37 Роки громадянської війни робітники і селяни Кіровоградщини активно боролися проти білогвардійських, махнов-

ЧЕРКАСЬКА ОБЛАСТЬ

ських, григор'євських та петлюрівських банд, за зміцнення Радянської влади.

У період Великої Вітчизняної війни тут діяло 45 партизанських загонів і груп. Багато партизанів і підпільників загинуло, захищаючи рідну землю від ворога. Серце обливається кров'ю, коли згадуєш про трагедію в Нерубаївському лісі. Німецькі кати захопили юних розвідників-партизанів Федю Шепеля, Валю Ковальчука, Ваню Юрченка, Яшу Мат-вієнка, жорстоко їх катували, а потім живими закопали в землю. Хочеться сподіватися, що комсомол, громадськість Кіровоградщини все зроблять, щоб увічнити пам'ять про юних героїв.

В Єлисаветграді бували О. С. Пушкін, Адам Міцкевич. На території області народилися: відомий пролетарський поет Дем'ян Бєдний (Ю. О. Придворов), український радянський письменник Ю. І. Яновський, двічі Герої Радянського Союзу маршал Радянського Союзу П. К. Кошовий і відомий по­лярний льотчик О. Ю. Мазуренко. Тут, у селі Бережанці, народився герой громадянської війни В. Н. Боженко.

На Кіровоградщині є чудові, мальовничі куточки, насамперед дендрологічний парк Веселі Боковеньки площею 543 гектари. Він розташований на схилах річок Боковеньки та Скотовата. У парку, закладеному у 1893 році онуком декабриста Давидова — М. Л. Давидовим, росте близько тисячі різних порід дерев.

У наш час Кіровоградщина, як і інші області республіки, швидко збагачується новими промисловими, сільськогосподарськими та іншими підприємствами, що рік у рік збільшують випуск продукції. Так, у восьмій п'ятирічці обсяг промислової продукції зріс на 47 процентів. Підноситься добробут трудящих. Кіровоград готується прийняти природний газ від магістрального газопроводу Полтава — Кривий Ріг. Тільки за минулі п'ять років в області введено в дію 33 лікарні на 1533 ліжка, 11 поліклінік, 73 фельдшерсько-акушерські пункти.

Вирушимо Дніпром на Черкащину. Свою подорож по області почнемо з Канева. В Каневі ще немає обладнаного порту, але він буде споруджений з побудовою Канівської ГЕС.

Канів — стародавнє місто. В літописах воно згадується під 1147 роком.

Тут, на Чернечій горі, яку пізніше народ став називати Тарасовою, почиває великий син України Т. Г. Шевченко. Шевченко побував у Каневі влітку 1859 року. Йому так хотілося оселитися над Дніпром, дихати цілющим дніпровським повітрям, милуватися чудовими краєвидами Славутича! Та вік великого поета видався занадто коротким, щоб здійснити цю мрію. І тільки вічний спокій він знайшов, як і заповідав, на дніпрових кручах. Відтоді, коли прах великого Кобзаря було перевезено на Україну і поховано на Чернечій горі, сюди ніколи не заростає народна стежка. На горі височить гранітний пам'ятник геніальному Кобзареві. Скульптура пам'ятника виконана відомим митцем М. Манізером.

На могилі поета, революційного демократа побували численні делегації з усіх кінців нашої планети. В меморіальному музеї понад дві тисячі експонатів розповідають про життя і боротьбу Тараса Григоровича за кращу долю свого народу.

Коли будете їхати пароплавом, то недалеко від пам'ятника Шевченку ви побачите новозбудований прекрасний готель, широку панораму будівництва, а вночі — сяйво електричних вогнів, де споруджується Канівська ГЕС. Незабаром ці місця стануть однією з придніпровських здравниць. За Дніпром видно схили, сади, ліси і гаї. І що вражає бувальця в цьому краї напровесні — це спів солов'їний: такого, мабуть, ніде немає у всьому світі!

Від Канева до обласного центру — Черкас — близько 45—50 кілометрів. У Черкасах ви побачите чудовий новий річковий порт і вокзал. Через Кременчуцьке водосховище проходить спільний для поїздів і автомобілів міст. Довжина його з дамбою — близько трьох кілометрів. На дніпровській набережній споруджуються багатоповерхові будинки.

Черкаська область розташована в центральній частині республіки, в басейні середньої течії Дніпра. Область порівняно молода: вона утворена у січні 1954 року. У містах проживає близько 34 процентів її населення. Швидко розвивається промисловість, особливо хімічна. Змінився пейзаж придніпровських степів: тут можна тепер побачити заводські корпуси, нові будови. Черкаський завод штучного волокна — один з найбільших в Радянському Союзі. Те ж саме можна сказати і про завод хімічних реактивів. Розвинуті машинобудування і харчова промисловість. Так, консервний комбінат, який має загальносоюзне значення, щорічно випускає 80 мільйонів банок овочевих і м'ясних консервів. В області працюють 23 цукрових заводи, які виробляють за рік 600—700 тисяч тонн цукру-піску, стільки, як уся Туреччина,

Основними сільськогосподарськими культурами, що їх вирощують на полях області, є: зернові, цукрові буряки, коноплі. Добре розвинуте тут і тваринництво. Як в місті, так і на селі проведено велику роботу по будівництву культурно-побутових і оздоровчих закладів. Невпізнанно виросло і оновилося місто Черкаси: зведено багато гарно оздоблених

житлових будинків, культурно-побутових 'закладів, магазинів, адміністративних споруд. Прикрасилось стародавнє місто парками, упорядкованими вулицями, площами, пам'ятниками.

Дореволюційні Черкаси мали 8 шкіл і 4 бібліотеки. Зате церков, монастирів та молитовних будинків тут налічувалось аж 25. Стільки ж було і шинків. Нинішні Черкаси — великий культурний центр. Тут працюють педагогічний інститут, загальнотехнічний факультет Київського інженерно-будівельного інституту, кілька середніх спеціальних навчальних закладів, десятки загальноосвітніх шкіл, краєзнавчий музей, драматичний театр, філармонія, 20 кінотеатрів, будинків культури і клубів, близько 60 бібліотек. У місто прийшов шебелинський газ.

Черкащина була свідком переможних боїв військ Богдана Хмельницького, великого руху гайдамаків під проводом Залізняка і Ґонти. У Кам'янці обмірковували плани боротьби проти самодержавства члени Південного товариства декабристів. Тут з ними зустрічався зісланий на південь О. С. Пушкін. Дорогами і стежками Черкащини мчали на баских конях Григорій Котовський і Семен Будьонний, несучи з собою омріяну волю цій багатостраждальній землі.

На Черкащині особливо відчувається зв'язок часів і поколінь. Ось легендарний Корсунь. Тут у 1648 році відбулася битва селянсько-козацьких військ Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетської армії. Оточивши ворожий табір, козаки вщент розгромили його, захопили великі трофеї, взяли в полон багатьох польських магнатів-вояк, у тому числі таких зарозумілих і прославлених у польському війську, як М. Потоцький і М. Калиновський. Ця блискуча перемога оспівана в багатьох народних думах, переказах і піснях.

Майже через три століття Корсунь знову став ареною великої переможної битви. В січні — лютому 1944 року війська 1-го та 2-го Українських фронтів під командуванням генералів армії М. Ф. Ватутіна та І. С. Конева влаштували гітлерівцям «другий Сталінград». Оточивши в районі Кор-суня-Шевченківського 9 піхотних і одну танкову дивізії, моторизовану бригаду, артилерійські та інші частини ворога, радянські війська оволоділи містом і повністю ліквідували угруповання ворожих військ.

Корсунь-Шевченківська битва ввійшла в історію як визначний подвиг Радянської Армії, нашого народу. На відзнаку героїзму, військової майстерності і відваги радянських воїнів тут споруджено величний пам'ятник, музей та діораму Корсунь-Шевченківської битви.

Є на Черкащині село Ленінське. Воно зовсім молоде: його збудували ті, чиї хати перенесли з чаші Кременчуцького моря. Переселяючись, люди перевезли на нове місце і останки загиблих героїв. На шпилі обеліска, що височить над селом,— імена 129 героїв громадянської і Великої Вітчизняної воєн. У період громадянської війни на Черкащині під керівництвом більшовиків були створені і діяли численні партизанські загони під керівництвом С. К. Федоренка, А. А. Гречухи, Ф. А. Тищенка та ін. У 1918 році в Звенигородському повіті спалахнуло велике збройне повстання робітників і селян проти німецьких окупантів. Під час Великої Вітчизняної війни на Черкащині діяли чотири підпільних райкоми партії, 24 партійні і три комсомольські підпільні організації, 39 підпільних патріотичних груп. Область дала Батьківщині понад 70 Героїв Радянського Союзу, з них троє удостоєні цього високого звання двічі.

Здавна славиться земля Черкащини видатними людьми. Тут народилися Богдан Хмельницький і Максим Кривоніс— керівники і герої народної визвольної війни 1648—1654 років. Черкащина дала світові Тараса Шевченка. Село Моринці, де він народився і провів своє гірке дитинство, для кожного з нас є безцінним і дорогим. На Черкащині народилися: письменники П. П. Гулак-Артемовський, І. С. Нечуй-Левицький і О. Є. Корнійчук, вчений-механік Г. Ф. Проску-ра, відомий революціонер і радянський діяч М. С. Урицький, двічі Герої Радянського Союзу І. Н. Степаненко і І. Д. Чер-няховський, двічі Герої Соціалістичної Праці Г. І. Байда, Г. Є. Буркацька і Ф. І. Дубковецький. Черкащина — батьківщина руху п'ятисотенниць, заспівувачами якого були Марія Демченко і Марина Гнатенко. Трудовий подвиг дівчат з берегів Дніпра став відомий усій країні.

У багатьох селах, містах і районах знаходяться визначні археологічні, історичні і архітектурні пам'ятки. Взяти, наприклад, Чигирин — стародавню столицю гетьманів України. Особливо важлива його політична роль у визвольній війні

українського народу в 1648—1654 роках. Тут і досі збереглися залишки фортеці — свідка боротьби українського народу проти польської шляхти, турків і татар. На Богдановій горі в пам'ять про героїв, загиблих у боях, споруджено пам'ятник.

У районі Мотронинського монастиря, поблизу Чигирина і Суботова, навесні 1768 року спалахнуло повстання гайдамаків. З усієї України сходилися сюди «святити ножі» повстанці. На чолі їх став запорізький козак Максим Залізняк. Гайдамакам скорилися Черкаси, Корсунь, Канів. Тікала перелякана шляхта.

На черзі було місто Умань. Уманська фортеця мала дві вежі і чотири бастіони з гарматами. Польські пани вважали її неприступною. Але населення Умані і козацький полк, що охороняв місто, співчували гайдамакам. Козацький сотник Іван Гонта перейшов на бік повсталих, і Умань було взято протягом однієї ночі.

Гайдамаки боролися за возз'єднання Правобережної України з Росією. Вони сподівалися на підтримку російських військ у своїй боротьбі проти польської шляхти. Але наляканий розмахом повстання царський уряд визнав за краще подати допомогу полякам. Царські офіцери по-зрадницькому схопили Залізняка, Ґонту та інших під час «переговорів» з ними поблизу Умані. Повстання було потоплено в крові.

Місто Умань відоме також археологічною білогрудів-ською культурою.

У 1902 році в Умані за участю М. М. Литвинова та П. Г. Смідовича створено підпільну друкарню, в якій передруковувалася ленінська «Искра». Всесвітню славу приніс місту знаменитий дендропарк «Софіївка». Він створений в кінці XVIII — на початку XIX століть у майже безлісій місцевості працею десятків тисяч кріпаків.

Повернемося до наших днів.

Протягом восьмої п'ятирічки, яка завершилася у 1970 році, обсяг виробництва промислової продукції в області збільшився в 1,5 раза, в тому числі машинобудування і металообробки — в 1,9, хімічної промисловості — в 2 рази, легкої промисловості — в 2,5 раза.

Черкащина — одна з передових областей республіки в галузі сільськогосподарського виробництва. П'ятирічний план

заготівель зерна тут виконано достроково на 103,7 процента, цукрових буряків — на 109, м'яса — на 126,9, молока — на 118,5, вовни — на 116,2 процента.

За роки восьмої п'ятирічки в області здійснено велику програму будівельних робіт. Введено в експлуатацію 5 великих промислових підприємств. Споруджено понад 3,1 мільйона квадратних метрів житла, десятки шкіл, дошкільних закладів, клубів і будинків культури.

ВІННИЦЬКАОБЛАСТЬ

Вінницька область — край мальовничої природи, широких колгоспних ланів. Землі її простягліїся з північного заходу на південний схід. Міста і села її потопають в зелених садах та дібровах. Тут протікають річки: Південний Буг з Собом, Удичем, Сниводою; Дністер, що омиває своїми водами південно-західну частину області і вбирає в себе води Вушанки, Русави, Кам'янки і багатьох інших невеликих річок. Південний Буг — головна водна магістраль області.

До Жовтневої революції кращими землями Вінниччини володіли польські магнати: Потоцькі, Браницькі, Грохоль-ські, Ярошинські та інші. 13 поміщикам належало стільки землі, скільки мали її 38 тисяч селян.

Область утворено в лютому 1932 року. Обласний центр— Вінниця. Це старовинне українське місто, з яким зв'язані важливі історичні події. Заснування Вінниці припадає на середину XIV століття. Розташована вона на мальовничому березі Південного Бугу, де в нього впадають притоки Він-ничка і Вишня.

