1. Соціокультурна зумовленість філ-ії.Філософія одна з найдавніших наук, котра бере свій початок ще з VI століття до нашої ери, тобто існує вже понад 2500 років. Вона складна за своїм змістом, предметом та функціями. Філософія є одночасно: формою суспільної свідомості, світоглядом і наукою. Філософію ще з давніх давен визначали як любов до мудрості. У суспільстві мають місце багатоманітні відносини: матеріальні (економічні), політичні, правові, моральні, культурні тощо. Але не всі вони рівнозначні. Матеріальні (економічні) відносини складають основу життя людини і суспільства. Вони є визначальними, однак, щоб зрозуміти складні взаємовідносини людини і суспільства, людини з людиною цього ще не достатньо. Бо люди у своїй діяльності керуються не лише матеріальними (економічними) інтересами, але і духовними. Вони мають відповідні політичні, правові, філософські, моральні, естетичні і т.п. ідеї та погляди. Останні виділяються, стають загальними для певних соціальних груп і носять суспільний характер. Вони складають суспільну свідомість.Філософська галузь знань з’являється з одного боку, як нагальна потреба окремо взятої людини (бо вона хоче бути щасливою), так і суспільства в цілому. Це означає, що виникнення філ-ії має соціокультурну зумовленість. Соціокультурна зумовленість філ-ії привела до того, що філософський тип мислення з’являється насамперед, як необхідність масштабного бачення дійсності. Масштабне бачення дійсності означає, що філософський тип мислення-це визначення місця, ролі і значення людини у світі або прояв співвідношення між людьми і світом, це погляд на те, на своєму чи чужому місці у світі вона знаходиться.Філософія як особливий тип знання має свою соціокультурну зумовленість(тобто філософія виникає як відгук на виклики, які створює людина, суспільство і взагалі історія людства). Філософія виникає тоді і там, де з’являється потреба в масштабному осмисленні дійсності. Це означає, що філософія як знання з’являється тоді, коли людина починає ставити себе у відношення до світу, виконуючи наступні умови: людина розглядається як головна, центральна, особлива, неповторна істота, а до світу вона ставиться із позиції такого відношення, коли вона з одного боку, осмислюючи себе, починає говорити, в якому відношенні до неї знаходиться предмет.Людина як найбільш досконала істота починає шукати оптимальний варіант свого життя.Філософія–почуття усвідомлення, теор.-практ. визначеність сутності, сенсу і цінностей всього сущого.

2. Філософське мислення і його специфіка.Мислення – це процес відображення світу в поняттях, судженнях, умовиводах шляхом узагальнення – виділення найбільш загальних, суттєвих ознак, зв’язків, властивостей, відношень речей, що мають місце в об’єктивній дійсності. Філософія, як форма суспільної свідомості, ґрунтується саме на такому узагальнюючому відображенні дійсності і це є досить важливим для розуміння її специфіки, відмінності від інших наук. Філософія, за висловом Гегеля “є сучасна епоха, котра осягнута в мисленні”. Філософський стиль мислення з’являється тоді,коли людина починає масштабно мислити і шукати оптимальний варіант свого життя.Філософія в перекладі – любов до мудрості.Філософський тип мислення є не тільки любов’ю до мудрості. Філософія дозволяє людині вирішити одне з найголовніших питань свого існування, а саме зайняти ту чи іншу життєву позицію(визначення осн. ідеї свого життя і обрання найбільш загальних шляхів її реалізації). Такі вибори людина може робити на 3-ьох осн. рівнях: -звичайний/буденний(почуття); -теоретичний(мислення); -практичний(на осн. почуття імислення – визначеність і ідея). Філософія – почуття усвідомлення, теор.-практ.визначеність сутності, сенсу і цінностей всього сущого.

Соціокультурна зумовленість філ-ії привела до того, що філософський тип мислення з’являється насамперед, як необхідність масштабного бачення дійсності. Масштабне бачення дійсності означає, чщо філософський тип мислення-це визначення місця, ролі і значення людини у світі або прояв співвідношення між людьми і світом, це погляд на те, на своєму чи чужому місці у світі вона знаходиться.

3. Своєрідність предмету філ-ії.

Розкриття предмету будь-якої науки, і філософії теж, передбачає окреслення відповідного кола проблем, котрі та чи інша наука досліджує, і які є для неї специфічними, особливими. Для філософії такими особливими проблемами є загальні проблеми існування світу, як природи, його єдності, походження, тенденцій розвитку тощо. Суб’єктом же пізнання, осмислення цих проблем є людина як творча, діяльна істота. Об’єктом філософії є цілісна система «людина-світ», а предметом є сутність, сенс і цінності, які існують у системі «людина-світ». Йоган Фіхте, представник німецької класичної філософії, вважав, що розвиток філософії може відбуватися двома основними шляхами – від речі до ідеї і від ідеї до речі. Фактично ж німецький філософ визначив два основних протилежних напрямки у філософії – матеріалістичний (“від речі до ідеї”) і ідеалістичний (“від ідеї до речі”). Виходячи з розуміння об’єкта і предмета філософії існує ціла низка проблем, які є «вічними»: питання про минуле, теперішнє і майбутнє, про л. долю, життя і смерть, про вічність і швидкоплинність, про л. розум, його можливості і границі, про л. діяльність і цілепокладання, правду і справедливість, моральність і доброчинність, людяність і толерантність, приниження і самостверджуваність, про мету і сенс л. життя, про щастя і шляхи його досягнення…

Предметом філ-ії є відношення між об’єктивною і суб’єктивною реальністю в найбільш засильному її розумінні; тобто філ-ія спрямовує свій погляд як на людину, так і на світ. Це відношення має багатовекторний характер. Ця багатовекторність окреслює коло основних проблем, тобто філ-ія займається проблемою місця людини у світі, сутністю світу, сенсом існування людини і суспільства, цінностями світу. Таке розуміння дозволяє зробити висновок:філ-ія є критерієм організації діяльності як людини, так і соціокультурними критерієм епохи. Отже, при осмисленні основних проблем буття філософи так чи інакше розглядали їх через призму відношення “людина-світ”.

4. Історичні форми постановки основного питання філ-ії.

Основними питаннями в найбільш загальному розумінні є постановка і розв’язання проблеми, від якої залежить доля існування предмету. Осн. питання-від нього залежать усі інші питання, це граничне питання про існування і світ людини. Класичним вирішенням осн. питання філософії є питання про першооснову буття: «Що є первинним: матеріальне чи ідеальне?» З огляду на це існують різні форми матеріалізму Давньої Греції (метафізичні, вульгарні, діалектичні) та ідеалізму (об’єктивне і суб’єктивне).

Матеріалізм-ф. напрямок, який протилежний ідеалізму, виходить з того, що природа, буття, матерія є первинними. Форми матеріалізму: 1)Давньої Греції-початкова форма, в межах якої предмети і навколишній світ розглядаються самі по собі. Дійсність складається з матеріальних утворень і елементів.2)Метафізичний-ставить завдання вивчення природи,але вся багатоманітність її властивостей і відношень зводиться до механічної форми руху матерій.3)Діалектичний-діалектика і матеріалізм виступають як органічна єдність.4) Вульгарний-зводить ідеальне до матеріального, свідомість ототожнює з матерією.

Ідеалізм-ф. напрямок, протилежний матеріалізму, який намагається довести, що дух, свідомість, мислення ідеально є первинними. Форми ідеаліму: 1)Об’єктивний-проголошує незалежність ідеї, думки, ідеального начала і від матерії, і від свідомості людини.2)Суб’єктивний-стверджує залежність зн. Світу, його властивостей і відношень від свідомості людини. Наступним щодо осн. питання філософії є питання про можливість пізнання світу.

5.Структура філософського знання.Під знанням у філософії розглядають системно-узагальнений елементарний відносно завершений образ дійсності. Система філософського знання найбільш яскраво представлена через осн. рівні філ-го знання і найважливіші підсистеми філ-ії. Осн. рівні філ-го знання:-онтологічний(вчення про буття, представляє знання, через яке рокривається сутність відношення «людина-світ» ),-теоретико-пізнавальний(подається як знання про метод, дає характеристику про знання,постає як вчення про істину і шляхиїї досягнення),- методологічний(знання про те, яким чином пізнається і перетворюється дійсність). Найважл. підсистеми ф. знання: 1)історія філ-ії-вчення про процес зародження і становлення ф. знань, вчення історії ф. мислення; 2)соц.філ-ія-знання про відносини в системі «людина-суспільство», які створюються завдяки інтелекту, діяльності людини, в процесі взаємовідносин між людьми; 3)філ-ія історії-вчення про сутність, сенс, цінності істор. процесу; 4)філ-ія економіки–знання про суть і цінність тих відносин, які стосуються процесів створення благ, обміну, розподілу, споживання, які реалізуються у сфері ек. діяльності людини і сус-ва; 5)філ-ія політики-розкриття сутності, сенсу і цінностей відносин стосовно влади, а також організації і управління цими відносинами; 7)філ-ія моралі л. поведінки (л. вчинків)-визначення взірця л. діяльності і міру відповідальності за його результати і вчинки; 8) філ-ія релігії- вчення про сутність, сенс, цінності, що характеризують відносини розуму і віри, а також визначення духовності, як сфери реалізації л. життя на основі визнання існування надприродного; 9)філ-ія естетики; 10)філ-ія мови; 11)філ-ія антропології- вчення про сутність, сенс, цінності виникнення людини, становлення її як особливої істоти; 12)філ-ія права-дає обґрунтування права, визначає цого сутність і зв’язок з мораллю і політикою і аналізує різні правові концепсії. Філософські знання мають найбільш високий рівень узагальнення, в результаті якого виділяються спільні риси, ознаки, зв’язки, відношення речей і процесів, що мають місце в об’єктивному світі. Процес узагальнення здійснюється шляхом абстрагування – логічного засобу відхилення від того, що не є предметом дослідження на даному етапі пізнання і концентрація уваги на тому, що є таким предметом.

6. Співвідношення філософських і загальнонаукових методів Метод-це спосіб побудови та обґрунтування системи філософських та наукових знань, сукупність прийомів і операцій, за допомогою яких здобувається нове знання.Загальнонаукові методи-це спосіб пошуку об’єктивної реальності залежно від галузі науки. Кожна наука, кожна форма освоєння дійсності має свої методи. Найбільш відомі методи філософського пізнання: метафізика, діалектика, герменевтика, психоаналіз, феноменологія. Діалектика-метод філософського дослідження, при якому речі, явища розглядаються гнучко, критично, послідовно з врахуванням їх внутрішніх протиріч, змін, розвитку, причин і наслідків, єдності і боротьби протилежностей. Метафізика—метод, протилежний діалектиці, при якому об'єкти розглядаються поза їх вн. зв’язком, не визнає вн. суперечностей як джерела саморуху. Феноменологія-ф. вчення про феномен, який постає появою певної реальності, її самовияв і саморозкриття. Феномен не розкриває реальності, а засвідчує її такою, яка вона є. Герменевтика-ф. метод тлумачення і розуміння феноменів культури, зокрема текстів, їх залежності від контексту культури, в якому він існував і від культури суб’єкта, який здійснює цю інтерпретацію.Психоаналіз-вчення про позасвідоме, його роль у житті людини, конфлікти і гармонію позасвідомого і свідомого.Лінгвіст. аналіз-напрям суч. аналітичної філософії, який вважає гол. завданням аналіз буденної мови. Історизм-принцип наук. пізнання, згідно з яким процеси дійсності мають розглядатися в їх закономірному істор. розвитку, в тісному зв’зку з конкретно-істор. умовами. .

7. Діалектика та метафізика як ф. методи Діалектика – це філос. метод, який визнає єдність протилежностей, розглядає поняття та предмети в розвитку. Цей метод ґрунтується на основних принципах (базисна ідея):1.об’єктивності(світ існує незалежно від волі і свідомості людини);2.суб’єктивності(існує суттєва різниця між світом і поняттям світу; Світ–це об’єктивно існуюче, поняття світу–те, як людина формує бачення світу);3.принцип розвитку(все у світі знаходиться в процесі змін, який має упорядкований характер);4.принцип все загальності зв’язку(все у світі знаходиться у стані взаємовідношення); 5.сходження від абстрактного до конкретного;6.єдності істор. і лог. Три закони діалектики: 1)закон взаємного переходу кількісних і якісних змін (розкривається через механізм розвитку-кількісні і якісні зміни відбуваються шляхом стрибка); 2)закон єдності і боротьби протилежностей(джерело розвитку–це внутрішні суперечності, а зміст розвитку–це саморозвиток), всякий закон є принцип, але не всякий принцип є закон. Суть закону розкривається через поняття: протилежність(сторони цілого, які одночасно визначають і виключають одна одну) і суперечність (процес розвитку і взаємодії між протилежностями); 3)закон заперечення заперечення(розвиток завжди має спрямований характер і здійснюється у формі циклу чи спіралі). Суть закону розкривається через поняття: просте заперечення, діалектичне, заперечення заперечення, циклічність.

Метафізика—метод, протилежний діалекціку, при якому об'єкти розглядаються поза їх вн. зв’язком, не визнає вн. суперечностей як джерела саморуху. З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об’єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток необхідно включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового. Поняття “метафізика” в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика–це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) метафізика–це наука про речі, спосіб з’ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика–це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. Таким чином, історично склались дві альтернативні концепції – метафізика і діалектика. Вони є взаємно протилежними з ряду важливих, фундаментальних начал.

8. Функції філософії .Функції філософії–це види залежності між взаємно змінними величинами. Функції виявляються через: вплив філ-ії на людське життя і характер існування суспільства, на інші галузі знання, на людське мислення, на способи реалізації мислення та вплив сусп-а, людини на розвиток філ-ії. Основні фун-ії філ-ії: 1.світоглядна(дозволяє формувати цілісну картину світу, визначити життєву позицію людини); 2.методологічна(розкриває природу методів, дає їм класифікацію, показує залежність; доводить, що кожне перетворення дійсності здійснюється у свій спосіб; формує категоріальний апарат і вказує засади на яких створюються категорії інших наук); 3.пізнавальна(на основі узагальнення інших наук створює теорію пізнання); 4.соціальна(вказує на те, що з однієї сторони існують закономірності, а з іншої–реальні соціальні дії); 5.прогностична(філ-ія створює теорію майбутнього у соц. розвитку людини і суспільства); 6.еврестична(визначаючи те без чого неможливий розвиток спонукає до відкриття нового знання); 7.аксіологічна(визначає поняття цінності і вказує на відносний характер її існування); 8.творча(визначає, що таке творчість); 9.інтегративна (дозволяє сформулювати взаємозалежність між різними галузями знань);10.осмислююча (розуміння через критику відношення до дійсності); 11.пояснювальна (через тлумачення пізнає і осягає дійсність).

9. Категорії філ-ії, як роди буття,форми діяльності та мислення.Філософські категорії — це найзагальніші (гранично широкі) поняття, що виражають універсальні характеристики та відношення матеріального й духовного світу, в які і через які здійснюється філософське мислення, і які служать вихідними принципами пізнання і духовно-практичного перетворення світу. Тому філософське знання має категоріальний характер. Категорії філ-ії відображують об’єкт реальності в цілому, тому що категорії як поняття поділяють світ на частини, а категорії як знання змінюють світ. Категорії філ-ії спонукають до формування правових категорій, категорій політики, культури тощо. Категорії філ-ії вперше створив мислитель Аристотель. В подальшому філ-кі категорії набули подальш. розвитку і на сьогодні можна розглядати наступні філ-кі категорії:- людина-світ; -мислення-буття; - необх-випадк; - зміст-форма; - можливість-дійсність; - причина-наслідок.Суть такої категорії як ЛЮДИНА полягає в тому, що вона відображує основне, визначальне в людині-це душевно означена природно-соц. істота. І.Кант виділяв форми споглядання (простір і час) та форми мислення (категорії). В нього ці поняття означали вже не об’єктивні умови буття, а необхідні умови досвіду і пізнання, що лежать у людському розумі. Категорії діалектики — універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв'язки, влас тивості і відношення, що мають місце в об'єктивній дійсності. В ка тегоріях сконцентровано досвід і предметно-практичну діяльність ба гатьох поколінь людського суспільства. Без понять і категорій, в кот рих знаходять своє відображення і матеріалізацію результати пізнан ня, саме пізнання було б неможливим. Особливостями категорій діа лектики є: об'єктивність, всезагальність, зв'язок з практикою, істо ричність, рухливість. Діяльність — це активна взаємодія людини з навколишнім се­редовищем, завдяки чому вона досягає свідомо поставленої мети, яка виникла внаслідок прояву у неї певної потреби.До основних видів діяльності відносяться: гра, навчання, праця. Вони являються основними видами активності людини, за допомогою яких людина пізнає та перетворює світ і себе. Основні характеристики таких видів діяльності: 1. Гра – це вид дільності, який: а) тренує дитину в оволодінні значеннями речей і явищ, які закріплені за допомогою мови, та в оперуванні цими значеннями; б) розширює самосвідомість дитини - від сприйняття себе як до сприйняттясебе як суб’єкта предметних дій до сприйняття себе як носія соціальної ролі, суб’єкта л. стосунків. До основних видів ігор відносяться: функціональні; конструктивні; сюжетно-рольові; ігри за правилами; 2. Навчання – це специфічний вид діяльності людини, спрямований на оволодіння людиною знаннями, уміннями та навичками.Роль навчання: а) підготовка людини до майбутньої трудової діяльності; б) розвиток людини. 3. Праця- це цілеспрямована діяльність людини на перетворення і освоєння природних і соціальних сил з метою задоволення потреб людини, в результаті якої створюються матеріальні і духовні цінності, формується сама людина. Метою трудової діяльності є створення: а) матеріальних речей, які споживаються людьми (продукти харчування, одежа); б) речей, які необхідні для виготовлення речей, які споживаються люди (енергія., верстати, книги); в) ідеологічних продуктиів (наука, мистецтво); г) дій, які організовують поведінку і працю людей (управління, контроль, виховання, навчання та ін).

