11. Національно-культурна автономія: поняття та види. Персональна та корпоративна автономія

Національно-культурна автономія — форма самоорганізації етнічних груп для збереження та розвитку їх самобутньої культури і забезпечення відповідних прав. На відміну від національно-територіальної автономії національно-культурна автономія встановлюється не на певній території компактного проживання етнічної групи, а як екстериторіальна форма, пов'язана з дисперсним розселенням етнічного масиву. Національно-культурна автономія реалізується через такі організаційні форми, як етнокультурні товариства, центри, земляцтва, громади, ради та об'єднання.

У Бельгії національно-культурна автономія здійснюється через особливі співтовариства (фламандські, валлонські, німецькі), які є суб'єктами місцевої федерації. У Фінляндії, де проживає частина шведів, утворено Шведську народну асамблею (75 членів), у Норвегії — Саамський парламент (25 членів). Ради різних національних меншин існують при уряді Австрії, Угорщини. В деяких країнах запроваджено фіксовані норми представництва малих розрізнених етнічних груп у парламенті. Відтак національно-культурна автономія може включати, крім питань культури, реалізацію владних функцій: участь представників меншин у діяльності центральних органів держави. У демократичних поліетнічних державах національно-культурна автономія набуває легітимності та законодавчого закріплення. Так, у Російській Федерації у 1996 році прийнято закон «Про національно-культурну автономію».

1. Персональна автономія. Використовується, коли національні меншини на території проживають розрізнено та створюють свої організації, клуби та інші об’єднання, через які беруть участь у суспільному та державному житті (Австрія, Угорщина, саами в Швеції). Іноді можуть бути фіксовані норми представництва малих розрізнених національностей в парламенті країни. Ця форма автономії спочатку виникає як "культурно-національна” (мова, школа, газети, об’єднання на основі мовних ознак, культури та ін.), потім в деяких країнах поширили участь своїх представників розрізнених меншин в діяльності центральних органів держави. В певних аспектах вона почала зливатися з корпоративною автономією.

2. Корпоративна автономія. Пов’язана з певними лінгвістичними мовними спільнотами, за якими резервується певна кількість місць в державному апараті. Державні службовці іншої національності, які працюють в районах проживання цієї нації, повинні знати мову, побут етносу (Індія). Її ще називають "адміністративною автономією”.

12. Основи теорії федералізму. Конституційне визначення федеративної держави

Федералізм - це теорія і практика будівництва, функціонування і розвитку не тільки власне федеративних держав (хоча це, безсумнівно, ядро, головна частина федералізму), але і конфедерацій та деяких інших міждержавних об'єднань, в умовах яких можуть розвиватися і, як показує історичний досвід, дійсно нерідко розвиваються процеси федералізації. Оскільки утворення територіальних автономій і розвиток процесів автономізації і в рамках унітарних держав означає відоме відокремлення певних територій від центру і йде в руслі зближення таких унітарних держав з федеративними, то є всі підстави говорити про зародження і розширення елементів федералізму, про тенденції федералізацію в таких державах, особливо тих з них, які спеціальній літературі отримали найменування регионалистских, «держав автономій», «полуфедераций», «квазифедераций» і т.д.

Федерацiя - це держава, територiя якої складається з територiй її членiв - суб'єктiв (державних утворень). Федеративнi держави звичайно квалiфiкують як складнi. Нинi їх налiчується близько 20, Протягом ос-таннiх десятилiть вiд федеративної форми з рiзних причин вiдмовилися iндонезiя, Камерун, Лiвiя та деякi iншi країни, що розвиваються.

iснуючi федерацiї рiзняться за багатьма характеристиками, що не заважає виявленню загальних ознак цiєї форми державного устрою. Як зазначалося, територiя федеративної держави розглядається як су-купнiсть територiй суб'єктiв федерацiї - штатiв (Австралiя, Бразилiя, Венесуела, iндiя, Малайзiя, Мексика, Нiгерiя, СiЛА), провiнцiй (Арген-тина, Канада, Пакистан), земель (Австрiя, ФРН), республiк (Росiя, Юго-славiя), кантонiв (Швейцарiя) тощо.