Вінниччина — стародавня земля Київської Русі. Вінниця була центром Поділля. Хто тільки не намагався поне-

волити його. Сюди йшли війнами литовські феодали, польська шляхта, кримські хани і турецькі султани. Свята земля і місце, де з іноземними гнобителями трудового народу боролись наші прадіди, діди і батьки.

Після Люблінської унії 1569 року і утворення Речі Посполитої Вінницю загарбала польська шляхта.

Під час визвольної війни 1648—1654 років у Вінниці стояв козацький полк, очолюваний талановитим сподвижником Богдана Хмельницького Іваном Богуном. На початку 1651 року, віроломно порушивши перемир'я, польські загони несподівано вдерлися на Брацлавщину. Брацлавський полковник Данило Нечай мужньо чинив опір полякам у містечку Красному і загинув у бою. Наприкінці лютого польське військо почало штурм Вінниці. Богун інсценував відступ і перейшов з військом через Буг. А потім кмітливим військовим маневром значну частину польського війська потопив під кригою Бугу, а решту докінчив в Якушинецькому лісі поблизу Вінниці.

На Вінниччині під Батогом у 1652 році відбулась знаменита битва між селянсько-козацькими військами Богдана Хмельницького і військами польської шляхти, які очолював кат українського народу Калиновський. У цій битві вщент було розгромлено велику армію польських загарбників. На той час Батозька битва за своїм значенням і військовою майстерністю прирівнювалась до битви під Каннами (216 рік до н. ери), в якій відомий карфагенський полководець Ганнібал розгромив війська римлян.

Недалеко від села Буша Ямпільського району починається Гайдамацький Яр. В яру є печера, яка також називається Гайдамацькою. Тут знаходили притулок повстан-ці-гайдамаки. В селі Сербах (нині Гонтівка) поховано їх мужнього ватажка Івана Ґонту, жорстоко закатованого польськими поневолювачами.

Син цієї землі Устим Кармалюк — легендарний борець проти кріпацтва. Народився він у селі Головчинцях (нині Кармалюкове). Із своїми загонами Кармалюк вчинив понад тисячу нападів на поміщиків. Ім'я Кармалюка навіки уславлене в численних піснях і переказах народних.

Один з центрів «Південного товариства» декабристів був у місті Тульчині. Залізничники Жмеринки брали активну участь у жовтневому загальному політичному

страйку 1905 року. У жовтні 1917 року під керівництвом більшовиків у Вінниці спалахнуло повстання проти буржуазного Тимчасового уряду, а в січні 1918 року — проти Центральної ради, коли й була проголошена Радянська влада на всьому Поділлі. В цей час у місцевій партійній організації працювали такі діячі партії, як Євгенія Бош, Григорій Чудновський, Андрій Іванов, Микола Тарногородський.

Під Вінницею в березні 1919 року війська під командуванням Боженка і Щорса розгромили банди Петлюри.

Завоювання Великого Жовтня вінничани відважно захищали в роки Великої Вітчизняної війни. Звання Героя Радянського Союзу удостоєно 135 вінничан. Неприступним партизанським краєм був Чорний ліс. Нині в цьому лісі під Калинівкою створено своєрідний музей — партизанський табір. Усьому світу відоме ім'я Василя Порика — Героя Радянського Союзу. Син українського народу став національним героєм Франції, активним учасником Руху Опору. У Франції він і похований. Від українського народу там споруджено йому пам'ятник.

Вінницька область — одна з провідних областей не лише на Україні, айв Радянському Союзі по вирощуванню цукрових буряків і по виробництву цукру. Вона дає близько 18 процентів цукру, який виробляється в республіці. Тут діє 38 цукрових заводів. Вінницька область по праву називається цукровим Донбасом. На широких ланах не тільки ростуть цукрові буряки, а й родить добірна пшениця, успішно розвивається садівництво та ягідництво. Взірцем культури землеробства є Бершадський район, де пшениці збирають по 35—45 центнерів з гектара.

Далеко за межами України широко відомий ордена Леніна колгосп імені XXII з'їзду КПРС (село Шляхова). Довгий час це господарство очолював Герой Соціалістичної Праці кандидат сільськогосподарських наук В. М. Кавун (нині голова Вінницького облвиконкому). За великі досягнення колгосп нагороджено орденом Леніна. Багате це господарство, висока в ньому землеробська культура.

До революції в селі Шляховій був всього один учитель, який навчав ЗО дітей. Нині в ньому 50 учителів навчають більш як тисячу учнів. У селі кожний другий колгоспник має середню освіту. До послуг членів артілі — Палац культури, чотири клуби, кінотеатр, дитячий комбінат, лікарня,

лазня, комбінат побутового обслуговування, стадіон, три їдальні. Саме цей колгосп з Вінниччини представляв багатство, культуру землеробства нашої країни на Всесвітній виставці в Монреалі.

Вінниччина — не лише сільськогосподарський край, а й область розвинутої індустрії. Промисловість дає валової і товарної продукції більше, ніж сільське господарство. На заводах області варять цукор, виробляють олію, консерви. Швидко розвивається харчова промисловість, питома вага якої в загальному обсязі промислової продукції дорівнює майже 63 процентам. Зростання енергетичної бази, газової промисловості дало змогу Подільському краю швидко розвинути машинобудівну, хімічну та приладобудівну промисловість. Вінницький хімічний комбінат імені Свердлова виробляє високоякісні гранульовані складні суперфосфатні добрива. Агрегатний завод імені Горького випускає запасні частини і вузли до тракторів і комбайнів, Калинівський машинобудівний завод — устаткування для цукрозаводів. Нові, сучасні підприємства побудовані тут кілька років тому, зокрема електротехнічний та шарикопідшипниковий заводи.

Розвиваються і галузі легкої промисловості. Є тут взуттєва, швейна та паперова фабрики. Значно розширюється будівельна промисловість, видобуток граніту та каоліну.

Великою популярністю в усій країні користується бальнеологічний курорт Хмільник. Тут уже діє вісім санаторіїв, які одночасно можуть прийняти на лікування до трьох тисяч чоловік. Другий Цхалтубо — так кажуть тепер про Хмільник.

Вінниччина здавна славиться високохудожнім народним мистецтвом. Воно й тепер розвивається, вдосконалюється і має навіть промислове значення. Тут виготовляють красиві гончарні вироби, розвинуто вишивання, ткацтво та виробництво килимів.

На території Вінницької області збереглися археологічні пам'ятки часів древніх скіфів, залишки замків, укріплень та монастирів XVI—XVII століть. Багата земля вінницька героями і талантами. На цій землі народився легендарний герой оборони Севастополя матрос Петро Кішка, в селі Ометинцях йому встановлено пам'ятник. У Немирові народився великий російський поет, оспівувач долі селянської М. О. Некрасов. Вінниччина — батьківщина відомих

українських композиторів П. І. Ніщинського і М. Д. Леон-товича, письменника М. М. Коцюбинського, поета С. В. Ру-данського, вченого-мікробіолога Д. К. Заболотного. Тут жили — декабрист П. І. Пестель, полководець О. В. Суворов, конструктор першого в Росії літака О. Ф. Можайський, великий російський хірург М. І. Пирогов. Недалеко від Вінниці, в селі Пирогове, в колишній його садибі, створено музей. У спеціальному склепі вже 88 років зберігається набальзамоване тіло Пирогова.

У Вінниці похований соратник В. І. Леніна по Петербурзькому «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» Петро Запорожець.

Молоді вінничани примножують славу своїх дідів і батьків. Оновлюються міста і села, швидко зростає культура, будуються машини, вирощується хліб, виробляється цукор. Своєю невтомною працею люди прикрашають землю радянську.

ХМЕЛЬНИЦЬКА ОБЛАСТЬ

Хмельниччина… Щедрий, багатий край. Родючі її землі, мальовничі річки і гаї. Утворена область у вересні 1937 року. На заході її протікає притока Дністра річка Збруч, а на півдні — сам Дністер. Крім Збручу, Дністер вбирає води річок, які течуть з півночі на південь,— Ушиці, Смотрича, Жванчика, Калюса, Студениці, Тернави, а Горинь та Случ простують до Прип'яті. На березі річки Смотрич стоїть стародавнє дуже гарне місто Кам'янець-Подільський. Воно було відоме ще в XI столітті. Його не раз руйнували турки і татари. Війська Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Івана Богуна під стінами міста громили польську шляхту.

У башті стародавньої фортеці був ув'язнений талановитий ватажок селянського руху Устим Кармалюк. Ця башта має назву в народі «Кармалюкової».

Із заходу на схід Хмельницьку область перетинає Південний Буг, що бере свій початок на Волино-Подільській височині. Як зазначалось раніше, Південний Буг тече через Вінницьку, частково через Кіровоградську і всю Микола-

ївську області. Впадаючи в Чорне море, Південний Буг утворює відомий Бузький лиман.

На березі Південного Бугу стоїть обласний центр —■ Хмельницький. Це колишній Проскурів, що існує з XV століття (тоді звався Плоскирів). На честь 300-річчя возз'єднання України з Росією йому присвоєно ім'я гетьмана Богдана Хмельницького.

Дореволюційний Проскурів — місто, в якому не було ні водопроводу, ні каналізації. Діяли одна лікарня на 15 ліжок, дев'ять трактирів та 45 пивних лавок і винниць. Вузькі, криві вулиці потопали в непролазній багнюці.

У Проскурові відбував військову службу російський письменник О. І. Купрін. Побут цього провінціального містечка яскраво відображений ним у повісті «Поєдинок». Колись через Проскурів їхав цар Олександр II, карета загрузла в болоті, витягати її довелося волами. І от на відзнаку цієї «події» головну вулицю міста назвали Олександрів-ською.

А погляньте тепер на цю гарну вулицю, яка носить ім'я 25 Жовтня. Добротні, гарні багатоповерхові будинки, ши рока стрічка заасфальтованої магістралі, багато зелені, квітів.

Береги Південного Бугу одяглися в граніт. На місці непролазних боліт з'явилося велике водоймище — улюблене місце відпочинку жителів міста.

З ненависним іменем царя пов'язані темрява, злидні і безправ'я людини — творця всіх багатств. З іменем Великого Жовтня зв'язане її духовне зростання. Хмельниччина —■ це частина дореволюційної Подільської губернії. Не те тепер Поділля, не ті тепер подоляни! З відсталої колись окраїни Поділля перетворилося в щасливий, багатий, квітучий край.

До революції колишня Проскурівщина була аграрним районом. Діяли лише дрібні кустарні підприємства. За роки Радянської влади в містах області виросло багато нових чудових заводських і фабричних корпусів з передовою технікою і сучасним устаткуванням. В області нині працюють сотні підприємств, серед яких чимало великих, де трудяться по чотири-п'ять тисяч чоловік. Завод трансформаторних підстанцій у Хмельницькому — один з найпотужніших заводів республіки цього профілю. З'явилися нові галузі

промисловості: електротехнічна, машинобудівна і приладобудівна, закінчується будівництво одного з найпотужніших у країні Кам'янець-Подільського цементного заводу. Хмельницький завод ковальсько-пресового устаткування імені Куйбипіева вперше в країні освоїв і випускає термопласт-автомати. Його продукція іде в 25 країн світу. До революції у ремонтних майстернях, на базі яких було створено цей завод, вироблялися втулки для коліс возів та чавунні дверцята до печей. Тепер продукція заводу завойовує дипломи на міжнародних виставках.

В області працює 14 цукрових заводів і цукрокомбінатів, 10 маслоробних заводів, розвинута плодоконсервна, легка і харчова промисловість. Невпізнанно зросла, розширилась і змінилась їх технічна озброєність. Є тут багато підприємств лісної, деревообробної і меблевої промисловості.

Для поліграфічної промисловості виробляє папір високої якості Понінківський целюлозно-паперовий комбінат. Розвинута на Хмельниччині фарфоро-фаянсова і скляна промисловість. Широко відомий своїми виробами завод «Буд-фаянс», завод фарфорових художньо-керамічних виробів в Попонному.

Докорінно змінився і характер сільського господарства. До революції на Поділлі поміщики, що становили один процент усього населення, монастирі і куркулі мали в своїх руках майже 70 процентів землі. Тяжка, безпросвітна була доля селянина-подолянина. Голод, зубожіння, безкультур'я — постійні супутники бідняків.

Новим, заможним, щасливим життям живуть тепер, як і всі радянські люди, селяни Поділля. Вони стали господарями землі і своєї долі. Колгоспи і радгоспи мають тисячі тракторів, комбайнів і сільськогосподарських машин.

Люди — невтомні трударі фабрик, заводів, ланів — це найцінніший скарб. їх мужністю і самовідданою працею завойовано все, що має нині Поділля. В Москві в музеї Революції є портрет колгоспниці-подолянки з сином. Це Христина Байдич, колишня наймичка поміщика з села Кузьмин. Художник намалював цей портрет в 1936 році, коли Байдич, одна з перших п'ятисотенниць, одержувала в Москві орден Леніна за високий врожай цукрових буряків. Сьогодні Христина Байдич на заслуженому відпочинку, пенсіонерка. Вона вчить молодь шанувати землю, одержу-

вати високі врожаї. А що ж з хлопчиком Сашком, якого ніжно обіймають на портреті натруджені материнські руки? Він — пілот. Але Сашко не відірвався від рідної землі своїх батьків: він пілот сільськогосподарської авіації.

