Глава 11, правочини

§ 1. Загальні положення про правочини

Визначення правочину та його ознаки. Правочин — це найпоши­реніший юридичний факт сфери приватного права, підстава виник­нення цивільних прав та обов'язків. Стаття 202 ЦК визначає право­чин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочини характеризуються сукупністю ознак, властивих їм, які дають можливість відмежовувати останні від інших юридичних фактів.

По-перше, оскільки правочин є дією осіб, він завжди - вольовий акт. За цією ознакою правочини відрізняються від юридичних фак­тів, подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі осіб.

Процес формування волі людини, спрямований на вчинення пра­вочину (волестворювання), проходить три стадії: виникнення потре­би та усвідомлення способів її задоволення; вибір способу задоволен­ня потреби; прийняття рішення про вчинення правочину¹. Але воля — це лише внутрішнє бажання особи вчинити правочин, яке не може впливати на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обо­в'язків. Судити про волю (бажання) можна тільки за зовнішнім проя­вом волі, якгагйменується у науці волевиявленням, завдяки чому во­ля стає доступною для сприймання її іншими особами. Отже, у право-

¹ Толстой В. С. Понятие и значение односторонних сделок в гражданском праве: Автореф. дис.... канд.юрид. наук. - М., 1966.

216

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

217

чині слід розрізняти волю та волевиявлення, які мають відповідати одна одному.

Питання про співвідношення волі та волевиявлення є дискусійним у науці цивільного права. Так, Н, В. Рабінович вважала, що закон від­дає перевагу волі¹.1. Б. Новицький, навпаки, підкреслював, що юри­дичні наслідки пов'язуються саме з волевиявленням, завдяки чому досягається усталеність правочину і усього цивільного обороту в ці­лому². Ми солідаризуємося з М. М. Агарковим та О. О. Красавчико-вим, які вважали, що сутність правочину полягає в єдності волі та во­левиявлення, оскільки кожен з цих елементів є необхідним і рівно­значним, а відсутність одного з них означає відсутність правочину³.

По-друге, правочин - не будь-яка дія, а лише та, яка спеціально спрямована на досягнення певного правового результату - набут­тя, зміну або припинення цивільних правовідносин. Настання цього результату зумовлено волею сторони (сторін) правочину. За даною ознакою правочини відрізняються від юридичних вчинків, з якими закон також пов'язує відповідні правові результати, незалежно від того, чи була у особи ціль досягнення такого результату (наприклад, створення творів літератури, науки та мистецтва). Слід розрізняти ціль (підставу) правочину, його правовий результат і мотив, за яким він вчиняється.

Ціль правочину - це намір осіб, що вчинюють правочин, досягти правового результату, ним передбаченого.

Типова для даного виду правочинів правова ціль, заради якої він вчиняється, йменується в науці підставою правочину (causa). Остання повинна бути законною і здійсненною.

Правовий результат - юридичні наслідки, що виникають у суб'єктів при вчиненні правочину (наприклад, виникнення права власності на річ при здійсненні купівлі-продажу).

Для правочину, який було виконано, характерним є те, що ціль і правовий результат збігаються. Не можуть співпадати ціль і право­вий результат у випадках, зокрема, коли у вигляді правочину вчиню­ються неправомірні дії (наприклад, при укладенні фіктивного право­чину).

Мотив правочину - це психологічна підстава його вчинення, але він знаходиться поза межами правочину. Мотив лише дає відповідь: чому саме особа вчинює правочин. За загальним правилом, як слуш­но зазначав І. Б. Новицький, мотив, за котрим вчинено правочин, юридичного значення не має⁴.1 лише в умовних правочинах сторони

¹ Рабинович Н. В. Недействительность сделок и ее последствия. - Л., 1960. - С. 7.

² Новицкий И. Б., Лунц Л. А. Общее учение об обязательстве. - М., 1950. - С. 22.

³ Агарков М. М. Обязательства по советскому гражданскому праву. - М., 1940. - С. 46.; красавчиков О. А. Юридические факты в советском гражданском праве. - М., 1958.-С. 50.

