1.3. Основні аспекти національної безпеки України

З урахуванням наведеного розуміння системи національної безпеки вважається за доцільне виділити такі її структурні аспекти:

• державно-політичний, що полягає у забезпеченні територіальної цілісності України, недоторканості її кордонів, внутрішніх і міжнародних інтересів Української держави та її впливу на світовій арені, захисту державно-політичного ладу від спроб ліквідувати чи змінити його неконституційними методами, прав та свобод громадян, виживання у випадках катастроф, стихійного лиха та мінімізації їх наслідків;

• соціально-економічний, що гарантує сталість соціально-економічної системи держави, вдосконалення структури народного господарства, захищеність його від зовнішніх та внутрішніх загроз, подолання кризових явищ в економіці і соціальній сфері;

• національно-культурний, що забезпечує погодження інтересів української нації та інших національностей, які проживають на території України, запобігання конфліктам і ворожнечі на національному ґрунті, реалізацію демографічної і міграційної політики як засобу гармонізації національних і соціальних відносин, відродження та примноження національної духовної і матеріальної культури народу, підвищення рівня його освіти;

• екологічний, що створює механізми для запобігання деградації і оздоровлення навколишнього середовища, піклування про здоров’я народу, формування соціально-правових та економічних умов, що виключали б завдавання збитків навколишньому середовищу з боку інших країн світу, їх державних структур, підприємців та окремих громадян.

• інформаційний зумовлений насамперед тим, що сучасний світ рухається до глобального інформаційного суспільства. І будь-яка країна, що своєчасно та енергійно не відреагує на інформаційні виклики цього новітнього світу, буде приреченою реагувати на них «навздогін», навряд чи розраховуючи на повноцінну реалізацію власних національних інтересів.

1.3.1. Державно-політичний аспект.  Національна безпека України гарантується передусім створенням і забезпеченням чіткого функціонування власних державно-політичних інститутів. Утвердження самостійної державності з усіма притаманними їй ознаками слід розглядати як вищу форму самовизначення української нації. При цьому державно-політичні органи України повинні забезпечувати захист її державного суверенітету, конституційного ладу, цілісності та неушкодженості її території, демографічного, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу, базових національних інтересів, прав і свобод громадян від протиправних посягань з боку як зовнішніх сил, так і внутрішніх організацій, груп та осіб.

Зміцнення національної безпеки має бути справою всіх державно-політичних органів незалежно від основного напряму їх діяльності. Функціонування державно-політичних органів повинно охоплювати усю вертикаль життєво важливих інтересів та потреб України: від загального рівня – до рівня окремого громадянина, що є найбільш вразливим елементом соціальної системи.

Гарантії національної безпеки у державно-політичному аспекті мають створюватися і реалізовуватися у трьох площинах.

Перша з них – особистісна (громадянин), в якій відбувається повсякденна суспільна і виробнича діяльність окремої особи, небайдужої до питань безпеки й добробуту держави, громадянином якої він себе вважає. У більш широкому розумінні сюди відносять також формальні і неформальні угруповання (колективи, групи тощо), в яких люди працюють і спілкуються. Але центральною постаттю з погляду суб’єкта безпеки тут залишається окрема особа (громадянин), оскільки піклування про безпеку не є спеціальною функцією цих угруповань.

Якість особистісного рівня національної безпеки є визначальною ознакою її державно-політичного аспекту. Чим більш зрілими особами щодо їх правосвідомості і самосвідомості, політичних, релігійних, морально-етичних та інших переконань є громадяни держави, чим активнішою і принциповішою є їх позиція в обстоюванні національних цінностей та інтересів, чим активніші вони у своїй економічній та соціально-політичній діяльності, тим міцніше підґрунтя мають державно-політичні органи у забезпеченні національної безпеки.

Другу площину гарантування безпеки на всіх рівнях ієрархічної структури суспільства можна умовно визначити як нормативно-правову, маючи на увазі Конституцію держави, сукупність законів і підзаконних актів, якими передбачається захист особи, держави, суспільства загалом, державних і суспільних інститутів та регулюється діяльність суб’єктів національної безпеки.

