7. Інноваційна модель економіки та інноваційна політика

Інноваційна модель сталого розвитку національної економіки. В Україні була розроблена програма сталого розвитку, яка має вирішити питання гармонізації та збалансування розвитку економіки, природи та суспільства.

У 2002 році Міжвідомчою комісією з науково-технологічної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України був розроблений проект Національної доктрини інноваційного розвитку і модернізації економіки України. Він зберігає свою актуальність і може стати базовою платфор­мою інноваційної моделі сталого розвитку України, хоча до цього часу не прийнятий вищими органами влади.

Інноваційний розвиток національної економіки - це процес розши­реного суспільного відтворення, в якому зростання обсягів виробленої продукції та підвищення її конкурентоспроможності досягається пере­важно за рахунок інтенсивного виробництва та активного використання нових знань та їх матеріалізованих результатів. Сутність його полягає у безперервному оновленні спектру товарів та послуг, а також технологій їх виробництва.

Інноваційний розвиток економіки забезпечує постійне зменшення енерго- та ресурсоємності одиниці продукції, збільшення продуктивності праці.

Інноваційний розвиток торкається усіх ланок ринкових пропозицій товарів і послуг споживчого та інвестиційного призначення, а тому охоп­лює не тільки виробництво, але й багато інших сфер суспільного життя - фундаментальну і прикладну науку, освіту, управління, фінанси, культу­ру та інші.

Початок XXI сторіччя знаменує собою завершення епохи індустріалі­зації і початок ери постіндустріального, інформаційного суспільства, в якому провідна роль належить НТП і формам його реалізації — інноваці­ям, а головним ресурсом розвитку є знання та інформаційно-інтелектуальні технології, що вирішують проблему обмеженості ресурсів, відкривають принципово нові горизонти зростання продуктивності праці й прискорення відтворювальних процесів і, найголовніше, змінюють в сис­темі економічних координат місце та роль людини — унікального генера­тора інноваційних ідей.

На макрорівні у сферу компетенції держави входить розробка та реалізація інноваційної політики. Інноваційна політика — це цілісна багаторівнева (мікро-, мезо-, макро-) система заходів щодо формування, збереження, розвитку й активіза­ції інноваційного потенціалу (від його глибинної першооснови — креативної складової сутнісних сил людини до завершальних реалізаційних форм) з метою підвищення ефективності, екологічності та конкурентоспромож­ності національної економіки.

Ці виклики знаходять адекватне відображення в концепції національ­них інноваційних систем (НІС).

НІС - це сукупність взаємозалежних організацій (структур) приватного й державного секторів, які індивідуально й у взаємодії один з одним обумов­люють генерацію і поширення нових знань та технологій у межах конкретної держави. Водночас НІС — це комплекс інститутів правового, фінансового й соціального характеру, що заВЕЗпечують інноваційні процеси і мають міцне національне коріння, традиції, політичні та культурні особливості.

Основними завданнями НІС є:

• інноваційна підтримка пріоритетних напрямів стратегічного соціально-еколого-економічного розвитку країни;

• об'єднання інтересів держави і приватного сектора щодо використання досягнень науки у виробничому процесі;

• створення суспільного механізму фінансування інноваційних процесів та формування макроекономічних передумов його ефективного функціонування;

• генерація постійного потоку нововведень на ринку;

• скорочення часу перетворення наукового інтелектуального продукту в ринкові комерційно-товарні форми (технологічні, інформаційні, патентно-ліцензійні тощо).

Для макроаналізу функціонування НІС використовується низка взає­мопов'язаних показників, основні з яких представлені в табл.7.2.

Набір складових НІС не є жорстко фіксованим. Проте, узагальнюючи проведені за останні роки дослідження, можна назвати ті елементи, на яких зосереджують увагу більшість авторів. По-перше, це комплекс інститутів, які беруть безпосередню участь у виробництві, передачі й використанні знань: фірми, створені ними кластерні сітьові структури та стратегічні аль­янси; система науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР); ринкова та інноваційна інфраструктура.

По-друге, це загальноекономічні фактори, що впливають на інноваційний процес: макроекономічний клімат; система захисту прав власності, насамперед інтелектуальної; система освіти й професійної підготовки; правові та економічні умови й обмеження функціонування товарних та ресурсних ринків, у тому числі ринку праці; система фінансування інновацій; комунікації тощо.

Таблиця 7.2

Основні показники інноваційної діяльності

Групи	Показники
Абсолютні показники (за рік)	кількість академічних інститутів, науково-дослідних організацій, вищих навчальних закладів, науково-дослідних підрозділів великих під­приємств, лабораторій тощо, які замаються інноваційною діяльністю; загальний обсяг витрат на інноваційну діяльність; кількість найменувань нових видів продукції; обсяг виробництва інноваційної продукції, що за своїми спожив­чими та ціновими характеристиками відповідає рівню імпортних анало­гів або перевищує його; « внутрішній та зовнішній трансфер інновацій
Струк-турні зрізи	інституціональний; за джерелами фінансування; за об'єктом вкла­дання коштів; галузевий; регіональний
Відносні показники (%)	частка підприємств, що займаються інноваційною діяльністю, у загальній кількості підприємств; частка нових видів продукції у загальному її обсязі; частка наукоємкої продукції в загальному обсязі продукції про­мисловості або ВВП; частка експорту наукоємкої продукції в загальному експорті або ВВП
Показники ефективності	приріст ВВП за рахунок інноваційного фактора; виручка від реалізації на зовнішньому та внутрішньому ринках інноваційного продукту, ліцензій, ноу-хау, програмного забезпечення; середній термін окупності інноваційних видатків; комерційна ефективність (економічна рентабельність інновацій­них видатків); середня тривалість інвестиційного процесу (від початку наукових досліджень до комерціалізації інноваційних розробок)

Найбільш проста модель, яка описує взаємодію елементів НІС, є дво­рівневою. На мікрорівні роль приватного сектора полягає в розробці тех­нологій на основі власних досліджень і в ринковому освоєнні інновацій.

