Лекція 1.

НАУКА І ЛЖЕНАУКА

1. Суть феномену лженауки.

2. Лженаука на сучасному етапі розвитку суспільства.

3. Проблема лженауки у світлі зміни парадигм.

4. Взаємостосунки науки і псевдонауки.

5. Психологічний фактор у проблемі існування лженауки.

І.Визначення феномену псевдонауки.

Найважливішою і найактуальнішою особливістю феномену псевдонауки є її практично-прагматична спрямованість, приналежність швидше до сфери практичної діяльності, ніж пізнавальної. У традиційних словникових визначеннях на цю обставину колись навіть не вказували. Підкреслювалось тільки те, що псевдонаука сполучає у собі демонстративну готовність наслідувати цілі науки з порушенням тих чи інших вимог науковості, внаслідок чого виникає “неправильне”, “хибне”, перекручене знання, яке лише ззовні наслідує істинне, справжнє наукове знання. Але таке визначення є недостатнім і дуже вразливим, оскільки вимоги науковості найчастіше суперечать одна одній, а спроби буквального слідування їм можуть просто блокувати науково- дослідну роботу. Через те прагматико-практична природа псевдонауки і не фіксувалася спеціально, а критика зводилася до етичної оцінки псевдовчених. Тому необхідне вироблення чітких, недвозначних і адекватних дійсності критеріїв визначення науковості, а зворотньо відносно них ― ненауковості певного знання.

Діяльність, яка претендує на статус наукової, може бути кваліфікована як псевдонаукова лише тоді, коли виявляються серйозні підстави думати, що справжні цілі такої діяльності не збігаються з цілями науки і вона взагалі лежить поза завданнями об’єктивного пізнання, а лише імітує їхнє розв’язання. Наукова критика псевдонауки і грунтується на визначенні цієї зумисної розбіжності. За порушеннями норм науковості критика намагається виявити прагматичну непізнавальну мету, найчастіше ― користолюбну, шарлатанську. Хоч у деяких випадках можливе і самоошукування, коли внаслідок ненавмисного помилкового використання методів дослідження, або неправильної інтерпретації результатів робляться висновки, котрі не відповідають дійсності, але самим дослідником сприймаються як істинні. Хоч суть справи від цього не змінюється. Або людина, яка претендує на звання вченого, приймає цілі і визначені правила “культурної гри” під назвою “наука”, або вибуває з неї. Ці правила передбачають урахування лише пізнавальних факторів і розмірковувань у мотивації науковця, практичне ж використання здобутих ним знань може стимулювати наукову роботу, але не повинне визначати її результатів5, 70-72.

Суддею у даному питанні виступає спільнота вчених, хоча б із обмеженістю її епістемологічних, культурно-історичних і соціальних обріїв. Іншого судді для оцінки тверджень, що претендують на науковий статус, просто не існує, оскільки тонкі ньюанси вузькоспеціальних і часто дуже специфічних знань у певній сфері може розрізнити лише людина, яка грунтовно обізнана з особливостями цієї сфери діяльності, має великий обсяг знань і досвіду саме у ній.

У рамках наукової критики при робочому співставленні фрагментів псевдознання у контексті наукової пізнавальної діяльності виявляються ті чи інші порушення науковості.Як спільну причину імітації науки вказують головним чином, з одного боку ― пересічне невігластво, тобто ненавмисне спотворення науковості дослідження, а з іншого ― шарлатанство, тобто мотиви особистісно- психологічні, іноді соціопсихологічні 5,70.