10. Особливості розвитку та функціонування системи ф. категорій. Розвиток категорій—це розвиток зв'язку між ними. В основі цього зв'язку лежать історичний спосіб розгляду, методи мислення, які визначають місце і роль категорій у системі філософського знання. Спосіб мислення виконує функцію логіки, форм знання. В ній саме мислення усвідомлюється й розглядається як об'єкт. У процесі пізнання категорії виконують вимоги логіки. Філософи вважають, що яка логіка, таке й функціонування категорій у системі знань. Тому проблема систематизації категорій завжди посідала чільне місце і їй приділялось багато уваги. Так, в античності Арістотель виділив і систематизував десять категорій ("сутність", "кількість", "якість", "відношення", "місце", "час", "положення", "стан", "дія" "страждання"). В новий час сформував свою систему категорій І.Кант. До неї ввійшли категорії: "кількість", "якість", "відношення", "модальність" (на його думку, додосвідні форми мислення). Це була досконаліша система,проте ще не наукова.

Гегель уперше ввів динамічну систему категорій. Вона розвивалась, у ній категорії були пов'язані єдністю походження й розвитку, що обумовлювався силою внутрішніх суперечностей. Та, на жаль, розуміння категорій у Гегеля було містифікованим. Це була логіка свідомості, яка втратила зв'язок з людиною, тобто мислення розвивалося з самого себе і категорії розглядались як самостійні творчі сутності.

Ідеалістичні погляди на природу категорій є панівними і в сучасній західній філософії. Так, представники неотомізму відстоюють релігійно-ідеалістичне походження категорій, стверджуючи, ніби вони існували спочатку в божому розумі як прообрази реальних речей, властивостей і відношень. У логічному позитивізмі (Р.Карнап, О.Нейрат та ін.)філософський аналіз категорій підмінюється формально-логічним аналізом мовних термінів. Діалектико-матеріалістична філософія розуміє категорії як загальні форми пізнавально-світоглядного ставлення людини до природи, суспільства і свого власного буття. Категорії—це результат реально-практичної взаємодії людини і світу. Це відображення об'єктивного в суб'єктивному. Тому вони об'єктивні за змістом і суб'єктивні (ідеальні) за формою. Важливою рисою співвідносних категорій є їх взаємозв’язок. На відміну від діалектико-матеріалістичного розуміння категорій, метафізики вважають, що категорії незмінні, не можуть переходити одна в одну. Таке розуміння категорій не відповідає дійсності. Виходячи з діалектичного характеру світу, потрібно розглядати й поняття в їх русі, взаємозв'язках і взає-мопереходах. Філософські категорії виступають і як всезагальні форми мислення. Таким.чином, знання категорій дозволяє нам усвідомити й цілеспрямовано досліджувати різні зв'язки й відношення в предметах, явищах, які ми вивчаємо, орієнтує відносно тих сторін і аспектів, на які необхідно звернути увагу для розкриття сутності предметів і явищ. Філософські категорії виконують і ряд інших функцій. Найважливішими з них є світоглядна й методологічна. Перша проявляється у тому, що зміст кожної категорії формує певні уявлення про суттєві властивості й відношення об'єктивного світу, про ту чи іншу сторону об'єктивної реальності. Методологічна функція категорій полягає в тому, що вони задають пізнанню початкові умови й перспективи його здійснення, розширюють його межі, утворюють критерії осмислення й розуміння реальності, організовують рух думки, прогнозують результати пізнання.

11.Особливості філософської думки в Стародавній Індії та Китаї. Більшість джерел вказує,що філ-фія виникає у 1тис.до н е .Існування пов’язано з виникненням ідей,як виникли в Стародавньому Єгипті,Індії,Китаї.Філ-фія Стар.Індії цікава і важлива тим,що в ній вперше філ.думка формується у якості релігійного містичного характеру.Веди — стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення душі й тіла, духовного і тілесного. Особливістю староіндійської філософської школи міманса є те, що вона визнає реальність зовнішнього світу і заперечує роль Бога у створенні цього світу. Стародавня індійська філософська школа веданта яскраво представляє об'єктивно-ідеалістичну систему. Веданта бере свій початок у вченнях Упанішад. Основою веданти є обгрунтування існування Брахмана (Бога)Фл-фія вперще ставить такі проблеми як першооснови світу і людського буття.Визначає критерії відповідно з якими вимірюється людське життя і сенс.Давньоіндійська філ-фія показує,що першооснова світу є дуалістичною,як пов’язана з природою і богами.Сенс людського життя проявляється у позбавленні людиною від страждань і здійснення саморозвитку людини за рахунок вдосконалення її внутрішнього світу.Таке вдосконалення відбувається за рахунок медитації,досягнення стану нірвани,визначеності з вірою і способами її реалізації.Більш високим станом у стародавньому світі є давньокитайська філ-фія.Особливості:1.вперше почала носити науковий характер.2.науковість філ-фії проявлялась перш за все в тому,що вона,опираючьсб на природознавтсво і виробництво стверджує,що началом всього існуючого у світі є те,що складає основу всіх речей,предметів і явищ.Вона дає назву тій основі,називаючи її дао(абстракція яка відображає основу).Дао має конкретну форму свого вираження і ця форма отримує форму Де. Дао існує тільки у звязку із Де. 3.Етичне вчення Конфуція(конфуціанство).Він стверджує,що основним визначальникм людського життя є мораль,яка постає у якості власних переконань людей,відповідно з якими вони діють.Взірцем носія таких переконань Конфуцій називає ідеальне явище.Цей взірець-це благородна людина.Ідея благородної людини викладена у багатьох офоризмах.Взірець моральної поведінки.Благородна людина - той,хто пронизаний почуттям самоповаги.Доброчинність- здатність нести добро.Вищим етапом є системна філ-фія.В ній зароджуються всі ті проблеми,які вирішуються до цих пір.Проблема начала,яка вказує,що цим началом є конкретно чуттєве,безпосередньо дане і його визначає людина.

12.Філософія античності. В античній філ-фії започатковується діалектичний метод:все в світі знаходиться в зоні постійних змін і взаємозалежних звязків.В ант.філ-фії створюється своя теорія пізнання,відповідно з яким істина має абстрактну форму існування,яка здобувається мисленням;ставиться питання,хто така людина і вперше визначає,що це досконалість у світі завдяки своїм тілесним формам і наявності мислення;вперше дається визначення політики,держави і виникає ідея ідеальної держави;вперше визначаються принципи,за якими людське пізнання визначається як безмежжя;започатковуються як філ.дисципліни так і етика і естетика. Найвидатнішим представником мілетської школи був, безумовно, Фалес. Фалес обґрунтував новий погляд на світ, суть якого полягає в тому, що всю його багатоманітність він звів до єдиної загальної першооснови – води. Філософське значення концепції Фалеса полягало в тому, що він вперше в історії людства поставив питання, котре в подальшому стало основним питанням всієї світової філософії, а саме: що є першим, єдиним, основоположним у цьому світі і дав відповідь на це: все є вода – матеріальний елемент природи. Останнім видатним представником мілетської школи був Анаксімен. Він продовжував розвивати уявлення своїх попередників про першооснову світу. Геракліт Ефеський– творець античної діалектики, Твір Геракліта, який дійшов до нас під назвою “Про природу” складається з трьох глав: про всесвіт, про державу і про богослів’я. Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогоньСтихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу. можна виділити у філософському вченні Геракліта три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення для філософії, для розкриття сутності діалектики та її розуміння:

Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходи.

Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаман ні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.

Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.

Піфагор– засновник піфагорійської філософської школи. Піфагор стверджував, що в основі всього існуючого, його першоелементом є число. Весь світ – це гармонія чисел та їх відношень. Він і його послідовники відкидали вчення мілетських філософів і Геракліта про єдине матеріальне начало, про розуміння розвитку, руху, космогонії тощо.Демокріт– видатний матеріаліст античності,

У природі немає випадкових явищ – все в ній знаходиться у зв’язку і взаємодії. Сократ–один з найбільш відомих філософів стародавньої Греції, перший крупний мислитель, котрий став родоначальником об’єктивного ідеалізму, спрямованого проти матеріалістичних вчень мілетської і ефеської філософських шкіл, автор так званого “сократичного методу”. Платон– найвидатніший представник античного ідеалізму в його найбільш розвиненій формі. Платон – засновник об’єктивно-ідеалістичного напрямку у філософії. Арістотель– найвидатніший античний філософ, енциклопедичний вчений, патріарх грецької і світової філософії, за висловлюванням Гегеля, “вчитель людства”. Арістотель створив енциклопедичне філософське вчення, котре охоплювало логіку, діалектику, теорію пізнання, психологію, фізику, зоологію, політику, політичну економію, педагогіку, риторику, етику, естетику, космологію, астрономію. Будучи учнем Платона, поставив під сумнів його ідеалістичну “теорію ідей”, спробу пояснити існування “світу речей” завдяки існуванню “світу ідей”.

13. Специфіка філософської думки в період Середньовіччя. Після старод.філ-фії наступає етап середньовічної філ-фії.Вона носила релігійний характер та має такі досягнення:1.пропонує єдність розуму і віри у бога і вершиною цієї єдності бачить гармонію.2.проявом цієї гармонійності є те,що наука розглядається серед.філ-фією як засіб доведення досконалості божественного знанняі недосконалості,гріховності людини.3.Філ-фія середньовіччя народжує оригінальну ідею суверенності.Відповідно до цієї ідеї,суверенність-це здатність обрати власний шлях розвитку і змога його реалізувати.Суверенним є той народ,який здатний вибрати із свого числа кервіника і потім усунути його від влади,якщо той переступає межу дозволеного.

Одним із найвидатніших діячів неоплатонівського руху в системі західноєвропейської освіченості періоду середньовіччя був філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена Еріугена створив першу філософську систему в середньовічній Європі, яка викладена в його головному творі "Про поділ природи". Видатним представником середньовічної

схоластики є Фома Аквінський намагався поставити філософію на службу релігії, одночасно проводячи розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводячи можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування. Відповідно він розрізняв істини розуму і одкровення.Для нього це були найвищі істини, які недоступні свідомості і можуть бути досягнуті тільки через віру. Фома – поміркований реаліст, він вважав, що загальні поняття первинні щодо речей; виступав проти крайнього реалізму, який вів до пантеїзму. Він намагався створити енциклопедично-теологічну систему, яка б могла відповісти на всі питання, що висувалися його часом. Вся філософія Фоми була спрямована на збереження і зміцнення влади католицької церкви.За своїми політичнимипоглядами Фома переконаний монархіст. Він вважав государя не тільки правителем, а й творцем держави. Верховну волю папи, його владу він розглядав як "Божу волю", а самого папу як "намісника" Бога. Він рішуче виступав проти соціальної нерівності людей.На сучасному етапі розвитку філософії його вчення трансформувалось у філософську течію "неотомізм".

14.Філософія Відродження. Саме термін Відродженння вказує на 2 основних моменти:1.звернення до античних цінності.2.їх переосмислення завдяки народженню нової ідеї розуміння людини.Це народження постає у наступному:1.людина-цеєдність і досконалого і недосконалого,любити її потрібно такою,якою вона є.Вперше зявляється поняття гуманізму.Конфуцій “Бути гуманним означає бути здатним пожертвувати собою заради іншого задля справи.” Філософія Відродження охоплює період від XIV до початку XVII ст. Вона була новою стосовно Середньовіччя, але не новою стосовно античності. Відродження – перехідна епоха, і цим значною мірою пояснюється чимало її специфічних рис і насамперед та, завдяки якій майже синонімічною назвою для епохи стає слово «гуманізм». Для епохи Відродження характерним було швидке зростання кількості людей розумової праці. З'являються нові професії, суть яких суперечить теологічним доктринам. Звичайно, мислителі Відродження були далекі від думки ігнорувати Святе письмо, віру в Бога, але якщо у схоластів центром уваги був Бог, то у гуманістів епохи Відродження – Бог і людина. У філософських поглядах періоду пізнього Відродження, а це вже ХVІ-ХVІІ ст., поряд з гуманістичними тенденціями могутнього розмаху набуває натурфілософське бачення світу. Його філософську основу заклав Микола Кузанський, в якого Бог-творець набуває пантеїстичних рис. Згодом пантеїзм, а також деїзм стають своєрідного формою вираження натуралістичних поглядів мислителів Відродження. Новий напрямок у Ренесансі пов'язаний з такими іменами, як Леонардо да Вінчі, М. Копернік, Джордано Бруно, Тіхо де Браге, Й.Кеплер та ін. Багато з них, окрім Л.Валла, М.Казанського та Д.Бруно, не були філософами в вузькому значенні цього слова. Мистецтво, література, наука домінували над «чистою» філософією, але поряд з мислителями-гуманістами представники натурфілософії теж активно сприяли становленню нового філософського бачення світу майже в усіх країнах Європи. В було засновано друкарство, першу обсерваторію, в 1492 р. Колумб відкрив Америку, з'явилася перша пошта, в 1597 р. Галілей сконструював термометр, Копернік створює геліо- центричну систему. Це були успіхи, які сприяли розвитку філософського мислення, буквально на очах двох-трьох поколінь людей руйнувалась схоластика з її формальнологічними конструкціями.

15.Філлософія Нового часу. Розробка та обгрунтування методів наукового пізнання - головна мета філософів Нового часу.Формується 2 основних методи і на їх основі виникають протилежні філ.напрямки:емпіризм і раціоналізм.Засновникои емпіризму вважається англ.філ Френсіс Бекон.Філ.нового часу негативно ставиться до середньовічної схоластики.Ф.Б.вважав,що істина знаходиться в самих речах і необхідно здійснювати її пошук у природі,світі.Схоластиці він протиставив концепцію “природної”філ-фії,яка базується на дослідному пізнанні.Набуває нового напрямку й уявлення про мету та призначення пізнання.Засновником протилежного раціоналістичного напрямку був франц.філ. Рене Декарт.Він принципиво по-іншому вирішує питання про те,яким чином людина осягає істину.Насамперед розробляє дедуктивний метод пізнання,принципово по-іншому,на відміну від Бекона.Вихідною ідеєю Декарта є принцип сумніву,який спрям. проти схоласт.знання,сліпої віри,спрям.на пошуки найбільш зрозумілого очевидного,чітко мислимого вихідного положення,яке можна взяти за основу сис-ми знання про світ і людину.

Раціоналістичну методологію після Р.Декарта продовжує розвивати нідерландський філософ Бенедикт Спіноза "Етика" .Можливість пізнання Спіноза обґрунтовує єдністю душі і тіла. Зовнішні предмети, діючи на наше тіло, діють також і на душу, викликаючи в ній певні враження, уявлення. Спіноза заперечує і критикує теорію вроджених ідей Р.Декарта, проте визнає наявність у людей вроджених здібностей здобувати знання. Завдання людини полягає в тому, щоб удосконалювати цю природжену здатність до пізнання. Важливу роль тут відіграє науковий метод. Пошукметоду наукового пізнання має, на думку Спінози, здійснюватись через дослідження всіх можливих шляхів, якими людина добуває знання, і вибір та удосконалення найкращого, найефективнішого з них. Розвиток раціоналістичної методології Р.Декарта продовжував також відомий французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль (1623–1662), який, як Д.Юм щодо емпіризму, виявив непослідовність, суперечливість, однобічність та обмеженість раціоналістично-математичної методології.СЕНСУАЛІЗМ: Поглибити і далі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний філософ-матеріаліст XVII ст. Джон Локк.Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел походження людського знання.Дослідження даних проблем він починає з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знань є відчуття.

