Математична шк. Вальрас, Паретто

Концепція економічної рівноваги Основоположником теорії загальної допппп/гіиттпї вважається Леон Вальрас*. Хоч його і називають інколи чистим теоретиком , Вальрас не обмежився теоретичними дослідженнями, а застосував свої розробки на практиці. В центрі уваги Вальраса знаходилась загальнотеоретична проблема – проблема загальної економічної рівноваги, її основний зміст можна звести до відповідей на три питання:

1) Чи досягається рівновага насправді?

2) Чи є ця рівновага (якщо вона досягається) стійкою?

3) Які умови стійкості рівноваги?

Вальрас виходив з того, що рішення проблеми може бути досягнуто за допомогою математичного апарату. Побудувавши досить складну систему взаємозв´язаних рівнянь, він доводить, що система рівноваги може бути досягнута як якийсь «ідеал», до якого прагне конкурентний ринок.

Весь економічний світ Вальрас розподілив на дві великі групи: фірми і домашні господарства. Фірми виступають на ринку факторів як покупці і на ринку споживчих товарів як продавці. Домашні господарства – власники факторів виробництва – виступають у ролі їх продавців і водночас покупців споживчих товарів (рис. 11).

У цій моделі ролі продавців і покупців постійно змінюються. Всі витрати виробників товарів перетворюються у доходи домашніх господарств, а всі витрати домашніх господарств – у доходи виробників (фірм).

Теорія економічної взаємозалежності Видатний італійський представник неокласичної економічної теорії, продовжувач традицій «лозаннської школи» маржиналізму В. Парето* поряд з економікою цікавився також політикою і соціологією, про що свідчить різноманітність тем його публікацій. До основних праць В. Парето належать двотомний «Курс політичної економії» (1898), «Вчення політекономії» (1906), «Трактат із загальної соціології» (1916).

В. Парето, як і Л. Вальрас, зосереджував свою увагу в основному на дослідженні проблем загальної економічної рівноваги, виходячи з маржи-нальних ідей економічного аналізу. Разом з тим, якісно нові принципи вивчення передумов і факторів рівноважності в економіці дозволяють вважати В. Парето, на відміну від Л. Вальраса, маржиналістом» другої хвилі», а також одним із основоположників неокласичної економічної думки. Сказане підтверджується наведеними нижче судженнями.

1. Спираючись не на каузальний, а на функціональний підхід, В. Парето подолав властивий Л. Вальрасу суб´єктивізм, що дозволило йому відмовитися від корисності (потреби) як єдиної причини обміну і перейти до характеристики економічної системи в цілому, де і попит (споживання), і пропозиція (виробництво) розглядаються як елементи рівноваги в економіці. При цьому, дотримуючись «чистої» економічної теорії, В. Парето заперечує зумовленість нерівності доходів їх нерівномірним розподілом між класами. Так, у роботі «Соціалістичні системи» (1902) він писав: «Проблема росту добробуту бідних класів – це швидше проблема виробництва і збереження багатства, ніж розподілу. Найвірніший засіб поліпшення становища бідних класів – зробити так, щоб багатство росло швидше за населення». Крім того, на його переконання, хоч «історія науки зводиться до історії помилок компетентних людей», все-таки «конкретне явище завжди саме показує, чи теорія має бути прийнятою чи відкинутою. Немає і не може бути іншого критерію істинності теорії, крім її більш-менш повного узгодження з конкретними явищами».

2. Якщо в моделі загальної економічної рівноваги Л. Вальраса критерієм її досягнення вважалася максимізація корисності, яку виміряти неможливо, то в моделі В. Парето цей критерій замінений іншим, а саме: оцінкою вимірювання співвідношення переваг конкретного індивіда, тобто, як називають у математиці, виявленням порядкових (ординальних) величин, що характеризують їх почерговість. На його думку, яка викладена в «Трактаті із загальної соціології», «якби користь, яку має кожний індивід, була величиною однорідною і піддавалася порівнянню та додаванню, наше дослідження не було б важким, принаймні теоретично. Додали б користі різних індивідів і отримали б складену з них користь колективу. .. Але справа не така вже й проста. Користь кожного індивіда – величина специфічна; немає сенсу говорити про сумарну користь, її просто не існує, тому її не можна розглядати»

Ефективність за Парето

Будь-яка точка на кривій (наприклад А чи В) ефективна за Парето. Рух * по кривій означає поліпшення становища (ресурсів, витрат) одного споживача при погіршенні становища інших.

Точки всередині фігури OMN розташовані нижче кривої MN. Всі точки всередині кривої характеризують неефективний розподіл ресурсів.

Рух, наприклад, від точки І в бік кривої – всередині фігури ILP – означає поліпшення, за Парето.

Фактично існує два критерії оптимальность Перший – належить до розподілу ресурсів (поліпшення корисності одного зменшує корисність інших), другий – до виробництва (поліпшення корисності одного не зменшує корисність інших).

Якщо знайти оптимум на рівні фірми відносно нескладно, виходячи із мінімізації витрат і максимізації результату, то на рівні народного господарства доводиться враховувати багато факторів, неоднозначність і різноманітність цілей.

Проблема в тому, як визначити рівень добробуту не окремої людини, а суспільства в цілому. За Парето, оптимум досягається, коли досягається рівновага на всіх ринках, у всіх секторах економіки. До цього оптимуму прямує ринковий конкурентний механізм.

Між економічним ростом і розподілом ресурсів існує протиріччя. Перевага росту розподіляється нерівномірно. Пріоритети, які надаються одним галузям і регіонам, обмежують можливість інших. Тому державні програми покликані знаходити засоби і методи здійснення прийнятих рішень.