19.5. Валютна інтеграція. Спільна валютна політика та запровадження євро

Валютну інтеграцію як невід'ємний елемент економічної інтеграції варто розглядати у контексті послідовності кількох основних стадій організації ва­лютних відносин:

— гармонізації, тобто зближення та взаємного пристосування національ­них господарств і валютних систем;

• координації, тобто узгодження цілей валютної політики;

• уніфікації, тобто проведення єдиної валютної політики.

Як правило, перехід до кожного наступного етапу інтеграції супроводжуєть­ся формуванням наднаціонального механізму валютного регулювання і ство­ренням інституціональної інфраструктури — міждержавних валютно-кредит­них і фінансових організацій.

Отже, валютна інтеграція передбачає створення регіональних зон, у межах яких забезпечується відносно стійке співвідношення курсів національних ва­лют або поступова заміна їх регіональною валютою, а також спільне регулю­вання валютних відносин та єдина валютна політика щодо інших країн. Скла­довими валютної інтеграції найрозвиненіших валютних об'єднань є:

• підтримання ринкового курсу власної валюти в межах узгодженого па­ритету;

• використання як паритету валюти країн-учасниць найсильнішої націо­нальної валюти або міжнародної розрахункової одиниці;

• створення спільного фонду для надання кредитів країнам-учасницям для підтримання курсу власної валюти;

• заснування міждержавного органу для грошово-кредитного та валютно­го регулювання.

Процес валютної інтеграції відбувається через дію механізму валютної ін­теграції. Механізм валютної інтеграції — сукупність валютно-кредитних методів регулювання, спрямованих на поступовий перехід до вищого ступеня інтеграції. Як правило, зрілі форми економічної інтеграції вимагають адек­ватного ступеня інтеграції валютних відносин. Так, уніфікація валютної полі­тики країн — учасниць інтеграційного об'єднання може мати місце за умов вільного руху товарів, послуг, капіталу між ними, що, у свою чергу, передба­чає досягнення економічного і валютного союзу.

Валютний союз — один із типів міжнародних валютних систем, представле­ний групою країн, які встановили межі взаємних коливань курсів своїх націо­нальних валют і використовують однакові засоби валютного регулювання. Розрізняють дві головні складові валютного союзу між двома і більше країнами:

1) валютно-курсовий союз — угода країн-учасниць щодо постійного фіксу­вання їх обмінних курсів за відсутності курсових коливань (запровадження єдиної валюти є логічним завершенням такої ситуації);

2) повна фінансова інтеграція, що означає скасування будь-яких перепікав щодо руху фінансового капіталу між учасниками валютного союзу.

Повна фінансова інтеграція має супроводжуватися певними заходами: по-перше, узгодженням грошової політики у країнах-учасницях, оскільки різни­ця у темпах зростання грошової маси спричинятиме різницю відсоткових ста­вок, що загрожуватиме встановленим валютним паритетам; по-друге, запровадження єдиної валюти потребує створення центрального банку союзу для контролю грошової пропозиції та регулювання курсу єдиної валюти виг­ноєно валют інших (третіх) країн. Для цього необхідним є створення резервно­го фонду центрального банку валютного союзу з валют третіх країн.

Отже, характерними ознаками валютного союзу як одного з типів між­народних валютних систем є: постійне фіксування валютних курсів, логіч­ним завершенням якої є запровадження єдиної валюти; наявність розвину­тої інституціональної інфраструктури і єдиного центрального банку союзу, вільний рух фінансового капіталу між країнами — учасницями валютного союзу.

Валютна система сучасного Європейського Союзу мала декілька етапів роз­витку (Механізм валютних курсів, план Делора, Маастрихтський договір, ставши міжнародною валютною системою типу "валютний союз", що має на­зву Європейський валютний союз.