Третя площина – інституціональна (організаційна). Вона представлена органами та установами, що їх формує суспільство на державному і громадському рівні для організації, керівництва й діяльності щодо запровадження та забезпечення національної безпеки. Їх сукупність і утворює інституціональний аспект системи національної безпеки.

У цій сукупності окреме місце посідають установи, на які спеціально покладається виконання найважливіших функцій з підтримання безпеки Української держави. До останніх слід віднести постійне спостереження за розвитком міждержавних відносин і внутрішніх процесів політичного, дипломатичного, економічного, соціального, національного, воєнного, розвідувального, науково-технічного, культурного, інформаційного та екологічного характеру і опрацювання заходів щодо протидії загрозам, відвернення деструктивних тенденцій та конфліктних ситуацій, що можуть стати на перешкоді утвердження і розвитку України як незалежної держави, зміцнення її могутності, добробуту та міжнародного авторитету. Окремим напрямом державно-політичної діяльності стосовно підтримання національної безпеки є зміцнення зовнішньополітичної та воєнної стабільності.

Усталеною традицією для будь-якої цивілізованої держави, але новим для незалежної України, є прагнення до забезпечення територіальної цілісності, недоторканості кордонів як найважливіших передумов безпечного існування і вільного саморозвитку народу України. Вирішення пов’язаних з цим завдань покладається на:

• збройні сили, що є гарантом від загрози вторгнення з боку іноземних держав, головним чинником, що уможливлює протидію намірам його здійснення як засобу політичного та іншого тиску ззовні;

• службу безпеки (розвідка, контррозвідка), яка вирішує ті ж самі завдання специфічними методами;

• органи внутрішніх справ, підпорядковані їм військові частини, а також підрозділи держкомітету у справах охорони державного кордону України;

• відомства, що здійснюють дипломатичну та зовнішньоекономічну діяльність, тобто реалізують зовнішній аспект національної безпеки держави невійськовими засобами.

Визначення місця та масштабів поточних і перспективних дій державних інститутів національної безпеки України можливе лише за умови ретельного визначення джерел загроз та їх рівня. Детальне пророблення пов’язаних з цим питань повинно здійснюватися у межах спеціалізованих доктрин: зовнішньополітичної, воєнно-політичної, розвідувальної, внутрішньої безпеки, що мають об’єднуватися в єдиному несуперечливому комплексі загальної доктрини державної безпеки України.

Можливості реального впливу України на зовнішнє середовище зумовлені насамперед станом її внутрішнього розвитку. Необхідною умовою збереження територіальної цілісності України у контексті внутрішньої загрози є її адміністративно-територіальний устрій.

Джерелом спроб змінити політичний лад силовими методами можуть стати:

• терористичні групи, в разі їх виникнення в Україні, у тому числі за сприяння з-за кордону;

• політичні партії, якщо вони створили такі групи або мають вплив у збройних силах, зокрема в їх керівництві чи окремих підрозділах.

Гарантіями того, щоб вказані джерела не постали, а також проти порушення прав людини має бути:

• комплекс законодавчих актів, що регулюють повноваження всіх суб’єктів системи національної безпеки;

• вільний доступ громадян до будь-якої інформації, що не становить державної або технічної (комерційної) таємниці, відповідальність згідно із законом за доступність та адекватність нетаємної інформації, створення інформаційного суспільства;

• контроль з боку Президента України, Верховної Ради, відповідних її комісій за діяльністю суб’єктів національної безпеки, можливість розслідування Верховною Радою окремих аспектів та випадків діяльності системи національної безпеки.

Усвідомлення того факту, що джерелом загрози може бути дисбаланс у державі на користь традиційних структур держбезпеки, повинно привести до створення у політичній структурі національної безпеки системи важелів і противаг. Наявність такої системи уможливлює виконання загальнодержавними та спеціалізованими органами національної безпеки функції перспективного та оперативного підтримання оптимального у даний момент та стабільного у майбутньому рівня національної безпеки.