16. Класична німецька філософія. Клас.нім.філ-фія - розвиток нім.філ-фії,що охоплює період кінця18-пер.пол.19ст.Для неї характерні такі основні риси:1.відродження діалектичної традиції.2.перехід від суб.ідеалізму до обєктивного на основі діалектичної методології.3.критика традиціїної метаф.і прагнення подати філ-фію як сис-му нукового знання.4.звернення до історії як філ.науки і застосування Гегелем діалектичного методу в дослідженні

історії.Головними представн.клас.нім.філ були І.Кант,Й.Фіхте,Г.Гегель.Нім.клас.філ.не мала єдиного напрямку.Кант був дуалістом,Й.Фіхте-субєктивнимі Г.Гегель-обєктивним ідеалістом.Але їх обєднувало те,що стрижневим принципом розвитку німецької класичної філ-фії було дослідження форм всезагальності. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель бачать філософію чітко систематизова-ною наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки зору, філосо-фія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичної спрямованості. Німецька класична філософія є високо професійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності. проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги цього періоду розвитку світової філософії: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики і т.д. Для побудови своїх філософських систем мислителі німецької кла-сики виходили з таких принципів: принципу розрізнення закономір-ностей розвитку природи і культури, принципу активності суб'єкта, принципу історизму Родоначальником німецької класичної філософії вважається 1ммануїл Кант.В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. А другий період, протягом якого власне і розвивається кантівська філософська система, присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії, її предметом має бути, на думку Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму.

17.Своєрідність філософії українського духу. Філософська концепція Г.Сковороди – пантеїзм. Бог і природа – це єдине ціле: кожна людина має в собі Бога, він не існує поза людиною. Для Г.Сковороди весь світ є просякненим протилежностями: життя – смерть, світло – тінь, безглуздя – мудрість, плач – сміх, безчестя – слава, лютість – милість, початок – кінець тощо. Усе в світі рухається між протилежностями у колі (“кільці”), початком якого є відпадання від Бога, а кінцем – повернення до нього. Після Г.Сковороди провісником філософії українського духу був Т.Г.Шевченко. Важливою рисою його філософських, суспільно-політичних поглядів була послідовна і безкомпромісна антикріпосницька спрямованість, непримиренна боротьба проти самодержавної політики національного гноблення народів, відстоювання демократизму у національному питанні. Основою світогляду І.Франка є філософський матеріалізм. Мислитель був переконаний, що життя, об’єктивна дійсність є визначальним у відношенні до свідомості, що свідомість – результат поступового і складного розвитку матерії, що природа створила людину з її високою організацією, а не якась істота – природу, як про це твердять філософи-ідеалісти.

1)українська філософія створює оригінальне вчення про духовність. Сковорода вперше на основі дослідження релігії говорить про духовність - це оригінальний момент своєрідного кільця, яке складається із наступних явищ: дух, душа і духовність. Душа - суб’єктивний прояв духу, духовність - єдність суб’єктивного і об’єктивного. Дух об’єктивний прояв.

2)ідея кордоцентричності. Суть кордоцентричності відповідно з яким серце розглядається як джерело, відповідно з яким воля діє індивідуально і соціально, тобто людина - це ірраціональна істота у своїй дії, а це означає, що почуття домінують по відношенню до розумуі це домінування є ситуативним.

3)українська філософія створює оригінальну ідею „сродної праці”. Гродна - це визначення того, що людина завдяки своїй природі схильна до того чи іншого роду діяльності, який вона може розвинути сама, індивідуально, і в цьому її сила. Основні риси української філософії.

•  Українська філософія класична тим, що сама має оригінальний екзистенціональний вимір і включає в себе філософію віри, надії, любові, які заключаються в свободі. Існує і своєрідний метод - кордоантейний - це опиратись насерце, але не відриватись від землі. формування філософської думки українського етносу на самобутній, міфологічній основі;

• суттєве релігійне забарвлення давньоруської філософії;

• відображення у давньоруській філософії віри у власні сили і здібності етносу, прагнення до єднання усіх руських земель;

• переважання у філософській думці Київської Русі морально-етичної проблематики співзвучної з християнськими цінностями;

• дуалізм і пантеїзм української філософії ХVІІІ століття.

• “філософія серця” як самобутня інтерпретація єдності розуму, волі, почуттів людини, як засіб пізнання, долучення її до вищого, позаземного божественного світу;

• захист інтересів трудящих, боротьба проти їх соціального і національного гноблення;

• глибоке розуміння в українській філософії ХІХ століття проблем філософського матеріалізму, елементів діалектики; боротьба проти ідеалізму.

18.Марксистська філософія. Марксистська філософія представлена Марксом, Меренг, Плеханов, Ленін, Лукаш, Павлов, Шинкарук.

Марксизм - філософія, яка охоплює кінець 50-х рр. 20 ст і по наш час.зробив наступний позитивний внесок.Безсумнівною заслугою марксизму є матеріалістичне розуміння історії, яка полягає у:

- марксизм стверджує, шо основою життєдіяльності людини і суспільства є економічна сфера, процес виробництва, в який люди вступають об’єктивно, тобто незалежно від волі.

- Згідно із матеріалістичним розумінням історія розвитку людства класифікується як суспільно-фрмаційний процес. Під суспільно-економічною формацією марксизм розуміє історичний етап розвитку людства, який визначається взаємодією, співвідношення економічного базиса з політичною надбудовою. Під економічним базисом насамперед розуміється сукупність виробничих відносин, насамперед відносин власності. Під політичною надбудовою розуміють насамперед держави, інші інститути політичної системи, які взаємодіють із економічним базисом і є його концентрованим виразом. Відповідно до поняття суспільно-економічної формації марксизм історію людства розділив на 3 етапи. 1) доформаційний період (первісно-общинний лад)

2) формаційний період (рабовласницький лад, феодалний і буржуазний лад).

3) Постформаційний період (комунізм).

- марксизм визначає джереле розвитку суспільно-економічної формації і цим джерелом є класова боротьба.

- Формою переходу від однієї суп.-екон. Формації до іншої є революція.

- Маркс дає цілком працездатне визначення комунізму, як мети соціального розвитку, стверджуючи, що комунізм - це такий етап розвитку людства, таке суспільство, у якому найбільш повно реалізується сутність і сенс людини. Комунізм - це н етап, як ціль, а дійсний рух (мета).

- Марксизм створює теорію матеріалістичної діалектики, це означає , що діалектику він розглядає, як вчення, що є формальною єдність об’єктивної і суб’єктивної діалектики( діалектики людського мислення).Плехановим було створено комуністичне вчення про роль особистості в історичному процесі, де головна роль відводиться видатній особистості.До досягнень марксизму слід віднести ідею Джорджа Лукаша, що по мірі розвитку суспільства класова боротьба перестає бути джерелом розвитку суспільства. ( у зв’язку з виникненням середнього класу) рушійною силою суспільства повинен постати інтилект і енергія молоді.

19.Філософська антропологія. В 20ст відбулося становлення спеціальної отрасли філософського знання, котре склалося в Германії в 20-ті роки і займається вивченням людини. Воно отримало назву філософської антропології. Її основоположником були німецький філософ Макс Шелер, а значний вклад в подальший розвиток зробили Г.Плесснер, А.Гелен. На думку Шелера, філософська антропологія-це наука про метафізичне походження людини, про її фізичні, духовні та психічні початки в світі, про ті сили і потенції, які нею керують й котрі людина приводить до руху. Термін «філософська антропологія» використовується у двох головних змістах. Часто під ним розуміють розділ філософського знання, присвячений всесторонньому розгляду проблеми людини. Разом з тим, термін «філософська антропологія» закріплений й за конкретною сучасною філософською школою, головними представниками якої були М.Шеллер, А.Гелен, Г.Плесснер Е. Ротхакер, Н. Е. Хенгстенберг, О.Д.Больнов. чотири основні антропологічні концепції:

- біологічна (Гелен, Портман): людина є "біологічно недостатньою" істотою і не має можливості вести виключно природне існування. історія, суспільство та його установи - це форми доповнення біологічної недостатності людини. в антисуспільній та протиприродній поведінці людини і утверджується її родова сутність;

- культурологічна (Ротхакер, Ландман): подолання абсолютизації як предметності, так і духовності людини, розгляд її як живої і творчої історичної особистості, що має три складові: 1) тваринне життя людини, 2) визначене пориваннями та почуттями Воно, 3) мисляче і самоусвідомлене Я. людина людина є творцем і носієм культури, а культура розглядається як специфічна форма висловлення творчої відповіді особистості на виклик природи, як стиль життя і спосіб орієнтації у світі;

- релігійна (Шелер, Хенгстенберг): становлення людини як духовної істоти є одночасно втіленням, здійсненням божественного в людині; людина як істота, відкрита для "ніщо" і для нескінченності; позиція ірраціоналізму, непізнаваність людини, пошук її споконвічної природи, яка розкривається в "життєвому світі" людини, непідвладному розуму та цілеспрямованому впливу;

- педагогічна (Больнов): вихід із екзистенційної кризи - відновлення звязків людини із зовнішньою реальністю- іншими людьми, суспільством загалом. людяності загрожують три основні фактори: нестримне прагнення до успіху, розчинення окремого у масовому, деградація людини і перетворення її на простий обєкт. суттєвими рисами людяності є співчуття, доброта, справедливість і терпимість. зберегти ці риси і врятувати людяність - мета історичного процесу

20. Екзистенціалізм є особливим тлумаченням буття. Хоч історичні корені екзистенціалізму сягають Давньої Греції, як філософське вчення він був уголос артикульований починаючи з епохи Просвітництва. Уперше моральне ставлення було розглянуто в працях Серена К’єркегора. Цей данський філософ, певною мірою відповідаючи і Гегелю, рішуче відкинув універсальні й об’єктивні закони – і наукові, і моральні, обґрунтовуючи це тим, що вони перешкоджають індивідууму визнавати набагато глибшу реальність – реальність своїх суб’єктивних почуттів.Фридрих Ніцше (1844–1900) був іще більш радикальним у своєму невизнанні позірно універсальних правил будь-якого роду. Він вважав, що такі погляди можна звести до претензій на владу з боку тих, хто їх пропагує. Ніцше пропонував послідовно

переглянути всі філософські концепції і з піднесенням та незрівнянним пафосом змалював індивідуума, позбавленого визначеності і змушеного продумувати все заново. Великими екзистенціалістами були Мартін Гайдеггер (1889–1976) і Жан-Поль Сартр (1905–1980). На основі їхніх славетних ключових праць «Буття і час» (1927) та «Буття і ніщо» (1943) можна вивести головні принципи екзистенціалізму. Існування не має форм і суті, тож індивідуум опиняється посеред хаосу випадковостей. Немає об’єктивних моральних правил, які б направляли індивідуума, як немає і наперед-існуючої суті людської, яка б указувала напрям життя. Завдання філософії в цій ситуації – вказати спосіб сприйняття світу. Найбільша глибочінь для екзистенціалістської думки міститься в аналізі почуттів жаху, власної нікчемності, страху перед іншими людьми та в усвідомленні своєї смертності.

Екзистенціалізм стверджує, що буття людини, суспільства – це насамперед реальний процес існування наших почуттів, тому суть буття – це переймання людини буттям суспільства. Основною проблемою екзистенціалізму буття є такі питання: що таке смерть, що таке безсмертя, як реальності буття? Екзистенціалізм говорить про правомірність індивідуального буття людини, яке не схоже на буття інших людей і це буття просякнуте, як оптимізмом, так і песимізмом. Екзистенціалізм не відводить належної ролі соціальним закономірностям, він абсолютизує випадковість у житті людини, він намагається окреслити сусп-е буття як просту механічну єдність буття людських індивідів.

21.Філософія життя. Одним із основних джерел філософії життя є ірраціоналістично-песімістична філософія Шопенгауєра. За Шопенгауером сутність особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом психічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого.Другу тенденцію вирижала позитивістська концепція Огюста Конта. Позитивізм, як філософський напрям заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання з погляду позитивізму потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Ідеї Канта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Дж. Стюарта Мілля та Герберта Спенсера. Розвивали представники емпіріокритизму – Ерист Макс(1838-1916) та Ричард Авенаріус, а в 20-му столітті випустив неопозитивізм та пост позитивізм. Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму К’єркегора. Лише християнство за К’єркегором дає основу для правил поведінки, лише воно здатне навчити людину бачити істину, реальність. К’єркегор висуває концепцію екзистенціальної (особистісної) істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежних „життєвих” позицій.В історії філософії настає етап переосмислення її основних принцпів, нового неокласичного типу філософствування. Настає епоха анти раціоналістичного умонастрою. Виникають форми „ірраціоналістичного гуманізму”, які апелюють до підсвідомості.Тепер істину вбачають в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії. „Філософія мислення” замінює „філософія життя”.Основа життя, за концепцією Ніцше – це воля. Життя з проявом волі, але не абстрактної світової волі, а конкретної, визначеної волі – волі до влади.Нцше прагне обґрунтувати культ людини, який ґрунтується на таких положеннях: по-перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем „волі до влади”, по-друге, існує природня нерівність людей, по-третє, сильна людина природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими моральноправовими нормами.Для Шпенглера життя – це „доля”. „доля”, „душа”, культура. Культура трактується тим, як організм, який з одного боку характеризуються твердою органічною єдністю, а з другого – відокремлений від інших культурних утворень. Шпленглер виділяє 8 культрур.У наш час найбільш ірраціоналістичними течіями слід визнати екзистенціанолізм, франкфуртську школу, герменевтику.Основні принципи неокантіанства ґрунтується на трактуванні філософії виключно як критики пізнання.