Проте всi суб'єкти федерацiй мають однаковий юридичний титул: з позицiй визначення їх полiтико-правового статусу вони є державними утво-реннями. Державнi утворення не є державами, хоча нерiдко надiленi багать-ма вiдповiдними ознаками, крiм державного суверенiтету. iншими словами, державнi утворення не можуть здiйснювати самостiйну внутрiшню (з бага-тьох питань) i зовнiшню полiтику. З цим пов'язане i те, що за суб'єктами федерацiй не визнається право виходу - так зване право сецесiї.

Змiст полiтико-правового статусу державних утворень виявляється також у тому, що суб'єкти багатьох федерацiй надiленi установчою вла-дою, тобто можуть приймати власнi конституцiї, якi повиннi вiдповiдати федеральним основним законам. Водночас загальною рисою є наявнiсть у кожного суб'єкта власної системи органiв влади, зокрема законодавчих, виконавчих i судових органiв. Прийнято навiть видiляти вищi органи суб'єктiв федерацiї.

Ознаки федеративної держави, які відрізняють її від унітарної держави:

1. Складається з інших держав чи державних утворень, що є її суб’єктами. Але деякі союзні держави поряд із державними утвореннями мають територіальні одиниці, які не є суб’єктами федерації. Це підтверджує політичну самостійність федерації. Бразилія має федеральні території. Пакистан має 4 провінції, а також зони племен, які керуються федеральним урядом. В США самостійна одиниця - Федеральний округ Колумбія. Індія - 26 штатів і 6 союзних територій.

Суб’єкти федерації юридично позбавлені права самостійної участі в міжнародних зносинах. Хоча Конституції деяких держав (ФРН, Швейцарія) допускають, що суб’єкти федерації за певних обставин можуть підписувати договори з іноземними державами (якщо є дозвіл федерального уряду або вузька сфера підписання).

В разі порушення союзної конституції законодавча центральна влада має право застосувати санкції щодо суб’єкта федерації. Ці заходи можуть бути закріплені в Конституції (Індія, Аргентина, Венесуела). А в тих випадках, коли Конституція не передбачає заходів впливу, центральна влада завжди має можливість силою примусити суб’єкт до покори.

Суб’єкти федерації не володіють правом одностороннього виходу (право сецесій) із союзу. Але це не є обов’язковою ознакою федерації. Держави, які входять до федерації, не мають права сецесій, якщо інше не обумовлено федеральним договором.

2. Суб’єкт федерації як правило, наділяється установчою владою, саме йому надається право прийняття власної конституції. Але необхідно відмітити, що деякі федерації не наділяють суб’єкти установчою владою. Наприклад, в Індії з 26 штатів установчу владу мають тільки 2.

Надання суб’єктам федерації установчої влади закріплюється у відповідних положеннях союзної конституції. А федеральні конституції встановлюють принцип субординації, відповідно до якого конституції суб’єктів федерації повинні повністю відповідати союзним конституціям.

Даний принцип вирішується і у випадках, коли у суб’єктів федерації збереглися конституції до вступу в федерації.

3. Суб’єкти федерації наділяються в межах встановленої для них компетенції правом видання законодавчих актів. Дані акти діють тільки на території суб’єкта федерації, і повинні відповідати і не суперечити союзному законодавству.

Принцип переваги загальнофедерального закону є загальним для всіх без виключення федерацій. Відповідні норми передбачаються конституціями (наприклад, у ст. 31 Конституції ФРН зазначається: "Федеральне право має перевагу над правом земель”).

Необхідно мати на увазі, що в межах суб’єктів федерації діють загальносоюзні закони. Крім того, федеральні законодавчі органи можуть, як правило, приймати закони спеціально для окремих членів федерації.