Область відзначається високою культурою землеробства і рівнем освоєння сільськогосподарських угідь, великими врожаями озимої пшениці, цукрових буряків. Розвивається тут і м'ясо-молочне тваринництво. Діє понад 50 господарств по відгодівлі худоби і свиней. Усе це дало можливість значно піднести економіку господарств й добробут колгоспників.

Зримо міняється обличчя села: нова забудова, заасфальтовані вулиці, тротуари, водопровід, будинки культури, бібліотеки, школи, магазини, споруди культурно-побутового призначення. Ось відомий колгосп «Україна» (село Лісоводи). Багато років підряд тут збирають урожай зернових по 36—40 центнерів з гектара. В господарстві трудиться 100 орденоносців на чолі з головою Героєм Соціалістичної Праці Г. І. Ткачуком. А колгосп імені Леніна, що його довгі роки очолював двічі Герой Соціалістичної Праці, ветеран колгоспного руху Д. В. Бойко! Понад 300 колгоспників артілі нагороджені орденами і медалями. Висока культура землеробства, сталі і високі врожаї, перебудоване село, яке не відрізняється культурою, побутом від міста,— ось характерні риси багатьох теперішніх сіл Поділля.

Тепер в області понад 1600 шкіл, в яких навчається 300 тисяч дітей; 17 технікумів і 3 інститути. Колись самі царські чиновники визнавали, що в губернії нема жодної народної бібліотеки. Нині в області налічується більш як сто міських, районних палаців культури та кінотеатрів, понад 1400 клубів, понад тисячу бібліотек, книжковий фонд яких становить 10 мільйонів томів. Є театри, чимало музеїв, квітне народна художня самодіяльність.

На Поділлі колись лікарні можна було перелічити на пальцях, а тепер медичних працівників, лікарів і середнього медичного персоналу тут працює понад 9 тисяч чоловік.

В області є чимало стародавніх міст. Одне з них — Ізя-слав, яке засноване ще у X ст. Розташоване воно на березі річки Горинь. Тут у 1924 році Микола Островський працював секретарем райкому комсомолу. Життя мужнього комсомольського ватажка, згодом видатного радянського письменника,

автора відомих усьому світові романів «Як гартувалася сталь» та «Народжені бурею», якнайтісніше зв'язане з Шепетівкою. Тут він створив і першу комсомольську організацію. А тепер комсомольці України спорудили Миколі Ост-ровському пам'ятник у Шепетівці. У постамент вони замурували клятву — звернення до корчагінців 2000-го року.

На правому березі річки Горинь розташоване оточене лісами місто Славута. Це одне з найбільших міст області. Тут знаходяться промислові підприємства — ливарно-механічний і склоробний заводи, суконна та паперова фабрики. В період Великої Вітчизняної війни в славутських лісах діяли партизанські загони. В центрі міста височить пам'ятник одному з керівників місцевого підпілля, Герою Радянського Союзу Ф. М. Михайлову. В районній лікарні, де він був головним лікарем, переховувалися радянські воїни, що втекли з полону. Згодом Михайлов переправляв їх у створений ним партизанський загін.

Трудящі Хмельницької області свято бережуть пам'ять про своїх славетних земляків. Звідси родом революціонери і партійні діячі В. Володарський, Д. 3. Мануїльський, В. П. Затонський, вчені Б. І. Збарський, Ф. Г. Яновський, композитори М. А. Завадський і В. І. Заремба, живописець М. Г. Бурачек.

В устах людей Поділля нашого часу гордо звучить слово «завоювали». Про свої завоювання яскраво розповідають старі комуністи, учасники громадянської війни. Відстояли, завоювали! Справді неперевершені героїзм і воля наших людей!

На Поділлі є село Зіньки. Розташоване воно над тихою річкою Віліею. Це зовсім недалеко від села Вілія, де народився Микола Островський. Тут живе Герой Радянського Союзу Володимир Петрович Майборський, який повторив подвиг Олександра Матросова, але чудом залишився живим.

У селі Пилява живе колгоспник Шутяк. Майже 38 років тому він написав таку заяву до колгоспу: «Прошу правління розглянути мою заяву, прийняти мене знову в артіль. Я вибачаюсь, що я вас морочу.., тепер я роздивився, що мені буде краще в артілі». Були сумніви і в Шутяка і в багатьох селян, але всі зрозуміли, що колгосп — єдиний шлях процвітання і добробуту селянства. Ще до війни колгосп наго-

роджено орденом Леніна. Тут тепер 11 Героїв Соціалістичної Праці.

Осінь 1923 року. Робітничі збори Дунаєвецької суконної фабрики. Вся країна з тривогою стежить за повідомленнями із Москви. Тяжко хворий В. І. Ленін. Дунаєвецькі текстильники постановили: «Нагородити товариша Леніна відрізом сукна 4 аршини. Просимо Ілліча пошити собі із дунаєвецько-го сукна костюм, негайно поправитися від своєї недуги і прийнятися за керівництво революцією, що насувається в усьому світі».

З того часу минуло майже 47 років. Дунаевецька текстильна фабрика носить ім'я В. І. Леніна і є одним з найбільших підприємств республіки. Понад 3,5 мільйона метрів сукна за рік випускає фабрика.

Славні революційні традиції Хмельниччини. На початку XX століття соціал-демократи Кам'янця-Подільського і Проскурова транспортували в центр Росії ленінську «Искру». Під час революції 1905—1907 років на Поділлі відбувалися масові виступи робітників і селян. У боротьбі за перемогу Радянської влади Поділля відіграло велику роль.

Оновлення землі Поділля приніс Великий Жовтень, героїчні і трудові роки Радянської влади. А попереду новий небачений розквіт цього чудового краю.

* * *

З Поділля шлях іде на землі західних областей України. Перш ніж розповісти про їх сьогоднішній день, нагадаємо трохи історію.

Територія сучасних Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Ровенської, Тернопільської, Чернівецької областей — споконвічні українські землі. Тільки зла історична доля у свій час розпоряджалася так, що вони ставали здобиччю іноземних загарбників.

Як археологічні, так і письмові джерела свідчать про заселення з давніх-давен цих земель східнослов'янськими племенами: дулібами, білими (східнослов'янськими) хорватами, уличами, тиверцями. Ще до виникнення в IX столітті Київської древньоруської держави ці племена не один раз об'єднувалися. Серед цих об'єднань найбільшим був східносло-

в'янський дулібський племінний союз (території Прикарпаття і Волині). З утворенням Київської держави західноукраїнські землі розвиваються як її невід'ємна частина.

У 1018 році польський князь Болеслав Хоробрий загарбав частину земель Західного Побужжя (землі басейну річок Сан і Західний Буг). Проте у 1030—1031 роках Ярослав Мудрий частково і Мстислав Володимирович повністю повернули їх Київській Русі.

Слов'ян, які жили на Закарпатті, з кінця IX століття почали підкоряти угри. Основною причиною цього було політичне ослаблення Київської Русі, викликане князівськими міжусобицями.

Князівства, які склались на Прикарпатті у другій половині XI і XII століть, об'єднуються в Галицьке князівство. Наприкінці XII століття Галицьке князівство об'єдналося з Волинським і стало одним з найбільших в Південно-За-хідній Русі.

Галицько-Волинське князівство відіграло важливу роль у героїчній боротьбі Русі проти татаро-монгольських поневолювачів. Його боротьба разом з іншими князівствами Русі проти жорстокої і кривавої татаро-монгольської орди, яка вогнем і мечем нищила господарство і культуру слов'янських народів, врятувала Центральну та Західну Європу від руїн і винищення. Перший раз у 1254 році князь Данило Галицький розбив татарські війська і визволив від них чималу територію. При другій їх навалі 1259 року він змушений був підкоритися Золотій Орді, але з меншою залежністю, ніж князі інших руських земель. У повісті «Захар Беркут» великий Іван Франко опоетизував героїчну боротьбу наших предків проти татаро-монгольської навали на руські землі.

Галицько-Волинське князівство стало своєрідним щитом проти нападів татаро-монгольських орд, зокрема для Угорщини, Польщі і Литви. За цим щитом вони зміцніли і були значно сильнішими, ніж їх східні сусіди, землі яких по-розбійницькому спустошували татаро-монголи.

Скориставшись цим, панівні класи Польщі, Литви, Угорщини у першій половині XIV століття захоплюють західноукраїнські землі. В середині XIV століття Холмщина і Галичина були загарбані польськими феодалами. На Закарпатті місцеві феодали злилися з угорськими дворянами і дена-

ціоналізувались. Більша частина Волині залишилась у руках литовських князів. Скориставшись ослабленням Золотої Орди, литовські князі в XIV столітті підкорили собі також Поділля, Київщину, Переяславщину. Територія між Дністром і Прутом, у їх середній течії (сучасна Буковина), в цей час опинилась у складі Молдавського князівства.

Протягом віків трудящі маси західноукраїнських земель боролись проти соціального гніту, національних утисків, за те, щоб бути разом з усім українським народом. Історія цих земель України багата і визначними подіями, і славетними діячами, гострою класовою боротьбою і нестихаючими боями проти іноземних поневолювачів. Ще наприкінці XV століття на західноукраїнських землях відбулося велике селянське повстання, яке очолив народний герой Муха. Воно охопило Північну Буковину і значну частину Галичини. В XVI столітті на цих землях почався рух опришків, що тривав ще і в першій половині XIX століття проти польських, українських, угорських, румунських і молдавських феодалів. Селяни Галичини, Волині, Буковини і Закарпаття брали активну участь у визвольній війні українського народу, що її очолював Богдан Хмельницький.

Незважаючи на великі перемоги національно-визвольної війни 1648—1654 років, значна частина українських земель залишалась під іноземним гнітом.

У ході класової і національно-визвольної боротьби трудящих Галичини, Буковини і Закарпаття піднялись і виросли люди прогресивної думки, творці великої культури і літератури: Маркіян Шашкевич і Осип Федькович, Ольга Кобилянська і Лесь Мартович, Василь Стефаник і Михайло Пав-лик, велетень думки Іван Франко.

Слід зазначити, що перебування західноукраїнських земель у складі габсбурзької монархії збігалося із становленням та розвитком капіталізму, його переростанням в імперіалізм з притаманними йому суперечностями. На західноукраїнських землях посилюється класова боротьба, на історичну арену виходить робітничий клас, зростають зв'язки з Росією, а також з Наддніпрянською Україною, яка входила до складу Росії. Це мало величезне значення для розгортання революційного та національно-визвольного руху.

В результаті трьох поділів Польщі між Австрією, Пруссією та Росією (1772, 1793, 1795 роки) Річ Посполита пере-

стала існувати як самостійна держава. Основна частина Правобережної України була возз'єднана з Лівобережною, Галичину в 1772 році загарбала Австрія. В 1774 році вона захопила також Буковину. Отже, Галичина, Буковина і Закарпаття до 1918 року перебували під владою австро-угорської монархії.

З розпадом клаптевої Австро-Угорщини восени 1918 року по-різному склалася доля західноукраїнських земель. У квітні—вересні 1919 року Закарпаття було загарбане буржуазною Чехословаччиною, а з березня 1939 року хор-тістською Угорщиною. В листопаді 1918 року Буковину так само як і Бессарабію, а з нею Хотинщину та Ізмаїльщину, окупувала боярська Румунія. При підтримці імперіалістів Антанти в 1919 році українську частину Галичини, Волинь загарбала буржуазно—поміщицька Польща.

Реальні перспективи для здійснення віковічних мрій і прагнень трудящих західноукраїнських земель визволитися з-під соціального та чужоземного гніту і возз'єднатися в єдиній суверенній Українській державі відкрила Велика Жовтнева соціалістична революція, здійснена під керівництвом більшовицької партії — партії великого Леніна. Під впливом Жовтня революційний рух трудящих на цих землях значно посилився. У перших рядах борців йшов пролетаріат. Уже в перші дні перемоги соціалістичної революції в Росії, на Закарпатті, Буковині, в Галичині на численних зборах і мітингах трудящі висловлювали свою солідарність з Країною Рад, ставали на захист Радянської влади, висту­пали за возз'єднання з Радянською Україною. У 1919 році виникає Компартія Західної України, яка очолює пролетарський рух і визвольну боротьбу трудящих Західної України.

Складною і трагічною була доля трудящих західноукраїнських земель. їх історія героїчна і славна. Багатовікове національне гноблення, прагнення загарбників позбавити трудящих західноукраїнських областей їх мови, звичаїв, літератури, мистецтва так і не досягло мети. Українці у жорстокій боротьбі зберегли свою національну гідність, мову, звичаї, висунули з свого середовища визначних борців за справу робітників і селян, за возз'єднання з Радянською Україною. Історія трудящих західних областей України позначена у віках незламною непокорою поневолювачам і ге-

роїчною боротьбою проти них, за волю і незалежність, за те, щоб з'єднатися із своїм народом в єдиній вільній Радянській державі.

Жаданий, віками вимріяний великий акт возз'єднання західних земель з своєю матір'ю Україною відбувся в 1939 році, коли возз'єдналися з Радянською Україною західноукраїнські землі, що перед цим перебували під тяжким гнітом буржуазно-поміщицької Польщі. Влітку 1940 року з матір'ю-Вітчизною возз'єдналася Буковина і Бессарабія. В результаті перемоги Радянської Армії над чорними силами фашизму в 1945 році було возз'єднано з Україною і Закарпаття. Тільки при Радянській владі здійснилися споконвічні мрії українського народу про возз'єднання всіх його земель. Тому і вдячність трудящих возз'єднаної України керівній силі нашого суспільства — славній КПРС — глибока і щиросерд­на, нетлінна у віках.

