«Скульптура»

Не менш цікавою є скульптура XIX — початку XX ст., у якій також відбулися зміни. В Україні у II половині XIX ст. співіснують два стилі — класицизм та реалізм. Відповідно до потреб зроста­ючих міст, провідного значення набула монументальна скульпту­ра (пам'ятники).

Першим монументом, що було встановлено в Києві, став пам'ятник князеві Володимиру Великому — хрестителеві Русі (1853), у Харкові встановлено пам'ятник В. Каразіну (1905) — за­сновникові Харківського університету, пам'ятник М. Гоголю (1911) споруджено у с. Великі Сорочинці.

На українських землях у XIX — на початку XX ст. працюва­ло багато видатних скульпторів, серед них: П. Забіла, І. Мартос, Л. Позен, В. Беклемішев, Г. Красуцький, П. Війтович та ін.

Іван Мартос народився близько 1754 р. в містечку Ічня Пол­тавської губернії (нині Чернігівська область) в сім'ї дрібномаєтно­го українського дворянина. Був прийнятий у вихованці Імператор­ської академії в перший рік її заснування (1761), почав навчання в 1764 р., закінчив курс у 1773 р. із малою золотою медаллю і був відправлений до Італії як пенсіонер Академії. У Римі старанно : займався своєю галуззю мистецтва, управляючись також і в ма­люванні з натури в майстерні П. Баттоні та з антиків під керівни­цтвом Р. Менгса. Повернувшись до Петербурга (1779), одразу ж був призначений викладачем скульптури в Академії, у 1794 р.— стар­шим професором, у 1814 р.— ректором, у 1831 р.— заслуженим ректором скульптури. Імператори Павло І, Олександр І і Мико­ла І доручали йому виконання важливих скульптурних компози­цій. Бурхлива творча активність І. Мартоса зробила з нього одного з найвидатніших майстрів свого часу: без його участі не обходило­ся майже жодне значне офіційне замовлення. Значною кількістю робіт І. Мартос створив собі гучну популярність не лише в Росії, але й за її межами.

Мартос — один із найзначніших представників класициз­му в мистецтві скульптури. Він створив багато пам'ятників і ба­рельєфів. У створенні пам'ятників майстер досягає високої чи­стоти стилю й античної гармонійності. Найвідоміший із-иоміж них — пам'ятник К. Мініну і Д. Пожарському в Москві (1804— 1818). Серед найвидатніших його робіт також можна назвати пам'ятник Дюку де Ришельє в Одесі (1823—1828), ефектно вста­новлений над спуском до моря, пам'ятник М. Ломоносову в Архан­гельську (1826—1829), установлений в 1832 р., пам'ятник Олек­сандру І в Таганрозі (1831).

Наприкінці XVIII ст. І. Мартос створив серію скульптурних портретів, із яких найвідомішими є портрети Н. І. Паніна (1780) та А. Паніної(1782).

Простота й лаконізм стилю, майстерна композиція в багато­складових барельєфах, правильність малюнка, виразне ліплен­ня — такі відмінні риси класицистичного мистецтва Мартоса. Після 1800 р. майстер виконав також чимало монументально-декоративних робіт (пластичне убрання «Зеленої їдальні» Кате-ринінського палацу в Царському селі, декор Тронної зали Павлів-ського палацу). На особливу увагу заслуговують горельєф «Мой-сей добуває воду зі скелі» на аттику Казанського Собору (вапняк, 1804—1807), а також кілька садових скульптур (пам'ятник бать­кам у Павлівському парку, мармур, після 1798; статуя Актеоиа для фонтанів Петергофа, позолочена бронза, 1801).

В останні десятиріччя XVIII ст. І. Мартос здебільшого працює в жанрі меморіальної скульптури. У цей час набуває широкого поширення надгробна скульптура. Спочатку І. Мартос створював мармурові рельєфи, перейшовши потім до розгорнутих скуль­птурних композицій, прагнучи передати в надгробках трагедію скорботи, але в той же час і відчуття чогось світлого — прийняття смерті як необхідного завершення життя. Скульптор варіює ком­позиції, усіляко поєднуючи алегорії та емблеми печалі, скорботи, смерті. Саме такими є надгробки (перевалено мармурові) С. Вол­конської (1782, Третьяковська галерея, Москва), М. Собакиної (1782, Донський монастир, Москва), П. Брюса (1786—1790, там же), Е. Гагаріної (бронза, 1803, Музей міської скульптури, Санкт-Петербург), Павла І (1807, Павловськ).

