- •Форма правління: поняття, конституційно-правовий зміст, класифікація
- •2. Абсолютна монархія: характерні риси і конституційне-правове оформлення
- •3. Дуалістична монархія: характерні риси і конституційно-правове оформлення
- •4. Парламентарна монархія: характерні риси і конституційно-правове оформлення
- •5. Президенстька республіка: характерні риси і конституційне-правове оформлення (сша)
- •6. Парламентська республіка: характерні риси і конституційне-правове оформлення (Німеччина та Італія)
- •7. Змішана республіка: характерні риси і конституційно-правове оформлення (Франція)
- •8. Політико-територіальний устрій держави: поняття та форми
- •9. Унітарні держави в конституційних нормах сучасних держав світу (на прикладі Конституції зарубіжних країн)
- •10. Національно-територіальна автономія: поняття та види. Автономія Аланських островів. Автономія Каталонії. Автономія Саамі. Автономія в кнр
- •11. Національно-культурна автономія: поняття та види. Персональна та корпоративна автономія
- •12. Основи теорії федералізму. Конституційне визначення федеративної держави
- •13. Класифікація федеративних держав
- •14. Способи розмежування компетенції між рівнями влади в сучасних федеративних державах світу
- •15. Поняття парламенту та парламентаризму
- •16. Основні моделі організації парламентів в зарубіжних країнах
- •17. Внутрішня та зовнішня побудова парламентів
- •18. Способи формування палат парламенту
- •19. Керівні органи палат парламенту
- •20. Конституційно-правовий статус спікера парламенту. Колегіальні керівні органи палат парламенту
- •21. Парламентські фракції в зарубіжних країнах
- •22. Комітети та комісії в зарубіжних парламентах: порядок іх формування та функціонування
- •23. Спеціальні та слідчі комітети (комісії) в зарубіжних парламентах. Об’єднані комітети (комісії) палат парламенту
- •Об'єднані комісії (комітети) палат парламенту. Органи парламенту, які реалізують його окремі повноваження
- •24. Правовий статус депутата парламенту
- •25.Зміст депутатського мандату. Види депутатського мандату. Позбавлення та втрата депутатського мандату.
- •26.Депутатський імунітет.
- •27.Депутатський індемнітет.
- •28.Основні та додаткові повноваження зарубіжних парламентів.
- •29.Поняття законодавчого процесу.
- •30.Стадії законодавчого процесу.
- •31.Законодавча ініціатива: поняття, суб’єкти та процедура реалізіції.
- •32.Розгляд і прийняття законопроектів за процедурою трьох читань.
- •33.Промульгація як стадія законодавчого процесу.
- •34.Право вето глави держави: поняття, види, механізми реалізації.
- •35.Вибіркове та відкладальне вето глави держави.
- •36.Форми парламентського контролю за органами виконавчої влади в країнах з парламентарними формами правління.
- •37.Інтрепеляція як форма парламентського контролю за органами виконавчої влади.
- •38.Форми парламентського контролю за органами виконавчої влади в президентських республіках.
- •39.Судові повноваження зарубіжних парламентів.
- •40.Бюджетні повноваження зарубіжних парламентів.
- •41.Інститут глави держави і його різновиди.
- •42.Одноосібний та колегіальний глава держави. Діархія.
- •43.Конституційно-правовий статус монарха. Системи престолонаслідування.
- •44.Особливості конституційно-правового статусу президента як глави держави в зарубіжних країнах.
- •45.Порядок і умови заміщення посади президента.
- •46.Повноваження глави держави при різних формах державного правління.
- •47. Принцип ротації інституту глави держави
- •49. Поняття, підстави та застосування процедури імпічменту глави держави
- •50. Основні моделі імпічменту
- •51. Поняття, ознаки виконавчої влади і система її органів
- •52. Поняття та основні моделі організації урядів
- •53. Структура уряду в зарубіжних країнах
- •54. Основні форми взаємодії уряду та парламенту в країнах з парламентарними формаим правління
- •55. Поняття та особливості конституційної відповідальності урядів в зарубіжних країнах
- •56. Форми конституційної відповідальності уряду в зарубіжних країнах
- •57. Конструктивний вотум
- •58. Політична відповідальність уряду в зарубіжних країнах
- •59. Поняття місцевого самоврядування
- •60. Основні теорії походження місцевого самоврядування
- •61. Сучасні концепції місцевого самоврядування
- •62. Принципи та системи місцевого самоврядуванняВиділяють дві основні системи організації влади на місцях.