В умовах нагальної потреби переходу України до інформаційного суспільства у державно-політичному аспекті національної безпеки набуває особливого значення розробка питання інформаційної безпеки, що є реакцією на інформаційні загрози, у тому числі на проведення інформаційних війн, блокад, дезінформацій щодо державних та національних інтересів України, а також позбавлення імовірного супротивника від доступу до життєво важливих інформаційних ресурсів і можливостей розбудови його інформаційних систем (зокрема пов’язаних з науково-технічним розвитком), проведення пропагандистських акцій, скерованих проти політичної дезорієнтації населення тощо.

1.3.2. Соціально-економічний аспект. Національна безпека України у соціально-економічному плані полягає у гарантіях реформування її економічної системи з метою посилення здатності прямо та опосередковано забезпечувати стратегічні і поточні потреби суспільства у матеріальних продуктах, забезпечувати соціальні та інші пріоритети, захищеність від зовнішніх і внутрішніх деформацій, кон’юнктурних коливань, органічну адаптованість до вимог світового ринку. Функції соціально-економічної безпеки українського суспільства можуть бути реалізовані за таких умов.

Формування нової структури економіки. Стрижнем структурних перетворень має стати переорієнтація з паливно-сировинних на нові чинники: по-перше, наявний науково-технічний потенціал, можливості українських наукових шкіл, кваліфіковані інженерно-конструкторські та робітничі кадри; по-друге, більш повне і раціональне використання унікального біокліматичного потенціалу; по-третє, надзвичайно вигідне географічне положення, транзитний чинник.

У такий спосіб можна забезпечити кардинальні зрушення, перехід від паливно-сировинної, ресурсопоглинаючої, матеріаломісткої, екологонебезпечної – до соціально орієнтованої, інтелектоємної, ресурсозберігаючої структури. Остання підвищить рівень комплексності, внутрішньої взаємодії економіки України, надасть їй здатності забезпечувати суспільні потреби за рахунок власного виробництва і тим самим істотно зменшить залежність від зовнішніх чинників. Результатом цього буде гальмування й припинення процесу зубожіння населення, виснаження українських ресурсів, що будуть збережені для нащадків. Підвищаться адаптаційні можливості держави щодо міжнародного поділу праці.

Необхідне запровадження нової інвестиційної політики, яка повинна спрямовуватися передусім на різке підвищення сприйняття економікою технологічних та організаційних нововведень, на рішуче оновлення виробничого апарату, а відтак, трансформацію основних відтворювальних пропорцій, спрямування переважної частки інвестицій на заміну зношеного устаткування. Прискорення усього процесу відтворення основних фондів є також чинником економічної безпеки України.

Небезпечним є наявний рівень і залишкова структура виробництва військової техніки. Тому проведення планомірної, цілеспрямованої конверсії значної частини військово-промислового комплексу повинно здійснюватися дуже обережно і тільки як складова загальних позитивних зрушень у соціально-економічній структурі українського суспільства та міждержавних стосунках всередині СНД. Крім того, мають бути форсовано добудовані відсутні нині структурні елементи військово-промислового комплексу України.

Забезпечення енергетичної та продовольчої безпеки. Зважаючи на вичерпання ресурсів традиційних енергоносіїв (вугілля, нафти, газу, гідроенергоресурсів) і нестабільність економічних зв’язків всередині СНД, у тому числі різке зниження видобутку та підвищення цін на імпортовані енергоносії, чорнобильський синдром, зусилля України мають зосереджуватися на широкомасштабному впровадженні енергозберігаючих технологій.

Наявність в Україні значного наукового потенціалу в галузі ядерних досліджень є сприятливим чинником, що уможливлює енергійний пошук і впровадження безпечних ядерних технологій одержання електроенергії.

Продовольча безпека може бути гарантована передусім за умов вільного розвитку на селі усіх форм господарювання, цілеспрямованої державної підтримки аграрного сектору (відповідної цінової, технічної, соціальної політики тощо).