Неокантіанство розвивалося двома школами – марбурзькою та баденською.22. Філософські ідеї психоаналізу. Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, |психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовуватись у філо¬софії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів.Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його аспек¬ти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний. Роз-глянемо зміст першого та другого аспектів психоаналізу.Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856—1939). Його тео¬ретичні погляди сформувались під впливом традицій класичного при¬родничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намітилась криза традиційних уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю бут-тя людини, виходячи лише з її природних характеристик.Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослі¬дження природи людини: 1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки; 2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій.. З.Фрейд, висуваючи свою концеп¬цію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом досліджен¬ня класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві ха¬рактеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав З.Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя. Інакше кажучи, психо¬аналіз не може вважати свідоме сутністю психічного, а має розглядати свідомість як якість психічного, яка може приєднуватись чи не приєдну¬ватись до інших його якостей.Спочатку психіка у З.Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме — це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Перед¬свідоме — це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам'ять, мислення та ін.). Свідомість фрейд пов'язував в основному із сприйманням зовнішнього світу.Джерелом психічної динаміки; за Фрейдом, є бажання сфери несві¬домого, що прагнуть розрядки через дію. Але для цього необхідно, щоб вони включились у сферу свідомості, яка управляє реалізацією актів по¬ведінки. Можливим же це стає лише за посередництва передсвідомого, яке здійснює цензуру бажань несвідомого. (Цензура, за Фрейдом, це образне уявлення тих сил, які прагнуть не пропустити до свідомості не¬свідомі думки та бажання.) Пізніше 3.Фрейд уточнює, що психічна ді¬яльність несвідомого підкоряється принципу задоволення, а психічна діяльність передсвідомого — принципу реальності.Створивши теоретичну систему психіки, З.Фрейд мав довести її пра¬вомірність. З цією метою він виділяв певні приклади психічної діяль¬ності, а саме: сновидіння, асоціативне мислення, гіпнотичне навіюван¬ня, дотепність, психопатологія буденного життя (забування імен, прізвищ, гублення речей тощо). Теорія З.Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи.Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Спираючись на дані природничих наук і дотримую¬чись біологічного стилю мислення, З.Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексу¬альний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу. Лібідо, згідно з Фрейдом, — це психічна енергія, яка лежить в основі всіх сексу¬альних проявів індивіда, сила, що кількісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення в сфері сексуального збуджен¬ня. Вчення про лібідо є подальшим розвитком енергетичного підходу до психіки. Психічна енергія інтерпретується 3.Фрейдом як енергія лібідо, а також субстанція, що кількісно змінюється. Інстинктивний імпульс може бути розрядженим у дію, витісненим (витіснення — це переведен¬ня психічного змісту із свідомості у несвідоме і збереження його у не-свідомому стані) назад у несвідоме, або ж енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і спрямовується до несексуальних (соціаль¬них) цілей. Цей останній процес Фрейд називає сублімацією. З точки зору вчення про лібідо процес психічного розвитку людини є за своєю суттю біологічно детермінованим процесом перетворень її сексуального інстинкту.Проте З.Фрейд з цілого ряду причин змушений був коригувати свою систему. Труднощі, пов'язані із зведенням усієї людської поведінки до проявів сексуальності, з одного боку, вплив подій Першої світової війни (страждання людей, пов'язані не з сексуальними переживаннями, а з травмуючими їх випробуваннями війни) — з іншого, а також критика опонентів змусили З.Фрейда дещо переглянути структуру інстинктів (воля до влади, сексуально-еротичний, інстинкти марнославства, агресивності та ін.).Своєрідними і неоднозначними є уявлення З.Фрейда про суб'єктивну реальність людини. У праці "Я і Воно" (1923) він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: "Воно", "Я" та "Над-Я".Під "Воно" Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоп¬лює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідо¬мих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги "Воно" мають задовільняти-ся "Я"."Я", як вважав Фрейд, — це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. "Я" прагне зробити "Воно" прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань "Воно".Особливого значення 3.Фрейд надавав "Над-Я", яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. Якщо "Воно" зумовлене генетично, "Я" — індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу інших людей. "Над-Я" — це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособ¬лює в собі установки суспільства. Ці теоретичні положення стали засад¬ними для нового погляду на природу психічного.Вчення З.Фрейда, не будучи філософським, містить у собі значний світоглядний потенціал, перш за все, завдяки специфічному осмислен¬ню сутності людини і культури. Продовжуючи психоаналітичну практи¬ку, він від дослідження індивідуальної поведінки звертається до соці¬альної. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогене¬тичного закону.За такого підходу індивідуальний розвиток людини відтворює ос¬новні стадії розвитку людського роду. Перехід дитини від одного віку до іншого повторює ті основні етапи, які в своєму розвитку пройшло люд¬ство. Психіка, на думку З.Фрейда, — це засіб взаємозв'язку всіх епох. А соціокультурні стереотипи поведінки визначаються сімейно-сексуаль¬ними відносинами. При цьому буття людини тлумачиться як постійна боротьба між "інстинктом життя" (Еросом) та "інстинктом смерті" (Та- і натосом).

23.Герменевтика.Принципове положення про історичну конкретність теоретичної діяльності та про облік широкого контексту різноманітного практичного життя суб'єкта в рамках теорії пізнання було вперше чітко сформульовано в марксистсько-ленінській філософії. Критикуючи вузький методологізм попередньої буржуазної філософії, К. Маркс бачив її основний недолік в тому, що знання розглядається як єдиний акт свідомості, «його єдине предметне ставлення». Саме материалістична постановка питання про розуміння історії та історично конкретних явищ, зокрема, дозволила критично подолати одностороннього зведення пізнавальних відношення тільки до його абстрактно-теоретичним характеристикам. На цьому грунтується діалектико-матеріалістичний аналіз та виявлення об'ективізованних форм свідомості про дійсність, починаючи від ідеалістичних уявлень буржуазної свідомості про історію культури і закінчуючи самими рафінірованимі поглядами західних фахівців на науку, її заснування, передумови, джерела розвитку. Одне з найбільш впливових в сучасної буржуазної філософії напрямків – герменевтична філософія - претендує на, не менш, ніж справді адекватне критичне розуміння наукового nізнання і самої проблеми розуміння. Межі цього напрямку, який складається з різних шкіл і концепцій, і його впливу на західне філософський світогляд виявляються сьогодні досить легко. Теорія герменевтичного розуміння в особистості таких її представників, як Г.-Г. Гадамер і К.-О, Апель в ФРН, П. Рікер у Франції, протиставляє себе науковому пізнанню і пояснення дійсності, а на підставі гуманітарного образу знання роблять спроби побудувати вже «некласичну» методологію і теорію філософії культури та історії.

Герменевтика з одного боку є теорією розуміння, вченням про розуміння, а з іншого боку герменевтика розглядається як течія сучасної філ-ії. Основне її питання – як влаштоване, упорядковане буття. Звідси 3 основні моменти, які дають змогу зрозуміти герменевтику як філ-ку течію:1.герменевтика перетворюється з методології розуміння на її онтологію;2.спостерігається відмова від підходу до свідомості як до поняття самодостатнього;3.рефлекторний принцип обмежується принципом інтерпретаційним.

24. Структуралізм — це загальна назва ряду напрямків у соціогуманітарному пізнанні XX ст., пов'язаних із виявленням структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури.

Структуралізм можна умовно поділити на дві лінії: перша — власне філософські ідеї самих вченихструктуралістів; друга — структуралістська ідеологія, що поширилась у Франції в 60—70-ті роки. В даному випадку мова піде про структуралізм як філософську течію.

Об'єктом дослідження структуралізму є культура як сукупність знакових систем, найважливішою з яких є мова, але сюди належать також наука, мистецтво, міфологія, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об'єктах структурний аналіз дає змогу виявити приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина. У зв'язку з цим Лакан проводить думку про подібність між структурами мови та механізмами дії несвідомого. На цьому він будує культурологічну концепцію, суть якої полягає у пріоритеті символічного над реальним.

Структуралізм як явище філософської думки пройшов ряд етапів. Перший характеризується становленням методу дослідження (лінгвістичний структуралізм). Концепції структуралістів, попри усі розбіжності, мають спільні риси: 1) виділення первинної множини об'єктів, у яких можна передбачити наявність єдиної структури; 2) розчленування об'єктів (текстів) на елементарні частини, в яких типові відношення зв'язують різнорідні пари елементів; 3) розкриття відношень перетворення між частинами, систематизація їх і побудова абстрактної структури; 4) виведення із структури усіх теоретично можливих наслідків та перевірка їх на практиці. Для цього етапу характерним є також протест проти психологізму і прагнення визначити структуру мови, відволікаючись від її розвитку.

Другий етап пов'язаний з поширенням методів структурної лінгвістики на різноманітні сфери культури. Це в першу чергу стосується діяльності французького вченого К.Леві-Стросса. Він застосував цей метод для аналізу культурного життя первісних племен. З його точки зору, тотемізм, ритуали, міфи є своєрідною мовою. Леві-Стросс формулює ідею надраціоналізму як гармонію чуттєвого і раціонального начал, втрачену сучасною європейською цивілізацією, але збережену на рівні первісного мислення. А Р.Барт, навпаки, поширює цей підхід на усвідомлення європейських соціальних явищ.

Леві-Стросс та його однодумці складають школу етнологічного структуралізму. Етнологія, підкреслює Леві-Стросс, не є ні окремою наукою, ні наукою новою: вона найдавніша і найзагальніша форма того, що ми називаємо гуманізмом.

Структурна антропологія як методологічний напрямок у вивченні соціокультурних явищ традиційних суспільств спирається на такі основні принципи: 1) явище культури розглядається в єдності своїх внутрішніх і зовнішніх зв'язків; 2) явище культури аналізується як багаторівневе цілісне утворення; 3) дослідження явища проводиться в рамках конкретної культури. Кінцевим результатом дослідження є моделювання структури.

Аналізуючи структуралізм, можна показати його позитивні моменти і значення його для науки в цілому. Це, поперше, ретельна розробка механізмів комунікацій; подруге, опора на багатомірність культурних утворень. Проте структуралізм відмовляється від активності суб'єкта як носія культури, недооцінює індивідуальність, абсолютизує знаковомовну систему.

25 Світогляд як духовно-практичний спосіб освоєння світу. Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. поняття “світогляд” –багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд – це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу. Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж єспецифічним світоглядом. Певним способом духовно- практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної,естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і

практично. Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність. В чому вона полягає? Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислення – відношення “людина – світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.; 4) мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад,виховною).

Світогляд — це серцевина духовного світу людини, спосіб його внутрішньої організації. Він функціонує у внутрішньому бутті особистості та в реальній життєдіяльності людей як спосіб духовно-практичного освоєння світу і форма самосвідомості суб'єкта. Це феномен, який робить людську свідомість власне людською, становить основну мету людського існування. Він являє со-бою цілісне усвідомлене переживання співвідношення «людина-світ» і виступає універсальним регулятором духовної і практичної діяльності людини. Щодо світу й самої людини світогляд виступає як духовно-практичний спосіб їх освоєння.

26.Структура світогляду. Світогляд-це цілісна картина світу в центрі якої людина, при цьому возвеличується людина чи інша сфера. Світогляд має свою структуру:1.з боку елементарних складових(почуття, уявлення, переконання, вірування); 2. з боку основних рівнів (світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння);3.з боку основних принципів формування(досвід, мудрість, плюралізм, скептицизм); 4. з боку історичності світогляду; 5. з боку системи (космоцентрична, теоцентрична, антропоцентрична);6.з боку спрямування і досконалості розвитку(прогресивний, репресивний);7.з боку дієвості(активний, пасивний). В структурі світогляду можна виділити чотири основні компоненти:

1) Пізнавальний компонент. Базується на узагальнених знаннях - повсякденних, професійних, наукових і т.д. Він представляє конкретно-наукову і універсальну картину миру, систематизуючи і узагальнюючи результати індивідуального і суспільного пізнання, стилі мислення того або іншого співтовариства, народу або епохи.

2) Ціннісний-нормативний компонент. Включає цінності, ідеали, переконання, вірування, норми, директивні дії і т.д. Одне з головних призначень світогляду полягає не тільки в тому, щоб людина спиралася на якісь суспільні знання, але і в тому, щоб вона могла керуватися певними суспільними регуляторами. Цінність- це властивість якогось предмету, явища задовольняти потреби, бажання людей. У систему цінностей людини входять уявлення про добро і зло, щастя і нещастя, мету і сенс життя. Наприклад: життя - це головна цінність людини, безпека людини - це теж велика цінність, і т.д. Ціннісне відношення людини до світу і до самого себе формується в певну ієрархію цінностей, на вершині якої розташовуються свого роду абсолютні цінності, зафіксовані в тих або інших суспільних ідеалах. Наслідком стійкої оцінки людиною своїх відносин з іншими людьми, є соціальні норми: моральні, релігійні, правові і т.п. які регулюють повсякденне життя як окремої людини, так і всього суспільства. У них в більшій мірі, ніж в цінностях, присутній наказовий, зобов'язуючий момент, вимога поступати певним чином. Норми є тим засобом,який зближує цінностнозначиме для людини з його практичною поведінкою.

3) Емоційно-вольовий компонент. Для того, щоб знання, цінності і норми реалізовувалися в практичних вчинках і діях, необхідне їх емоційно-вольове освоєння, перетворення на особисті погляди, переконання, вірування, а також вироблення певноїпсихологічної установки на готовність діяти. Формування цієї установки і здійснюється вемоційно-вольовій складовій світоглядного компоненту.

4) Практичний компонент. Світогляд - це не просто узагальнення знань, цінностей, переконань, установок, а реальна готовність людини до певного типу поведінки в конкретних обставинах. Без практичної складової світогляд носив би украй абстрактний, відвернутий характер. Навіть якщо цей світогляд орієнтує людину не на участь в житті, не на дієву, а на споглядальну позицію, він всеодно проектує і стимулює певний тип поведінки.

На основі вищевикладеного можна визначити світогляд як сукупність поглядів, оцінок,

норм і установок, що визначають відношення людини до світу і виступають як орієнтири і

регулятори його поведінки.

27.Історичні типи світогляду. З боку історичності світогляд має таку структуру:1точка зору – міфологія, релігія, філ-ія; 2точка зору – міфологія, релігія, наука, філ-ія. В історичному плані структура світогляду виглядає як друга точка зору. Ця точка зору є більш дієвою тому що вона вказує на такі речі:1. в людини виникає спочатку не інший світогляд, а цілісне явище світогляду, в якому є інші явища(міф, релігія, філ-ія);2. в той чи інший істр. момент щось є домінуючим по відношенню до інших видів світогляду;3. кожен із істр. типів світогляду має елементи: релігійності, міфологічності, науковості, філ-ії. Ці положення дозволяють стверджувати, що в системі названих істр. типів міфологія виконує тільки притаманні їй функції і показує, релігія-пояснює, наука-доводить, філ-ія-спрямовує.

Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією розвитку сві-домості, яка відповідає певній історичній добі, французький культуролог Л.Леві-Брюль. Щоправда, він спирався на плідну думку німецького філософа Ф.Шеллінга про міф як продукт народної творчості. Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тобто ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи (символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідомості,котра відокремилася від практики. Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка — тотема. Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. Чітко розділяється суб'єкт і об'єкт. Долається характерна для міфу неподільність людини і природи. Закладаються основи специфічні для філос. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний та небесний, горний і дольний, природний і надприродний. Земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Віра -головний спосіб осягання буття. Зв'язок з Богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності реліг. світогл. та належ, до певної релігійної конфесії. Релігіютворить народ - він об'єкт і суб'єкт реліг творчості, яка у історії виступала джерелом потужних суспільних зрушень. У релігії поряд із світовідчуттям добре розвинуте світорозуміння - є релігійна ідея, яка добре обґрунтовується теологами.

28.Класична онтологія. Онтологія – це загальна теорія буття. Згідно з цією теорією основною базисною категорією виступає буття. Онтологія – це вчення про все суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності. Цей термін запровадив у 17ст. нім. філософ Гаклініус. Поняття онтологія не має однозначного тлумачення у філ-ії. 3 значення цього поняття: 1.під онтологією розуміють ту частину філ-ії, яка з’ясовує основні, фундаментальні принципи буття;2.онтологія вживається для з’ясування явищ, які існують незалежно від люд-и, її свідомості;3.онтологія теж включає найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Основне питання онтології: що існує? Основні поняття онтології: буття, структура, властивості, форми буття (матеріальне, ідеальне, екзістенціальне), простір, час, рух. Онтологія, таким чином, являє собою спробу найбільш загального опису універсуму існуючого, який не обмежувався б даними окремих наук і, можливо, не зводився б до них. Найважливіший внесок у розробку онтологічної проблематики внесли Платон і Арістотель. У середньовічній філософії центральне місце посідала онтологічно проблема існування абстрактних об'єктів (універсалій). Основним предметом онтології є буття, яке визначається як повнота і єдність всіх видів реальності: об'єктивної, фізичної, суб'єктивною, соціальної та віртуальної. Оскільки мисленням і осягнення можливостей буття має тільки людина, то останнім часом (у феноменології та екзистенціалізмі) саме він ототожнюється з буттям. Однак у класичній метафізиці під буттям розуміється Бог. Людина як буття володіє свободою і волею. Буття належить до числа тих системотворчих понять, які покла¬дені в основи філософії багатьма мислителями як минулого, так і сучасного. Пер¬ший аспект проблеми буття: а) Що існує? – Світ. Всесвіт; б) Де існує? – Тут і скрізь, всюди; в) Як довго він існує (Коли)? – Тепер і завжди. Суть проблеми полягає в існуванні суперечливої єдності неминучого, вічного і минулого, змінного буття окремих речей, ста¬нів, людських та інших істот.Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існування світу «тут» і «тепер» до питання про його ієну вання «скрізь» і «завжди». Звідси випливав другий аспект проб леми буття – питання про єдність світу. Загальна відповідь на це питання сутності буття в даному аспекті має бути така: існу¬вання всього, що є, було і буде, є об'єктивною передумовою єд¬ності світу. Нарешті, третій аспект проблеми буття пов'язаний з тим, що світ у цілому і все, що в ньому існує, є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішню логіку свого існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діями окремих індивідів і поколінь людей.Філософський смисл поняття буття тісно пов'язаний з по¬няттями небуття, існування, простору, часу, матерії, станов¬лення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями. Повсякденна мовна практика також робить свій внесок в осми¬слення проблеми буття. Слова «буття», «є, існує» в минулому, сучасному і майбутньому існуванні належать до найбільш уживаних слів української, німецької, французької, англійської мов. В категорії буття об'єднуються такі основні ідеї: світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність;  природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існу-ють, хоч і в різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу; за об'єктивної логіки існування і розвитку, світу наявності різних форм свого існування утворює сукупну об'єктивну ре¬альність, дійсність, яка представляється свідомості і виражаєть¬ся у дії конкретних індивідів та поколінь людей.Для розуміння сутності буття доцільно виділити такі якісно відмінні і в той же час взаємопов'язані його форми: буття речей, тіл, процесів, яке в свою чергу поділяється на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого і буття речей і процесів, створених людиною; буття людини, яке поділяється на буття людини в світі речей та на специфічно людське буття; буття духовного (ідеального), яке поділяється на індивідуалі-зоване духовне і об'єктивоване (позаіндивідуальне) духовне; буття соціального, яке поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття су-спільства.