- •63. Повноваження органів місцевого самоврядування
- •64. Організаційнго-правова та матеріально-правова основи місцевого самоврядування
- •65. Гарантії місцеовго самоврядування
- •66. Поняття політичних партій та їх функції
- •67. Класифікація політичних партій та ї партійні сиситеми
31.Законодавча ініціатива: поняття, суб’єкти та процедура реалізіції.
Законодавча ініціатива – це право органу або особи внести проект закону в парламент із тим, що цей проект буде обов'язково розглянутий палатою й з нього буде ухвалено рішення. Правом законодавчої ініціативи за кордоном володіють депутати, глава держави, уряд, інші органи і особи. Коло суб'єктів законодавчої ініціативи в різних країнах не однакове. Наприклад, у США й Великобританії формально, відповідно до букви закону, законопроекти можуть вносити лише депутати. У необхідних випадках депутат зробить це з відома глави держави або уряду.
Реалізація права законодавчої ініціативи в зарубіжних країнах.
Загалом реалізація права законодавчої ініціативи в парламентах є чи не найважливішою стадією законодавчого процесу. Від ініціаторів того чи іншого законопроекту залежить не тільки сам факт започаткування закону, а і його зміст. Водночас зміст закону визначається і в подальшому проходженні законопроекту в парламенті, тобто в наступних стадіях законодавчого процесу. Характер і послідовність цих стадій у різних країнах неоднакові.
У країнах з парламентарними формами правління суб'єктів права законодавчої ініціативи в більшості випадків двоє: окремі депутати і уряд. У Великобританії та інших країнах сфери впливу англійського права відповідне право формально зарезервоване тільки за парламентаріями, і члени уряду можуть вносити законопроекти лише як депутати.
Коло суб'єктів права законодавчої ініціативи в країнах із змішаною республіканською і парламентарними формами правління не обмежується вищеназваними. У багатьох країнах Центральної та Східної Європи і в тих, що утворилися на терені колишнього СРСР, це право належить президентам. У Швейцарії відповідним правом наділені кантони, а у Португалії і Узбекистані — представницькі органи автономій. В Австрії, Естонії, Латвії, Словаччині, Угорщині і Японії суб'єктами права законодавчої ініціативи визнані комісії (комітети) парламентів, в Естонії і Португалії— парламентські фракції, в Чехії —представницькі органи місцевого самоврядування.
Найширше коло суб'єктів права законодавчої ініціативи встановлене в Італії, Росії і Швеції. В Італії до таких суб'єктів, крім уряду і депутатів, віднесені постійні комісії, парламентські фракції і в межах їхньої компетенції — консультативний орган при парламенті та уряді (національна рада економіки і праці) та представницькі органи, створювані в областях. У Росії суб'єктами права законодавчої ініціативи названі президент, верхня палата парламенту, депутати обох палат, уряд, законодавчі (представницькі) органи суб'єктів федерації, а також вищі суди, включаючи конституційний суд. У Швеції право законодавчої ініціативи належить уряду, депутатам парламенту, постійним комісіям, ревізорам та деяким іншим органам і посадовим особам.
У цілому ряді країн суб'єктами права законодавчої ініціативи проголошені палати парламенту. Звичайно це означає, що законодавча функція здійснюється представницьким органом. Однак у деяких випадках законопроекти можуть бути внесені в нижню палату від імені верхньої палати парламенту (Росія). Як і в Росії, суб'єктом права законодавчої ініціативи названі верхні палати парламентів в Австрії, Польщі, Чехії, Хорватії та ФРН. Характерно, що відповідні законопроекти нерідко вносяться в нижню палату через уряд.
Особливістю парламентаризму Австрії, Білорусі, Іспанії, Італії, Латвії, Литви, Македонії, Румунії, Словенії є так звана народна законодавча ініціатива.
Однак майже в усіх випадках право законодавчої ініціативи практично узурповане урядом та його главою (у Франції саме прем'єр-міністр, крім депутатів, визнаний суб'єктом такого права). Урядові законопроекти можуть бути внесені безпосередньо прем'єр-міністром чи окремими міністрами за змістом їхніх повноважень або через депутатів — представників парламентської більшості, на яку уряд спирається. Останнє трапляється нечасто і пов'язане з тактикою уряду.
