Заняття 20. Історія народної освіти в україні

Багатовікова історія народної освіти в Україні тісно пов’язана з усією історією українського народу. Вона походить від Київської Русі. В літописах не збереглися дані про існування шкіл східних слов’ян до введення християнства як офіційної релігії, хоча археологічні знахідки переконливо свідчать, що писемність у східних слов’ян була відома. Прийняття ж християнства сприяло зміцненню Давньоруської держави, розширенню економічних і культурних зв’язків з іншими країнами й певною мірою дальшому розвитку науки й освіти.

Розповсюдженню писемності й шкільної освіти серед східних слов’ян сприяло створення в 9 столітті братами Кирилом та Мефодієм слов’янської абетки – кирилиці. Школи в Київській Русі виникли наприкінці 10 ст. в Києві й набули поширення в 11–12 ст.ст. Їх створювали при церквах, монастирях і княжих подвір’ях. В школах готували служителів церкви й писемних людей, необхідних для державного управління. З одинадцятого століття відомі початкові приватні церковноприходські школи – «дяківки». Змістом початкового навчання було читання церковних книг, письмо, церковні співи.

Навали татаро-монгольських орд і подальше загарбання українських земель угорськими, польськими й литовськими феодалами пригальмовувало розвиток освіти. Після Люблінської (1569) та Берестейської (1596) уній польські феодали намагалися силоміць полонізувати українське населення Західної і Правобережної України. Для цієї мети використовувалася й освіта – створювалися єзуїтські школи у Львові, Луцьку, Камянці-Подільському, Острозі, Вінниці, Києві та інших містах.

Наприкінці 16 – на початку 17 ст. в Україні виникли протестантські школи. Значним просвітницьким центром антикатолицького напряму була Острозька школа (1576). Саме в цій школі навчався майбутній гетьман Петро Конашевич Сагайдачний. Острозьку школу сучасники називали “триязичним ліцеєм” – тому що вчилися тут по-слов’янськи, по-грецьки та по-латині. М.С. Грушевський писав: “Одначе наладити тут вищу освіту все не удавалося як слід, бо не ставало учительських сил: у себе дома і в грецьких землях трудно було таких знайти, а з західних сторін неправославних учених боялися брати, щоб не нанесли католицького духу... Все ж таки се була школа вищого типу, і тим ворогам православних, які доводили, що на православнім ґрунті неможлива наука, неможлива освіта, – Острозька школа була доброю відповіддю на самім ділі. Від неї починається поворот до вищої освіти на Україні.”

Для боротьби проти польського гноблення міське населення (а частково і сільське) в 16–17 ст. організовувалося в уже відомі з попередніх часів братства. Братствами називалися міські організації, що формувалися при церквах іще в 11–12 століттях. Їхнім завданням було допомагати бідним та забезпечувати матеріально свої церкви. В 16 ст. братства поставили собі за головне оборону православної віри та української народності від польсько-католицького впливу. Братські школи за характером були конфесійними, тобто пов’язаними з церквою, якій вони служили і яка їх утримувала. Братські школи інакше називали “грецькими” школами, тому що там значна увага приділялася вивченню грецької мови. Братські школи відіграли прогресивну роль в розповсюдженні освіти й розвиткові української культури, в боротьбі українського народу проти польських феодалів. Із середовища братств вийшли найактивніші письменники-полемісти, які своєю творчістю й активною громадянською позицією утверджували новий, ренесансний ідеал людини. У творах діячів братського руху помітне місце посідають проблеми сутності людини, природної і суспільної детермінації її поведінки, призначення людини в земному житті. Якщо в епоху Київської Русі в духовній культурі України домінувала проблема “людина – бог”, тобто основним завданням людини на землі було жити за велінням божої благодаті, то в період культурно-національного відродження, яке очолили братства, увага переноситься на проблему “людина – всесвіт”.

Протягом 16–17 ст. складається багато “шкільних підручних книжок”, через які поширювалася освіта не лише в Україні, а й в усьому слов’янському світові. В Україні вийшло декілька букварів, починаючи з букваря Лавріна Зизанія 1596 року.

У 17 столітті фактично кожне село мало свою школу. У семи полках Гетьманщини було 866 шкіл.