29.Основні рівні буття. Буття-це не якась конкретна річ чи явище. Буття-це все те, що є, що існує.Хайдеггер писав, що буття- це присутність у часі. Буття-це філософська категорія найвищого рівня. Проблеми буття: а) Що існує?–Світ. Всесвіт; б) Де існує?–Тут і скрізь, всюди; в) Як довго він існує (Коли)?–Тепер і завжди. Суть проблеми полягає в існуванні суперечливої єдності неминучого, вічного і минулого, змінного буття окремих речей, ста нів, людських та інших істот. В категорії буття об'єднуються такі основні ідеї:

- світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність;

- природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існують, хоч і в різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу;

- за об'єктивної логіки існування і розвитку, світу наявності різних форм свого існування утворює сукупну об'єктивну реальність, дійсність, яка представляється свідомості і виражається у дії конкретних індивідів та поколінь людей.

Серед основних форм буття розглядають: - буття речей, тіл, процесів, яке в свою чергу поділяється на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого і буття речей і процесів, створених людиною;

- буття людини, яке поділяється на буття людини в світі речей та на специфічно людське буття;

- буття духовного (ідеального), яке поділяється на індивідуалізоване духовне і об'єктивоване (позаіндивідуальне) духовне;

- буття соціального, яке поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства.

30. «Матерія». Спочатку поняття "матерія" ототожнювалось із конкретним матеріалом, з якого складаються тіла і предмети(камінь, вода, земля, дерево, глина тощо). Узагальнюючи здобутки ми-нулих часів, Арістотель у книзі "Метафізика" писав, що "більшість пер-ших філософів вважали початком усього лише матеріальні начала, а саме, те, з чого складаються всі речі, із чого, як першого, вони виникають і на що як останнє, вони, гинучи, перетворюються, причому сутність хоч і залишається, але змінюється в своїх проявах, — це вони вважають еле¬ментом і початком речей".Якщо для філософів стародавнього світу матерія — це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожний предмет (тіло) складається з матерії та форми як духовного першопочатку, то для Р.Декарта (XVII ст.) матерія — це складова частинка предмета (тіла), а саме: тіло разом з формою. Декарт визначає матерію як субстанцію самоіснуючого буття, атрибутом якої є протяжність із її властивостями: займати певне місце, мати об'єм, бути тривимірною. І.Ньютон додає до Декартового визна-чення матерії як субстанції ще три атрибути: протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність (пасивність, нездатність само¬стійно змінювати швидкість згідно із законами динаміки); вага, зумов¬лена дією закону всесвітньої гравітації. Причому інертність та вага потім об'єднуються ним у поняття маси, яка виступає основним атрибутом матерії і одночасно мірою її кількості. П.Гольбах визначає матерію як все те, що пізнається чуттєво, при цьому джерелом чуттєвого знання є відчуття форми, кольору, смаку, звуку та ін. Він доводить розуміння матерії до гносеологічного узагальнення. На думку Г.Гельмгольца, мате¬рія — це все, що існує об'єктивно (незалежно від свідомості людини).Матерія як філософська категорія визначає найбільш суттєві власти¬вості реального буття світу — пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, систем¬на упорядкованість та інше. Системність як фундаментальна властивість матерії визначає методологію сучасного наукового пізнання. Розрізня¬ють такі структурні рівні матерії: неорганічний (мікро-, макро-, мегасві¬ти); органічний (організмений, підорганізмений, понадорганізмений); соціальний (особистість, родина, плем'я, народність, нація, клас, суспіль¬ство, людство).Отже, в історії розвитку філософської думки поняття матерії прохо¬дить складний шлях розвитку, постійно уточнюється, поглиблюється, збагачується новими властивостями, відображає рівень розвитку пізнан¬ня людиною світу.Поширене визначення матерії як філософської категорії для озна¬чення об'єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, відобра¬жається нашими відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них, певною мірою є обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому онтологіч¬ний зміст.Узагальнене визначення категорії "матерія" має базуватися на тому, що це — об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміно¬ване і пізнаванне людиною.

31.Рух як спосіб,простір і час як форми існування матерії. Рух-це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух-це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії з'являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу, його структурну організацію. У зв'язку з цим можна сказати, що кожному рівню організації матерії (нежива природа, жива природа, суспільство) притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність форм руху. Кількість форм руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю, як і матерія. Джерело руху-сама матерія. Рух матерії-це процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною зміни конкретних якісних станів.

Простір і час-це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філ-ію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції. Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії.Узагальнюючи історико-філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід вказати на велику кількість їхніх визначень, неосяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпотетичність. Простір-це така форма існування матерії, її атрибут, яка характеризується співіснуванням об'єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурністю та іншими ознаками. Час-це внутрішньо пов'язана з простором і рухом об'єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами і темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.

Простір і час — це філософські категорії, за допомогою яких познача¬ються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реаль¬ними, чи це тільки абстракції (феномени свідомості). ГЛейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір — це ім'я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Іменем час позначається тривалість і послідовність процесів. Реально ж простору і часу немає, їх неможливо виміряти.

Такі філософи як Дж.Берклі і Д.Юм розглядали простір і час як фор¬ми індивідуальної свідомості, І. Кант — як апріорні форми чуттєвого спо-глядання, Г.Гегель — як категорії абсолютного духа (це — ідеалістичні концепції), І.Ньютон — як вмістилища. Простір і час мисляться Ньюто-ном як реальності, але вони ніяким чином не "взаємодіють" із матерією, існують самі по собі. Це — метафізичне розуміння простору і часу.

Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, пси-хологічний, художній і філософський зміст простору і часу.

Історична еволюція поглядів на простір і час пов'язана з практич¬ною, суспільно-історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час циклічно відтворює пори року, то в межах релігійного світосприйняття час набуває стріло-видної форми: відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності.

Узагальнюючи історико-філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід вказати на велику кількість їхніх визначень, нео-сяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпотетичність. Значна частина дослідників простору і часу (темпоралістів) солідарна в тому, що простір — це така форма існування матерії, її атри¬бут, яка характеризується співіснуванням об'єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурністю та іншими ознаками. Час — це внутрішньо пов'язана з простором і рухом об'єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами і темпами, від¬окремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.

Матеріалізм підкреслює об'єктивний характер простору і часу, невіддільність від руху матерії: матерія рухається у просторі і часі. Простір і час, матерія і рух невіддільні. Ця ідея отримала підтвердження у су¬часній фізиці.

Природознавство XVIII—XIX ст., визначаючи об'єктивність просто¬ру і часу, розглядало їх, слідом за Ньютоном, як щось відірване одне від одного і від матерії і руху. Древні атомісти і природознавці аж до XX ст. ототожнювали простір із пустотою. Він вважався однаковим у всіх точ-ках і нерухомим, а час — таким, що тече рівномірно. Сучасні науки (насамперед фізика, хімія, біологія, астрономія) відкинула старі уявлен-ня про простір як пустоту, як пусте вмістилище тіл, і про час, як єдиний для всього безкінечного Всесвіту. Головний висновок теорії відносності Ейнштейна якраз і полягає в тому, що простір і час існують не самі по собі, відірвані від матерії, а перебувають в універсальному зв'язку з нею, є сторонами єдиного і багатоманітного цілого. Загальна теорія віднос¬ності доводить, що плин часу і протяжність тіл залежать від швидкості руху цих тіл і що структура чотиривимірного континууму (три просторо¬ві координати і одна часова координата) змінюються залежно від скуп¬чення мас речовини і породжуваного ним поля тяжіння. Тепер відомо, що із наближенням швидкості руху тіла до швидкості світла її протяжність зменшується і плин часу теж уповільнюється: відбувається своєрідне стис¬нення простору і часу. Як бачимо, ці наукові відкриття, а також відкрит¬тя неевклідових геометрій (МЛобачевський, Б.Ріман) спростовують як ідеалістичні, так і метафізичні уявлення про простір і час. Сьогодні у нас немає підстав суб'єктивізувати уявлення про простір і час.

Фантасти і науковці нерідко вживають вираз "багатовимірний або одно- чи двовимірний простір". Реальний простір має три виміри (З координати), час — один (від минулого через сучасне до майбутнього). Сучасна наука визнає простір і час взаємозалежними і використовує поняття чотиривимірний просторово-часовий континуум. Поняття ба-гатовимірний простір має сенс лише як позначення формально-логіч-них об'єктів (наприклад, залежність між різноманітними параметрами того чи іншого тіла тощо). Філософи і науковці XX ст. багато уваги приділяють дослідженню простору і часу, їхніх властивостей, зокрема метрики, структурованості, симетрії тощо.

32.Некласична онтологія. Онтологія – це загальна теорія буття. Згідно з цією теорією основною базисною категорією виступає буття. Онтологія – це вчення про все суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності. Цей термін запровадив у 17ст. нім. філософ Гаклініус. Поняття онтологія не має однозначного тлумачення у філ-ії. 3 значення цього поняття: 1.під онтологією розуміють ту частину філ-ії, яка з’ясовує основні, фундаментальні принципи буття;2.онтологія вживається для з’ясування явищ, які існують незалежно від люд-и, її свідомості;3.онтологія теж включає найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Основне питання онтології: що існує? Основні поняття онтології: буття, структура, властивості, форми буття (матеріальне, ідеальне, екзістенціальне), простір, час, рух.Онтологія, таким чином, являє собою спробу найбільш загального опису універсуму існуючого, який не обмежувався б даними окремих наук і, можливо, не зводився б до них. Основним предметом онтології є буття, яке визначається як повнота і єдність всіх видів реальності: об'єктивної, фізичної, суб'єктивною, соціальної та віртуальної. Оскільки мисленням і осягнення можливостей буття має тільки людина, то останнім часом (у феноменології та екзистенціалізмі) саме він ототожнюється з буттям. Екзистенціальна онтологія багато в чому відрізняється від класичного філософського вчення про буття. Якщо філософи-класики розглядали буття як гранично широке поняття, то першоосновою онтології екзистенціалізму є Dasein (тут — буття). У праці М.Хайдеггера "Буття і час" (1927) Dasein фігурує як поняття, що визначає буття людини. Положення "Dasein — буття людини" та "Dasein притаманна історичність" посідають центральне місце в концепції Хайдеггера. Він називає їх фундаментальними екзистенціально-онтологічними висловлюваннями. Хайдеггер наполягає на історичному розумінні людини і світу, вірніше, на розумінні історичності людини і світу. Визнаючи певну правомірність об'єктивістського тлумачення історизму, Хайдеггер доводить, що цей погляд не єдино можливий. Є ще, на його думку, і онтологічний погляд на історичну реальність, що забезпечується феноменологією. Феноменологічний метод дає змогу розглядати людину в часі, яка не є абсолютно підвладною йому, тому що за способом свого буття вона сама є часом. Якщо суспільство і природа, світ у цілому мають історію, то людина сама є історією. Ще однією специфічною рисою онтології екзистенціалізму є виділення поняття буття-у-світі. Буття-у-світі розкривається через невід'ємне від людини "діяння", яке пояснюється, в свою чергу, через "турботу". (Турбота характеризує людське існування в цілому). За Хайдеггером, Dasein (людське буття) здатне не лише цікавитися буттям, а й дбати про себе як про своє буття, про смисл свого буття.

33.Категоріальні характеристики світу. Визначення змісту поняття "світ" можливе і дійсне тільки у системі відношення "людина— світ". на противагу об'єктивно існуючому світу є "внутрішній світ людини". Наше сприйняття світу, його розуміння і пізнання, ставлення до нього виявляються у слові світогляд. В історичному поступі культури людського мислення уявлення світу набувало різного змісту і значень не тільки у формі буденного та загальносвітоглядного, ряд обґрунтованих різними вченнями системно-теоретичних понять, через які історично відбувалася конкретизація визначення світу. Зокрема, це такі поняття, як "Космос", "Всесвіт", "Галактика", "Земля", "Природа", "Атмосфера", "Гідросфера", "Літосфера", "Душа" та ін. Отже, тільки порівнюючи себе як окрему особу зі світом, людина здобуває досвід та усвідомлення власної індивідуальності. Лише побудувавши світ у собі, ми отримуємо можливість знайти його за межами себе. Може трапитися так, що наші уявлення помилкові. У такому разі реальний світ заперечить наші сподівання. Індивідуально сформована свідомість може здійснити пізнання об'єктивного, чужого й цілком відмінного від себе за допомогою саме відтворення — будівництва світу в собі. Фактично кожна людина, яка діє свідомо, має великий дар бути творцем світу. Тобто світ з'являється людині як творіння її (людського) розуму та рук, в якому ще так багато нового і невідомого. А що ж існувало до виникнення людини? Той світ ми позначаємо поняттям "природа". Він існував і існуватиме об'єктивно, тобто незалежно від людини.

Світ – це все суще, що є в людині і поза нею. Світ – це все те, що реально існує і знаходиться у відношенні до людини чи може знаходиться у цьому відношенні. Світ – це те, що здатне з’являтись в понятті, через мислення людини і тому те, що ми називаємо світом і те, як ми називаємо, не є одним і тим же. Це дозволяє диференціювати світ на основі таких понять:1.всесвіт-є поняттям світу, яке вказує на безмежність його існування, різнобарв’я світів;2.космос; 3.хаос;4.світ землі-це одна із планет, яка має протилежну їй масу. Світ має цілу низку визначальних проблем. Світ-це цілісне; світ-це універсальне; світ-це розвиток; світ-це співвідношення загального.

34.Поняття природи. Приро.да має кілька значень. • 1) У широкому розумінні — органічний і неорганічний матеріальний світ, Всесвіт, у всій сукупності і зв'язках його форм, що є об'єктом людської діяльності і пізнання,основний об'єкт вивчення науки. Все те, що не створене діяльністю людини. • 2) Сукупність природних умов існування людського співтовариства. В побуті слово

«природа» часто вживається у значенні природне середовище, в якому живе людина (все, що нас оточує, за винятком створеного людиною). • 3) Сукупність основних якостей, властивостей чого-небудь, сутність (напр., процесів, явищ тощо). • 4) «Друга природа» — створені людиною матеріальні умови її існування. Природа–це оптимальна множина умов існування людини і суспільства. Поняття природи конкретизується в залежності від того яку систему відношення людина-світ ми вибираємо. У філ-ому розумінні природа визначається як об’єктивна реальність, те, що існує незалежно від волі і свідомості людини. Отже, природа – це все те, що передувало виникненню людини; це те із чого людина черпає ресурси для свого існування; це те, що є в людині, суспільстві незалежно від них; це процес, який супроводжує процес життя людини.

35.Народонаселення як природжне явище. Населення,— сукупність людей, що постійно живуть в межах якоїсь конкретно вказанної території (районі, місті, області, частини країни, країні, континенту чи всієї земної кулі, тощо). Населення в сукупності з природними умовами, способом виробництва та системою соціальних відносин є основою людського

суспільства. Рівень розвитку суспільства визначається здатністю населення ефективно використовувати й відтворювати природні ресурси, що, в свою чергу, впливає на структуру й динаміку самого населення. Інтегральний показник, що відображує соціальні, економічні та екологічні умови життя, називається природним приростом, або коефіцієнтом природного приросту (КПП). КПП визначають як різницю між кількістю народжень і кількістю смертей на 1000 людей. А такий показник, як середня тривалість життя значною мірою залежить від якості життя й тому може бути опосередкованим індикатором розвитку того чи іншого суспільства. Населення також можна охарактеризувати деякими структурними показниками. Статева структура, тобто співвідношення кількості осіб чоловічої та жіночої статі дозволяє робити висновки про репродуктивний потенціал населення. Вікова структура, тобто розподіл

населення за віком, важлива в тому розумінні, що показує чисельність працездатної частини населення й перспективи його відтворення. Суттєвими для розуміння й прогнозування динаміки зростання населення є співвідношення міського та сільського населення, розподіл за національними ознаками, рівень освіти, грамотності, доходів, мовні та деякі інші показники. народження, старіння, смертності, зміни генерацій — у демографії звутьсяприродним рухом населення. На відміну від нього — міграція називається механічним рухом населення.