Гармонізація валютної політики у рамках формування валютного союзу проводилася у три етапи (рис. 19.2, 19.3):

1. 1 липня 1990 р. — 31 грудня 1993 р. — лібералізація ринків капіталів! посилення координації та співробітництва в рамках Комітету керуючих цент­ральних банків; досягнення стабільності цін і валютних курсів; посилення ко­ординації економічної політики держав-членів;

2. 1 січня 1994 р. — 1 січня 1999 р. — створення Європейського валютного інституту на базі Комітету керуючих центральних банків, підготовка до ство­рення Європейського центрального банку;

3. з 1 січня 1999 р. введення в обіг єдиної грошової одиниці — євро:

• з 1 січня 1999 р. до 1 січня 2002 р. — євро використовували тільки в без­готівковому обігу паралельно з національними валютами. За господарськими суб'єктами зберігалося право вибору між євро та національними грошовими знаками. Лише в євро з 1 січня 1999 р. обов'язково проводилися міжбанківські розрахунки, здійснювалися операції на фінансових ринках, емісія державних цінних паперів;

• з 1 січня до 1 липня 2002 р. — національні валюти країн — учасниць ЄВС повністю замінюються на євро в усіх сферах безготівкових розрахунків. Банк­ноти та монети в євро надходять у готівковий обіг і використовуються пара­лельно з національними грошовими знаками, а останні з 1 липня 2002 р. втра­чають статус законного засобу платежу;

• з 1 липня 2002 р. — євро — єдиний законний платіжний і розрахунковий засіб у ЄВС. Емітент євро — Європейський центральний банк. Маастрихтська угода передбачила створення потужного організаційного "каркаса" для нової валютно-фінансової системи в Європі і світі. У результаті формування Європейського економічного і валютного союзу та вироблення механізму реалізації спільної валютної політики впродовж 1990-х років утворене інституційну структуру для управління цим союзом — Європейську систему центральних банків, яка складається з Європейського центрального банку (детальніше про це див. у підрозділі 19.6) і національних центральних банки країн ЄЄ.

Рис.19.2. Етапи переходу країн ЄС на єдину європейську валюту

• 

Рис.19.2. Склад країн – учасниць ЄС та зони євро

• На Європейську систему центральних банків покладено відповідаль­ність за спільну монетарну політику країн — членів єврозони, здійснення ва­лютних операцій, управління та підтримання валютних резервів, забезпечення безперебійного функціонування платіжної системи, здійснення банківського нагляду. Європейська центральна система банків має не лише виключне праве емісії євробанкнот у межах зони євро, а й сприяє здійсненню заходів, змістом яких є зміцнення стабільності фінансової системи ЄС.

Європейська система центральних банків є незалежним інституціональним елементом Європейського економічного і валютного союзу, що проводить неза­лежну грошово-кредитну політику, основні напрями якої розробляє Європей­ський центральний банк, а центральні банки країн-учасниць відповідають за £ дотримання. Найважливіше завдання грошово-кредитної політики Європей­ської системи центральних банків — забезпечення стабільності внутрішніх цін у середньостроковому періоді. Цей показник визначається як темп прирос­ту гармонізованого індексу споживчих цін, який не перевищує 2 % від анало­гічного періоду попереднього року. Цінова стабільність у Європейському еко­номічному і валютному союзі спирається на моніторинг, аналіз і прогнозування динаміки цін, визначення факторів ризику їх дестабілізації. Аналітичну базу для цього становить динаміка таких макроекономічних показників: середньої заробітної плати, валютних курсів, курсів цінних паперів.

Основні завдання, покладені на Європейську систему центральних банків. такі:

• визначення та здійснення валютної політики ЄС;

• проведення операцій з іноземною валютою;

• підтримка та регулювання офіційних іноземних валютних резервів дер-жав-членів;

• сприяння злагодженому функціонуванню системи платежів.

Капітал Європейської системи центральних банків (5 млрд євро) та інозем­ний резервний актив (50 млрд євро) як джерела використовують національні банківські системи держав зони євро згідно з критеріями, що ґрунтуються на розмірі національного валового продукту та кількості населення.

Європейська система центральних банків є надзвичайно важливим компо­нентом Європейського економічного і валютного союзу. її рішення і діяльність роблять багато для того, щоб забезпечити успіх валютної інтеграції та спільної монетарної і валютної політики ЄС. Це, у свою чергу, є запорукою фінансово: стабільності, важливою умовою довіри до системи економічного регулювання та невід'ємною складовою формування єдиної фінансової політики в рамках ЄС.