Виважена регіональна політика і контроль за розміщенням продуктивних сил. Україна повинна посилити контроль за функціонуванням виробничих потужностей, у тому числі тих, що належать до військово-промислового комплексу та створюють техногенний тиск на навколишнє середовище. Розвиток наявних та розміщення нових виробничих потужностей має виходити не тільки з економічних та географічних, а й екологічних та соціальних критеріїв. Необхідно контролювати найважливіші міжрегіональні соціально-економічні пропорції, з тим щоб відмінності між регіонами ніколи не досягали критичної позначки, не призвели до посилення соціального напруження у суспільстві, протистояння регіонів, деструктивних міграцій населення.

Захист майнових прав України. Соціально-економічна безпека полягає і у надійних засобах захисту майнових прав на території України, а також національних юридичних і фізичних осіб за її межами. Йдеться про законодавчий захист прав власності на землю, основні фонди, матеріальні ресурси підприємств і організацій, окремих громадян, захист інвестицій, у тому числі іноземних, в Україні та українських інвестицій за кордоном.

Зміна форм і методів державного регулювання в умовах формування ринкового середовища. Йдеться про гарантування нормального, здорового співіснування різних секторів економіки, цивілізовану конкуренцію товаровиробників, обмеження монополізму, зважаючи на ту небезпеку, яку він несе для усієї економічної системи. Законодавство повинно сприяти підприємництву, диверсифікації виробництва і капіталу, реалізації усіх форм власності, що є гарантами живучості, сталості економіки, її захищеності від кон’юнктурних коливань та інших негативних чинників. Серед засобів державного регулювання – податкова та кредитна політика, прогнозування та індикативне планування тощо.

Розширення участі у міжнародних економічних і фінансових організаціях. Певні гарантії економічної безпеки дає й інтеграція до таких організацій. Членство України у міжнародному економічному і фінансовому співтоваристві, у тому числі Міжнародному валютному фонді, Європейському банку реконструкції і розвитку, Світовому банку, Європейському економічному співтоваристві, – це інтеграція до цивілізованої економіки і фінансової системи, отримання технічної допомоги, банківських кредитів, кваліфікованих консультацій тощо.

1.3.3. Соціальна безпека громадян. Соціальна політика держави має гарантувати суспільство від соціальних вибухів, відкритих і прихованих виявів громадянської непокори та інших конфліктних ситуацій, забезпечити цивілізовані стандарти життя людини та умови відтворення робочої сили, сприяти підвищенню конкурентоздатності українського працівника за європейськими і світовими ґатунками.

Соціальна безпека України – це і науково обґрунтовані розрахунки мінімального споживчого бюджету, адекватного уявленню про достойний людини спосіб життя, впровадження мінімуму заробітної плати, що дала б змогу реалізувати цей споживчий бюджет. Необхідні постійне інформування народу України про рівні зазначених соціальних параметрів та динамічна система їх коригування, враховуючи зміни індексу цін та соціально-економічних критеріїв і можливостей суспільства.

Соціальна безпека потребує і відповідного розвитку неринкового сектору економіки, передусім докорінного перегляду традиційного ставлення до охорони здоров’я і освіти, від чого безпосередньо залежить майбутнє українського суспільства, збереження генофонду нації, підвищення якості робочої сили, забезпечення здатності народу України сприймати і відтворювати найзначніші досягнення сучасної цивілізації. З огляду на зазначене, потрібна цілеспрямована і ефективна державна демографічна політика, підтримка молодої сім’ї.

Зрештою, соціальна безпека неможлива без дбайливого ставлення до тих, хто вже не може працювати, до інвалідів, сиріт – усіх соціально вразливих прошарків суспільства.

Очевидно, що соціальна безпека України тісно пов’язана з економічною безпекою. Для її забезпечення необхідно розробити і запровадити систему соціального моніторингу. Найважливішого значення тут набувають регулярні соціологічні опитування населення з доведенням проаналізованих та узагальнених результатів до органів державного управління.

