§ 5. Поновлення строків позовної давності.

Наслідки спливу строків позовної давності

Поновлення строку позовної давності полягає в тому, що суд, гос­подарський або третейський суд, визнавши, що строк пропущено з по­важної причини, поновлює перебіг строку позовної давності шляхом винесення рішення про захист порушеного права. У зв'язку з цим пра­во на позов у науці розглядається у двох аспектах: процесуальному -як право особи, чиє суб'єктивне право порушено, на пред'явлення по­зовної заяви до суду, господарського або третейського суду про за­хист свого суб'єктивного права; матеріальному - як право особи на задоволення власних позовних вимог по захисту порушеного права.

Відповідно до ч. З ст. 267 ЦК позовна давність застосовується су­дом тільки за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення судо­вого рішення. Тобто, можна стверджувати, що право на позов у про­цесуальному аспекті не погашається закінченням строку позовної давності, оскільки позовна давність - це інститут матеріального, а не процесуального права. Навпаки, згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК сплив по­зовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові і тому право на позов у матеріальному аспекті, за загальним правилом, погашається закінченням строку по­зовної давності, якщо суд не визнає причини її пропуску поважними. Як вірно зазначив з цього приводу І. Б. Новицький, позовною давніс­тю погашається не право на пред'явлення позову, тобто звернення до суду, а право на позов у розумінні одержання судового захисту¹.

¹ Новицкий И. Б. Сделки. Исковая давность. - М., 1954. - С. 139.

Розділ IV. Право власності та інші речові права

Г лава 16. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИК ПРАВА ВЛАСНОСТІ

§ 1. Власність і право власності

Власність традиційно розуміється головним регулятором еконо­мічних відносин. Цим обумовлюється не тільки її сприймання, з од­ного боку, як економічної категорії, а, з іншого, - як центрального-утворення в праві¹, а й взаємопов'язаність та навіть ототожненість та­ких її проявів. Звичайно власність пов'язується з такими категоріями, як «майно» та «право». Багато уваги приділяється стану привласне- ності, який, за загальним розумінням, є суттєвою характеристикою власності та передумовою розгляду таких парних понять, як «стати­ка» - «динаміка» та «речове» - «зобов'язальне».

Звичайно, ставлення особи до речі як до своєї можливо лише у то­му разі, коли інші особи ставляться до цієї речі як до чужої. Фактичне панування над річчю лише певної особи може бути тільки при усу­ненні від такого панування інших осіб, які відповідно ставляться до цього і визнають та відчувають себе сторонніми по відношенню до цієї речі.

Отже, ставлення до речі як до своєї має насамперед суб'єктивний характер, якого зовсім не достатньо для ствердження про існування

¹ Показовим при цьому є висловлювання Д. І.Мейера, що право власності є першо­ рядним, таким, що панує над усіма іншими майновими правами. Див.: Мейер Д. И. Русское гражданское право. - М.: Статут, 1997. - Ч. 1. - С 76.

² ШершеневичГ. Ф. Общая теория права.- М., 1910. - Т. 1. - С 25.

3 Шевченко Я. М. Питання права власності (коментар до Конституції України) / Ко­ дифікація приватного (цивільного) права України. Київ: Український центр правничих студій.-2000.-С 171,172.

302

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

308

права власності. Об'єктивно воно повинно бути поєднане із можли­вістю здійснення власником певних можливостей щодо свого майна, які йменують повноваженнями власника.

Привласнення є економічним поняттям: брати участь в обігу без попереднього привласнення майна неможливо, бо інакше не може йтися про його відчуження. Останнє можливе лише за умов наявності права у відчужувача. І це право є правом власності. Таким чином, стан приналежності, привласненості є виразом фактичних відносин, що породжують відносини правові. Для цього необхідні дві умови: ставлення до речі як до своєї і знаходження її у суб'єкта привласнен­ня - володіння нею.

Стосовно володіння слід зазначити, що воно не тотожне присвоєн­ню, бо є передумовою присвоєння і водночас виступає його результа­том. Справді, перше ніж присвоїти річ, необхідно нею володіти, тоб­то мати у себе. Не є взаємовиключним також висновок, що при­своєння речі особою призводить до володіння нею, породжуючи останнє. Ці одномоментні аспекти, будучи протилежними за своєю сутністю, характеризують причинно-наслідковий зв'язок відносин присвоєння.

Відомо, що про присвоєність матеріальних благ може йтися як у виробництві, так і у споживанні; як при їх розподілі, так і при обміні. Виходячи з наведеного про взаємозв'язок володіння та присвоєності а також про широку сферу існування присвоєності, слід дійти виснов­ку, що відносини власності повинні розглядатись і регулюватись як правом власності, так й іншими інституціями в економіці і в праві (зокрема, договірним правом). Звідси власність виступає економіко-правовим явищем, у якому правова форма нерозривно злита з еконо­мічним змістом.

Оскільки власність фігурує як в правовому, так і у економічному полі, то й її функції є пов 'язаними між собою.