Митець прожив велике, сповнене праці, повністю віддане мис­тецтву життя. Помер у Петербурзі 05(17).04.1835 р.

Позен Леонід Володимирович народився 22(10).06.1849 р. в міс­течку Оболонь на Полтавщині. З дитинства захоплювався ліплен­ням, але для себе обрав іншу професію, вступивши до Харківського університету, а згодом перевівся до Петербурзького університету на юридичний факультет. Про своє дитяче захоплення він згадав тільки у 1877 р., виліпивши з воску (цей матеріал назавжди за­лишився основним у його творчості) скульптурну групу «Візник». Цей твір зберігався у його матері, а потім загубився, і ніде не збере­глося ані його опису, ані малюнка.

Інша скульптурна група «На волах» розкриває спостережли­вість Л. Позена, глибоке знання селянського побуту, уміння тонко й художньо відображувати це у восковій фігурі. Коли у 1881 р. робота над скульптурою вже завершувалася, до Полтави завітав ві­домий російський художник, один із засновників Товариства пере­сувних художніх виставок — Г. Мясоєдов. Він запропонував Л. По-зену представити його скульптурну групу на черговій пересувній виставці. Скульптор підготував два варіанти, обидва були затвер­джені на загальних зборах Товариства передвижників і з'явилися на 10-й пересувній виставці. Успіх був величезний! Через декілька днів після закриття виставки власник фабрики художнього литва К. Верфель придбав групу для відливу її в бронзі. Він багато років систематично купував твори Л. Позена, відливав їх, улаштову­вав виставки цих скульптур (де і торгував ними) не лише в Росії, але й в Італії, Англії, Німеччині, Голландії, Америці, тому роботи Л. Позена відомі в багатьох країнах далекого зарубіжжя.

На черговій, 11-й пересувній виставці успіх Л. Позену принес­ли раніше виконані роботи «Шинкар», «Лірник», «Черкаський віл», «Лоша».

Товариство передвижників проіснувало до 1924 р., майже щороку влаштовувало художні виставки у Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Одесі, Казані, Орлі, Ризі та інших містах. Було організовано 48 таких виставок. Із 10-ї до 40-ї Л. Позен брав участь майже в кожній, продемонструвавши понад 50 робіт.

Особливо яскраво виявилися патріотизм Л. Позена, його любов до України та її народу під час роботи над пам'ятником І. Кот­ляревському. Як відомо, за заповітом, 1. Котляревський похова­ний на околиці старого міського кладовища. За пропозицією гро­мадськості різних міст було вирішено зробити надгробок, за який і взявся Л. Позен спільно з художником В. Волковим (установле­но у 1900 р.). Під портретом слова з вірша Т. Шевченка «На віч­ну пам'ять Котляревському». Саме тоді виникла думка про спо­рудження меморіального пам'ятника письменникові в Полтаві. У 1894 р. Полтавська дума звернулася до уряду з проханням орга­нізувати збір коштів якщо не по всій Росії, то хоч би в Полтавській і Чернігівській губерніях. Але коїпти надходили з усіх куточків України, Росії, Галичини. Було заплановано вибити на п'єдесталі пам'ятника слова «Рідний край своєму першому поетові Івану Кот­ляревському. 1798—1898 рр.» (відкриття пам'ятника передбачали приурочити до 100-річчя першого видання «Енеїди», що й повинні були позначати ці дати).

Знаючи про заборону збирати гроші за межами Полтавської губернії, Л. Позен відмовився від гонорару за виконання бюста І. Котляревського і трьох горельєфів. Це був не лише його мате­ріальний внесок до фонду будівництва, але й величезна моральна підтримка у боротьбі за спорудження пам'ятника.

Понад 6 років працював Л. Позен над пам'ятником, удоскона­люючи первинний проект. У бюсті І. Котляревського він чітко пе­редав риси письменника. Значним досягненням були й горельєфи, на яких скульптор відтворив образи героїв «Енеїди», «Наталки Полтавки», «Москаля-чарівника».