1632 року шляхом об’єднання Київської братської школи і Лаврської школи був створений перший вищий навчальний заклад в Україні – Києво-Могилянська колегія, в котрій навчалися переважно діти української шляхти, старшини, духівництва, заможних міщан і козаків. Іван Огієнко відзначає: “Ще за свого життя гетьман Петро Сагайдачний заложив у Києві ту школу, що через 12 літ після його смерті стала зватися Києво-Могилянською колегією. З тієї школи архимандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила зробив вищу школу: Могилянську Академію”.

Поширенню просвіти сприяло виникнення в Україні в 2-й половині 16 ст. книгодрукування. За словами І. Огієнка, “... коли пішла в Україні боротьба за свою віру, друкарні багато допомогли в цій справі, – вони постачали десятки тисяч книжок, що бадьорили українців і закликали до боротьби за віру. Друкарні випускали й наукові твори, що навчали простий народ, розганяли людську темноту. В історії культурного життя України ці наші перші друкарні мають велику вагу – вони допомогли Україні звестися на ноги і визнати себе окремим народом. Також велике значення мають ці друкарні й для всього слов’янського світу, бо Україна довго постачала книжки всім православним слов’янам”.

Певну позитивну роль в розвиткові освіти в західноукраїнських землях відіграв і Львівський ун-т, хоча заклад було засновано у 1661 році з метою посилення полонізації українського населення.

У Москві Симеон Полоцький – випускник Києво-Могилянської колегії – засновує Слов’яно-Греко-Латинську академію (1687).

Києво-Могилянська колегія (з 1701 року – академія) справила значний вплив на весь навчально-освітянський процес в Україні; відкриваються Чернігівський колегіум (1700), Харківський (1721), Переяславський (1738).

У 2-й половині 18 ст. внаслідок посилення соціального гніту, закріпачення і розорення селян й козаків більшість сільських шкіл на Лівобережній та Слобідській Україні припинила існування. На Правобережній Україні і західноукраїнських землях, що залишилися під владою Польщі, також нараховувалася незначна кількість шкіл. Занепадали братські школи.

На початку 19 століття царський уряд здійснив реформу шкільної освіти. Згідно з “Уставом учебных заведений, подведомственных университетам» (1804), була затверджена наступна структура шкільної освіти:

1. церковноприходська школа;

2. повітове училище;

3. гімназія;

4. університет.

У 1-й чверті 19 ст. виникли привілейовані навчальні заклади, що поєднали курс середньої і вищої школи: Кременецький ліцей (1803), Рішельєвський ліцей в Одесі (створений за зразком Царськосільського ліцею під Петербургом), Гімназія вищих наук в Ніжині (1820). 1834 року відкрився Київський університет. Відкривалися станові жіночі навчальні заклади – інститути шляхетних дівчат і пансіонати.

У середині 19 століття у більшості сіл України шкіл вже не було (порівняємо з 17 століттям). В окремих селах діяли приватні школи, де рівень навчання був катастрофічно низьким, тому що вчителювали там дяки або солдати у відставці.

Прогресивну роль в боротьбі за реформу школи відіграв М.І. Пирогов на посаді попечителя Одеського і Київського навчальних округів (1856–61): він виступав за поширення освіти серед народних мас, сприяв відкриттю недільних шкіл для дорослих. До речі, 1861 року вийшов у Петербурзі “Букварь южнорусский”, створений Т.Г. Шевченком спеціально для недільних шкіл.

1865 року відкрився Новоросійський університет в Одесі. (Спочатку планувалося, що Імператорський Новоросійський університет буде відкрито в 1860-ті рр. в Миколаєві). Університет мав три факультети: історико-філологічний, фізико-математичний і юридичний. Четвертий факультет – медичний – почав діяти у 1900 році. Університет, як і планував М. Пирогов, відіграв велику роль в освіті південних слов’ян, що перебували під гнітом турецького султана і не могли здобувати вищої освіти в себе на батьківщині.

Після скасування кріпацтва в розвиткові початкової освіти значну роль стали відігравати земства. Вони відкривали й утримували початкові школи, організовували вчительські курси тощо.

У 70-ті рр. 19 ст. на українських землях, що входили до складу Росії, були створені реальні училища – середні навчальні заклади, де замість класичних мов вивчалися так звані “реальні” мови – французька, німецька, англійська, і більше уваги приділялося природничим дисциплінам. З шістдесятих рр. розвивалися жіночі гімназії, з 70-х рр. – вчительські інститути та вищі жіночі курси.

В період революційних подій 1905–07 рр. було створено Всеукраїнську вчительську спілку, яку очолив Б.Д. Грінченко і до складу якої входили А.С. Макаренко, С.В. Васильченко.