Народонаселення вивчає наука ДЕМОГРАФІЯ. Вона досліджує динаміку чисельності населення, народжуваність, смертність, зайнятість тощо. Філософське бачення народонаселення полягає у тому, що демографічна система, по-перше, внутрішньо спрямована на самозбереження, само відтворення, і, по-друге, це-цілісність, динамічна система, яка змінюється з історичним розвитком суспільства. Найважливіший показник стану народонаселення-народжуваність.Поряд із ним важливою є характеристика типу відтворення населення(постійне оновлення поколінь).Для простого відтворення населення має бути 260-70 народжень на кожних 100 жінок.Дослідники викор. таке поняття, як дем.ситуація-такий стан дем. процесів, як народжуваність і смертність, шлюбність тощо.Від чого залежить рівень народжуваності?можна виділити багато факторів, але осн. є-1) демографічний;2) економічний;3) мед;4) соц;5) правовий;6) психологічний;7) екологічний.

36.Біосфера і ноосфера. Біосфе.ра— природна підсистема географічної оболонки, що являє собою глобальну планетарну екосистему (населена живими організмами), яка охоплює нижні шари атмосфери, всю гідросферу і літосферу Термін "біосфера" вперше застосував австрійський геолог Е.Зюсс (1875), називаючи ним окрему оболонку Землі, наповнену життям. Детально вчення про біосферу розробив В.І.Вернадський. У його наукових працях термін "біосфера" вперше з'явився у 1911 p. У 1926 p. він видав книгу "Біосфера", в якій виклав вчення про біосферу як особливу сферу Землі, що включає сферу поширення живої речовини. Біосфера неоднорідна і складається з відносно невеликих цілісних і стійких елементів. Ці елементи не існують окремо, а взаємодіють, утворюючи єдину цілісну систему. Біосфера не перебуває у сталому стані, а змінюється, поступово еволюціонує. Ноосфе.ра— сучасна стадія розвитку біосфери, пов'язана з появою в ній людства. Відповідно до оригінальної теорії Вернадського, ноосфера є третьою у послідовності таких основних фаз розвитку Землі як утворення геосфери (неживої природи) та біосфери (живої природи). Так само, як біосфера утворюється взаємодією усіх організмів на Землі, ноосфера складається усіма розумами, що взаємодіють. Ноосферу можна розглядати як єдність «природи» і культури (в широкому тлумаченні останньої — з техносферою включно), особливо починаючи з того моменту, коли «культура» досягає (за силою впливу на біосферу та геосферу) потужності «геологічної сили». Серед складових частин Н. виділяють антропосферу (сукупність людей як організмів), техносферу (сукупність штучних об’єктів, створених людиною, та природних об’єктів, змінених в результаті діяльності людства) та соціосферу (сукупність соціальних факторів, характерних для даного етапу розвитку суспільства і його взаємодії з природою).

37.Поняття глобалізації. Глобалізація - термін, який використовується для характеристики сучасних економічних, соціальних, політичних, торгових, фінансових, транспортних, трудових, міграційнх, інформаційних, комунікаційних таі інших процесів всеохоплюючого (всесвітнього) характеру.

Глобалізація –це такий процес у розвитку світу, коли виникають такі проблеми: 1.з’являються питання, які стають надбанням всіх, хоча джерелами їх виникнення є окремі люди або народи;2.виникають питання, які є такими, що зачіпають інтереси всіх жителів планети незалежно від їхньої волі і свідомості. Це означає, що існують об’єктивні і суб’єктивні чинники глобалізаційних процесів. У розумінні процесу глобалізації виникає таке поняття як глобалізм – це процес коли свідомо і цілеспрямовано інтереси одних нав’язуються всім. Позитивні та негативні наслідки ролі ТНК ( як вияву глобалізації:

1) позитивні наслідки : ТНК- позитивний процес, який прискорює соціально-економічний розвиток (поширення нових технологій, форм організації виробництва; ефективне використання трудових та природних ресурсів; здійснення великих міжнародних проектів та ін.);

2) негативні наслідки стосовно держав, які їх приймають (придушення своєю силою місцевих фірм;встановлення монопольних цін; приховання прибутків; хижацька експлуація природних та людських ресурсів; «викачування інтелекту»; втручання в політичні та економічні процеси в країні тощо) .

Перспективи розвитку глобалізації:

А) збереження та посилення негативних тенденцій глобалізації (домінування позицій розвинутих краї на чолі з США; нав»язування їхніх стандартів усьому світу; ігнорування інтересів слаборозвинутих країн; поглиблення прірви між розвинутими та мало розвинутими кранами, загострення екологічної та демографічної кризи в світі тощо);

Б) надання глобалізації демократичного та регульованого характеру (врахування інтересів як усього світового товариства, так і окремих країн і народів. Це виключає диктат сильних країн, обмеження дії стихійних ринкових сил, об»єднання зусиль для подолання слабкого розвитку , бідності).

38.Глобальні проблеми сучасності. Для свого розвитку кожна людина зокрема і суспільство в цілому потребують цілий комплекс необхідних ресурсів. В загальному вигляді всі ці ресурси можна умовно віднести до трьох груп: матеріальні (повітря, вода, їжа, одяг, засоби виробництва, пересування, матеріали для житла та ін.), енергетичні (різноманітні форми енергії, що дозволяють перетворювати матеріальні ресурси) та інформаційні (мова, знання, досвід, тощо). Всі ці ресурси людина в своїй повсякденній та виробничій діяльності отримує з навколишнього середовища, яке по суті є системою, що включає природний, антропогенний (створений людиною) та соціальний (природно-антропогенний) компоненти. Навколишнє середовище є джерелом відновних (таких, зокрема, як деякібіологічні ресурси, що є продуктом сільськогосподарського виробництва) та невідновних ресурсів. До останніх відносять такі, що не можуть бути відновлені взагалі, чи для відновлення яких потрібні часові рамки в геологічному масштабі - наприклад, нафта, кам’яне вугілля, інші корисні копалини. Певні види ресурсів можна використовувати повторно і число таких циклів повторного використання теоретично може бути необмеженим. Споживаючи відновлювані й невідновні природні ресурси, людина, по-перше, суттєво змінює структуру та функціональні характеристики навколишнього середовища, а по-друге, нічого, крім відходів своєї життєдіяльності і забруднень, в те середовище не повертає. Природне середовище здатне нейтралізувати та асимілювати такі відходи й забруднення. Але в цій реальній системі взаємовідносин людина – довкілля (суспільство– біосфера) є дві дуже сумні обставини. По-перше, яким значним би не був ресурсний потенціал планети, він є обмежений. По-друге, якою б потужною не була асиміляційна ємність навколишнього природного середовища, вона є кінечною. А оскільки чисельність населення на планеті загалом зростає, людські спільноти розвиваються в кількісному й якісному аспектах, то неминуче зростання масштабів природокористування спричинює посилення антропогенного тиску на довкілля.

Терміном «глобальні проблеми» (від лат. «гло бус» - земля, земна куля) позначаються найважливіші і настійні загальнопланетарні проблеми сучасної епохи, що торкаються людства в цілому. Серед них:- запобігання світової термоядерної війни;- подолання зростаючого розриву в рівні економічного і куль турного розвитку між розвинутими індустріальними країна ми Заходу і країнами, що розвиваються, усунення економічної відсталості, голоду, злиднів і неписьменності;- забезпечення подальшого економічного розвитку людства необхідними для цього природними ресурсами;- подолання екологічної кризи;- припинення «демографічного вибуху» у країнах, що роз виваються, і демографічної кризи в розвинутих країнах через більш раціональне регулювання народжуваності;своєчасне передбачення і запобігання негативних наслідків НТР; стримування міжнародного тероризму й екстремізму, по­ширення наркоманії, алкоголізму і СНІДу;-вирішення поставлених сучасною епохою проблем освіти і соціальногозабезпечення, культурної спадщини й мораль них цінностей та ін.При цьому головне - не упорядкування списку проблем, а виявлення їх походження, характеру й особливостей і, насам перед - пошук науково обґрунтованих і реалістичних у прак тичному відношенні шляхів їх вирішення.

39. Екологічні проблеми — це проблеми, пов’язані з впливом на природне середовище діяльності людини, що спричинює порушення структури та функціонування природних систем (екосистем, ландшафтів) і викликає негативні соціальні, економічні та інші наслідки. Поняття екологічної проблеми є антропоцентричним, тому що всі негативні зміни оцінюютьс яз точки зору значимості для людини та умов її існування. З огляду на порушення певних компонентів середовища (чи екосистеми) екологічні проблеми розділяють на такі основні групи:

1. атмосферні (радіологічне, хімічне, механічне, теплове забруднення атмосфери);

2. водні (вихолощення та забруднення вод, забруднення морів і океанів);

3. геолого-геоморфологічні (інтенсифікація негативних геологічних процесів, порушення рельєфу та геологічної будови – селі, зсуви, землетруси);

4. земельні, або грунтові (забруднення грунтів, ерозія, вивітрювання, засолення, заболочування та ін.); 5. біотичні (знищення рослинності, деградація лісів, пасовищ, скорочення видового різноманіття та ін.);

6. комплексні (ландшафтні) — спустелювання, зниження біорізноманіття, порушення режимів природоохоронних територій та ін.

Механізми вирішення екологічних проблем:

Перш за все - реалізація такої екологічної політики, яка спрямована на запобігання виникненню нових проблем і поглиблення існуючих.

Підходи і механізми:

- формування екологічної свідомості (навичок прийняття екологічно виважених рішень на рівні кожного члена суспільства, екологічної поведінки) шляхом освіти, інформування та залучення до діяльності

- посилення регулювання природокористування, охорони довкілля та екологічної безпеки (розвиток законодавства, стандартів, нормативів та забезпечення їх суворого дотримання)

- розвиток науки і технологій, спрямованих на удосконалення виробничих та інших процесів з метою зменшення чи повного припинення негативного впливу на навколишнє середовище

Х-40.Інтелект,почуття,пам'ять та воля.

Виділяють 3 сефри психічного: А)пізнвальна;Б) емоційнв;В) Вольова

Інтелект виявляється в: 1)здатності швидко і легко набувати нові знання і вміння;2)долати несподівані перешкоди,3)знаходити вихід із нестандартних ситуацій,4)глибоко розуміти те, що відбувається навколо,5)в умінні адаптуватися до складного та мінливого середовища.

Інтелект–це органічна єдність в людині здатності до мислення, до образного відтворення дійсності і оперування цим.Почуття – це безпосереднє переймання дійсністю. Почуття мають прояв як свобода, любов, віра, надія.Класифікація почуттів

1)моральні– втілюється ставлення людини до людини та суспільства. (Моральні любов, співпереживання, гуманність, відданість, чесність, безкорисливість, альтруїзм, патріотизм. Аморальні жадібність, егоїзм, жорстокість, самолюбство.) 2)Інтелектуальні – подив, цікавість , допитливість, сумнів –засвідчують взаємопрникнення інтелектуальної та афектиктивної сфери. 3)Естетичні- пізнання спеціифічнох якості предмета –краси. 4)Світоглядні– найбільшу узагальнені почуття, які відображають ставлення людини до світу, інших людей,

Єдність почуттів і волі дає те, що ми називаємо розумом. Пам’ять-це здатність зберігати і використовувати інформацію. Людська пам’ять є особливою, бо людина використовує пам’ять у соціальній дії.(короткотривала і довготривала). Воля - це активність особистості в умовах подолання труднощів.

Регулюючі функції волі:1) завдяки волі ми маємо вищі інших психічних процесів (уваги, процесів пам»яті та ін.), які властиві лише людині;2) воля сприяє становленню людини, здатної до самовизначення та свободи; 3) воля робить діяльність людини цілеспрямованою та впорядкованою

Всі ці здатності притаманні тільки людині. Поняття “інтелект” означає знання про події та людей, це знання може бути умовним, інтуїтивним, особистим, офіційним або тайним.

41.Співвіднош. понять людина,індивід,особа,особистість. Людина – це душевно означена природно-соціальна істота. Характеритистики людини як індивіда: виділяються два основні класи індивідуальних властивостей: 1) віково-статеві (вікові властивості та половий диморфізм); 2) індивідуально-типові (конституціональні особливості, нейродинамічні особливості мозку, особливості функціональної геометрії великих півкуль).Індивід-це людина, яка розглядається в абстрактному вимірі, як виокремлене в суспільстві явище. В цьому відношенні індивід визначається властивостями тіла. Людина має задатки таланту і він є індивідуальним і проявляється у кожного по-різному. Особа-л. індивід, взятий в аспекті його соціально-дух. якостей.Особистість-це соціалізована людина, тобто такий індивід, який або вплетений в систему сусп. відносин, або є творцем сусп. відносин. Особистість – це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначаються замученістю людини до конкретних суспільно-історичних та культурних відносин.Характеристики людини як особистості: 1) статус в суспільстві (економічне, політичне, правове, ідеологічне положення в суспільств); 2) статус спільності( в рамках якої формується особистість). На основі статусу та постійної взаємодії з ним формується системи: а) суспільні функції-ролі; б) цілі та ціннісні орієнтації. Індивідуальність-це міра реалізації людини у світі.

42.Проблема визначення сутності людини. у процесі еволюції людини її біологічна природа дедалі більше збагачувалася соціальними компонентами. Тому точніше говорити не про"біологічну і соціальну", а про "соціально-біологічну" і "соціальну" природу людини. Сутність же людини соціальна. Хоч і вона в свою чергу спирається на ще глибший фундамент — матінку-Природу. Людина – унікальне творіння Всесвіту. Вона важкодоступна для вивчення, незбагненна, загадкова. Ні сучасна наука, ні філософія, ні релігія не можуть сповна розкрити сутність людини. Називаючи ті чи інші якості людини, філософи шукають серед них визначальні, принципово важливі, виділяють серед них то одні, то другі: людина є політична істота (Арістотель); це мисляча істота (Р. Декарт); людина – цеістота, яка виробляє знаряддя праці (Б.Франклін); це тварина, яка має здатність користуватися знаряддями праці(К.Гельвецій); людина розумна (гомо сапієнс) (К.Лінней); це єдина істота, яка знає, що вона є (К.Ясперс); людинаактор, тобто яка грає (Хейзінга); за визначенням К.Маркса, сутність людини становить сукупність усіх суспільних відносин. Ці визначення, як і інші, тут не названі (а їх можна нарахувати за 20), складалися поступово, залежно від того, як розкривалися творчі можливості людини в процесі її еволюції. І доки існує людство, триватимуть пошуки людиною відповіді на питання – хто ж вона є. І будь-яке його вирішення залишатиметься таким же незавершеним, як і історія людства, проблемою, тому що кожна людина дає ці визначення сама собі. Природне в людині має вираження у морфологічних, генетичних явищах, а також у нервово-мозкових, електрохімічних та багатьох інших процесах людського організму. Духовне в людині є самоцінним і саме воно лежить в основі людського «Я», адже саме як духовна істота людина виявляє себе свободним і творчо-активним діячем. Таким чином, людина є ціліснісною єдністю біологічного, психічного (або душевного) та соціального (соціокультурного), які сформувалися з двох чинників – природного та соціального. сутність людини зводиться до пізнання Бога і служіння йому сутність людини як об’єкта філософського аналізу не є чимось сталим, встановленим раз і назавжди. На кожному етапі розвитку людської історії вона набуває нових форм і міри глибини, що свідчить про суперечливий рух пізнання від сутності першого порядку до сутності другого, третього та наступних порядків. Тому можливим є такий варіант розгляду феномену людини, її сутності:

по-перше, людина є жива істота, але їй притаманний особливий тип тілесної організації – зокрема, прямоходіння тощо – тобто природна сутність людини є сутністю першого порядку;

по-друге, людина є там, де є її діяльність. Це – сутність наступного, другого порядку; сутність людської діяльності буде розглянуто в розділі про суспільне життя людини);

людська діяльність здійснюється у системі суспільних відносин – це сутність третього порядку, тобто мова йде про суспільність людини;

по-четверте, людська діяльність – праця – є усвідомленим процесом перетворення природи, суспільства і самої людини (сутність наступного порядку);

по-п’яте, людина є істотою духовною, їй притаманна душа, про що йшла мова раніше і – на рівні суспільства – відбудеться повернення до духовного життя людини і суспільства. Отже, це сутність найглибшого у даному випадку порядку.