1.3.4. Національно-культурний аспект. Безпека суверенної Української держави залежить насамперед від рівня національної самосвідомості і національної самоповаги її громадян, характеру взаємин між представниками різних національностей і національними угрупованнями загалом, особливостей етнодемографічних і соціально-культурних процесів в Україні. З огляду на це, національно-культурний аспект національної безпеки України полягає у проведенні відповідними секторами її суспільної системи далекосяжної цілеспрямованої діяльності щодо забезпечення сприятливих умов для демографічного, етносоціального та національно-культурного відродження і подальшого розвитку громадян всіх національностей, які мешкають в Україні, з метою узгодження та гармонізації їх інтересів, усунення елементів конфлікту на національному ґрунті та у міжнаціональних стосунках.

Результативність цієї діяльності та її реальний вплив на стан безпеки України тісно пов’язаний з дією низки чинників, що поділяються на внутрішні та зовнішні.

До внутрішніх чинників консолідації українського народу на основі загальнонаціональних інтересів і загальнолюдських цінностей належать: розвиток національної самосвідомості, побудова ціннісної системи послідовно демократичного суспільства та універсальних норм людського спілкування, відновлення історичної пам’яті українського народу, зміцнення української мови та культури за всілякого сприяння мовно-культурному розвитку національних меншин, державна підтримка науки та освіти тощо.

Зовнішні чинники поділяються на такі, що сприяють духовному й інтелектуальному розвиткові українського народу, й ті, що гальмують його. До перших слід віднести насамперед національно-культурні потенції і реальні дії державних та недержавних інститутів інших країн, що діють в Україні, спрямовані на національно-культурне відродження. До других – різноманітні спроби інформаційної блокади, дії, спрямовані на приниження гідності української нації та її лідерів, дезінформацію світової громадськості щодо суті змін, які відбуваються в Україні, на створення штучного ґрунту для міжнаціональних та міжконфесійних суперечок і конфліктів. Активна випереджувальна протидія негативним чинникам має ґрунтуватися на принципово нових можливостях інформатизиваного суспільства, розширенні міжнародних культурних та науково-технічних зв’язків.

Важливою ланкою національно-культурного аспекту безпеки України виступає етнодемографічне відродження народів, що постраждали від різних форм геноциду. Особлива ділянка – це проблеми, пов’язані з поверненням та улаштуванням в Україні депортованих народів.

До особливих також відносять проблеми духовної культури соціуму, пов’язані з реальним мультикультуралізмом сучасної України:

• занепад власної української культури реально загрожує втратою істотних компонентів національної ідентичності і поглинанням української культури «загальноросійською» (чи так званою глобальною культурою), асиміляцією українського культурно-інформаційного простору російським тощо;

• за умов історично утвореної біполярності української та російської (або російськомовної) культур штучне протиставлення може зіграти роль потужного дестабілізуючого чинника й істотно погіршити як суспільну злагоду в Україні, так і українсько-російські відносини;

• вплив західної масової культури, що руйнівно позначається на вихованні у громадян почуття патріотизму, насаджує натомість політичну інфантильність, індиферентність, посилює збайдужіння до долі нації та її держави.

Для запобігання цим загрозам Українська держава опрацьовує (хоча, на жаль, надто уповільнено) механізми впливу на розвиток національної культури, аби не призвести до адміністративного «витискування» інших культур (включно з культурою російськомовною), забезпечивши водночас привабливість української культури для загалу населення.

І все ж найціннішим у тій загальнолюдській культурі, що нині формується, є визнання прав і свобод людини. А тому там, де це можливо і наскільки це можливо, прагнемо запобігти гуманітарним катастрофам і людським стражданням, вдаючись до засобів дипломатії і співробітництва з великим розмаїттям партнерів (включно з малими і великими державами, міжнародними організаціями на зразок ООН і ОБСЄ та неурядовими інституціями). Основними загрозами у цій сфері є: зниження темпів демократизації суспільства, розвиток технологій номенклатурного домінування владної еліти над суспільством, заклики до авторитарних форм управління під приводом «суспільного порятунку» в умовах надзвичайної політичної ситуації, небезпека «лівої» або радикально «правої» опозиції.