Та все ж таки слід відзначити, що до 1917 року на Україні діяли фактично дві системи освіти – одна для дітей трудящих, друга – для панівних класів. Революційні події 1917–20 рр. зруйнували стару систему освіти і затвердили нову, дійсно народну. Прискореними темпами розвивалося шкільництво в часи існування УНР. Було проведено повну українізацію шкіл. 14 листопада 1918 року уряд гетьмана Скоропадського створив Українську академію наук, президентом якої було призначено В. Вернадського, вченим секретарем – А. Кримського. Після встановлення Радянської влади діяльність Академії Наук було продовжено. 1918 року КП(б)У та уряд Радянської України створили Наркомпрос, відділи освіти в губерніях, повітах, волостях.

В 1919 році Раднарком У.С.Р.Р. видав Декрет про школу. Було проголошено відокремлення церкви від держави й школи від церкви, скасовано плату за навчання в усіх без винятку закладах, введено спільне навчання хлопчиків і дівчат. Згідно з основами ленінської національної політики в школах України навчання велося рідною мовою. При вищих навчальних закладах з 1921 року організовувалися робітфаки для підготовки робітничо-селянської молоді до вступу до ВНЗ.

Розруха як наслідок Імперіалістичної та Громадянської воєн позначилася й на сфері освіти. На початок 20-хх рр. в У.С.Р.Р. налічувалося близько мільйона безпритульних дітей. Боротьба з безпритульністю була покладена на органи ВЧК–ДПУ та Народний комісаріат просвіти; спільними зусиллями цих органів державного управління безпритульність було подолано; в ході боротьби з безпритульністю винайдено нову форму освітньо-виховного закладу: трудова колонія-комуна, найкращі такі заклади створювалися й очолювалися А.С. Макаренком.

1921 року РНК У.С.Р.Р. видала декрет про ліквідацію неписьменності. Особисто опікувався цим питанням голова ВУЦВК Г.І. Петровський. Повсюдно створювалися лікнепи. На 1930 рік неписьменність було в основному ліквідовано.

Велику позитивну роль для дитячого навчання і виховання відіграло створення 1922 року єдиної Піонерської організації.

1930 року ЦК КП(б)У прийняв постанову “Про введення загального початкового навчання на Україні”, згідно з якою всі діти й підлітки від 8 до 15 років мали пройти шкільне навчання. В 30-ті рр. велика увага приділялася професійному навчанню, були створені ФЗУ і ФЗО – заклади фабрично-заводського навчання; учні вчилися там, звісно, безкоштовно, більше того, учні повністю утримувалися там за рахунок держави (харчування, одежа, житло тощо).

За часів Великої Вітчизняної війни система народної освіти зазнала колосальних втрат. Фашистські загарбники зруйнували тисячі шкіл, дошкільних і позашкільних закладів, технікумів, вузів. На окупованій території фашисти створювали “свої” школи, де навчали дітей відповідно до “нового порядку”; в таких школах викладався Закон Божий, на уроках “родинознавства” популяризувалася націоналістична доктрина та доводилася первага “великонімецької” нації.

У післявоєнний період велетенським напруженням сил народу в короткий термін було відновлено мережу шкіл і вузів.

Станом на початок 1970-х рр. повністю було завершено перехід до загальної середньої освіти молоді. 1972 року ЦК КПРС за ініціативою Л.І. Брежнєва прийняв постанову “О всеобщем среднем образовании”. Та оскільки робочих рук в країні не вистачало, багато хто закінчував навчальні заклади, які набули тоді великої популярності – вечірні школи. Про роботу типової вечірньої школи робітничої молоді 1973 року було знято відомий і улюблений для багатьох художній фільм “Большая перемена”.

Таким чином: історія народної освіти в Україні тісно пов’язана з усією історією українського народу. Особливо плідним був розвиток освіти в Київській Русі, в 17, 19 і 20 століттях. Протягом першої половини 20 століття було ліквідовано неписьменність. Серед здобутків Радянської влади можна, крім того, назвати Декрет про школу, відокремлення церкви від держави й школи від церкви, скасування плати за навчання в усіх без винятку закладах, введення спільного навчання хлопчиків і дівчат, створення міцної системи професійної освіти. На середину 1970-х рр. було закінчено формування досконалої системи загальної середньої освіти, на найвищий світовий рівень вийшла освіта у ВНЗ.