Перша на нашому шляху область Західної України — Тернопільська.

ТЕРНОПІЛЬСЬКА ОБЛАСТЬ

Куточок землі рідної, край чудових річок, таких, як Іква, Горинь та Дністер з притоками Золота Липа, Сірет, Збруч, Коропець, край запашних лук, великих ланів пшениці, плантацій цукрових буряків, кукурудзи, гречки, картоплі, край прекрасних, працьовитих трударів.

Територія сучасної Тернопільської області ще в X столітті входила до складу Київської Русі, а потім — до складу Галицько-Волинського князівства. Селянсько-козацьке військо Богдана Хмельницького на цій землі вело запеклі бої проти польсько-шляхетських військ. Під Зборовом король Ян II Казімір змушений був просити у Богдана миру. Тут і досі зберігся високий дуб, з якого, за переказами, Богдан Хмельницький оглядав ворожий польський табір. У районі Збаража — Зборова загинув полковник Морозенко, тяжко поранений був Іван Богун. А майже через 300 років тут стояла ковпаківська партизанська армія, розміщався штаб партизанів.

Наприкінці XIX — на початку XX століть на Тернопільщині діяли марксистські гуртки, в яких особливо велику

роботу проводили російські політичні емігранти. Через Тернопільщину до Збруча пролягали траси ленінської «Искры», яку доставляли в Росію з-за закордону. Зміцнювалась віра народу у прийдешню волю, розгорялась народна боротьба проти австро-угорських баронів, проти бундючної польської шляхти.

Ця боротьба спалахнула новим полум'ям після Великого Жовтня. Під знамена Першої Кінної в ряди воїнів з'єднань Боженка, Примакова, Якіра ставали робітники і партизани Надзбруччя. У липні 1920 року Червона Армія вступила в Тернопіль. Тоді ж тут було створено Галицький революційний комітет, а у серпні — ЦК Компартії Галичини. Галревком на чолі з В. П. Затонським видає декрет про вста­новлення Радянської влади в Східній Галичині, скасування всіх законів буржуазно-поміщицької Австро-Угорщини та шляхетської Польщі. Підприємства, земля, ліси, пасовища проголошуються народною власністю. Частину земель було передано селянам, для робітників встановлено восьмигодинний робочий день і їх контроль над виробництвом. Два місяці над Тернополем майорів червоний прапор свободи. Ці дні були прологом до майбутнього возз'єднання. Але сподівання народу здійснилися лише восени 1939 року. До того під керівництвом КПЗУ в 1924, 1927, 1935 і 1937 роках на Тернопільщині відбувалися страйки, демонстрації, селянські заворушення.

Незабутній вересень 1939 року. «Волимо з'єднатися з нашими єдинокровними братами і синами вільної Радянської України, волимо стати під непереможним прапором Жовтня»,— так була висловлена одностайна і непохитна воля трудящих Тернопільщини. Після возз'єднання західноукра­їнських земель в єдиній Українській Радянській державі 4 грудня 1939 року утворено Тернопільську область.

Тяжко навіть згадувати чорні дні колишнього Надзбруччя. В піснях і думах народних відображалось поле, полите сльозами, усіяне кістками, терном поросле. Поле копитами збито, горе сльозами полито. Поміщикам, осадникам-колоні-стам, куркулям і церкві належало три чверті всіх земель Тернопільщини. 44 тисячі зовсім безземельних селянських сімей постійно перебувало на грані голоду.

Польський уряд стримував розвиток промисловості цього краю. Два десятки кустарних майстерень, на яких працюва-

ло кілька сот чоловік,— ось і вся місцева промисловість. На західноукраїнських землях панував жорстокий національний гніт.

Та народ, борючись, твердо вірив у правду і волю, знав, що прийде жаданий час.

За роки Радянської влади Тернопільщина стає індустріальним краєм, краєм високорозвинутого соціалістичного землеробства. В області є понад 300 підприємств — металообробні, машинобудівні, деревообробні, газової, легкої, харчової промисловості, будівельної індустрії.

На околиці Тернополя розкинувся один з найбільших у країні бавовнопрядильний комбінат. Вже введено в дію другу чергу цього підприємства. Щорічно комбінат випускатиме 20 тисяч тонн прядива і понад 100 мільйонів метрів різних тканин.

Відбулися значні соціально-економічні перетворення на селі. Майже 400 тисяч гектарів землі відібрано у поміщиків, осадників і передано справжнім господарям — трударям-кол-госпникам. Колгоспний лад докорінно змінив життя селянина. Швидко підвищується продуктивність праці, на полях області працює понад 18 тисяч тракторів, близько 4 тисяч комбайнів, майже 8 тисяч автомашин.

Трудівники сільського господарства Тернопільщини по праву займають перше місце в республіці по культурі землеробства, економному веденню господарства, вирощуванню високих врожаїв цукрових буряків, зернових культур та виробництву продуктів тваринництва. Хто не знає двічі Героя Соціалістичної Праці Є. Долинюк, Героїв Соціалістичної Праці М. Гошуляк, А. Єременко, К. Колцун, М. Гутей та інших!

Міста і села Тернопільщини прикрасилися чудовими приміщеннями нових шкіл, де діти вперше за всю історію цього краю вчаться своєю рідною мовою. До 1939 року на території Тернопільської області було лише 12 державних середніх шкіл переважно з польською мовою навчання, а нині в області є близько 1100 загальноосвітніх шкіл, працюють медичний і педагогічний інститути, діють філіали Львів­ського політехнічного, Київського інституту народного господарства.

Майже сім тисяч медичних працівників дбають про здоров'я трудящих Тернопільщини. А до 1939 року на терито-

рії області налічувалося лише 11 приватних лікарень, де працювало 70 лікарів. Не дивно, що постійним супутником галицького трударя були хвороби й епідемії.

Напівголодне, темне, злиденне життя галицького люду примушувало його шукати щастя за океаном — в Америці, Аргентіні, Канаді, Бразілії. І скрізь галичан чекала гірка доля. Немало їх поверталося в свій рідний край, та поверталися вони такими ж, як і поїхали за океан. Тільки Радянська влада дала селянину заможне, щасливе життя. Пишуть, приїздять земляки з далеких заокеанських країв до своїх знайомих і родичів, і всі вони кажуть: «З усього видно, що Радянська влада дуже турбується про своїх людей; хотілося б ще хоч раз перед смертю поглянути на свій рідний край, який ми покинули з нужди і горя».

По області почнемо свою подорож з півночі від Кременецьких гір або, як їх називають, Волинських Альп. Тут на правобережжі річки Ікви стоїть Кременець — одне з найстаріших міст Київської Русі. Перша літописна згадка про Кременець відноситься до 1226 року. Над містом велично підноситься Замкова гора, на якій є залишки колишнього неприступного Кременецького замку.

За роки Радянської влади Кременець став значним культурним і промисловим містом. Тут є медичне училище, лісотехнічний і сільськогосподарський технікуми, музична школа, працює один з найбільших на Україні цукровий завод, тютюново-ферментаційний, маслоробний і пивоварний заводи, ватна фабрика, розвивається виробництво будівельних матеріалів, споруджується ряд нових сучасних підприємств. У місті є чудовий краєзнавчий музей, експонати якого свідчать про цікаву історію краю. Не всім, мабуть, відомо, що на основі переведеного в Київ у 1834 році Кременецького ліцею, який заслужив славу «Волинських Афін», був відкритий Київський університет. У Кременці деякий час перебував Т. Г. Шевченко. Тоді ж він виконав ескізи і малюнки Почаївської лаври, спорудженої ще в 1597 році.

Ідемо шляхом з чудовими краєвидами — з Кременця до Тернополя. З дороги видно розташований вдалині Почаїв. Тепер він швидко росте, прикрашається новими будинками. Під Почаєвом зберігся старовинний буковий ліс-заповідник.

Як пам'ятка XVIIстоліття, охороняється законом і розкішна липова алея, що йде від Бережан до села Рахів.

Тернопіль — одне з стародавніх міст України. Розташований він на річці Сірет. Але міста, як і люди, і схожі, і не схожі одні на одних. Різні в них долі, не однаковий вік. На початку XVI століття на місці нинішнього Тернополя був пустир, зарослий терном. Звідси, мабуть, і пішла назва міста. На березі річки Сірет ще в 1540 році було закладено замок з фортифікаційними спорудами і оборонними баштами. Тут і будувалося місто. Його багато разів руйнували турки і кримські татари. Порівняно швидко Тернопіль почав зростати наприкінці XIX століття. Промисловості тоді не було ніякої, якщо не брати до уваги малих кустарних підприємств. Не багато змін принесло сюди і польське панування після першої світової війни.

Нове життя почалося в Тернополі з вересня 1939 року. Проте воно тривало недовго. Німецькі фашисти сплюндрували і пограбували місто. Коли в ході тернопільської наступальної операції воїни Першого Українського фронту визволили Тернопіль, він був вщент зруйнований оскаженілим ворогом.

Радянський Тернопіль — це зовсім нове місто з чудовими широкими проспектами, вулицями. Окраса міста — штучне озеро, яке займає площу понад 400 гектарів. Біля нього розкинувся парк культури і відпочинку.

Краєзнавчий музей—гордість Тернопільщини. Тут є чудова діорама, яка воскрешає суворі дні боїв за місто і героїзм воїнів, подвиг трудящих у його відбудові. Хоч і відходять у минуле суворі роки Вітчизняної війни, та ніщо не забуте і ніхто не забутий. У цьому, піднятому із згарищ, місті глибоко шанують пам'ять полеглих героїв.

Прекрасна ранкова зоря над Тернополем — містом бойової і трудової слави. Хоч як не хочеться залишати його, але все ж вирушимо на південь.

Кілометрів за 25—ЗО від Тернополя на річці Гнізні розташоване місто Теребовля. У літопису про це місто згадується ужев 1097 році. У xiv столітті тут був споруджений замок. Про нього говорили, що він «тільки самому Кременцю може вклонитися». Але цей бастіон польської шляхти вклонився народним повстанцям під проводом Северина

Наливайка. Нинішня Теребовля — центр сільськогосподарського і промислового району.

Поїдемо в Чортків. У цьому місті, що в долині Сірету, зразу після війни деякий час перебували обласні організації, які неможливо було розмістити в зруйнованому Тернополі. Багатоповерхові будинки, магазини, культурно-побутові заклади, заасфальтовані вулиці, сквери, зелені насадження — таке місто Чортків. У ньому працюють м'ясокомбінат, кондитерська фабрика, лікеро-горілчаний, авторемонтний, цегельний заводи, завод господарського литва, швейна фабрика. Нині тут робітників і службовців у 36 разів більше, ніж їх було за часів панської Польщі.

Далі дорога веде у Заліщики. Якщо ви збираєтеся провести на Поділлі свою відпустку, вам порадять поїхати саме туди. Ця курортна місцевість, що знаходиться у глибокій долині Дністра, відзначається м'яким чудовим кліматом. Прекрасні пляжі і парк над річкою приваблюють сюди багато відпочиваючих і туристів.

ЧЕРНІВЕЦЬКА ОБЛАСТЬ

Із райцентру Заліщиків переїжджаємо межі Тернопільщини і потрапляємо у сусідню Чернівецьку область. Ось ми і на Буковині. По шляху на Чернівці проїжджаємо Кіцман-ський район — один з найкращих не тільки у Чернівецькій області, а й у республіці. Упорядковані села, чепурні будинки колгоспників, висока культура землеробства і продуктивність праці — ось характерні риси сьогодення цього району, його людей.

Молодіє, квітне Радянська Буковина. На гірських карпатських схилах замріяно шумлять вікові смереки, а в зелених долинах примхливо в'ються швидкоплинні ріки Дністер, Прут, Черемош, Сірет. Ця область — одна з наймолодших у нашій республіці. Ще давно Юрій Федькович — буковинський соловейко, як його любовно називали у народі, говорив: «Я свій народ цілим серцем люблю, і душа моя віщує, що його велика доля жде».

Прийшла ця велика доля, здійснилася одвічна мрія буковинця: возз'єдналася його земля з рідною Україною. За Радянської влади земля буковинська стала краєм достатку,

високої культури, щедрих урожаїв, високорозвинутої промисловості.

Північна Буковина — стародавня слов'янська земля. У X—XI століттях вона була у складі Київської Русі, а в XII та XIII століттях — Галицько-Волинського князівства. Пізніше Буковина потрапила під владу Туреччини. Під час російсько-турецької війни 1768—1774 років її було визволено з іноземного ярма. Але після війни цей край загарбали австрійські поневолювачі, під гнітом яких він перебував до 1918 року. В листопаді 1918 року Буковину захопили з допомогою українських націоналістів румунські бояри.

«Богом і людьми забутий край»,— так говорили колись про Буковину. І це була гірка правда. А люди не скорялися, брали в руки зброю, піднімалися на боротьбу проти рабства, за свою волю.

Найстародавніше місто Чернівецької області — Хотин. Воно розташоване на правому березі Дністра. В древньому літопису згадується «на Днестре — Хотень».