Після відкриття пам'ятника І. Котляревському Л. Позен став популярним скульптором. На початку вересня 1903 р. йому запро­понували роботу над іншим пам'ятником — М. Гоголю, який було виконано у 1915 р. Події громадянської війни перешкодили його споруді, і лише в середині 1920-х рр. пам'ятник було встановлено на Гоголівському бульварі у Полтаві.

У 1915 р. Академія мистецтв виріїпила обрати Л. Позена ака­деміком, але скульптор відмовився від цього високого звання, по­славшись на відсутність у нього академічної художньої освіти і за­явивши, що «давати це необхідно виключно найгіднішим».

Помер Л. Позен 08.01.1921 р. Похований на Смоленському цвинтарі у Санкт-Петербурзі.

Палацово-паркові ансамблі XVIII—XIX ст. становлять інте­рес і як твори садово-паркового мистецтва, і як історичні об'єкти, пов'язані з визначними історичними подіями та життям відомих людей, і як узірці характерної архітектури відповідного періоду.

Шарівка (Харківська область) — палац і найбільший садово-парковий комплекс Харківської області, закладений у 1800 р. Змі­нювалися його власники — він перебудовувався. У 1900 р. новий пласник Леопольд Кеніґ перебудував палац (у ньому чудовий ка­мін, дубова бібліотека, прекрасно влаштована головна зала). Л. Ке­ніґ упорядкував й величезний парк: побудував терасу, облаштував водоустрій. У цьому парку на спуску до одного з озер росте 600-річ-ііий дуб. Парк умовно поділяється навпіл. Великі за площею ши­рокі алеї півколом оточують палац. Навпроти розкішної свого часу білої тераси за містками через озеро посаджені липові алеї, зробле­ні декоративні насадження дерев. Праворуч від палацу насаджен­ня дерев на схилах ведуть до найбільшого озера, оточеного широ­колистими та хвойними рослинами. Озеро непомітно переходить у струмок із маленькими містками.

Муровані Курилівці (Вінницька область) — містечко на річ­ці Жван. Уперше м. Чурилівці (нині — смт. Муровані Курилівці) згадується в документах 1493 р. Палац (колись — родини Комарів) збудовано в 1805 р. на місці замку XVI ст. із використанням части­ни замкових споруд в архітектурній композиції палацу. Будівля палацу розташована на крутому перепаді рельєфу і має на головно­му фасаді 2, а на парковому — 3 поверхи. Із давніх замкових спо­руд повністю зберігся кам'яний ескарп XVI ст. бастіонного замку (містить підземні склепінчасті каземати) — з північного, східно­го та південного боків. Із західного, напільного, боку збереглися підвалини та залишки колишнього замкового муру. Перед пар­ковим фасадом палацу — • широка тераса, улаштована на склепін­частому перекритті, що нібито є найнижчим поверхом палацу. Склад ансамблю садиби: арсенал (стайня) 1805 р.— мурована од­ноповерхова будівля, рідкісна за типом господарська споруда, що збереглася до наших часів; флігель І чверті XIX ст.— невеличка 2-поверхова будівля в стилі неоготики; арковий міст через річку Жван 1805 р.— мурований, 3-нролітний (до 1941 р.— 5-проліт-ний) — одна з небагатьох інженерно-архітектурних споруд, що збереглися; експлуатується і в наш час. При садибі частково зберіг­ся пейзажний парк (раніше цей парк займав обидва береги річки), заснований у XVIII ст. та перебудований під керівництвом архітек­тора Д. Міклера в період спорудження палацу. З малих архітек­турних форм у парку збереглися арковий 1-пролітний міст-шлюз та 2 кам'яні лавки — частина худояшьої скельної композиції.

Маєток Самчики (Хмельницька обл.). Першим власником зам­ку був П. Чечіль. Саме він спорудив цей вишуканий архітектурний ансамбль у стилі ампір. Каплиця, фонтан, оранжереї, китайський павільйон (до речі, він використовувався як холодильник, де збе­рігали продукти харчування), парк зі скульптурами — усе це при­ваблювало місцеву шляхту. Біля воріт — скульптура лева, який, «зустрічаючи» гостей, посміхався, а «проводжав» їх із сумним ви­глядом. У першій, круглій залі маєтка, де проводились бали, дзер­кала облаштовані своєрідно: якщо стоїш посередині зали, бачиш себе в усіх дзеркалах одночасно. Далі — зелена зала, червона — ко­лишня їдальня, римський кабінет. Маєток неодноразово змінював власника. Останнім власником помістя був М. Шестаков — розпо­рядник терещенківських цукроварень і редактор журналу «Госпо­дарство» та газети «Відомості сільського господарства та сільсько­господарської промисловості». Як новатор свого часу, він до так званого пейзажного (англійського) стилю садиби додав елементи французького архітектурного стилю. Так Самчиківський парко­вий ансамбль перетворився на український Версаль, оскільки його було спроектовано за всіма правилами паркового будівництва.

