2) Тиражна графіка

А зараз ми розберемо, що ж таке тиражна графіка. На уроках образотворчого мистецтва ви вивчали графіку та її види. Давайте сьогодні пригадаємо, що називається тиражною графікою, а та­кож познайомимось із художниками, які залишили яскравий слід у мистецтві графіки.

Словникова робота. Тиражна графіка — сукупність ви­дів графіки, що дають можливість поширення графічних тво­рів у чисельних рівнозначних екземплярах. За призначенням розрізняють станкову друковану графіку (естамп), книжкову, газєтно-журнальну, прикладну друковану графіку і плакат.

Унікальним явищем в історії українського мистецтва, як ми вже згадували, є серія офортів Т. Шевченка «Мальовнича Украї­на» (1844). Графічну творчість Кобзаря було відзначено званням Академіка гравюри (1860).

Яскравим представником українського графічного мистецтва є

Георгій Нарбут, який народився 25.02.(09.03).1886 р. на хуторі Нарбутівка (біля Глухова; нині Сумська область) у сім'ї дрібно­го службовця. Ще в дитинстві Георгій вирізував витинанки — фі­гурки з паперу, що були прикрасою народного житла. З 1896 р. навчався у Глухівській гімназії, де зацікавився книжковою ілю­страцією, малюнками І. Білібіна до дитячих книжок, захопився геральдикою. Початкову художню освіту він здобув власними си­лами — переписував тексти старовинними шрифтами, вимальо­вував заставки, буквицю і рамочки, а також старанно копіював гравюри німецької Біблії.

Пізніпіе, навчаючись на філологічному факультеті Петербурзь­кого університету, він удосконалював свої навички в студіях про­відних російських графіків Л. Бакста, К. Сомова, О. Званцевої.

Ще до Першої світової війни і періоду революції Г. Нарбут проілю­стрував десятки книг, демонструючи філігранну художню техніку і надзвичайну оригінальність.

На початку весни 1909 р. Г. Нарбут уперше брав участь у найпрестижнішій столичній виставці того часу — VI виставці Союзу російських художників. У тому самому році, за порадою М. Добужинського, Г. Нарбут виїхав до Мюнхена, де три місяці вдоскона­лював майстерність. На творчість Г. Нарбута вплинув німецький графік Е. Преторіус, який у 1909 р. заснував у Мюнхені Школу ілюстрації та книжкової справи.

Після повернення до Санкт-Петербурга Георгій Іванович став членом художнього об'єднання «Світ мистецтва», а в 1916 р. разом із Е. Лансере, К. Петровим-Водкіним, І. Білібіним він був обраний до комітету цього об'єднання. Г. Нарбут стає постійним співро­бітником журналу «Аполлон». З 1913 р. він також працював ху­дожником у редакції журналу « Гербовед », що видавався протягом двох років.

У 1917 р. митець приїхав до Києва. Відгукнувшись на ідею не­залежності України, він створив знамениту «Українську азбуку», малював українські гроші, проілюстрував «Енеїду» І. Котлярев­ського, твори Т. Шевченка, І. Франка, свого брата Володимира, одного із творців акмеїзму (поетичного напряму, представника­ми якого були Г. Ахматова, Й. Мандельштам, інші відомі поети). Нарбут був одним із засновників і ректором Української Академії мистецтв.

Додаткова інформація

Видатний український живописець Олекса Антропов (1716— 1795) у Петербурзі, а пізніше й у Москві зібрав навколо себе цілу когорту українських учнів, між якими був відомий портретист Пе­тро Дрожжин (1745—1805), який виконав груповий портрет свого вчителя з родиною. Та найславетнішим із-поміж учнів Антропова став український майстер портретного мистецтва Дмитро Левиць­кий (1735—1822).

Дмитро Левицький — син талановитого гравера Григорія Ле-вицького (приятеля й помічника Антропова), ще у 17-річному віці разом із батьком допомагав Антропову в розмальовуванні Андрі­ївської церкви в Києві. Після завершення праці в Києві Антропов забрав із собою Дмитра до Петербурга, де Левицький і залишився. У Петербурзі Левицький швидко виявив свій геній і став найкра­щим портретистом свого часу не тільки у межах Російської дер­жави, але й Європи. Хіба що англійські портретисти того часу мо­гли змагатися у майстерності із Левицьким. У 1770 р. Левицький став академіком і професором портретного малярства в Академії, а в 1780 р. був іменований «придворним портретистом» цариці Ка­терини II, яку не один раз портретував.

Розквіт діяльності Д. Левицького припадає на 1770—1780-і рр. Можливо, найбільшої слави митець зажив завдяки серії портретів «смолянок» — вихованок Смольного інституту в Петербурзі. Па цих портретах молоді панночки представлені на повний зріст, здебільшого у сценах пасторалей або балетів, які вони виконували. Вони відповідно одягнені й розміщені на тлі парків або декорацій, що представляють романтичну природу. Ці портрети яскраво свід­чать про те, що хоча Левицький уже й належить добі класицизму, але в його творчості багато чого залишилося від доби рококо.

А ось у працях учня Левицького, ще одного видатного україн­ського портретиста — Володимира Боровиковського (1757—1825), дух рококо майже зовсім не відчувається. Коли Левицький почав старіти і втрачати зір, Боровиковський зайняв його місце як най­кращий портретист на початку XIX ст. Боровиковський засвоїв собі манеру, від якої вже не відхилявся. Малювання Боровиков­ського, його пензель, його система накладання барв, якщо й не сягнули тієї невловимої тонкості, якою за найкращих своїх часів відзначався Левицький, усе самі по собі були чарівними.

Якщо Д. Левицький більшою мірою, В. Боровиковський — мен­шою, але несли у своїй творчості дещо від епохи рококо, то цього рішуче позбавився їхній третій земляк —Антін Лосеико (1737— 1773). За життя А. Лосенко відзначився як автор великих класич­них або релігійних полотен — таких, як «Володимир та Рогнеда» або «Принесення в жертву Ісака». Ці твори відзначаються дуже добрим рисунком та композицією, але у творчості Лосенка до гля­дачів більше промовляють його повні характеру й енергії портрети (у тому числі й автопортрет), ніж академічні композиції. Так само й у Боровиковського ми високо цінуємо його портрети й мало бере­мо до уваги його релігійне малярство.

Після смерті В. Боровиковського у 1825 р. у класичному ма­лярстві Російської держави відчувається певний застій, а подеку­ди навіть і реакція проти класичності з напрямом до реалізму. Цей рух ініціював також українець грецького походження із Ні­жина — Олекса Венеціаиов (1779—1847), учень Боровиковського. Він зібрав у своїй майстерні досить значну групу учнів, проте його скромне мистецтво не було належно поціноване сучасниками. Ко­ли ж у 1830-і рр. засяяло класичне малярство у творчості Карла Брюллова, учні О. Венеціанова перебігли до цього модного і рекла­мованого професора.

З-поміж учнів К. Брюллова були й українські майстри класич­ного малярства — Іван Сошенко, Тарас Шевченко, Дмитро Безперчий та ін.