Насамперед, економічна функція власності полягає у наданні можливості дня її використання у виробництві і взагалі у підприєм­ницькій діяльності.

Характеристика підприємницької діяльності як самостійної діяль­ності, що пов'язується з ризиками і очікуванням прибутків, які утво­рюються на етапі реалізації її результатів (виготовленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг), обумовлює її здійснення через від­чуття власником себе стосовно свого майна якомога максимально розкріпачуваним. Тільки це надасть йому достатньої економічної свободи, можливості втілення своїх намірів щодо використання своєї власності. У свою чергу, це стає можливим лише за умов, коли влас­ник впевнений, що майно його і що це забезпечується відповідними економічними і правовими механізмами.

Коли ж йдеться просто про використання майна власником для власного споживання, тобто на побутовому рівні економічних відно­син, часто цій функції не надається вагомого значення.

Соціальна функція власності обумовлена зв'язками у соціумі стосовно власності. Оскільки наголоси економічної функції влас­ності суттєвим чином зміщені до процесу обігу, то вже це й обумов­лює існуючі паралельно соціальні функції власності через стосунки осіб, їх взаємооцінки, які формуються при цьому, набуття значущості в соціумі тощо. Отже, власник сприймається як елемент соціальної інфраструктури і його права не можуть існувати самі по собі без со­ціального наповнення. Це, в свою чергу, є підґрунтям ствердження про відносини, епіцентром яких є власник, тобто того, між ким вони виникають, стосовно чого і який їх зміст.

Статика і динаміка у відносинах власності. Часто цивільні права уявляються через відносини статики та динаміки, де власність демон­струє статичність, а зобов'язання - динамічність. Такий погляд безпо­середньо пов'язаний з попереднім розсудом про привласненість і обіг. Проте як економічний аспект власності, так і її правове наповнення навряд чи підтверджують такий висновок. По-перше, якщо динаміка пов'язана з обігом, то тоді ми мусимо визнати, що у «спокійному» ста­ні статики виявити не можна. По-друге, статичність власності призво­дить до виснаження з неї можливості її руху, майже усунення напов­нення її цією можливістю і набуття такої лише з втягненням її в обіг¹ через вчинення правочинів. Тоді й правомочність розпоряджання власністю є не діючою для права власності як права статичного, «за­мороженою» до виникнення інших, динамічних відносин, де вона й реалізується. В такому разі межа статики-динаміки у праві власності й повинна пролягати саме у розпоряджанні, а відсіль - нелогічність ствердження про статику власності або про виключення з поняття про неї правомочності на розпоряджання як відбиток динаміки.

Існувало філософсько-правове обгрунтування й діаметрально ін­шої позиції щодо власності, яка пов'язувалася виключно з обігом, (з укладенням договорів) та через мінімізацію зв'язків приводила до зведення понять власності і договору². У такому розумінні власності акценти практично зміщуються до унізерсації договору, яким фак­тично поглинається право власності.

З цього приводу слід зазначити на невиправданість відмови від усталених класифікацій, які покликані виконувати свої функції. Власність, як й інші правові категорії, демонструє зіткнення двох бо­ків - статичного і динамічного, що не можуть штучно відриватись один від другого.

Речові і зобов'язальні відносини з приводу власності. Розуміння статичності та динамічності права власності безпосередньо пов'язане і з іншою проблемою власності й інших цивільних прав — їх поділом на речові та зобов'язальні. Ця проблема стикається з головною по-

¹ Див. з цього приводу: Скловский К. И. Собственность в гражданском праве. - М.: Дело, 1999.- С. 95,96.

² Гегель Г.В.Ф. Философия права. -М., 1990. - С. 94,99,128-129іга ін. ;

304

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

305

силкою про непохитне уявлення про суворе їх розмежування з відне­сенням будь-якого права або до речового, або до зобов'язального і неможливості для прав бути одночасно і тим, і іншим. Проте все біль­ше є підстав для пом'якшення такого «водорозділу», стосовно чого ще здавна висловлювалося припущення про те, що речові права мо­жуть з часом замінитися правами на дії¹. У подальшому це знайшло | свій прояв у конструюванні правового режиму так званих безтілес­них речей, відомих ще давньоримському праву, виникненню «прав на права». У цьому також спостерігається коливання пріоритетів від ре­чового до зобов'язального права.

Пропозиції вважати неприйнятним суворе розмежування прав ви­ключно на речові та зобов'язальні пов'язані з існуванням прав, які не можна безумовно віднести тільки до тих або до інших. Це насамперед корпоративні права². Прикладом можуть слугувати й речові догово- ри, що не укладаються у межі зобов'язальних правовідносин і розгля­даються як один із випадків проникання речових елементів у зобов'я­зальні правовідносини³.У зв'язку з цим було визначено процес збли­ження речових і зобов'язальних прав, що взаємопроникають. Причо­му елементи правового режиму зобов'язальних правовідносин вклю- • чаються у речові не рідше, ніж зобов'язальні проникають у речові⁴.