення країни, влаштували криваву «етнічну чистку», винищивши за два місяці півмільйона хуту.Загальні ж людські втрати за час міжетнічного конфлікту перевищили 1 млн осіб.Крім того, з Руанди бігло понад 2 млн осіб, а в результаті чи не найбільші в світі табору біженців виникли на північному заході Танзанії. Тепер під егідою ООН засновано спеціальний суд, який повинен виявити винних і покарати їх. До цього переліку можна додати конфліктні ситуації, які час від часу виникають в Кенії, на Коморських Островах, в інших країнах. Деякі з них викликали масовий вихід біженців. Приблизно 500 тис. осіб залишили Бурунді, раніше понад 1,5 млн мігрували з охопленого громадянською війною Мозамбіку.