Хотин широко відомий в історії знаменитою Хотинською битвою козаків проти турецьких загарбників. Польські війська неодноразово зазнавали поразки від сильної на той час султанської Туреччини. Польщі з боку Туреччини загрожувало велике лихо. Загроза була і для України. Щоб знешкодити спільного ворога, 40-тисячне козацьке військо на чолі з гетьманом Сагайдачним у 1621 році, об'єднавшись з польськими військами, розгромило султанську армію і примусило турків просити миру.

Багато років страждали буковинці під тягарем турецької неволі, але ніколи вони не схиляли голови в рабській покорі перед загарбником. Історія пам'ятає велике селянське повстання у 1490—1492 роках на чолі з сміливим і талановитим ватажком — селянином Мухою.

Під час народно-визвольної війни 1648—1654 років буковинці билися за волю під прапорами Богдана Хмельницького. У 1650 році запорізькі козаки вступили у Чернівці. Населення зустрічало їх як братів-визволителів.

Буковинські українці були активними учасниками опришкинського і гайдамацького руху XVIII століття, повстання селян, очолюваного Лук'яном Кобилицею (перша половина XIX століття).

Під час революції 1905—1907 років на Буковині відбулося чимало робітничих страйків, селянських заворушень, зокрема в таких селах, як Юрківці, Оршівці, Топорівці.

Під впливом Великої Жовтневої соціалістичної революції на Буковині почався рух за встановлення Радянської влади і возз'єднання з Радянською Україною. Для здійснення цих прагнень у Чернівцях 3 листопада 1918 року було скликане Буковинське народне віче. В січні 1918 року в Хотині проголошено Радянську владу. Але румунські бояри знову окупували Буковину в листопаді 1918 року.

Наш народ ніколи не визнавав загарбання Буковини румунськими боярами. В січні 1919 року вибухнуло відоме Хотинське повстання трудящих українців і румун, за ним — повстання в ряді сіл і в армії. У травні 1919 року в Ноті Українського Радянського уряду урядові Румунії говорилося:

«Українська Соціалістична Радянська Республіка, що зв'язана з Буковиною не тільки узами солідарності, яка об'єднує трудящі маси всіх країн, але й спільністю етнографічної спорідненості значної частини населення Буковини, як-найенергійніше протестує проти акту насильства Румун­ського уряду над волею Буковини і доводить до відома Румунського уряду, що Робітничо-Селянський Уряд України твердо вирішив захищати всіма засобами право робітників і селян Буковини на вільне національне самовизначення» '.

У червні 1940 року іноземній окупації Буковини було покладено край в результаті мирного розв'язання конфлікту з боярською Румунією. З Північної Буковини та Хотинського повіту Бессарабії 7 серпня 1940 року було утворено Чернівецьку область з обласним центром — м. Чернівці. Возз'єднавшись з Радянською Україною, Буковина зажила новим, щасливим життям. За останні десятиріччя з буко­винської землі зникли сліди фашистського спустошення. Лише 30 років минуло відтоді, як над буковинською землею зійшло сонце Радянської влади, а скільки радісних змін відбулося тут: піднялися корпуси нових підприємств, від-

1

Документы внешней политики СССР, т. 2, МИД СССР, Гос-политиздат, Москва, 1958, стор. 152.

крито нові вищі учбові заклади, школи, бібліотеки, палаци культури, виросли нові житлові будинки замість «колиб», торговельні і побутові установи. В колишній резиденції митрополита Буковини — нині головний корпус Чернівецького університету. На його факультетах навчається майже 10 тисяч дітей трудящих. Сьогодні в області налічується понад 580 шкіл, 18 технікумів.

За часів панування румунських бояр українська мова була під забороною. Тепер діти гуцулів навчаються своєю рідною мовою. А згадаймо, що напередодні возз'єднання в Буковині було понад 90 процентів неписьменного населення. З цією тяжкою спадщиною давно покінчено.

Тепер в області на 10 тисяч жителів припадає лікарів у 1,6 раза більше, ніж у США, у 2 рази більше, ніж в Англії і Франції, і в 3 рази більше, ніж у Норвегії і Фінляндії.

За останні два десятиріччя виробництво продукції машинобудування і приладобудування зросло в 38 разів, бавовняних тканин і трикотажу виробляється в 38—50 разів більше. «Буковина», «Черемшина», «Чернівчанка» — це самобутні у своїй народній красі декоративні килими. Подібних до них ніде в світі не побачиш.

На березі Пруту, що несе свої води до Дунаю, стоять Чернівці — центр Буковини, одне з найстаріших міст нашої країни. Про нього згадується ще в XIII столітті. Майже вся північно-східна частина області омивається Дністром. Пру-то-Дністровське межиріччя є її основним землеробським районом.

Провідною галуззю економіки Радянської Буковини стала промисловість. Тут випускають апаратуру і устаткування для нафтових, хімічних та енергетичних підприємств, запасні частини до автомашин і сільськогосподарської техніки, різноманітні верстати та устаткування для трикотажних і швейних фабрик. Чернівецький машинобудівний завод по виробництву нафтоапаратури і котельного обладнан­ня є одним з найбільших у республіці. Реконструйовано підприємства текстильної, трикотажної, гумової та деревообробної промисловості. Розвиваються хімічна і поліграфічна промисловість, нафтові промисли.

За високим Карпатським перевалом — Німчичем, в мальовничій ялиновій долині розташоване село Путила. Воно

відоме як центр великого селянського повстання проти феодально-кріпосницького гніту. Ватажок селян Лук'ян Кобилиця твердо вірив у силу народу. Він говорив: «Громада повинна вважати себе, як скеля, а службовці, урядовці то вода, що протікає біля скелі. Вода протече, а скеля залишиться непохитною». Зараз Путила — районний центр. Тут є хороші лікарні, школи, бібліотеки, кінотеатр, будинок культури. За роки Радянської влади Путила виросла, оновилась. Живуть тут люди заможно, в добротних, світлих будинках.

У буковинському селі Димці колись сталася страхітлива подія: селянин-бідняк Сава Жижиян убив свого рідного брата, щоб самому дістати у спадщину всю батьківську землю. Трагедія доведеної до відчаю людини стала сюжетом повісті видатної буковинської письменниці Ольги Кобилянської «Земля».

Навіть ціною страшного злочину Сава не здобув собі щастя: у злиднях помер він в Америці. Син Сави Іван Жижиян повернувся на Батьківщину і багато років працював у колгоспі, що носить ім'я Ольги Кобилянської. Часи, коли за клапоть землі брат убивав брата, здаються сьогодні його землякам страхітливим сном, неймовірністю. Але так справді бувало. Про це розповідається і в поемі І. Франка «Гадки на межі».

Буковина…Кажуть, ця назва пішла від того, що тут колись були безмежні букові ліси, а назва Чернівці походить від Чорноліських місць, укріплення Черня, що стояло на лівому березі ПрутуГМісто Чернівці перемістилося на правий берег річки після татаро-монгольської навали у 1241 році. Воно нині простяглося на 12 кілометрів обабіч Пруту. Чернівці — великий промисловий центр. Широко відомі чернь вецькі машинобудівний та інструментальний заводи, текстильний, цукровий, спиртовий та олійножировий, меблевий та деревообробний комбінати. Лише продукція первістка буковинського машинобудування йде у 40 країн світу. Кілька фабрик входять до текстильного виробничого об'єд­нання. Далеко за межами міста відомі вироби чернівецьких меблярів.

Чернівці — дуже гарне місто. Воно потопає в зелені, кольоровим буковинським килимом розкинулися в ньому парки і сквери, в яких ростуть карпатська ялиця і бук, секвойя

й тополя, магнолія, пробкове і тюльпанове дерево, японська черешня тощо.

Барви природи перейшли й на вбрання буковинців. Де б не виступав Буковинський ансамбль пісні і танцю — в нашій країні чи за кордоном — його всюди зустрічають із захопленням. Вигаптуваний бісером жіночий одяг — просто диво. Але головне, звісно, висока мистецька майстерність ансамблю буковинців. Заслуженою популярністю користується і Чернівецький обласний музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської.

Великий Жовтень для всіх трударів буковинської землі — українців, молдаван, росіян — тепло яскравого сонця, під яким живуть, працюють, відпочивають веселі, щасливі люди.

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ОБЛАСТЬ

До 1962 року вона називалась Станіславською. З нагоди 100-річчя з дня народження великого Каменяра — Івана Франка Станіславську область перейменовано в Івано-Франківську, а місто Станіслав — в Івано-Франківськ. Розташований він у мальовничому межиріччі Бистриці Солотвин-. ської і Бистриці Надвірнянської.

Прикарпаття — це споконвічні землі Київської Русі. Вони входили до Галицького та Галицько-Волинського князівств, а згодом були загарбані панською Польщею та Австро-Угорщиною. Народ не мирився з іноземним поневоленням. Селянське повстання під проводом Мухи, викликане посиленням феодального та кріпосницького гніту в XV столітті, охопило всю Північну Буковину і поширилося на При­карпаття. В повстанських загонах налічувалося понад 10 тисяч чоловік (за тих часів це була дуже велика сила). В період визвольної війни українського народу тут діяла 15-ти-сячна армія повстанців на чолі з Семеном Височаном. Пізніше Прикарпаття стало центром повстанського руху опришків Олекси Довбуша.

Могутній революційний рух трудящих, що розгорнувся в Східній Галичині під впливом Великого Жовтня, викликав необхідність об'єднання молодих комуністичних організацій, які виникли в 1918—1919 роках у галицьких містах. На першій конференції комуністичних організацій і груп Східної Галичини, що відбулася в лютому 1919 року в Станіславі, засновано Комуністичну партію Східної Галичини (КПСГ). Згодом, у 1923 році, КПСГ була перейменована в Комуністичну партію Західної України (КПЗУ), під проводом якої і при всебічній допомозі Комуністичної партії (більшовиків) України проводилась революційна робота серед місцевого населення.

Багато чудових сторінок вписано в історію КПЗУ мужніми синами Прикарпаття. Назавжди залишиться в серцях нащадків подвиг «Червоної дванадцятки». Створений уродженцями Івано-Франківщини Степаном Мельничуком, Петром Шереметою та іншими невеличкий партизанський загін, починаючи з осені 1922 року, діяв у сусідній Тернопільщині, наводив панічний жах на поміщиків і місцеві власті. Польський уряд змушений був кинути проти мужніх месників підрозділи жандармерії і навіть війська. Закуті в кайдани герої «Червоної дванадцятки» мужньо йшли на смерть. Останніми їх словами були: «Хай живе революція!».

Австро-угорські барони і польська шляхта, капіталісти всіляко гальмували розвиток Прикарпаття. До революції тут було майже 300 тисяч безробітних. Малі кустарні майстерні і промисли не спроможні були забезпечити роботою всіх, кого капіталізм пролетаризував. Великий надлишок робочої сили змушував трудящих краю залишати свої оселі і їхати світ заочі. «Русин рідну країну з слізьми споминав, але і з прокляттям з неї тікав»,— так народ говорив про свою тяжку долю.

Народ вірив у визволення від іноземних поневолювачів, яке прийшло на цю багатостраждальну землю у вересні 1939 року. Та через два роки фашисти загарбали Прикарпаття. У важкі часи окупації гітлерівці і оунівські банди зруйнували господарство області.

У жовтні 1944 року частини Червоної Армії та партизанські загони прогнали з території області німецько-фашистських загарбників. Прикарпаття почало підніматися з ру-

їн. Багате на корисні копалини, воно швидко розвивало промисловість.

Нині в області є понад 200 промислових підприємств, більшість з яких розташована в Івано-Франківську, Коломиї, Надвірній, Калуші, Долині.

Прикарпаття відоме своєю нафтою і газом. їх тепер за тиждень видобувається стільки, скільки одержували тут за рік до встановлення влади Рад. На базі родовищ нафти, газу, калійних солей в області швидко розвивається хімічна промисловість.

На захід від обласного центру, десь кілометрів за ЗО— 35 між річками Ломниця і Сивка, які впадають у Дністер, розташоване місто Калуш. Тут на 2,5 тисячі гектарів розкинувся Калуський калійний комбінат. Він дає 20 видів продукції. Основна серед них — мінеральні добрива, яких уже тепер виробляють майже в 2,5 раза більше, ніж у всій дореволюційній Росії.

За 26 кілометрів на північ від Івано-Франківська на Дністрі стоїть місто Галич — районний центр. Йому понад 800 років. Колись воно було столицею Галицького та Гали-цько-Волинського князівств — великим економічним і культурним центром того часу. Після зруйнування у 1241 році міста татарами воно занепало і втратило своє колишнє значення.

Тепер ці древні землі буйно розквітають. Недалеко від Галича виросла найбільша в Західній Європі Бурштинська теплова електростанція. Вперше в країні будівництво Бурш-тинської ДРЕС здійснювалося за універсальним проектом, який дає змогу з одних і тих же залізобетонних конструкцій будувати електростанцію з агрегатами потужністю 200, 300 і 500 тисяч кіловат. Потужність станції планується довести майже до 3 мільйонів кіловат.

Про рівень енергоозброєності західних областей свідчить те, що тепер одна Івано-Франківська область дає електроенергії майже стільки, скільки її виробляють Греція, Данія, Ірландія, Португалія, разом узяті. Через енергосистему «Мир» Бурштинська станція подає за кордон на рік майже 5 мільярдів кіловат-годин електроенергії — у 2,5 раза більше, ніж вироблялось електроенергії в дореволюційній Росії.