43.Проблема сенсу життя людини. В сучасну епоху проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка усіх цінностей та ломка традицій, дедалі більш виразніше виявляється хиткість, нестійкість людського буття, втрата, відсутність сенсу народжує у людини стан екзистенційного вакууму і призводить до важких наслідків, аж до психічного розладу та самогубства. Людину дедалі більш поглинає потік масової культури, масового споживання, масових стандартів. Хоча сенс життя окремої людини є унікальний та неповторний, кожний власноруч вирішує питання про сенс життя, але й тут виявляється певна «єдність всупереч багатоманітності», якісь загальні основи, передумови ставлення та вирішення питання. Адже від того, що життя переживається Людиною суб'єктивно, все ж життя не втрачає власних об'єктивних характеристик. Людина може чинити досить цілеспрямовано, вірно діяти відповідно до визначеної мети, але в цілому її життя буде безглуздим, якщо ця мета ніяк не співвідноситься між собою, не має загальної основи, тобто не просвітлені уявленням про сенс життя. Отже, перша передумова вірного вирішення питання про сенс життя - розуміння того, що мета і сенс життя не співпадають, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей, що ґрунтується на уявленні про сенс життя.Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії - це розуміння того, що задоволення лише віртуальних потреб не може надати осмислення людського буття. Ще Сократ зазначав, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, одягатися, а навпаки - вона їсть, п'є тощо для того, щоб жити. У буддизмі ця ідея висловлена зособливою силою. Тут є навіть протиставлення життя та справжнього буття. Життя є страждання, які народжуються пристрастями, потягом до чуттєвих насолод. Тільки відмовившись від них, можна досягти повного спокою (нірвани) та злиття з абсолютом, цим ряд страждань розірветься, зруйнується, а буття набуде справжності та сенсу.. Ухристиянській традиції, яка знайшла розвиток у Григорія Сковороди, Людвіга Фейербаха, Еріха Фромма та ін., сенс життя вбачався у любові, сердечному почутті, яке має універсальний характер, у любовному ставленні до світу.

44.Проблема свободи і відповідальності. Вибір власного життєвого шляху-це результат вільного волевиявлення людини, що неможливе без свободи. Свобода-це усвідомлений вибір людиною певної поведінки в даній ситуації, який залежить як від зовнішніх обставин, так і від духовного стану людини. Свобода також виражається здатністю людини змінювати реальну ситуацію, планувати і практично досягати нової ситуації. Проблема відповідальності розглядається в нерозривній єдності з категорією свободи, тому що відповідальність людей за свою свободу і дії завжди пов’язана з розумінням меж цієї свободи. Свобода і відповідальність-провідна тема екзистенціалізму. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя і т.д. Важливу роль у реалізації свободи та відповідальності людини відіграє воля.Воля –властивість психіки, що виявляється в здатності людини здійснювати свідому організацію і регуляцію своєї діяльності та поведінки, спрямовану на подолання труднощів при досягненні мети. Одиницею вольового процесу є вольовий акт. Одна із особливостей діяльності людини полягає в тому, що в ній гармонійно поєднується два аспекти: детермінованість та свобода. Це проявляється в такихмоментах:

- з одного боку,діяльність людини детермінована: à) обумовлена складом особистості

(характером її потреб, мотивів та життєвих цілей та ін.); б) життєвими обставинами людини (наприклад, фінансові складнощі в сім’ї заставляють студента працювати),- з іншого, детермінованість діяльності не означає, що психологічно вона усвідомлюється, як деяка зовнішня необхідність, що заставляє людину діяти певним чином, за здійснення чого людини не несе відповідальність. Дії людина здійснює як особистість, дії людини переживаються як акт, за який людина повністю відповідає, усвідомлює, що вона сама визначає свій життєвий шлях і долю, тобто несе відповідальність.

45.Свідомість як найвища форма відображ. Свідомість - це вища, властива лише людині форма відображення об'єктивної дійсності, спосіб її відносин до світу і до самого себе, що являє собою єдність психічних процесів, що активно беруть участь в осмисленні людиною об'єктивного світу і свого власного буття і визначається не безпосередньо її тілесною організацією (як у тварин), а здобуваються тільки через спілкування з іншими людьми навичками предметних дій. Свідомість пов’язана з функцією мозку, яка полягає в узагальненому, оцінюючому і цілеспрямованому відображенні дійсності, у її конструктивно-творчому перетворенні, у випереджальному мисленному моделюванні дій, у передбаченні їх результатів, у розумному регулюванні і самоконтролі поведінки людини.Свідомість складається з почуттєвих образів предметів, що є відчуттям чи уявленням і тому володіють значенням і змістом, знання як сукупності відчуттів, відбитих у пам'яті, і узагальнень, створених у результаті вищої психічної діяльності, мислення і мови. Таким чином, свідомість є особливою формою взаємодії людини з дійсністю і управління нею. А.Необхідною складовою свідомості є знання. Поза знаннями немає свідомоті. Усвідомити будь-який предмет– значити включити його в систему свіїх знань та віднести до певного класу предметів, явищ.Свідомість – це знання:-про зовнішній та внутрішній світ -про самого себе. Свідомість – це узагальнені знання навколишньої діяйсності. Б. Але свідомсть – це не лише знання, але це оцінкове, теоретичне і практичне

ставлення до дійсності. Тобто . іншою необхідною складовою свідомості є переживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим. Відображаючи світ у формі переживань, людина оцінює його, виявляє своє ставлення до:

-обставин, які уже існують або передбачаються;

-до власної діяльності та її результатів;

-до інших людей;

- до того, що задвольняє або не задовольняє її потреби, відповідає чи не відповідає її інтересам, уявленням тощо.

46.Феноменологічна концепція свідомості. У філософії є дві найбільш відомі концепції, котрі розглядають проблему свідомості. Перша з них прагне з’ясувати сутність, особливості, природу та походження явища. Друга– констатує те, що свідомість унікальний феномен, але залишає поза увагою з’ясування її сутності, природу та походження. Перша концепція–матеріалістична.Друга–феноменологічна, ідеалістична. Феноменологічну концепцію свідомості представляють як Гуссерль,Гегель.У Гегеля феномен свідомості є проявом абсолютного духу, незалежного від людини. Саме розглядові цієї проблеми Гегель присвятив свою працю “Феноменологіядуху”.Поняття “феноменологія” означає вчення про Єдине у своєму роді, неповторне. Цим неповторним, на думку філософів цього напрямку, є феномен людської свідомості. Феномен (з грецької)–явище, єдине, унікальне,неповторне.Феноменологічна свідомість розуміє “чисту” свідомість, абстрактну, відірвану від людини, незалежну від неї. Нібито є свідомість сама по собі і є людина, яка цієї свідомості не має. Гуссерль вважав, наприклад, що свідомість саме є таким унікальним феноменом, незалежним від людини і її суспільного середовища. Філософія, на думку Гуссерля, може бути зрозумілою як “строга наука”, лише тоді, коли вона своїм предметом має таку “чисту” свідомість. Однак при цьому поза увагою феноменології залишаються такі важливі питання, як: що таке свідомість, що вона відображає, яке її походження, генезис, біологічні та соціальні передумови тощо.Феноменологія-ф. вчення про феномен, який постає появою певної реальності, її самовияв і саморозкриття. Феномен не розкриває реальності, а засвідчує її такою, яка вона є.

47.Чуттєве,раціональне та емоційно-вольове у житті. ЧУТТЄВЕ- це відображення об’єктивно існуючої дійсності у таких формах, як: відчуття, сприйняття (сприймання), уявлення. РАЦІОНАЛЬНЕ- з одного боку- відображення об’єктивно існуючої дійсності, а з ін. творення –поняття, судження, умовивід. ЕМОЦІЙНО-ВОЛЬОВЕ-полягає у тому, щоб знання, цінності і норми реалізовувалися в практичних вчинках і діях, щоб їх емоційно-вольове освоєння, перетворювалось на особисті погляди, переконання, вірування, а також вироблення певної психологічної установки на готовність діяти. Формування цієї установки і здійснюється в емоційно-вольовій структурі свідомості . Емоційна сфера свідомості — складне, мало досліджене явище. Спро ба виділити її структури і типологізувати їх не вдалась. Емоції — це відобра ження об'єкта у формі психічного переживання, хвилювання. Емоційну сферу становлять почуття (радість, горе, любов, ненависть та ін.), афекти (лють, жах, відчай), пристрасті та самопочуття.Мотиваційно-вольова сфера свідомості складається із мотивів, інте ресів, потреб суб'єкта в єдності зі здібностями у досягненні цілей. Поняття свідомості більш вузьке порівняно з поняттям "психіка людини". Психіка складається із таких духовних утворень, як свідоме і несвідоме, що є багатомірними і перебувають у постійній взаємодії. Свідомість — це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Ось чому в сучасній філософській літературі більшість дослідників вказують на важливу роль пізнавальної (когнітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості. Логічна структура когнітивної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного абстрактно-мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві й понятійні образи, які становлять предметно-змістовну основу мислення. А саме мислення є процессом оперування чуттєвим змістом і логічними формами, що має на меті синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інформації. До пізнавальних здатностейлюдини належить також увага і пам'ять. Але у когнітивній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер.

48. Евристична і творча функції інтуїції мають дискурсивний характер, тобто завдяки ним знання з’являється в процесі мовлення, роздумів, діалогу, риторичних процесів, в процесі диспуту. Тобто воно виникає як герменевтичне явище. Творчість відіграє особливу роль, оскільки саме вона дозволяє людині знайти декілька шляхів для розвитку діяльності і вибрати з них оптимальний. Евристична функція допомагає визначити те, без чого неможливий розвиток, спонукає до відкриття, до появи нового знання. Творчість є соціально історичним продуктом, не віддільним від поняття праці, пов'язаним з ним і історично і логічно. Творчість може бути як у великому, так і в малому; воно незалежить від масштабів діяльності, але разом з тим неможливо без вищого ступеня усвідомлення цілей і завдань цієї діяльності. Творчий процес детермінований самою природою людського мислення і є якісно вищою його формою.До певної міри це відноситься і до інтуїції, як елементу творчого мислення. Звичайно, не всяке інтуїтивне є творче в справжньому сенсі цього слова, але творчість як таке не може бути без “інтуїтивних прозрінь”, припущень, припущень. “Безінтуїтивна творчість” – не більше ніж психічна ілюзія. Нові знання, які не витікають із здобутих раніше систем правив, можуть бути отримані евристично, шляхом творчого пошуку, не гарантуючи наперед успіху: що шукає новее повинен бути готовий до того, що його пошуки можуть кінчитися невдачею. У інтуїції тісно стуляються мислення, відчуття і відчуття. Вона зближує наукове пізнання з художньою творчістю і навпаки.

49.Рівні і форми суспільної свідомості. Суспільна свідомість - це не емпірично існуюче самостійне духовне утворення,а суспільна свідомість, що позначає фундаментальну особливість соціальних суб'єктів відображати соціальну та природну дійсність при визначальному впливі суспільного бутя. Суспільна свідомість - частка суспільного буття, а само буття є суспільним, оскільки в ньому функціонує суспільна свідомість. Суспільна свідомість має складну, розгалужену структуру. Поділяються її багатогранні рівні, форми. По-перше, з точки зору носія, суб'єкта поділяють індивідуальне, групове (класове, національне та ін.), суспільне, загальнолюдське. По-друге, з точки зору конкретно-історичного підходу - міфологічна, релігійна, філософська; за епохами - антична, середньовічна тощо. По-третє, виходячи з різних форм діяльності, у процесі яких виробляється, чи сфер діяльності, у межах яких складається - екологічна, економічна, правова, політична, моральна, естетична, релігійна, філософська, наукова. По-четверте, за рівнем та глибиною проникнення у дійсність - буденна . та теоретична. Суспільна свідомість виникла одночасно й у єдності з виникненням суспільного буття. Природі в цілому байдужне існування людського розуму, а суспільство не могло б без нього не тільки виникнути і розвиватися, але і проіснувати жодного дня і години. Той факт, що суспільна свідомість містить у собі різні рівні і те, що кожним рівнем свідомості суспільне буття відбивається по-різному, саме і складає реальну складність у розумінні феномена суспільної свідомості. Суспільна свідомість являє собою сукупність ідей, теорій, поглядів, представлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин. Суспільна свідомість формується і розвивається разом з виникненням суспільного буття, тому що свідомість можлива тільки як продукт соціальних відносин. Але і суспільство може бути названо суспільством лише тоді, коли склалися його основні елементи, у тому числі і суспільна свідомість. Сукупність узагальнених представлень, ідей, теорій, почуттів, удач, традицій, тобто всього того, що складає зміст суспільної свідомості, утворить духовну реальність, виступає складовою частиною суспільного буття. Але хоча матеріалізм і затверджує визначену роль суспільного буття стосовно суспільної свідомості, однак, не можна спрощено говорити про первинність першого і вторинності іншого. Суспільна свідомість виникла не через якийсь час після виникнення суспільного буття, а одночасно й у єдності з ним. Особливістю суспільної свідомості є те, що вона у своєму впливі на буття може як би оцінювати його, розкривати його потаєний зміст, прогнозувати, через практичну діяльність людей перетворювати його. У цьому полягає та історично сформована функція суспільної свідомості, що робить його необхідним і реально існуючим елементом будь-якого суспільного пристрою. Ніякі реформи, якщо вони не підкріплюються суспільним усвідомленням їхнього змісту і необхідності, не дадуть очікуваних результатів.

50.Несвідоме,свідоме і над свідоме. Свідомість поділяється на 3 рівні: надсвідоме, свідоме і несвідоме. Несвідоме у структурі свідомості-це те об’єктивно існуюче начало, без якого не може відбуватися процес відображення дійсності. Несвідоме не залежить від індивіда. Саме по собі несвідоме-це тільки основа існування. суть несвідомого в тому, що на його основі виникає свідоме. Підсвідоме-це те, що насамперед проявляється через функціонування безумовних і умовних рефлексів, це прояв психічного. Надсвідоме-це те, що існує у якості, яка спрямовує діяльність у тому чи іншому напрямку незалежно від волі і свідомості люд. Надсвідоме-це те в людині, що дозволяє їй діяти так чи інакше цілеспрямовано відповідно до своїх інтересів і відбувається самочинно. Надсвідоме найчастіше розглядають як духовність у людині. Зв’язок свідомого та несвідомого розкрито, зокрема, австрійський психоаналітик

Зігмунд Фрейд наприкінці 19-на початку 20 ст.в рамках психоаналітичного

підходу. У анатомії особистості він виділяв три взаємодіючі компоненти:

1. «Воно» -несвідомий компонент, який є успадкуванням людською організацією глибинним шаром, «киплячим котлом інстинктів», невгамовним потягів людини, які підкоряються принципу задоволення.

2. »Я» - свідомий компонент, Який є посередником між «Воно» і зовнішнім світом. «Я» виконує функцію впливу цього світу на несвідоме .

3. «Над-я»- сукупність суп. норм і стандартів поведінки. Філософські ідеї психааналізу:

1Позитивні моменти: положення про складність та багатоплановість структури особистості; про свідоме та несвідоме; про внутрішні суперечності розвитку особистості.

2.Дискусійні моменти : мотивація людської поведінки пов»язується переважно з природженими, інстинктивними (сексуальними та руйнівними) потребами; визначається фатальний антагонізм між свідомим та несвідомим; між індивідом та суспільством.

51.Осн.складові пізнавальної д-сті. Пізнання-це процес особливого розвитку суб’єкта і об’єкта коли основним результатом постає знання. Під суб’єктом вважають людину або істоту із спільності людей, які реально функціонують(сім’я, група). Суб’єкт пізнання знаходиться в постійному процесі розвитку. Об’єктом пізнання є те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта. В принципі об’єкт також знаходиться в процесі розвитку. Об’єкт і суб’єкт находяться в процесі взаємодії задля досягнення конкретної цілі і відповідно із обраної суб’єктом метою.Мета пізн.проц.-це те, чого прагне людина. Ціль-це ті конкретні результати, яких ми досягаємо на шляху до мети. Мету ми плануємо, а цілі здобуваємо. Суб'єкт пізнання, таким чином, - це людина, яка включена в суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-вироблені форми, способи, методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні (знаряддя праці, прилади, експериментальні установки і т.п.), так і духовні (категорії, логічні форми та правила мислення, зміст мови, правила її структурної побудови та вживання); це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і точного, нарощуючи суспільне необхідне нове знання про дійсність. Об'єкт пізнання - це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якійвона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу, й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини і т.п. в математиці, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху в фізиці, тієї чи іншої суспільно-економічної формації в суспільствознавстві і т.д.