Тому не дивно, що переважна більшість прийнятих законів пропонується урядом. Законопроекти, ініціаторами яких є окремі депутати, мають перспективу стати законами лише в разі підтримки їх парламентською більшістю. Домінуюча роль уряду в реалізації права законодавчої ініціативи знаходить свій вияв і безпосередньо під час внесення законопроектів. У Бельгії, Франції та в деяких інших країнах ініціативи уряду оформляються як законопроекти, а ініціативи окремих депутатів — як законопропозиції. Прирозгляді в парламенті перші мають пріоритет.
Слід додати, що в Австрії, Бельгії, Іспанії, Латвії, ФРН, Японії та в ряді інших країн припускається тільки колективне внесення законопроектів. Кількість підписів депутатів під таким законопроектом звичайно дорівнює або наближається до такого числа членів парламенту, яке необхідне для організації фракції. У Фінляндії депутатські пропозиції законодавчого характеру можуть бути внесені тільки в перші два тижні після відкриття чергової сесії парламенту. В Швеції депутати можуть вносити свої поправки до урядових законопроектів лише протягом 15днів після їх ініціювання в палаті. Голова палати має право скоротити цей строк до 10днів.
У президентських республіках суб'єктами права законодавчої ініціативи визнані лише окремі парламентарії. Більше того, в палатах конгресу США заборонена колективна законодавча ініціатива, хоча ніхто не може перешкодити кільком конгресменам або сенаторам запропонувати ідентичні біллі. Суб'єкти ж виконавчої влади такого права формально позбавлені, що витікає із змісту принципу жорсткого поділу влад.
Однак і тут виконавча влада бере участь у законотворчому процесі. Зокрема, президент може діяти через довірених депутатів, які зовні будуть здійснювати власну ініціативу. Він може користуватись і таким механізмом впливу на законодавчу діяльність, як послання до конгресу. Ці послання мають на меті ознайомити парламентаріїв і громадськість у цілому з позицією глави держави щодо важливих політичних проблем. Водночас вони орієнтують прихильників президента з числа парламентаріїв на формулювання відповідних законодавчих ініціатив.
Більш реальною формою реалізації законодавчих намірів президента США є його право звертатися із спеціальним посланням до голів палат, в якому пропонується конкретний законопроект. Це послання голова палати обов'язково передає до одного з постійних комітетів. Регламент конгресу США непередбачає безумовного розгляду такого законопроекту, але за прийнятим звичаєм голова відповідного комітету палати пропонує розглянути його від власного імені. Якщо відкинути формальності, то в даному випадку президент практично сам виступає ініціатором законотворчості.
Процедури реалізації права законодавчої ініціативи прямо пов'язані з внутрішньою побудовою представницьких органів. У двопалатних парламентах, де палати рівноправні, законопроект може бути внесений в кожну з них. Такий самий порядок застосовується в парламентах Великобританії та Японії, палати яких не є рівними. У тих країнах, де законопроект може ініціюватись в обох палатах, це звичайно і робиться з метою прискорення законодавчого процесу.
У більшості країн з нерівноправними палатами парламентів законодавчий процес звичайно починається в нижніх палатах. У Нідерландах будь-який законопроект, включаючи і фінансовий, може бути внесений тільки в нижню палату. Верхня палата не наділена правом змінювати прийнятий нижньою палатою законопроект, але вона може відхилити його в цілому.
Народна законодавча ініціатива – це право певної групи виборців запропонувати проект закону, який підлягає обов’язковому розгляду парламентом. Звичайно, парламент має право прийняти будь-яку ухвалу: погодитися з ним, внести до нього поправки або відхилити його. Законодавство встановлює, що для внесення проекту закону потрібно зібрати певну кількість підписів (у Швейцарії – 50 тис. підписів, в Іспанії – 500 тис., у Бразилії – 1 % від загальної кількості виборців, у Колумбії – 5 %).
Безумовно, найчастіше використовується цей інститут у Швейцарії. Так, за період з 1891 по 1994 р. на федеральному рівні представлено 198 народних ініціатив; з них 64 були відкликані, а по 116 проведено голосування, в результаті чого 12 ініціатив були схвалені і 104 – відхилені .
Народна законодавча ініціатива застосовується рідко і є малоефективною. Так, в Італії з 1947 р. у такому порядку був прийнятий тільки один закон.