Лівадія (АР Крим). У 1834 р. грек Ф. Ревеліотті продав Лі-вадію польському магнатові графу Л. Потоцькому. Наприкінці 1830-х рр. новий власник заклав тут виноградник, площа якого в 1860 р. склала 19 десятин. У 1860 р. Лівадію придбала царська сім'я. У Лівадії побудували 2 панських будинки, церкву, житлові та господарські приміщення. У 1862—1866 рр. під керівництвом придворного архітектора І. Монігетті будинок Потоцького перебу­дували на палац. Крім того, було зведено Малий палац у східному стилі, дві церкви, господарські будівлі. Усього було побудовано або перебудовано близько 60 будинків. їх зводили із місцевого каменя, решту матеріалів доставляли з різних міст країни і з-за кордону. У 1863 р. у маєтку було споруджено нову систему водопроводу, а для збереження запасів води — резервуар на 700 тис. відер. Із се­редини 70-х рр. XIX ст. на лівадійській метеостанції постійно ве­лися спостереження за атмосферними явищами і за джерелами води. На 40 десятинах землі заклали парк із цінними породами

субтропічних рослин (вічнозеленими миртами, лаврами, кедрами, пініями, магноліями, кримськими соснами), фонтанами і статуя­ми роботи італійських майстрів; висадили фруктовий сад; улашту­вали оранжереющровели водопровід.

Дендрологічний парк «Софіївка» (м. Умань). Один із найза-можніших людей XVIII ст. граф Фелікс Потоцький вирішив підне­сти своїй красуні дружині Софії, гречанці за походженням, більш ніж романтичний дарунок любові — чудовий парк у місті Умань. Кохаючи молоду дружину, Потоцький замислює закласти парк казкової краси, та такий, аби були в ньому і частинка Еллади, батьківщини Софії, і поля Єлісейські, і чудові рослини, скульпту­ри, словом, усе, що розвіяло б у душі коханої тугу за батьківщи­ною. Керував роботами ад'ютант Потоцького, військовий інженер Людвіг Метцель. Із 1796 до 1802 рр. кріпосні селяни рили ставки, підземну річку, споруджували водоспади і фонтани, прокладали алеї, переносили величезні кам'яні брили. Народні умільці створи­ли із граніту й гіпсу художні прикраси для архітектурних споруд. Скульптури надходили із Франції та Італії. У парку насаджували­ся дерева як місцевих порід, так і екзотичні, привезені із різних країн світу. Усього за декілька років уманські будівельники і са­дівники створили на пустирі справжнє диво, парк був дарований Софії на честь її іменин у травні 1802 р. Куточки парку пов'язані з міфами і легендами Давньої Греції та Риму, переказами із життя сім'ї Потоцьких. Головний вхід до «Софіївки» прикрашають дві сторожові башти, вінець яких запозичений із храму давньорим­ської богині домівки та вогню Вести в Тіволі. Від входу вглиб пар­ку відводить тіниста алея, обсаджена віковими деревами, уздовж якої дзюрчить річка Кам'янка. Після плавного повороту погляду відкривається павільйон Флори, богині весни і квітів. Це надзви­чайно красива архітектурна споруда із білою колонадою в дорич­ному стилі, крізь яку відкривається чарівливий пейзаж Нижнього ставка, тераса Муз, Левкадська скеля з оглядовим майданчиком «Бельведер» і фонтан «Змія» на острові Кохання. Із пащі чавунної змії струмінь води б'є заввишки до 18 метрів, а сам фонтан — най­більший і найкрасивіший у «Софіївці», знаменитий геніальною простотою своєї конструкції: жодних насосів, тиск води створю­ється за рахунок перепаду висоти між Нижнім і Верхнім ставками. Терпейською долиною, оминувши Громовий грот і грот Венери, стежка піднімається до Верхнього (або Великого) ставку, у центрі якого насипаний штучний острів Кохання з Роясевим павільйо­ном. Уздовж алей парка, у тіні дерев установлені скульптури ста­родавніх філософів і грецьких богів.