Понад третину території області займають ліси. У лісовій і лісообробній промисловості роботи проводяться на ви-

сокій технічній основі. Тільки за останні роки в Карпатах посаджено майже 300 тисяч гектарів високопродуктивних порід дерев. Ділова деревина заготовляється в межах природного приросту, використовуються повністю всі відходи.

У 24 заповідниках природи дбайливо оберігаються породи рідкісних і найцінніших дерев (бук, ільм гірський, клен, явір, ялиця, тис, кедрова сосна та багато інших рідкісних видів дерев) і різноманітна фауна.

У лісах Карпат є благородні олені, косулі, бурі ведмеді, дикі кабани, зайці, тетереви, глухарі, рябчики. Усе це доглядається і охороняється. На гірських річках створені форельні господарства: мільйони мальків цінної риби випущено в ріки Карпат. Розкішні луки, зелені та соковиті трави полонин! На них щороку збирають десятки тонн цілющого гірського меду.

Ліси, гори і ріки Прикарпаття — чудовий, мальовничий край для відпочинку і туризму. У Ворохті, в горах, в районах Яремчі, Косова та Оомолоді споруджені великі туристські бази, спеціалізовані лікувальні заклади, санаторії, будинки відпочинку, піонерські табори.

Область займає частину Українських Карпат, Прикарпаття та частково Опілля. Із заходу на південь до кордону з Румунією та Чернівецькою областю тягнуться Східні Карпати з хребтами Аришня, Чорногір'я, Пневень. З південного сходу частину області омиває гірська річка Білий Черемош, яка в районі Снятина впадає в Прут.

На березі цієї річки стоїть знаменита Коломия, в якій Іваном Франком був написаний славнозвісний вірш «Вічний революціонер». До 1939 року Коломия «славилася» хіба що безліччю брудних шинків. Тепер це один з промислових центрів області. В місті є кілька шкіл, технікумів, спеціальних училищ, кінотеатрів і бібліотек. У музеї «Гу-цульщина» широко представлене яскраве мистецтво гуцулів. У Коломиї добре вміють складати відомі по всій Україні жанрові побутові співанки «коломийки».

Дністер протікає в північній частині області і омиває велику частину її східного кордону. В області — десятки гірських річок. Гірська частина Івано-Франківщини покрита густою мережею місцевих вузькоколійних залізниць, загальна довжина яких становить майже 500 кілометрів. Вони ви-

користовуються для культурного ведення лісового господарства Карпат.

До встановлення Радянської влади більш як 70 процентів усіх земель належало поміщикам і куркулям. Довкола все було панське — ліси^ гори, річки, випаси, навіть стежки. Граф Баварський, який постійно жив у Польщі, а в Карпати приїздив тільки на полювання, мав 20 тисяч гектарів лісу.

Ті важкі для гуцулів часи яскраво змальовані у творах Івана Франка, Василя Стефаника, Марка Черемшини, Леся Мартовича. «Село вигибає» — так назвав одну із своїх збірок новел М. Черемшина.

Щасливе життя тепер у нащадків колишніх забитих горем людей. В області близько 300 колгоспів і радгоспів. Більш як три тисячі спеціалістів з вищою та середньою освітою працює в сільському господарстві. На колгоспних ланах — понад сім з половиною тисяч тракторів, тисячі комбайнів і автомашин. Населені пункти електрифіковані і радіофіковані, в значну частину їх подано природний газ.

До 1939 року в Прикарпатті понад 70 процентів населення було неписьменним. Тепер тут відкрито майже 900 загальноосвітніх шкіл, 3 інститути та 17 спеціальних середніх учбових закладів, де працює близько 4 тисяч учителів і викладачів, майже тисяча наукових працівників. До послуг населення — понад 800 клубів та палаців культури, майже 1800 бібліотек з книжковим фондом понад 15 мільйонів примірників. До речі, у 1938 році фонд малих бібліотек налічував усього до 130 тисяч книжок.

Прикарпатці глибоко сприймають красу рідної природи, тонко відчувають поезію. Це тут народилося багато пісень про гори, полонини, Черемош, а Державний гуцульський ансамбль пісні і танцю завоював світову популярність.

Багатим, насиченим новим змістом, став духовний світ трудових людей. Колишній селянин-бідняк Юстим Личук, який, шукаючи кращої долі, поневірявся роками в пошуках заробітку за океаном,— тепер голова колгоспу, Герой Соціалістичної Праці, член радянського парламенту — депутат Верховної Ради СРСР. Отака доля селянина за Радянської влади!

Івано-Франківська область славиться далеко за межами республіки і країни своїм своєрідним прикладним мистецт-

вом. Колись тут були окремі майстерні, а тепер у Косові створено велике художньо-промислове об'єднання «Гуцуль-щина», в якому працює не одна тисяча майстрів. Філіали його є в гірських населених пунктах — Яблуневі, Кутах, Брустурові. Побудовані цехи з сучасним досконалим устат­куванням, а спеціальне технічне училище, яке знаходиться в Косові, готує висококваліфікованих майстрів. Різьблення і випалювання по дереву, кераміка, вишивка, карбування по металу, вироби з шкіри, широкий асортимент сувенірів — це далеко не повний перелік високохудожніх виробів, які на всесоюзних і міжнародних виставках та ярмарках користуються великим попитом.

Світлі перспективи розкриваються перед Прикарпаттям. Край багатий лісом, покладами нафти, газу, калійних солей. Це в значній мірі і зумовлює дальше піднесення його промисловості. Тут передбачається побудувати великий шинний комбінат, завод електроустаткування та арматурний завод, розширюватимуться існуючі підприємства, ще вищими темпами здійснюватиметься житлове та культурно-побутове будівництво.

Швидко оновлюється місто Івано-Франківськ. З'являються нові споруди, розвивається промисловість. Рік у рік зростає значення Івано-Франківська як великого промислового і культурного центру. Івано-Франківський інститут нафти і газу — єдиний вищий учбовий заклад республіки, що готує інженерів для нафтової і газової промисловості. Справжньою кузнею лікарських кадрів є місцевий медичний інститут. З першої радянської весни веде лік своїм рокам найстаріший на Прикарпатті педагогічний інститут.

З Івано-Франківська їдемо на південь через Надвірну, Яремчу і в'їжджаємо в Карпатські гори. З Яблуницького перевалу на кордоні Закарпатської області за ясної погоди видно Чорногірський хребет та гору Говерлу. Високо в горах вічно лежить сніг, його білі плями чітко виділяються на фоні зелені.

ЗАКАРПАТСЬКА ОБЛАСТЬ

Перший населений пункт Закарпаття — Ясиня. Далі їдемо через Рахів. Навкруги мальовничі, вкриті лісами схили гір. На території Рахівського району знаходяться найвищі на Україні гори: Говерла (2061 м), Піп Іван (2022 м), Петрос (2020 м), Ребра (2007 м), Близниці (1880 м) та інші. У Великому Бичкові під'їжджаємо до річки Тиси; над цією бурхливою річкою, понад самим кордоном з Румунією минаємо населені пункти і міста. Солотвин. Тут є соляні шахти; мабуть, від цього і пішла назва міста. На глибині 200—300 метрів у вироблених шахтах діють спеціальні заклади для лікування астми, гіпертонії. Далі Тячів, Хуст, добре відомий своїми фетровими виробами. Виноградів. Тут ми повертаємо від Тиси, і шлях наш лежить через Берегове на Мукачеве, а там — і Ужгород. От ми і в центрі Закарпатської області — у місті Ужгороді.

Область розташована в межах західної частини Українських Карпат та в Закарпатській низовині, межує з соціалістичними країнами — Румунією, Угорщиною, Чехословач-чиною та Польщею. Утворена вона 22 січня 1946 року. В Українських Карпатах та в Закарпатській низовині є

гори вулканічного походження, їх можна відразу помітити — це гостроверхі гряди зелених шатер, висота їх сягає 1000—1100 метрів. Невисокі і зручні три перевали Українських Карпат: Ужоцький, Ворітський, Яблуницький. Через них ідуть головні наземні транспортні зв'язки залізницею та автомобільними шляхами. Бурхливий розвиток економіки Закарпатської та сусідніх областей і розширення міжнародних зв'язків уже сьогодні потребують будівництва досконаліших залізничних та автомобільних шляхів через Карпати.

Природа щедро наділила область своїми багатствами: дорогоцінними лісами, корисними копалинами (кам'яною сіллю, будівельними матеріалами, залізною та ртутною рудами тощо), цілющими мінеральними водами.

Закарпаття — один з наймальовничіших куточків України і Союзу РСР, край дивовижної краси, поетичних легенд, мужніх, працьовитих людей — лісорубів, виноградарів, виноробів, хліборобів, висококваліфікованих робітників, майстрів народних художніх виробів. Тепер воно розквітає, а колись під соціальним і національним гнітом іноземних загарбників Закарпаття було забутим куточком землі, «краєм без імені», в якому злидні і темрява не облишали людей праці.

Відомо, що нинішня територія Закарпатської області входила ще в X—XI століттях до складу Київської Русі. Наприкінці XI століття Закарпатську Україну загарбала Угорщина. Місто Ужгород, як центр східнослов'янського племені, виникло у VIII—IX століттях. В угорській хроніці Аноніма, яка відноситься до другої половини XII століття, говориться про те, що угорські племена, які вдерлися в кінці IX століття на Закарпаття, зустріли на своєму шляху місто Ужгород з укріпленим замком. Наступ Угорщини на Закарпаття був тривалим. Лише тоді, коли Галицько-Волин-ське князівство остаточно розпалося, вона заволоділа цим гірським краєм. Пізніше Закарпаття підпало під владу австро-угорської монархії Габсбургів.

Та ніколи завойовники не почували себе безпечно в Карпатах. Разом з угорською біднотою трудящі Закарпаття брали активну участь у селянській війні 1514 року під керівництвом Дєрдя Дожі. Панічний жах на місцевих феодалів наводили загони опришків. Берегівщина і Мукачівщина

стали важливими центрами національно-визвольної війни, яка палахкотіла в Угорщині у 1703—1711 роках під керівництвом Ференца Ракоці проти влади Габсбургів. «Наші піддані переслідують нас, як псів»,— записав у своєму щоденнику один з тих угорських дворян, що були оточені в Ужгородському замку.

У 1919 році буржуазна Чехословаччина у змові з українськими націоналістами і за згодою імперіалістів США, Англії і Франції (Сен-Жерменський і Тріанонський мирні договори) захопила Закарпатську Україну.

Тяжким і тернистим був шлях закарпатців до сьогоднішнього світлого, щасливого дня. В 1944 році територія області була визволена Радянською Армією від фашистських загарбників, а закарпатські землі возз'єднані з Радянською Україною. Відтоді і почався новий літопис будівництва і розквіту щасливого життя закарпатців.

Основне населення області — українці. Незважаючи на політику мадьяризації і онімечування, яку віками здійснювали з допомогою Ватікану панівні класи, трудящі зберегли і свою рідну українську мову, і свої звичаї та традиції. Живуть тут також угорці, росіяни, румуни, словаки та люди інших національностей. Нині в області виходять газети українською, російською та угорською мовами.

Чотири п'ятих території Закарпаття займають Карпатські гори, або Східні Карпати. У народі їх називають просто Українські Карпати. Невичерпні багатства цих гір: ліси, цінні мінерали, зокрема мармур. Українські Карпати становлять частину Східних Карпат. Довжина їх — близько 300 кілометрів у межах Закарпатської, Львівської, Івано-Франківської та Чернівецької областей.

Закарпаття — це величезний природний курорт.

Хто хоч раз побуває в Закарпатті, той назавжди запам'ятає веселу Верховину, прекрасне зелене карпатське море — смереки і кедри, берези і дуби, буки, квітучі сади і виноградники. А швидка і грайлива Тиса, гомін водоспадів, вогнища чабанів, чарівні мелодії трембіти — невичерпні джерела легенд і пісень!

Далеко за межами області відомі цілющі мінеральні води Карпатських гір. У Закарпатті більш як 300 мінеральних джерел. До послуг трудящих санаторії — «Карпати»

(колись це був мисливський замок панів), «Сонячне Закарпаття», «Поляна» та інші.

Багаті Карпати на звіра і птицю. Тут є красень-олень, лісовий господар — бурий ведмідь, є і рідкісні тварини — зубри, чимало борсуків, куниць, лисиць, білок, зайців. А в гірських річках водиться понад 45 видів прісноводних риб: форель, судак, стерлядь, щука, лосось, харіус. Часто можна побачити в лісі орлів, глухарів, пугачів, куріпок.

Праця, розум людський примножують багатства Карпат. По землі закарпатській проходять важливі промислові магістралі, які з'єднують СРСР з європейськими соціалістичними країнами: нафтопровід «Дружба», високовольтна лінія електропередач «Мир», газопровід «Братерство». Йдуть вони через ліси, полонини, через ріки і гори, передаючи у братні країни електричну енергію, нафту і газ. Принесли вони світло й тепло і оновленій землі закарпатській… І немає нині тут жодного, навіть маленького населеного пункту, де б не горіла лампочка Ілліча.