Для запобігання цим загрозам слід врахувати, що побудова відкритого суспільства не розкіш, а першочергова необхідність виживання і виходу зі стану економічної та соціальної стагнації. Поглиблення процесів демократизації та утвердження повноцінних інституцій громадянського суспільства за умов одночасного посилення ролі держави як головної рушійної сили цих перетворень, розширення соціальної бази для проведення реформаторського курсу – нагальні потреби країни.

1.3.5. Екологічний аспект. Метою екологічної безпеки є досягнення такої якості навколишнього середовища, за якої суб’єкт безпеки знаходиться у стані повного фізичного, духовного і соціального благополуччя.

Функціями екологічної безпеки є підтримання такого стану природного середовища, що забезпечує нормальні умови життєдіяльності населення і суспільного відтворення; запобігання виникненню екологічної загрози; упередження погіршення екологічної рівноваги і виникнення небезпеки для здоров’я людини, суспільства, нації; виявлення джерел екологічного ризику з боку техногенних, економічних, соціальних, політичних структур і шляхів його запобігання; захист природно-ресурсного і людського потенціалу держави.

Екологічна безпека громадян України забезпечується здійсненням широкого комплексу взаємопов’язаних політичних, економічних, технічних, організаційних, державно-правових та інших заходів.

Екологічні загрози – можливі небезпеки природного, техногенного та соціально-економічного походження, що призводять до забруднення оточуючого середовища, а також негативно впливають на здоров’я людини та завдають шкоди її майну.

Національна система екологічної безпеки – спосіб підтримання такого стану суспільних відносин, за якого запобігається виникнення екологічних загроз і уможливлюються гарантії як екологічного захисту нації, так і ефективного соціального й економічного її розвитку. Національна система екологічної безпеки ототожнюється з механізмом дотримання гарантій прав людини на екологічно безпечні умови життя та праці завдяки комплексу рішень, заходів, дій, відповідного інструментарію і державних інститутів, що підтримують технологічну, соціально-економічну, юридичну, політичну, наукову готовність держави та її органів надійно, своєчасно і ефективно розв’язувати проблеми попередження або зменшення життєво небезпечної шкоди природному середовищу і суб’єктам екологічної безпеки.

Теоретичною основою екологічної політики України, спрямованої на досягнення національної безпеки, повинна бути «концепція ризику», суть якої полягає у збереженні та охороні здоров’я людини від будь-якого виду забруднення середовища її існування. Головним елементом екологічної політики стає пошук шляхів зменшення екологічного ризику. При цьому еталоном якості і безпеки навколишнього середовища для життєдіяльності населення є відсутність захворювань, що спричинюються екологічними порушеннями.

Реалізація цільових зусиль забезпечення екологічної безпеки має ґрунтуватися на таких основних засадах:

• дотримання пріоритету екологічної безпеки людини у сукупності всіх елементів якості життя народу;

• визнання домінування соціального ефекту забезпечення екологічної безпеки над іншими (економічним, політичним тощо);

• послідовного зміцнення екологічної безпеки завдяки створенню дієвої національної системи запобігання екологічним загрозам;

• збалансованого поєднання заходів оперативного, тактичного та стратегічного напрямів попередження причин виникнення екологічної небезпеки, а у разі потреби – впровадження узгоджених стабілізаційних та компенсаційних економічних, організаційних, державних механізмів забезпечення екологічної рівноваги;

• інтернаціоналізації і міжнародного співробітництва у забезпеченні екологічної безпеки.

Практичною основою екологічно безпечного варіанта суспільного прогресу України, безумовно, повинна стати принципово нова структура економіки. При цьому наголос треба робити на глибинні технологічні, територіальні, галузеві, господарсько-організаційні зміни напрямів і характеру розвитку економіки з метою кардинального зниження природомісткості суспільного виробництва і попередження чинників екологічного ризику.