52.Гносеологія та епістемологія. Гносеологія, розділ філософії, у якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. На відміну від психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук, гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які функціонують в психіці, що дозволяють тому або іншому суб'єкту дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання — матеріалізм та ідеалізм. Основне питання — чи пізнаваний світ у принципі? Відповіді на це питання дає: оптимізм — світ пізнаваний, меж пізнання немає, необхідні лише час і засоби.

агностицизм — світ пізнаваний у принципі, людина не пізнає світ, а будує віртуальний світ на основі почуттєвого сприйняття. скептицизм — ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів постійно вводимо себе в оману. Епістемологія — філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Термін введений і активно застосовувався у англо-американській філософії XX ст. Традиційно ототожнюється з теорією пізнання. Однак у некласичній філософії може бути зафіксована тенденція до розрізнення Е. і гносеології, що ґрунтується на вихідних категоріальних опозиціях. Якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції «суб'єкт-об'єкт», то для епістемології базовою є опозиція «об'єкт — знання».Епістемологи виходять не з «гносеологічного суб'єкта», що здійснює пізнання, а скоріше з

об'єктивних структур самого знання. Основні епістемологічні проблеми: Як улаштоване знання? Які механізми йогооб'єктивації і реалізації в науково-теоретичній і практичній діяльності? Які бувають типии знань? Які загальні закони «життя», зміни і розвитку знань? При цьому, механізм свідомості, що бере участь у процесі пізнання, враховується опосередковано, через наявність у знанні інтенціональних зв'язків (номінації, референції, значення та ін). Об'єкт при цьому може розглядатися як елемент у структурі самого знання (ідеальний об'єкт) або як матеріальна дійсність віднесення знань (реальність).

53.Можливості та межі пізнавального процесу. Результатом процесу пізнання є пізнавальний (гносеологічний)образ, суб'єктивний образ дійсності і до того ж не копія, а ідеальний образ, який є діалектичною єдністю суб'єктивного та об'єктивного. Пізнавальний образ не може вийти за межі суб'єктивності в тому плані, що, по-перше, він завжди належить суб'єкту; по-друге, він завжди є лише ідеальним образом об'єкта, а не самим об'єктом з усіма його властивостями і матеріальними проявами; по-третє, об'єкт у пізнавальному образі відображається з різною мірою адекватності, глибини проникнення в сутність, всебічності. Пізнання як процес складається з двох нерозривних моментів – чуттєвого та раціонального. Чуттєве пізнання – основа чуттєвого досвіду. Воно ґрунтується на відчуттях, котрі є необхідним джерелом пізнання. Це – слух, дотик, зір, смак, нюх. Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, коли суб’єктом сприймаються окремі сторони, властивості речі; сприйняття, коли відбувається цілісне відображення предмета і уявлення, коли подумки людина відтворює те, що вона бачила раніше, що колись сприймала безпосередньо. Фактично, чуттєве пізнання – це активне, живе споглядання, «мислення» образами.

Раціональне пізнання здійснюється на рівні мислення. Останнє є процесом узагальненого, суттєвого відображення дійсності в таких його основних формах, як поняття, судження, умовивід. Поняття – логічна форма, в якій відображаються загальні риси, ознаки, властивості певних речей, явищ чи предметів. Судження – раціональна форма мислення, в якій щось стверджується або заперечується. Умовивід – форма раціонального пізнання, з допомогою якої отримують нове знання на основі, принаймні, двох суджень. Універсальною формою мислення є, безумовно,категорії, в яких, як було показано вище, відображаються найбільш загальні ознаки, зв’язки, властивості, відношення речей, явищ чи процесів, що мають місце в об’єктивній дійсності. Яскравим прикладом єдності чуттєвого і раціонального у пізнанні може бути така його форма, як інтуїція Інтуїція – це здатність людини осягнути істину, передбачити ситуацію через безпосереднє чуттєве споглядання, без логічного, раціонального доведення. Це, так би мовити, пряме «бачення» сутності явища чи процесу. Звичайно, такою формою відображення дійсності володіє не кожна людина. Основними рисами такої інтуїції є: безпосередність (відсутні перехідні логічні ланки доведення).Несподіваність (раптовість) спалаху думки, неусвідомленість шляхів досягнення нового знання, яким чином це відбулося. Отже,людина намагається пізнати все у світі, це є її природним прагненням, однак природно існує міра можливості людини, яка обмежує коло того, що вона здатна пізнавати. З одного боку людина обмежує це свідомо, з іншого обмеження існує об’єктивно. Об’єктом пізнання може виступати весь світ. Але реально об’єктом пізнання стає лише те, зчим безпосередньо завдяки органам чуття та мислення має справу людина.

54.Проблема істини в теорії пізнання. Істина-це філ-ка категорія, яка разом з категоріями добра, краси,свободи відбиває глибинний смисл людського світовідношення і осягнення буття, шукань людського духу та творення гуманістичних ідеалів. Істина виражає сутнісний зміст та безпосередню мету пізнав. Процесу і хар-ує його результат- знання. Істина встан. через визначення відповідності пізнавального образу, знання реального стану речей в дійсності. Істина не є щось статичне і незмінне, а розгляд. Як безперервний процес послідовного наближення до повноти відтворення. В процесі пізнання істина реалізується через дотримання принципів об’єктивності, що вимагає розглядати об’єкт таким, який він є сам по собі, і об’єктивній реальності. Істина існує як певна духовна реальність в її інформаційному та ціннісному вимірах. Цінність знання вимірюється його істинністю. У ній виявляється зустрічна тотожність знання з предметом і предмета зі знанням. Проблема істини була усвідомлена й сформульована ще в Давній Греції. Вже елеати й софісти піддали сумніву достовірність чуттєвих знань людини. Платон обстоювавможливість знань лише про вічні та незмінні ідеї, вважаючи відомості про чуттєвий світ недостовірними. За переконаннями Арістотеля, істина є відповідністю між певними твердженнями, судженнями, висловлюваннями і тим, про що у них ідеться. Оскільки істина не існує окремо від знання, тому, згадуючи про неї, людина має в думціістинне знання, виражене в поняттях, судженнях, теоріях та інших його формах. Внаслідок однобічного сприйняття об'єкта, поспішних узагальнень, тлумачень вірогіднісного знання як достовірного або в результаті використання недосконалих пізнавальних засобів виникає помилкове знання. Воно може бути фактичним(за змістом) і логічним(пов'язаним з некоректним рухом думки, з порушенням логічних правил). Помилкове знання є неминучим. Тому метою пізнання є виявлення та витіснення його зі сфери знання. Об’єктивна істина – це такий зміст знань, котрий не залежить від людини, її свідомості, мислення. Від людини, її мислення, здібностей залежить її готовність і здатність розкрити сутність явищ, тенденції їх розвитку. Об’єктивна істина складається з абсолютної і відносної істин.Абсолютна істина – це повне, точне, вичерпне відображення об’єкта у мисленні людини. Це таке знання про речі, процеси і явища, котре не можна спростувати. Відносна істина – це неповне, незавершене, неостаточне знання, котре в процесі пізнання уточнюється, поглиблюється. Воно визначається рів нем розвитку науки в даний період.

Істині у процесі пізнання протистоїть заблудження. Заблудження – це невідповідність нашого знання сутності речі, недостовірність суб’єктив но го знання про предмет його об’єктивному змісту.

55.Абсолютність та відносність в теорії пізнання. Суть істини розкривається через її основні властивості. Основними властивостями є абсолютність, відносність. Абсолютністю істини є найбільш повне знання про дійсність, яке їй відповідає і має підтвердження цієї відповідності. Відносність істини-це окреме знання про дійсність, яке їй відповідає і має підтвердження цієї дійсності. Aбсолютною істиною називається найбільш повне знання про дійсність, яке їй відповідає і має підтвердження цієї відповідності. Відносною істиною називається неповне, часткове, окреме, знання про дійсність, яке їй відповідає і має підтвердження цієї відповідності. Наближеність і неповнота – специфічні властивості відносної істини. Оскільки людина не може пізнати світ, не фіксуючи своєї уваги на одних його сторонах і не відволікаючись від інших, остільки наближеність внутрішньо властива самому пізнавальному процесу. З іншого боку, робляться пошуки абсолютної істини в рамках готівкового знання. Абсолютна істина - це не вічна істина, перехідна від одного рівня знання до іншої, а властивість об'ектівно-істінного знання, що полягає в тому, що таке знання ніколи не відкидається. Такого роду знання завжди виступає передумовою глибших і фундаментальніших істин. Абсолютна істина виявляється в зростанні знання.Абсолютність і відносність - це дві сторони процесу існування дійсності, і вони знаходяться в діалектичному взаємозв’язку, тобто на певному етапі розвитку. Абсолютна істина стає відносною істиною, а з іншої сторони, сума відносних істин перетворюється у абсолютну істину.

56.Проблема критеріїв істини. Під критеріями ми розуміємо мірило, стандарт, правило, положення відповідно з якими знання перевіряється на предмет відповідності дійсності. Критеріями істини є логіка наукового пізнання. В тому випадку, коли буття людина сприймає, отримавши знання як реальність. Найбільш загальним критерієм істини в філософії прийнято називати практику. Практика - це чуттєво-предметна, цілеспрямована діяльність стосовно пізнання і перетворення дійсності. Існують основні види практики: 1) теоретична діяльність 2) духовна діяльністьМаркс підкреслив, що питання про те, чи володіє людське мислення наочною істинністю, не може бути вирішений в рамках самого мислення. У науці подібного роду заборони грають надзвичайно важливу роль. Поняття «критерій»– ознака, на основі якої відбувається оцінка, визначення, розподіл чи класифікація чого-небудь; засіб перевірки на істинність чи хибність того чи іншого судження, умовиводу, концепції, гіпотези, теорії тощо. Протягом тривалого часу проблема критерія істини у філософії залишалася відкритою. Одні філософи вважали, що критерія істини взагалі не існує; другі – намагалися звести цей критерій до спостереження, експерименту; треті – виходили з того, що критерієм, еталоном істини може бути лише людське мислення, духовне начало. Гегель вважав, наприклад, що еталоном достовірності є «вольова діяльність ідеї», тобто ідеї повинні перевірятися самими ідеями, судження – судженнями, теоретичні положення – теоретичними положеннями. Звідси і висновок, що критерій достовірності наших знань знаходиться не в площині матеріально-предметній діяльності людини, а в рамках її свідомості. деякі вчені, серед них є і наші співвітчизники, котрі вважають, що практика, матеріально-предметна діяльність людини – не єдиний критерій істини. Засоби перевірки на істинність того чи іншого наукового положення можуть бути різними, однак основним, фундаментальним критерієм істини, мірилом достовірності знань, їх відповідності об’єктивній дійсності в кінцевому рахунку є практика як сукупна людська предметна діяльність. Практика як сукупна людська предметна діяльність має достоїнство всезагальності. Знання може претендувати на істинність лише тоді, коли знайде своє підтвердження на практиці. Практика є універсальним, єдино достовірним критерієм перевірки знань на істинність. В цьому полягає абсолютність практики як критерія істини. Відносність практики як критерія істини полягає в тому, що не всі наукові положення можуть бути підтверджені практикою в даних конкретно-історичних умовах.

57.Істина і правда. Оптимальність визначається вченням про істину. Істина-це знання про дійсність, яке їй відповідає і отримує підтвердження цієї дійсності. Сутність істини розкривається через її основні властивості. Осн. властивостями є об’єктивність, абсолютність, відносність, конкретність. Пра́вда — відповідність між розумом таріччю, фактом чи реальністю. Стан чи характер бути правдивим у стосунку до буття, знання чи мовлення. відповідність з правилом, стандартом, моделю, зразком чи ідеалом ;-те, що є правдивим, твердження чи вірування, що відповідає реальності ;-факт, як об'єкт правильного вірування, реальність ;-тенденція чи нахил говорити чи розповідати лише те, що є правдивим, правдивість ;-відповідність до вимог власного буття чи природи, щирістьСпецифіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат— істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина — це адекватнее відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання. Слово «правда» в своїх основних значеннях не використовується як термін. Разом з тим, в розмовній мові воно вживається як синонім ряду спеціальних термінів. Його багатозначність обіграється у ряді назв. 1. Правда - синонім терміну істина (у різних його значеннях), а також суб'єктивне

сприйняття істини. 2. Правда - синонім терміну справедливість (у різних його значеннях). У стихійній свідомості "Правда" визначає або виправдовує "легітимність" рішень і дій суб'єктів.

3. Правда - рідко використовуваний синонім терміну правдивість. Правда артикулює власний божествений початок, на відміну від істини як дійсності, як початок людського. Збагнення істини, за умови осмислення існування ще і правди, виступає процедурою життєдіяльності, компонентом цілісного людського буття,а не функцією суб'єкта, що "пізнає".

58.Поняття методу та методології. МЕТОДОЛОГІЯ (від гр.- шлях дослідження чи пізнання). По-перше, методологія-це сукупність підходів, способів, методів, що застосовуються в процесі наук. пізнання та практичної діяльності для досягнення насамперед визначеної мети. Такою метою в наук. Пізнанні є отримання об’єктивного істинного наукового знання або побудова наук. теорії та її лог. обґрунтування. Так в основному говорять про методологію фізики, біологи, економіки. По-друге, МЕТОДОЛОГІЯ- це галузь теоретичних знагь і уявлень про сутність і форми, закони, проядок і умовт застосування підходів, способів, методів та процедур в процесі наук. пізнання та практичної діяльності. Методологія розробляє загальні принципи створення нових пізнавальних засобів. Методологія ставить перед собою завдання з'сувати умови перетворення позитивних наук. знань про дійсність в метод подальшого пізнання цієї діяльності, виявити ефективність та границі продуктивного застосування методу.Метод – сукупність прийомів і операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності. Метод – це конкретизація методології, це способи, за допомогою яких пізнається предмет науки. Методика – це конкретизація методу.

59.Осн. форми наукового пізнання. У науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттєвого та раціонального головна роль належить раціональному мисленню. Проте його основні форми (поняття, судження, умовиводи) не відображають повною мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, так і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія. Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки,закономірності дійсності І спрямована на її перетворення. Ідея одночасно є і формою осягнення в мисленні явищ об'єктивної дійсності, і включає в себе усвідомлення мети й проектування подальшого розвитку пізнання тапрактичного перетворення світу. Ідея не просто відображає дійсність такою, як вона існує тут і тепер, але і її розвиток в можливості, в тенденції, вона фіксує не лише суще, але і належне, спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності. Проблема — це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема — це суб'єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона є одночасно засобом і методом пошуку нових знань. Проблема — це етап зародження нових знань, що має активний пошуковий характер, і в якому істинне переплітається з неістинним, об'єктивний зміст не відділений від суб'єктивного. Це також початковий етап становлення наукової теорії. В такому разі проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її використання для вирішення практичних завдань, а також визначення меж її застосування і, тим самим, виявлення її обмеженості. Гіпотеза — це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від неповного, неточного знання до більш повного, точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для вирішення якої-небудь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та даними експериментів шляхом проведення перевірки, доведення. Після цього гіпотеза перетворюється в наукову теорію або замінюється новою гіпотезою. Висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть тоді, коли результати були негативними. Тому стара гіпотеза, зрештою, стає необхідним історичним і логічним етапом становлення нової. Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Усі форми наукового пізнання (ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія) діалектично взаємопов'язані, і взаємообумовлюють одна одну.

60.Мова як засіб комунікації та знання. Мова-це засіб спілкування, коли мова і інформація передаються за допомогою слів і речень. При цьому мова функціонує у якості об’єктивного начала, а штучними мовами називають такий засіб спілкування, який твориться самою людиною. Спілкування-це процес передачі насамперед інформації. Інформацію надає речення. як засіб спілкування та пізнання.

Мова як засіб спілкування:А) функція власне спілкування, або комунікативну;Д) виразна, або експресивна (За допомогою виразних засобів людина передає свої переживання, своє ставлення до того, про що вона говорить, а також викликає відповідні почуття в інших людей).Ж)функція впливу (спонукання до дій та ін.) Мова як засіб пізнання:А) функцію означення, або сигніфікативну,Б)функція нагромадження, збереження та передавання наступним поколінням суспільно-історичного досвіду людстваВ) забезпечення мисленевої діяльності;