Сьогодні для закарпатців стало звичайним те, що здавалося мрією: хліб і все до хліба в домі. Ще зовсім недавно, у 1926 році, в умовах буржуазних «свобод» був на Закарпатті по суті невільницький ринок. Ось про що в ті часи розповідала газета «Карпатська правда»: «Дня 10-го жовтня в неділю відбувся на Хустському ринку торг служниць-дівчат. Як же відбувався цей торг.? Бліді, з сухими обличчями, в декілька рядів, як скотина, стоять дівчата в дертій одежі. По другій стороні стоять буржуйки, дами великих купців, безсоромно вибирають собі «живий крам». А потім беруть дівчину за руку і ведуть від мами або тата, що гіркими, колючими слізьми плачуть, прощаються».

Чехословацька буржуазія в тридцятих роках намагалася приховати, що в Закарпатті тисячі обездолених трударів з своїми сім'ями були приречені на голодну смерть. Хронічний голод на Закарпатті став об'єктом тривоги прогресивної громадськості. В 1932 році в європейських газетах і журналах вміщувалися кореспонденції під заголовками: «В краю голоду на Верховині», «Закарпаття — край бідноти і голоду», «Всередині Європи 700 тисяч людей віддано на поталу голодній смерті».

Ще в 1927 році 80 процентів населення Верховини не вміло читати і писати. 80 процентів його займалося сіль-

ським господарством, але з них 90 процентів були безземельні або малоземельні, майже 80 процентів орних земель належало поміщикам і куркулям. Отаке-то було життя за-карпатця-трударя.

Нема тепер голодних, нема більше тифу, туберкульозу, нема хрестиків і відбитків пальців на ділових паперах. Так стало за Радянської влади.

Про «закарпатське чудо» сьогодні пишуть люди, далекі від соціалізму та його ідей. Але закарпатці добре розуміють, що це «чудо» сталося завдяки тому, що звершилось «чудо російське»: прийшов на древню слов'янську землю — Закарпаття — Великий Жовтень!

За роки Радянської влади в Закарпатті збудовано і реконструйовано 200 підприємств і цехів. З'явилися нові галузі промисловості — хімічна, паперова, машинобудівна, приладобудівна, взуттєва. У чотири рази зріс робітничий клас. Продукція новозбудованих підприємств: Рахівської картонної фабрики, Хустської фетрофільцевої фабрики головних уборів, Мукачівського і Ужгородського приладобудівних заводів, Мукачівського верстатобудівного заводу імені Кірова, Ужгородського механічного заводу, Мукачівського, Берегівського меблевих комбінатів та багатьох інших — широко відома в нашій країні і за кордоном. Понад 10 нових підприємств виросло в Мукачеві. Значним промисловим центром став Ужгород. Місто тепер невпізнанно змінилося: з'явилися нові сквери, парки, прикрашається набережна річки Уж, яка поділяє місто на дві частини. На площі перед обкомом партії, як символ перемоги ленінських ідей, споруджено величний пам'ятник В. І. Леніну. Тут завжди людно, завжди полум'яніють коло підніжжя пам'ятника живі квіти.

І все ж місто Ужгород потребує більшої уваги — особливо його новобудови, їх упорядкування. Сюди приїжджають тисячі туристів, екскурсантів. Це західні ворота України.

Сусідній з Ужгородом Чоп — прикордонна вузлова залізнична станція. Звідси ідуть шляхи в сусідні соціалістичні країни — Угорщину та Чехословаччину. Колись це було село, а тепер — гарне містечко з населенням майже 10 тисяч чоловік.

За роки Радянської влади великого розвитку набула культура Закарпаття. Ужгород тепер університетське місто.

В університеті готуються кадри більш як 70 спеціальностей, навчається понад 10 тисяч студентів, серед них — представники 20 національностей. З корінного населення — ук-раїнців-верховинців, вихованців університету — майже 200 чоловік стали докторами і кандидатами наук. Лісоруби і бокораші (сплавщики лісу) — колишні наймити і їх діти стали міністрами республіки, депутатами Верховної Ради УРСР і СРСР, керівниками державних і радянських установ. Якщо до встановлення Радянської влади на Закарпатті працювало 350 шкіл, то тепер їх є понад 850, у тому числі 18 музичних; в області є музично-драматичний театр, філармонія, широко відомий Закарпатський заслужений народний хор та інші мистецькі колективи.

Славні традиції національно-визвольної і класової боротьби трудящих Закарпатської України. Нагадаємо про найважливіші з них. Закарпатські українці діяли у військах Богдана Хмельницького. Під час визвольної боротьби угорського народу на чолі з Ракоці наймит Фома Ессе підняв велике повстання селян-українців, центром якого було Берегове. В 1905 році на Закарпатті, зокрема в Мукачеві, Ужгороді, відбувся ряд робітничих мітингів і демонстрацій, селянських заворушень.

Великий вплив на Закарпатську Україну справила Жовтнева соціалістична революція. На початку 1918 року почався рух за возз'єднання з Радянською Україною, який завершився історичними Закарпатськими Всенародними Зборами українського населення (січень 1919 року) в Хусті. Збори проголосили необхідність усіма силами боротися за соціальне і національне визволення і возз'єднання з Радянською Україною.

Трудящі Закарпаття в 1919 році брали активну участь у боротьбі за перемогу революції в Угорщині. Під керівництвом комуністів вони вибороли (на жаль, ненадовго) радянську автономну державність, утворили Крайову Раду робітників, солдатів і селян Руської Крайни, яка провела конфіскацію поміщицьких земель, націоналізацію фабрик, заводів, банків, утворила народну міліцію. Для боротьби проти внутрішньої і зовнішньої контрреволюції було сформовано Закарпатську Червону гвардію (центр — м. Мукачеве). Окрема Русинська Червона дивізія діяла в складі Червоної Армії Радянської Угорщини.

У тридцятих роках на Закарпатті розгорнулася антифашистська і антивоєнна боротьба. Коли в 1938 році Закарпатську Україну окупувала хортістська Угорщина, трудящі активно виступали проти жорстокого гітлерівсько-хортіст-

ського режиму.

У роки Великої Вітчизняної війни на Закарпатті діяли партійне підпілля і партизанські загони, які вписали славну сторінку в історію боротьби проти фашизму, за свободу трудящих Закарпатської України.

На чолі боротьби трудящих Закарпаття, починаючи з 1918 року, стояли комуністи. Спочатку вони становили групу комуністів Руської Крайни при ЦК Компартії Угорщини. Після того, як імперіалісти у своїх інтересах і цілях розпорядилися долею Закарпаття, включивши його до складу буржуазної Чехословаччини, комуністи Закарпатської України в березні 1920 року на першому своєму конгресі об'єдналися в єдину партійну організацію під назвою Міжнародна соціалістична партія Підкарпатської Русі, яка після утворення Чехословацької Компартії (1921 рік) стала її складовою частиною як її Крайовий Комітет.

Після визволення цього краю від німецьких та угорських фашистів на Першій конференції партійних організацій Закарпаття, що відбулася в Мукачеві 19 листопада 1944 року, було створено з Крайової організації Комуністичну партію Закарпатської України. Історичне значення цієї конференції полягало в тому, що вона не лише створила Компартію Закарпатської України, а, відображаючи найзаповітніші прагнення і думи трудящих краю, прийняла історичне рішення про возз'єднання Закарпатської України з Радянською Україною. У зв'язку з цим 26 листопада в Мукачеві працював Перший з'їзд Народних комітетів, створених раніше. З'їзд обрав уряд Закарпатської України — Народну Раду, якій доручив провести в життя акт возз'єднання.

Червень 1945 року став поворотним пунктом в історії трудящих Закарпатської України: вона ввійшла до складу своєї матері-України і стала на радянський шлях розвитку. Цим було завершено процес возз'єднання українського на-, роду в єдиній Українській Радянській державі.

У грудні того ж року за рішенням ЦК КПРС Комуністична партія Закарпатської України була прийнята до

складу нашої партії. А 22 січня 1946 року було утворено теперішню Закарпатську область.

Комуністична партія Закарпатської України пройшла славний і героїчний шлях легальної і нелегальної діяльності та боротьби, зазнаючи жорстоких переслідувань і репресій. В її рядах виросли відомі діячі Компартії Закарпатської України: О. Борканюк, Г. Туряниця, І. Туряниця, І. Ваш, В. Русин, П. Варга, Д. Тарахонич, О. Симко та інші, які стояли на чолі визвольної боротьби проти загарбників і їх поплічників — українських буржуазних націоналістів типу Бродія та Волошина.

Торжествує соціалізм у закарпатському селі. Колись тут були хати без димарів і вікон, їх називали курними хатами, хижами. Люди жили, немов у могилі. Старе село постачало багатіям слуг та батраків. Нині всюди в закарпатському селі — чудові, гарно оздоблені, добре сплановані будинки, широкі асфальтовані вулиці, зелені сквери, палісадники і парки, будинки культури, дитячі садки, нові будинки торгівлі і громадського харчування. Врожаїться закарпатська земля, бо господарюють тепер на ній люди праці, люди трудової слави. Далеко за межами області відома своїми ділами ланка, яку очолює Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради УРСР, член обкому КП України Юрій Юрійович Пітра. Ось уже 15 років його ланка вирощує на кожному гектарі посіву по 100 і більше центнерів зерна кукурудзи. У закарпатців є чого повчитися усім областям.

У цьому квітучому краю руками трударів зводяться пам'ятники невмирущої слави великому Леніну. Будуються нові заводи, фабрики, лікарні, школи, будинки культури, розширяються курорти.

Із Ужгорода на північ по мальовничому шляху до самого Ужоцького перевалу весь час понад річкою Уж ми їдемо автомашиною і потрапляємо в Прикарпаття — Львівську область.

ЛЬВІВСЬКА ОБЛАСТЬ

Львівщина… Зелені гори Прикарпаття, замріяні долини, перерізані сріблястими стрічками швидкоплинних прохолодних річок. Щастя на Львівщину, як і на всі західноукраїнські землі, прийшло зі сходу — з Країни Рад.

Це було понад ЗО років тому. Буржуазні націоналісти своєю демагогією, провокаціями, брудною брехнею і збройним опором намагалися залякати трудящих, погасити їх надії на возз'єднання. Та не вийшло! Комуністи Галичини все робили, щоб возз'єднати свої землі, свій народ з ма-тір'ю-Вітчизною.

Львівську область утворено 4 грудня 1939 року. Вона розташована на заході республіки в межах Волино-ЇІоділь-ської височини та частково Українських Карпат. На заході межує з Польською Народною Республікою. Головні річки, що течуть по області,— це Стрий, Дністер і Західний Буг. Нині стоїть велика проблема регулювання стоку Стрия, що дало б можливість значно краще використати родючі землі Прикарпаття.

Колись Львівщина в економічному відношенні була одним з найвідсталіших закутків капіталістичної Європи, по суті колоніальним придатком панської Польщі. У Львівському воєводстві налічувалося всього 40 тисяч робітників. Тепер в області працює понад 700 тисяч робітників і службовців, більш як 115 тисяч спеціалістів різних галузей промисловості з вищою і середньою освітою.

Індустріалізація Львівщини, як і всіх західних областей республіки, справила величезний вплив на політичне, економічне і культурне життя, докорінно змінила її обличчя і має не лише внутрішнє, а й міжнародне значення. Львівщина — один з великих промислових і культурно-наукових центрів не тільки республіки, а й усієї нашої країни.

Львів — старовинне місто. Його заснував у 1256 році князь Данило Галицький і назвав так на честь свого сина Льва. Незабаром Львів став центром Галицько-Волинського князівства — одного з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості. У 1340 році в місто увійшли поль-і ські війська, та повсталий народ відстояв свою незалежність. Проте через дев'ять років місто все ж потрапило під владу Польщі. Але ідея визволення від чужоземного ярма весь час жила в серцях львів'ян.

У XV столітті (з 1463 року) у місті діяло Львівське братство, яке відіграло прогресивну роль у боротьбі проти польської шляхти, національного і релігійного гніту.

Коли почалася визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, жителі міста, і насамперед міська біднота, і селянство приєдналися до селянсько-козацького війська, яким біля Львова командував Максим Кривоніс, і в жовтні 1648 року брали участь у здобутті Високого замку.

В результаті першого поділу Польщі (1772 рік) Львів потрапив під владу Австрії. Боротьба за незалежність ще більше загострилася. Під час революції 1848 року в Австрії у Львові відбулося велике збройне повстання.

Після розпаду Австро-Угорщини (1918 рік) владу у Львові захопила націоналістична рада, яка проголосила всю Галичину так званою Західноукраїнською народною республікою (ЗУНР). В листопаді 1918 року Львів і всю Галичину загарбала панська Польща. Так було аж до 1939 року. Трудящі Львова, як і всіх західноукраїнських земель,

віками прагнули до возз'єднання з Наддніпрянською Україною і боролися за це возз'єднання.

Львів віддавна був важливим центром української культури. Тут вперше на Україні засновано учбовий заклад — Братську школу (1586 рік). Перша українська нотна книжка «Ірмологіон» (початок XVIII століття) вийшла у Львові. Тут у 1573—1583 роках працював російський першодрукар Іван Федоров.

На базі друкарні Федорова в 1591 році було створено Львівську братську друкарню, яка відіграла значну роль у розвитку освіти, культури, в боротьбі проти національного і релігійного гноблення. На початку XVIII століття братство перестало існувати, а друкарня залишилася і кілька разів перебудовувалася. Вона існує і досі на Руській вулиці.