⁴ Новицкий И. Б. Вказ. праця. - С. 23.

за згодою можуть надавати йому правове значення. У цих випадках мотив стає умовою, тобто елементом змісту умовного правочину.

По-третє, правочин - дія суб'єктів цивільного (приватного) пра­ва, які завжди є рівними особами. Можливість вчинення ними право­чинів - елемент змісту їх цивільної дієздатності. За цією ознакою правочини відрізняються від актів органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування, які хоча і можуть породжувати цивільні права та обов'язки, але за юридичною приро­дою є владними актами, що видаються у межах компетенції зазначе­них органів - суб'єктів публічного права. Мова йде, наприклад, про акти публічної влади, на підставі яких здійснюється реквізиція майна у випадках стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших над­звичайних обставин (ст. 353 ЦК). Саме тому правовідносини виника­ють на підставі цих актів незалежно від бажання осіб вступати у них, тоді як за допомогою правочинів правовідносини завжди встановлю­ються за волею їх учасників.

По-четверте, правочин - це завжди правомірна дія. За даною ознакою правочини відрізняються від правопорушень. Право­мірність правочину означає, що за ним визнаються властивості юри­дичного факту, який породжує ті правові наслідки, настання котрих бажають його суб'єкти.

У зв'язку з використанням у цивільному законодавстві терміна «недійсний правочин» у науці була висловлена думка, що право­мірність не є необхідною ознакою правочину і має значення лише при встановленні його правових наслідків. Але ж слід зазначити, що цивільне законодавство завжди виходило з презумпції правомірності правочину. До речі, у ЦК вказана презумпція закріплена в ст. 204, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Встановлення у ЦК підстав визначення правочинів недійсними свід­чить: законодавець лише вказує на те, що у цих випадках у формі пра­вочину вчинені неправомірні дії.

Зазначені ознаки є загальними для усіх правочинів. Між тим при­таманність їм наведених загальних ознак не є перешкодою для поділу (класифікації) правочинів на окремі види.

Види правочинів. ЦК у ст. 202 закріплює лише поділ правочинів на односторонні, двосторонні та багатосторонні. Даний поділ здійснюється залежно від кількості осіб, вияв волі яких є необхідним і достатнім для вчинення правочину.

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бу­ти представлена однією або декількома особами (ч. З ст. 202 ЦК). Прикладом одностороннього правочину, зокрема, є: складання запо­віту (ст. 1233 ЦК); складання довіреності (ст. 244 ЦК); відмова від прийняття спадщини (ст.1273 ЦК). При цьому виявляється воля од­нієї особи (сторони), якої достатньо для настання відповідних право­вих результатів. У більшості випадків односторонній правочин вчи-

218

РезділИ

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

219

нюється однією особою, але ЦК (ч,3 ст,202) передбачає можливість вчинення одностороннього правочину сумісно кількома особами (на­приклад, при видачі однієї довіреності декількома співвласниками). Але й у цьому разі усі особи, що видали довіреність, вважаються од­нією стороною.

Права за одностороннім правочином можуть виникати як у особи, що його вчинила, так і у третіх осіб, задля інтересів яких він вчине­ний, Що ж до обов'язків, то вони за одностороннім правочином, як правило, можуть створюватися лише для особи, що його вчинила (ч. З ст. 202 ЦК). Обов'язки для інших осіб односторонній правочин може створювати тільки у випадках, передбачених законом, або за домовленістю з цими особами. Так, згідно зі ст. 123 8 ЦК на спадкоєм­ця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інша будів­ля, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування ними.

До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, засто­совуються загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті односторонньо­го правочину (ч, 5 ст. 202 ЦК). Оскільки, як вже зазначалося, одно­сторонні правочини, за загальним правилом, створюють обов'язки тільки для особи, що його вчинила, до останньої можуть застосовува­тися лише положення, які належать до боржників у зобов'язаннях. Так само до одностороннього правочину не можуть застосовуватися правила щодо виконання обов'язку боржника третьою особою.