Сокиринці (Чернігівська обл.). У 1830-і рр. П. Г. Галагано створений парковий комплекс, основа архітектурної композиці якого не змінилася (проект арх. П. Дубровського; садівники І. Біс терфельд, Редель, К. Янічек). Вікова діброва перетворена на чу­довий парк зі ставком, яскраво-зеленими газонами, галявинами, алеями, вимощеними червоною цеглою. Руками селян за 25 ро-ків було зведено: двоповерховий мурований палац, оранжерею, ротонду, готичний місток, дві церкви — Святої Варвари та Петра і Павла, античну альтанку, різні господарські приміщення. Соки-ринськ.ий парк у XVIII ст. займав невелику площу і відзначався ре­гулярними прийомами планування алей і групування рослинності, що було характерним для паркового будівництва. У 1823 р. почи­нається нове, надзвичайно інтенсивне облаштування парку. Голов­ний фасад палацу орієнтовано на північний схід у бік парадного в'їзду, до якого веде широка алея завдовжки 400 м. Парк, ворота з огорожею, алея зі службовими флігелями обабіч неї утворюють парадну частину садиби. У північному напрямку — господарські двори (скотний і кінний) із приміщеннями для худоби, стайнею, сараями. У східному напрямку від парку до села вела пряма алея, на якій були розташовані дві церкви та дзвіниця (не збереглася). Поруч знаходиться оранжерея з теплицями — єдиний на Лівобе­режжі комплекс споруд цього типу, що зберігся. Ротонда, альтан­ки, видові майданчики та інші об'єкти малих архітектурних форм розміщені в найзручніших для огляду місцях. Територію парку можна умовно розділити на шість основних районів: перший, дру­гий і третій райони містяться вздовж головної осі парку, четвертий і п'ятий — із нівнічно-східного і південно-західного боку від неї, шостий займає всю заозерну частину парку, райони розташовані в послідовності, відповідній огляду парку.

Наталіївка (Харківська обл.). Наталіївський парк, також ві­домий як заміська садиба «Наталіївка», засновано (1884) поміщи­ком і цукрозаводчиком П. Харитоненком і названо на честь його молодшої дочки Наталії, княжни Горчакової. Склад комплексу: флігель, водонапірна башта, манеж, стайні, головні й західні в'їзні ворота, терасний сад, церква в ім'я Всемилостивішого Спаса. Уні­кальність садиби в тому, що всі споруди були виконані в різних ар­хітектурних стилях: головний будинок стилізовано під казковий терем, центральний флігель — під невеличкий ренесансний замок, церква збудована в стилі давніх псковсько-новгородських храмів, кінний манеж і стайні виконані в формах еклектики з елементами готичного стилю. Оригінальний вигляд надавався не лише куль­товим і житловим спорудам, але й будівлям суто утилітарного

призначення. Так, водонапірна башта виконана як фрагмент се­редньовічного європейського замку, у схожому стилі збудована и'їзна брама до парку. Іграшковим виглядає навіть павільйон для сушіння білизни. Під час проектування парку велику увагу при­діляли архітектурним об'єктам малих форм — фонтанам, скуль­птурам, мармуровим левам. До садиби відвідувачі потрапляють через парадний в'їзд, виконаний у вигляді арки і побудований за проектом академіка архітектури О. Щусєва (автор проекту мав­золею В. Леніна та Казанського вокзалу в Москві). Від парадної арки через увесь парк, майже до самого берега річки, простяглася каштанова алея. Також у парку є дубова, ялинова та інші алеї, що з’єднують різні корпуси колишнього маєтку. Парк славився не ли­ше рідкісними деревами, але й яскравими екзотичними квітами. Він поділений на дві частини — верхню і нижню: верхня — на пра­ному березі річки Мерчик і складається з дубового і соснового га­їв; нижня — у гирлі річки. Перлиною Наталіївки є церква (1911— 1913) в ім'я Всемилостивішого Спаса, розташована поблизу компо­зиційного центру парку, на стику вікової діброви, соснового гаю та каштанової алеї (арх. О. Щусев).