1.5. Щодо удосконалення нормативно-правової бази у сфері національної безпеки

Стосовно нової редакції Концепції національної безпеки України варто зауважити: експерти усвідомлюють, що мову треба вести, власне, не про один нормативний акт, а про декілька: основні засади політики у сфері національної безпеки, що доцільно викласти у відповідному законі. Для оперативного реагування на зміни зовнішніх та внутрішніх загроз доцільно періодично розробляти стратегію забезпечення національної безпеки, яку має затверджувати Президент України відповідним нормативним актом.

Діюча нині Концепція національної безпеки України – це комплекс загальних уявлень про основні поняття та засади створення системи національної безпеки України. У ній також зроблено спробу подати перелік конкретних національних інтересів України та загроз цим інтересам у сучасних умовах зміни міжнародних відносин.

Визначення базових понять у ній не є бездоганним і повним. Скажімо, взагалі відсутнє визначення загроз. А перелік національних інтересів (причому не тільки життєво важливих!) та загроз їм є, по-перше, неповний, а по-друге, частина з них нині вже застаріла (у зв’язку з тим, що це змінні у часі категорії). Положення щодо системи національної безпеки є малопридатними для практичної реалізації.

Але позитивну роль Концепція, безумовно, виконала, бо заклала певну теоретичну основу і дала поштовх для подальшого наукового опрацювання її положень.

Тому нині настав час розробити і прийняти повноцінний Закон України «Про Основи національної безпеки України», в якому доцільно визначити основні поняття, правові механізми ідентифікації життєво важливих національних інтересів та загроз, чітко визначити систему національної безпеки та механізми її управління, демократичного контролю за суб’єктами її забезпечення та інші важливі питання, що потребують юридичного оформлення.

Щодо концептуальних підходів до того, яким саме чином має забезпечуватися національна безпека у конкретних історичних умовах, то це повинно визначатися підзаконним актом Президента України. В акті, розрахованому, можливо, на 2-3-річний термін – буде він називатися концепцією чи стратегією (на мій погляд, це – більше стратегія) – повинна міститися оцінка та середньостроковий прогноз розвитку поточної внутрішньої та зовнішньої ситуації України, перелік конкретних життєво важливих національних інтересів України та загроз їм, визначена на основі цього система пріоритетів та шляхів їх досягнення, відображених у завданнях окремим державним органам системи національної безпеки. Воєнна доктрина повинна чітко кореспондувати і з законом, і зі стратегією національної безпеки, бути невід’ємною складовою нормативних документів системи національної безпеки на відповідний період.

Україна і надалі має намір продовжувати міжнародне співробітництво з питань колективної безпеки, у тому числі брати участь у міжнародних миротворчих операціях, розширювати співробітництво з НАТО на рівні завдань, визначених державною програмою України упродовж 2001-2004 рр. та новою Стратегією співробітництва України з НАТО, ухваленою 23 травня 2002 року на засіданні Ради національної безпеки і оборони України, Планом дій Україна – НАТО та Цільовим планом дій на 2003 р., прийнятим під час Празького свміту 22 листопада 2002 року.

Одним із пріоритетних напрямів державної політики у цій сфері є структурне і організаційне вдосконалення системи національної безпеки України, маючи на меті підвищення її ефективності, особливо під час виникнення кризових ситуацій.

Як вже зазначалося, особливості нинішньої міжнародної ситуації значною мірою зумовлені процесом глобалізації, що провокує збільшення так званих «точок біфуркації», в яких процес може розвиватися за різними сценаріями (інколи трагічними за своїми наслідками). За цих умов глибина прогнозування у часі та його вірогідність зменшується. Це зумовлює потребу у підвищенні оперативності реагування та швидкодійності системи національної безпеки, тобто її здатності мобільно й адекватно реагувати на загрози з метою їх відвернення та нейтралізації.

Для вирішення цього завдання необхідно раціоналізувати структуру і механізми управління системою національної безпеки, скасувавши неефективні ланки та управлінські ланцюжки, максимально спростивши процес підготовки і прийняття рішень. Саме над вирішенням цих завдань працює сьогодні Рада національної безпеки і оборони України.

У нинішній період створюється нова архітектура міжнародної безпеки, головним імперативом якої є партнерство і співробітництво. Сьогодні жодна країна світу не може забезпечити свою безпеку тільки власними силами. У цьому зв’язку особливого значення набуває розширення Організації Північноатлантичного договору (НАТО) та Європейського Союзу (ЄС) як ключових міжнародних структур безпеки в Європі. В основі цього процесу лежить природне прагнення європейських держав до об’єднання в єдиній Європі.

У регіональному безпековому просторі навколо України відбуваються масштабні інтеграційні процеси. З одного боку, ЄС та НАТО розширюють свої кордони та сфери впливу у Центральній та Південно-Східній Європі, з іншого, на пострадянському просторі йдуть динамічні процеси формування Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ), що розвиваються у взаємодії з НАТО з актуальних питань боротьби з міжнародним тероризмом та програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ).

На тлі сучасних змін у системі міжнародних відносин для України є нелогічним і надалі свій внесок у зміцнення європейської безпеки та роль відносин з НАТО зводити тільки до меж особливого партнерства, дотримуючись позаблокового чи нейтрального статусу.

Прийняття Радою національної безпеки і оборони України у 2002 р. політичного рішення щодо набуття Україною у перспективі повноправного членства в НАТО стало переломним етапом у відносинах нашої держави з Альянсом, закономірним кроком на тлі його трансформації з військово-політичної організації у політично-військову, глобалізації міжнародного середовища безпеки після 11 вересня 2001 року, реалізації стратегії розширення НАТО на Схід.

Це рішення має винятково важливе значення для майбутнього України як впливової європейської регіональної держави, оскільки остаточно визначить внутрішньополітичні пріоритети і зовнішньополітичні орієнтири розвитку, а також складні, але конкретні завдання перед органами державної влади, покладе край багаторічним ваганням і невизначеності.

Здійснюючи курс на євроатлантичну інтеграцію, Україна як невід’ємна частина Європи прагне у співпраці з іншими європейськими державами долучитися до розбудови загальноєвропейської системи безпеки. Відмова від участі у такій системі об’єктивно створила б для нашої держави загрозу опинитися на периферії європейських інтеграційних процесів.