Стародавні міста області з чудовими пам'ятками архітектури оновлюються сучасними спорудами. На карті області з'явилися міста з новими виробничими профілями. Червоно-град — місто шахтарів. В області діє 9 кам'яновугільних шахт, де добувається понад 6 мільйонів тонн вугілля на рік. Добротвір — місто енергетиків. В ньому працює велика електростанція. Новий Роздол — місто гірничо-хімічної промисловості, яка дає 80 процентів союзного виробництва першосортної сірки. Біля Яворова будується місто під назвою — Янтарне. Воно є молодшим братом Роздола. Тут уперше в Радянському Союзі споруджено установку для підземного добування сірки.

Сірка Роздола і Яворова, нафта і гірський віск Борислава, газ Дашави (із нових родовищ Прикарпаття дашавським газопроводом мільярди кубометрів газу на рік надходять не тільки до Києва, Москви, Мінська, Ленінграда, а й за кордон), вугілля Червонограда, добрива Стебника, цілющі джерела всесвітньовідомого Трускавця, Моршина і Немирова, Шкла і Великого Любеня — всі ці багатства лежали віками невідомі або використовувались у незначних розмірах і до того ж хижацьким способом. Тепер вони поставлені на службу трудящим.

Уявлення про індустріальну Львівщину дає випуск великої кількості металорізальних верстатів, засобів автоматизації і механізації, виробів легкої, харчової, меблевої, цукрової промисловості. Це тут, на Львівщині, вперше в країні створено радянські великі фірми «Прогрес» і «Про-

мінь», які виробляють високоякісне взуття і трикотаж. Щодня Львів дає 30—35 комфортабельних красивих автобусів, 40 автонавантажувачів, 20 автокранів, більш як пів-мільйона електроламп, понад тисячу телевізорів, сільськогосподарські машини, мотовелосипеди, медичну і телеграфну апаратуру. У Львові вперше в Радянському Союзі застосовано кібернетичну систему управління промисловістю. Картонно-паперовий комбінат в Жидачеві, картонна і біло-ва фабрики у Львові, целюлозно-паперовий комбінат в Гніздичеві дають майже 50 процентів виробництва картону та близько 45 процентів виробництва паперу в республіці. Всюди знають, яка висока якість продукції Миколаївського цементного заводу.

Вироби з львівською маркою не поступаються кращим світовим зразкам. Вони йдуть в усі кінці нашої Вітчизни і в 70 зарубіжних країн. В області є такі промислові міста, як Дрогобич, Стрий, Борислав, Жидачів, Миколаїв. Починаючи з 1952 року на Львівщині швидко розвивається кам'яновугільна промисловість. Найбільші поклади вугілля виявлені і добуваються в Сокалі та Червонограді.

Колишнє галицьке село — це злидні і безправ'я. Про них знав увесь світ. Лиха доля порозкидала безземельних людей по чужих краях. Кілька сот тисяч селянських господарств не мали землі, половина всіх селянських дворів була безкінною. А поміщики, куркулі, церковники тримали у сво; їх руках майже 80 процентів усіх земель Львівщини.

Тепер разом з містами невпізнанно змінилось і село. Господарем землі став селянин. Висока культура землеробства, механізація сільського господарства, зростання прибутків, допомога держави дали змогу на небачений рівень піднести добробут селянина — колишнього бідолахи-галича-нина. Теперішнє село Львівщини — це 95 процентів нових будинків під черепицею, шифером, залізом. Скрізь височать антени телевізорів, сяють електрикою вікна. Змінилась доля людей. З місцевого населення — колишніх батраків, робітників та їх дітей — вийшли відомі вчені, висококваліфіковані робітники, керівники установ та підприємств.

На Львівщині працює 2 тисячі загальноосвітніх шкіл, у 12 вузах навчається майже 75 тисяч студентів. У Львові знаходиться один з найстаріших в Європі і в нашій країні державний університет (заснований у 1661 році). Нині він

носить ім'я великого Каменяра — Івана Франка, якому тут споруджено пам'ятник. Науковці області розробляють великі, складні теоретичні проблеми. Сам Львів відомий як великий науковий і культурний центр. У ньому діють 50 науково-дослідних установ, у тому числі інститути АН УРСР. Тут працює велика кількість науковців, серед них — більш як 150 докторів наук.

Культурне життя міста представлене і такими установами: консерваторія імені Лисенка, картинна галерея, театр опери та балету, два драматичних театри, театр юного глядача; державні музеї: історичний, українського мистецтва, етнографії і художнього промислу. В 1950 році у Львові відкрито філіал Центрального музею В. І. Леніна.

Письменники, композитори, художники Львівщини вносять великий вклад у загальний розвиток літератури, мистецтва, української радянської культури.

Львів… Написано про нього немало. Сім століть промайнуло над його високими замками. Місто стоїть на річці Полтві, яка є однією з багатьох приток Західного Бугу. Львів — великий вузол залізничних і шосейних шляхів. Навколо міста розкинулись ліси. Саме місто стоїть ніби в котловині. Сучасний Львів так виріс, що будовам довелося забиратися на горби, він розширюється і підіймається вгору великими житловими масивами, далеко вийшовши за свої старі межі. Споруджуються нові корпуси заводів, а над містом нема диму, нема сажі і попелу, бо паливом є природний газ. У місті багато скверів, зелених насаджень, стадіонів, спортивних споруд. Улюбленим місцем відпочинку трудящих є чудовий Стрийський парк.

Добра слава йде про трударів промислових підприємств, колгоспних і радгоспних ланів області. Своїм завзяттям, невтомною працею завоював шану і повагу токар Львівського заводу автонавантажувачів, бригадир бригади комуністичної праці, Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради Української РСР Михайло Георгійович Вахула. Змагаючись на честь XXIV з'їзду КПРС і XXIV з'їзду КП України, він дав слово з вересня 1970 по березень 1971 року виконати річну виробничу програму. Таких ентузіастів, як М. Г. Вахула, в області чимало.

Гордість Львівщини, як і всіх західних областей,— радянські люди, трударі, борці за щастя, творці нового життя.

Славні і героїчні традиції львів'ян. Починаючи з 70-х років XIX століття, у Львові розгортається рух робітників, у згуртуванні яких значна роль належить робітничій газеті «Праця» (після виходу третього номера її головними співробітниками стали І. Франко і М. Павлик) і Робітничому комітетові (створений у 1878 році).

У 1890 році у Львові відбулася перша маївка. В 1901 — 1903 роках Львів став одним з важливих пунктів транспортування до Росії ленінської «Искры».

У Львові в 1879 році І. Франко вперше зробив переклад українською мовою деяких розділів «Капіталу» К. Маркса і «Анти-Дюрінга» Ф. Енгельса. У 1902 році тут вперше вийшов українською мовою «Маніфест Комуністичної партії» в перекладі Лесі Українки. З самого початку XX століття у Львові майже щороку відбувалися страйки і демонстрації робітників проти соціального і національного гноб­лення Австро-Угорщини.

Страйк, що переріс у барикадні бої, стався в червні 1902 року. І хоч його жорстоко придушили і потопили в крові, він справив великий вплив на дальший розвиток революційного руху в Галичині.

Революція 1905—1907 років і особливо Жовтнева революція, що відбулася в Росії, позначені у Львові бурхливими демонстраціями солідарності.

Великого розмаху досяг революційний робітничий і селянський рух на Львівщині, як і на всій Західній Україні, коли почала свою діяльність КПЗУ, яка входила до складу братньої Комуністичної партії Польщі і діяла спільно з нею.

Під керівництвом КПЗУ в 1921 році виникла Комуністична спілка молоді Західної України, а в 1926 році — масова селянсько-робітнича організація «Сельроб». Обидві ці організації проводили активну революційну діяльність. КПЗУ була славним бойовим авангардом робітничого класу і трудового селянства Західної України в їх боротьбі проти соціального і національного гніту, за возз'єднання з Ра­дянською Україною. Діючи в тяжких умовах підпілля і переслідувань (особливо відомі такі судові процеси, як Свято-юрський у Львові і Луцький — на Волині), вона вписала героїчну сторінку не лише у визвольну боротьбу трудящих

західних областей, айв історію світового комуністичного

Руху.

Під впливом і проводом КПЗУ відбувся ряд важливих революційних подій на Західній Україні, спрямованих проти капіталістів і поміщиків. Серед них — селянські виступи в 1928—1929 роках у селі Батятичі на Львівщині, страйки металістів, нафтовиків, залізничників по всій Західній Україні в 1930 році, героїчне Ліське повстання селян в 1932 році, збройний виступ львівських робітників у 1936 році, антифашистський конгрес діячів культури 1936 року у Львові і т. д.

Велике значення Львова в історії західних областей, в історії всієї України полягає в тому, що 26 жовтня 1939 року тут, у театрі опери і балету, зібрались Українські Народні Збори трудящих всіх західних областей. Вони прийняли Декларацію про встановлення Радянської влади на всій території західноукраїнських земель і Декларацію про їх возз'єднання з Радянською Україною.

Славен Львів і Львівщина визначними діячами громадсько-політичного руху, науки, літератури, мистецтва, що народились і діяли або вчилися у Львові. Відзначимо лише деяких з них. Починаючи з XIX століття у Львові працювали письменники «Руської трійці» — М. Шашкевич, І. Ва-гилевич, Я. Головацький, видатні політичні діячі і письменники — І. Франко, М. Павлик, польські письменники — А. Асник і М. Конопніцька. Тут здобували освіту письменники — Л. Мартович й О. Маковей; працювали такі митці, як І. Труш, І. Севера, О. Кульчицька, визначні актори — Олександр Мишуга, Соломія Крушельницька.

Не можна не підкреслити ще раз того, що зі Львовом і Львівщиною пов'язана визначна революційна, письменницька, наукова і публіцистична діяльність Івана Франка — великого Каменяра, гордості української культури. Він перший з письменників нашої Вітчизни у своїх художніх творах, зокрема у творі «Борислав сміється», написав про робітничий клас, його долю і його майбутнє.

У роки Великої Вітчизняної війни багато львів'ян хоробро билися на фронтах, у партизанських загонах, вели непримиренну боротьбу проти буржуазно-націоналістичних банд — запеклих ворогів українського народу.

У Львові, починаючи з осені 1942 року, містився штаб героїчної «Народної гвардії», який з 1943 року керував партизанським рухом на всіх західноукраїнських землях. У місті споруджено «Холм Слави», де палає факел вічного вогню, встановлено ряд меморіальних скульптур. Тут поховані сини багатьох народів нашої Вітчизни, які в грізні роки Великої Вітчизняної війни поклали голови, боронячи і визволяючи від ворога нашу Вітчизну. Зокрема, тут поховано тих, хто загинув у Львівсько-Сандомирській операції в липні — серпні 1944 року, успішне завершення якої принесло свободу Львову і Львівщині. На відзнаку цього тут збудовано пам'ятник воїнам Радянської Армії.

З глибокою вірою у світле прийдешнє писав колись І. Франко: «День світла, щастя і волі засвітить». Цей день настав, хоч як намагалися українські буржуазні націоналісти, особливо головорізи з ОУН, знову перетворити його у ніч. Немало радянських патріотів полягло від кривавих рук націоналістів. Серед загиблих патріотів був визначний письменник, публіцист і памфлетист Ярослав Галан. Його влучна сатира мечем сікла ворогів нашої країни — українських буржуазних націоналістів і їх хазяїв з табору імперіалізму і Ватікану. На відзнаку заслуг полум'яного патріота і борця, революціонера-письменника Ярослава Галана в республіці встановлено премії його імені за кращі публіцистичні твори.

У центрі міста на площі біля театру опери та балету встановлено величний пам'ятник В. І. Леніну. Завдяки Леніну, перемозі його ідей і його справи стала вільною вся возз'єднана Україна, став вільний старовинний і вічно молодий Львів.

ВОЛИНСЬКА ОБЛАСТЬ

На заході Волинська область межує з Польською Народною Республікою, на півночі — з Білоруською РСР. Обласний центр Волині — м. Луцьк — згадується в Іпатіївському літопису під 1085 роком. У X—XII століттях Волинь — складова частина Київської Русі; після її роздроблення входила в ХНІ—XIV століттях до Галицько-Волинського князівства. У середині XIV століття землі Волині були загарбані литовськими феодалами, а ще через два століття за Люблінською унією (1569 рік) — польською шляхтою. У XVIII столітті після возз'єднання Правобережної України з Росією землі Волині ввійшли до її складу. У 1797 році було утворено Волинську губернію. У 1919 році буржуазія і поміщики Польщі загарбали територію Західної Волині і утворили Волинське воєводство. Майже двадцятирічна окупація волинських земель панською Польщею важким тягарем лягла на плечі простого люду цього краю.

У 30-х роках французькі журналісти, відвідавши волинські землі, написали цілу серію розповідей під назвою «В центрі Європи — джунглі». Тут панували повне безпра-

в'я, злидні, страшні хвороби. Саме звідси від голоду і безземелля бідняки тікали в Аргентіну, Канаду, Уругвай. 246 поміщиків володіли 243 тисячами гектарів землі. Один магнат Радзієвський мав 36 тисяч гектарів найкращих земель. 115 тисяч селянських господарств ледве животіли на 178 тисячах гектарів землі. Третя частина дворів не мала землі зовсім, а близько 65 процентів їх не мали тяглової сили. Один комплект одягу і пара взуття припадали на 3— 4 чоловік з сільського населення. Тепер це здається неймовірним, але так було.