Державна інноваційна політика має за кінцеву мету створити модель інноваційного розвитку, яка за своїми рушійними силами, векторами інте­грації, масштабами й результатами корелює із загальною стратегією соціа­льно-економічного розвитку. Табл. 7.3 демонструє наявність для України досить широкого спектра можливих альтернатив.

Набір механізмів та інструментів інноваційної по­літики значною мірою співпадає з відповідним арсеналом інвестиційної політики. Основні відмінності полягають у більшій увазі, яка приділяється:

• дієвій системі захисту прав інтелектуальної власності;

• посиленню конкуренції — механізму природного відбору між економічними суб'єктами, що змушує останніх впроваджувати інновації заради самозбереження і саморозвитку;

• зменшенню ризиків та невизначеності, які супроводжують прийняття рішень приватного сектора щодо реалізації інноваційного проекту;

• цільовому прямому фінансуванню НДДКР та певних інноваційних проектів, яке вважається ефективнішим порівняно з альтернативою — системою кредитних і податкових пільг.

Окрім реалізації заходів яскраво вираженого стимулюючого харак­теру, до компетенції держави належить:

• формулювання проблем й обґрунтування стратегічних пріоритетів й перспектив розвитку (горизонту довгострокового планування для приватного сектора), зокрема, визначення напрямів спеціалізації національної економіки та Ті регіонів в міжнародному поділі праці;

Таблиця 7.3

Моделі інноваційного розвитку та їх класифікація

Критерії класифікації	Назва моделі	Зміст
За каталізатором розвитку	Дифузія інновацій	Формування ланцюга «наука — техніка — виробництво» з ініціативи суб'єктів мікро- (фір­ми, навчально-наукові заклади) та мезо- (спілки підприємців, банкірів тощо) рівня економіки
	Державна підтримка інноваційних форм	Державна протекція національних інновацій­них інститутів й патронаж виходу національної наукоємної продукції на світові ринки
За масштабами охоплення	Локальне інноваційне середовище	Концентрація на певні» території наукового, освітнього, виробничого та фінансового потенці­алу (технополіси, інкубатори, технопарки)
	Поліцентризм (між­галузеві науково-технічні комплекси, кластери)	Взаємодія відносно локальних інноваційних зон в національних масштабах
За походженням Інноваційних ідей	Товарне клонування	Опанування виробництва наукоємноі проду­кції, що випускається в країнах постіндустріалізму й перебуває у фазі зрілості життєвого циклу товару
	Ліцензійне копію­вання	Використання зарубіжного науково-техніч­ного потенціалу через ліцензійний механізм
	Саморозвиток	Розбудова й використання національного на­уково-технічного потенціалу на основі власних зусиль
За стратегію інноваційних процесів	Гонитва за лідером	Домінують інновації, спрямовані на вдоско­налення наявних та запозичених зовні технологій (пасивна стратегія)
	Технологічне лі­дерство, розвиток на випередження	Орієнтація на власні радикально нові техно­логії (активна стратегія)

• прямий та опосередкований стимулюючий вплив на систему факторів розвитку (насамперед на професійно-кваліфікаційний та інтелектуально-освітній рівень людського капіталу) й функціонування НІС у цілому згідно з обраними національно-регіональними пріоритетами;

• сприяння виробництву фундаментального знання (в університетах та інших спеціалізованих наукових закладах) і комплексу технологій стратегічного характеру;

• формування інноваційної індустрії нового типу й інноваційної інфраструктури (інноваційні банки, інжинірингові центри, технополіси, інноваційні біржі, страхування інноваційного ризику тощо);

• створення сприятливих інституційних та макроекономічних умов для інноваційної діяльності приватних компаній;

• розробка і підтримка спеціальних інноваційний проектів, у тому числі надання інформації щодо потенційних партнерів та перспектив інноваційного співробітництва;

• брокерство - посередництво між ланками «наука, освіта - виробництво - збут - споживання», у тому числі через політику вибагливого державного споживання (тендери, система сертифікації та стандартизації продукції, контрактна система тощо);

• формування інноваційної ідеології та інноваційної культури, що забезпечують сприйнятливість людей до нових ідей, їх готовність і здатність підтримувати й реалізовувати нововведення у всіх сферах життя;

• надання широкого спектра інформаційно - телекомунікашйних, інфраструктурних, транспортних, консультаційних, страхових та інших послуг;

• регулювання міжнародних аспектів інноваційних процесів, зокрема розумний протекціонізм по відношенню до вітчизняних товаровиробників високотехнологічної продукції;

• пом'якшення чи нейтралізація негативних зовнішніх ефектів інноваційної діяльності, як-то: вихід засобів масового знищення з-під суспільного контролю, структурне безробіття, техногенні аварії та катастрофи, розповсюдження нових небезпечних наркотичних речовин, певне зниження навичок аналітичного мислення у школярів і студентів внаслідок все більшої доступності відповідного інформаційного ресурсу тощо.