37.Інтрепеляція як форма парламентського контролю за органами виконавчої влади.

Інтерпеляція (з лат. interpellatio — переривання промови, позов, вимога) — форма парламентського контролю, яка застосовується у країнах з парламентською, рідше змішаною формою державного правління. Це особлива форма депутатського запиту, яка формується як вимога групи депутатів парламенту, звернена до уряду в цілому чи до окремих його членів надати роз'яснення з приводу певного суспільно значущого питання або урядової політики загалом. Процедура внесення І.: вноситься на пленарному засіданні парламенту, під нею підписується велика група депутатів, встановлюються жорсткі строки її подання та обговорення. Текст І. заздалегідь розсилається депутатам та уряду. Як правило, І. супроводжується пояснювальною запискою (меморандумом), де зазначаються причини появи І. і пропонується термін, протягом якого уряд має відповісти. Відповідь на І. підписує глава уряду або міністр, до якого І. спрямована. Наслідком І. є парламентське обговорення і прийняття рішення шляхом голосування. Наслідком дебатів може бути також постановка питання про довіру уряду. Незадовільна оцінка парламентом інформації, яка надійшла у відповідь, висловлення недовіри або осуду дій можуть викликати відставку міністра чи уряду в цілому. Також наслідком заслуховування відповіді на І. може бути створення слідчої комісії. Уряд, своєю чергою, діючи через главу держави, може розпустити парламент з призначенням дати нових виборів. І. може слугувати дієвим засобом контролю за діяльністю уряду з боку опозиції. Внесення І. у двопалатних парламентах практикується, як правило, лише в нижніх палатах.

Суттєвою формою парламентського контролю за урядом і його членами є інтерпеляція – сформульована одним депутатом або частіше визначеною за числом групою депутатів і подана у письмовій формі вимога до глави уряду, іншого його члена чи уряду в цілому дати пояснення на пленарному засіданні парламенту з приводу конкретних дій або загальних питань політики уряду.

У двопалатному парламенті інтерпеляція, за певними винятками (Гаїті, Італія, Румунія), подається тільки в нижній палаті.

Інтерпеляція передбачена в усіх країнах із парламентськими і змішаною республіканською формами державного правління. Інститут інтерпеляції тут є важливим засобом опозиційної діяльності у парламенті.

Така форма парламентського контролю припускається і в окремих президентських республіках (Аргентина, Гондурас), але тут інтерпеляція може бути подана тільки до міністрів, і можливостей розгляду питання про недовіру уряду або його окремому члену не передбачено.

У пострадянських країнах, форма державного правління яких імітує змішану республіканську, інституту інтерпеляції не існує.

Процедури інтерпеляції в різних країнах мають певні відмінності.

Наприклад, у Франції передбачене ініціювання інтерпеляції десятою частиною від загального складу національних зборів, і глава уряду чи міністр, якому вона адресована, повинен надати відповідь не пізніше п'ятнадцяти днів із моменту її подання.

У палаті депутатів парламенту Італії відповідь на інтерпеляцію має бути надана протягом двотижневого строку з правом уряду на додатковий такий самий строк. За згодою авторів інтерпеляції відповідь може бути перенесена на більш пізню дату.

Інтерпеляція тягне звіт уряду або його окремого члена з наступним обговоренням в парламенті (палаті) самого звіту і загалом питання, що становить її предмет.

Наслідком інтерпеляції може бути ініціювання розгляду у парламенті пропозиції про недовіру уряду або його окремому члену й відповідне голосування. У такий спосіб парламентський контроль за урядом або його окремими членами поєднується з їх політичною відповідальністю перед парламентом.

У зв'язку з цим поєднанням і з метою забезпечення стабільності в діяльності уряду зазвичай передбачаються обмеження щодо подання повторної інтерпеляції, яке в різних країнах припускається через три або через шість місяців після розгляду попередньої інтерпеляції.

У деяких країнах фактична інтерпеляція визначається як запит, хоча це не змінює характер відповідної форми парламентського контролю.

Наприклад, у Болгарії депутат може звертатися із запитом до уряду та до окремих міністрів. На пропозицію п'ятої частини від загального складу народних зборів за змістом запиту проводиться обговорення й ухвалюється рішення.

В Австрії запит подається до бундестагу від імені визначеної числом групи депутатів, і уряд протягом двох місяців повинен надати відповідь в усній або письмовій формі. У ФРН, де запит також подається до бундестагу, дата відповіді на нього узгоджується з урядом.

У Великобританії та в інших англомовних країнах, де сприйнято британську конституційну модель, по суті замінником інтерпеляції постає пропозиція. Така пропозиція має форму проекту резолюції, в якому формулюється і обґрунтовується позиція з певного питання з метою винесення на голосування в нижній палаті (парламенті). Одним із варіантів пропозиції може бути проект резолюції про недовіру уряду.

Формою парламентського контролю часто називають порушення питання у парламенті про недовіру уряду. Однак у зв'язку з порушенням і вирішенням цього питання треба говорити не про форму парламентського контролю, а про політичну відповідальність уряду перед парламентом та про її механізм.