Розробка ефективної стратегії екологічної безпеки України може бути здійснена за допомогою багаторівневої системи прийняття рішень щодо інструментарію та інститутів управління екологічним ризиком, тобто завдяки створенню механізму державного і ринкового регулювання рівня екологічної безпеки. Безперечно, реалізація концепції безпеки потребує формування дієвої національної системи економічного і соціального регулювання екологічної політики.

Серед основних організаційно-економічних заходів на національному та міжрегіональному рівнях, спрямованих на забезпечення екологічної безпеки України на перспективу, можна визначити такі:

• створення ефективної системи екологічного моніторингу (постійного контролю та наукового супроводження) в Україні;

• ліквідація наслідків локальних екологічних криз на території України;

• розробка системи кадрового та матеріально-ресурсного забезпечення охорони оточуючого середовища та здоров’я населення;

• розробка нормативно-методичної бази забезпечення екологічної безпеки в Україні;

• створення економіко-правових механізмів запобігання екологічним загрозам;

• поглиблення співробітництва з зарубіжними країнами і міжнародними організаціями у сфері екологічної безпеки на державному і громадському рівнях відповідно до законодавства України та міжнародного права.

1.3.6. Інформаційний аспект. Інформаційна безпека тісно пов’язана з національною, регіональною та глобальною безпекою. Але особливо актуальними питання інформаційної безпеки та її нормативно-правового регулювання є для пострадянських країн, громадяни яких після тривалої ізоляції у закритому суспільстві зустрілися з раніше невідомими їм викликами сучасного світового інформаційного простору. Причому не лише позитивними, а й негативними. На тлі несформованого «інформаційного імунітету» такі негативні чинники часто-густо створюють «непрозорі» (зрозумілі лише експертам у відповідних галузях) загрози маніпулювання індивідуальною і масовою свідомістю.

Варто також зауважити, що пострадянські країни виступають поки що в ролі не стільки суб’єктів, скільки об’єктів інформаційних впливів через відставання у сфері сучасних інформаційних технологій, без подолання якого неможливе не тільки їхнє входження до постіндустріальних (інформаційних) суспільств, а й ефективний захист власних інформаційних ресурсів. Подолання такого відставання ускладнюється тим, що більш розвинуті країни роблять усе можливе для швидкого «відпливу мізків» із пострадянських країн (з Україною включно). Це засвідчують, зокрема, плани деяких європейських та американських інформаційно-технологічних компаній щодо розширення діяльності своїх філій в Україні для залучення талановитих програмістів та інших фахівців.

Втім, годі шукати якихось зловмисників та дивуватись непривабливій ситуації, що склалася. Щоб подолати відставання у галузі інформаційних технологій, слід надати нових імпульсів діяльності (свого часу однієї з провідних) української наукової школи у сферах кібернетики та інформатики, розвивати передові високі технології, відроджувати електронну промисловість тощо. Адже загрози інформаційно-технологічній безпеці України склалися насамперед через хронічне недофінансування науково-технічних розробок (НТР). Причому йдеться не стільки про абсолютні, скільки про відносні показники витрат, тобто про наше невміння (або небажання) розпорядитися й без того надто обмеженими коштами заради забезпечення власного майбутнього. За даними Держкомстату, питома вага витрат на фінансування НТР в Україні у 1999 році становила лише 1,22% від ВВП (Японія – 3%; Німеччина – 2,8%; США – 2,75%; Швеція – 2,6%; Франція – 2,4%). Частка ж державного фінансування НТР в Україні (0,34% від ВВП) є у п’ять разів меншою, ніж відповідний мінімальний показник розвинутих країн. Абсолютний показник обсягу фінансування НТР (із розрахунку на душу населення) в Україні не перевищує 11 дол. США, що у 20–50 разів менше, ніж аналогічний показник розвинутих країн, та удвічі нижчий, ніж у РФ. Хронічний дефіцит фінансових ресурсів призводить не лише до відпливу спеціалістів вищої кваліфікації, а й до скорочення кількості зразків нової техніки (в останні чотири роки щорічне зменшення становило майже 20%), падіння їх технічного рівня тощо.