4. Суб’єкт федерації може мати власну правову та судову систему. Як правило, незалежно від числа членів федерації судова система будується за єдиним зразком. Наприклад, у США вищою судовою інстанцією є Верховний суд штату, склад якого обирається або населенням, або губернатором за згодою сенату штату. Він займається в основному розглядом апеляції на рішення нижчих за рівнем судів. В великих штатах створюються проміжні апеляційні суди, які розглядають апеляцію на рішення загальних судів першої інстанції. До них відносяться окружні суди штатів.

5. Наявність подвійного громадянства. Кожний громадянин вважається громадянином союзу та відповідного державного утворення. Але США, ФРН, Австрія, Індія, Малайзія визнає тільки союзне громадянство. Надання суб’єктам федерації права власного громадянства є юридичною фікцією, так як цей інститут будь-яких правових наслідків не має.

6. Двопалатна структура союзного парламенту. Виключення є Сент-Китс і Невіс – там діють однопалатні збори, а його складові острови (суб’єкти федерацій) не мають представництва в законодавчому органі. Нижня палата є органом загальносоюзного представництва та обирається по територіальним виборчим округам. Верхня палата представляє інтереси суб’єкта федерації. Застосовуються два принципи представництва суб’єктів федерацій в верхній палаті: рівний та нерівний. При рівному – кожний суб’єкт федерації, незалежно від кількості населення, делегує однакову кількість депутатів (наприклад, в сенат конгресу США по 2 представники). При нерівномупредставництві норма представництва залежить від чисельності населення.

Принцип рівного представництва на практиці приводить до того, що впливовими в верхніх палатах є малочисельні та політично і економічно відсталі суб’єкти федерацій.

7. Наявність у федерації двох систем органів влади робить необхідним розмежування компетенції між ними. Конституції федеративних держав встановлюють такі основні принципи розмежування відповідної компетенції.

А. Федерації, в яких розмежування компетенцій здійснюється шляхом визначення виключної компетенції самої федерації і передачі залишкових повноваженьїї членам прийнято називати децентралізованими. Невизначеність відповідних конституційних формулювань дає змогу органам федерації втручатись в здійснення владних повноважень її суб’єктами.

В. Виключна компетенція суб’єктів федерації, в яку не може втручатися федерація. В чистому вигляді майже не застосовується.

С. Дві сфери виключної компетенції – сфери федерації і сферу суб’єктів федерації. Для цього встановлено два переліки питань, віднесених відповідно до повноважень федерального парламенту і законодавчих органів провінцій (Канада). Усі нові за змістом питання, що виникають у державно-політичній практиці та стають предметом законотворчості, відносяться до компетенції федерації.

D. Дві сфери компетенції (федерації та суб’єктів федерації) та спільна (конкуруюча). Пріоритет у сфері законотворчості, як і в інших сферах державної діяльності, завжди залишається за федерацією. Наприклад, у ФРН в сфері конкуруючої компетенції можуть приймати рішення федеральні органи та відповідні органи земель. За суб’єктом федерації залишається право законотворчості з тих питань, які не виключені до двох відповідних переліків. До особливостей Індійської федерації можна віднести детальну регламентацію, змісту відповідних сфер. У випадку, коли будь-яке з питань у переліку повноважень федерації частково збігається з питаннями, зазначеними в інших переліках, пріоритетною вважається компетенція федерального органу. Так само і конкуруюча компетенція, коли виникає колізія між федеральним законом і намірами законодавців. Залишкові повноваження, які не мають конкретного відображення в концепції, здійснюються федеральними органами.

Е. Дві сфери компетенції – федеральна та спільна (конкуруюча). Всі питання, що не увійшли в цей перелік відносяться до відання суб’єктів федерації, і в цій сфері закон суб’єкта федерації має перевагу щодо федерального закону. Наприклад, у Пакистані та Нігерії.

Крім розглянутих основних способів розмежування компетенцій в деяких конституціях федерацій застосовуються й інші способи. Так, за Конституцією Бразилії 1988 р. передбачено розмежування предметів відання за участі не лише федерації та штатів, а й федерального округу та муніципій (адміністративно-правових одиниць всередині штату).