Не відповідає викликам сьогодення і нормативна база інформаційних правовідносин в Україні. Отже, є об’єктивна потреба в активному державно-правовому регулюванні науково-технологічної та інформаційної діяльності й у відверненні інформаційних загроз, тобто в опрацюванні такого національного законодавства, що відповідало б нормам міжнародного права, але водночас ефективно захищало власне українські національні інтереси.

Найактуальнішими тут є наступні завдання:

• гармонійне забезпечення інформаційної безпеки держави, особи й суспільства з одночасним виокремленням нагальних пріоритетів;

• керування не лише «національно-егоїстичними» інтересами, але й національними інтересами ближніх та дальніх сусідів;

• врахування реалій сучасного світового інформаційного простору, що рухається до глобального інформаційного суспільства.

Не слід забувати про важливі внутрішні аспекти інформаційної безпеки, пов’язані з належною прозорістю інформації, особливо важливою в умовах владно-адміністративного та господарчого реформування. Варто зауважити, що пересічний громадянин України, щоб вийти з так званої «тіні» (як відомо, так змушений функціонувати майже кожен другий) та стати законослухняним платником податків, має цілком усвідомити, що бюджетні кошти державою не розтринькуються, а владні структури усіх рівнів працюють задля підтримки та захисту його власних інтересів.

Слід визнати, що в Україні в останні роки вкрай розладналися механізми обміну інформацією між державою і суспільством та між суспільством і приватними мас-медіа, наслідком чого стала горезвісна «війна всіх проти всіх». Ситуація, що склалася, фактично є черговим нагадуванням про те, що правила «інформаційної гри» мають бути загальнообов’язковими, а держава зобов’язана бути послідовною у розумінні та проведенні своєї інформаційної політики. Насамперед йдеться про необхідність запровадження єдиної концепції державної пропаганди; посилення державного контролю за інформаційним обігом; повернення державі можливостей достатнього інформування суспільства про свої цілі та наміри.

Що ж до інформаційно-психологічної безпеки, тісно пов’язаної з інформаційною політикою, то її забезпечення має передбачати ефективне та компетентне використання державою таких інструментів регулювання, як:

• обов’язкове ліцензування медіаінформаційної діяльності;

• обов’язкова сертифікація засобів і методів забезпечення безпеки та постійний контроль за діяльністю у даній сфері;

• експертна система виявлення негативних інформаційно-психологічних впливів.

Особлива увага нині зосереджена на складних відносинах, що мають місце у медіасфері між Україною та РФ. Інформаційна взаємодія країн через низку об’єктивних та суб’єктивних причин є надмірно асиметричною, що, зазвичай, виправдовується російською стороною потребою у збереженні єдиного інформаційного простору. Насправді ж, подібне «єднання» призводить до того, що важелі впливу активно використовуються для нав’язування українському суспільству та його політичним і економічним елітам власного бачення процесів, що відбуваються в Україні, її внутрішньої та зовнішньої політики. Звичайно, керуючись при цьому власними національними інтересами, що далеко не завжди збігаються з українськими. Україна ж не має змоги адекватно відповісти.

Ситуацію погіршує й те, що інформаційний рух у напрямі від України до РФ нерідко визначають надто емоційні оцінки українських радикалів включно з російськими діячами руху на захист «співвітчизників», що охоче тиражує та використовує для роздмухування антиукраїнських настроїв певна частина російського політичного «бомонду». При цьому поміркована та виважена українська позиція у російських ЗМІ майже відсутня, бо навіть наявні в Україні інформаційні ресурси використовуються з цією метою недостатньо.

Насамкінець слід наголосити на тому, що будь-які спроби захищати «суверенну інформаційну територію» за умов розвиненості сучасних засобів глобальних масових комунікацій приречені на невдачу (не в останню чергу саме подібні спроби й стали однією з причин краху Радянського Союзу). Інформаційна безпека – це той особливий випадок, коли найліпшим способом оборони є наступ. Бо ефективно її забезпечити в умовах сучасного світу може лише та держава, що вдається до активної цивілізованої інформаційної експансії, тобто вміє організовувати інформаційну роботу не лише на власній суверенній території.