Двостороннім чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох чи більше сторін (ч. 4 ст. 202 ЦК). Двосторонні правочини-це договори. Вони ще йменуються взаємними правочинами. Хоча у двосторонніх правочинах завжди дві сторони, але на боці однієї із сторін або обох з них можуть виступати і декілька осіб. Тому не слід змішувати число сторін у двохсторонньому правочині з кількістю його учасників. У тих випадках, коли на боці сторони двосторонньо­го правочину виступає декілька осіб, мова йде про множинність їх суб'єктного складу. Для вчинення двостороннього правочину необ­хідно волевиявлення кожної із сторін та їх взаємоузгодженість. Отже, договірне правовідношенння виникає між суб'єктами лише тоді, ко­ли кожна із сторін висловить свою волю на його встановлення і остання набуде характеру узгодженого волевиявлення.

Багатосторонній правочин - різновид договору, в якому є що­найменше три сторони. Приклад багатостороннього правочину — договір про спільну діяльність (ст. ИЗО ЦК), вчинений не менш як трьома особами; засновницькі договори про створення не менш як трьома особами повного або командитного товариства (статті 120, 134 ЦК).

Залежно від наявності або відсутності у правочині зустрічного обов'язку однієї сторони надати певне благо іншій правсчини поділя­ ються на відплатні та безвідплатні. я

Відплатнилі визнається правочин, у якому обов'язку однієї сто­рони вчинити певну дію відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони з надання певного блага.

Відплатність у правочині визначається не тільки передачею гро­шей, а й речей, виконанням робіт, наданням послуг тощо.

Оскільки у безвідплатних правочинах обов'язок надання зустріч­ного задоволення другій стороні відсутній, відплатними можуть бути лише двосторонні правочини. Що ж до односторонніх правочинів, то вони завжди є безвідплатними.

Відплатність або безвідплатність двосторонніх та багатосторонніх правочинів (договорів) може бути зумовлена характером правочину, вимогами актів цивільного законодавства або угодою сторін. Так, ха­рактер договору купівлі-продажу зумовлює його відплатність (ст. 655 ЦК), а договору дарування - безвідплатність (ст. 717 ЦК). Відплат­ність договору може бути також зумовлена вимогами закону, інших актів цивільного законодавства чи договору. Так, повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 1002 ЦК). На­решті, законодавець, закріплюючи відплатність договору, може пе­редбачити можливість для сторін встановлювати його безвідплат­ність. Йдеться, наприклад, про договір зберігання, безвідплатність якого може мати місце у випадках, передбачених установчими доку­ментами юридичної особи або договором (ч. 4 ст. 946 ЦК).

Залежно від моменту, з якого правочин вважається укладеним, во­ни поділяються на консенсуальні та реальні.

Консенсуальний правочин (від лат. consensus - згода) вважаєть­ся укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Такими є умови про предмет правочину, умови, ви­знані істотними законом або іншими актами цивільного законодав­ства, чи є необхідними для правочинів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнута згода. Наступна передача речі (вчинення іншої дії) у консенсуальних право­чинах свідчить вже про їх виконання. Значна більшість правочинів, передбачених ЦК, є консенсуальними.

Реальний правочин (від лат. res - річ) вважається укладеним з моменту передачі речі. Для вчинення названого правочину досяг­нення між сторонами згоди щодо його істотних умов, таким чином, є недостатнім. Необхідна обов'язкова передача речі однією стороною іншій. Прикладом реального правочину є позика (ст.1046 ЦК).

Залежно від значення підстави правочину для його здійснення вони поділяються на каузальні (від лат. causa - підстава, ціль) та абстрактні (від лат. abstrahere — відривати, відділяти).

У каузальних правочинах підстави мають особливе значення, оскільки від них залежить їх дійсність. Саме тому в каузальних правочинах їх підстави повинні бути наявними, законними та здійсненними. При доведенні відсутності підстави правочину або

220

Розділ П

_Г

ifивтьт правовідносини

221

невідповідності її закону він визнається недійсним Так, недійсною буде визнана боргова розписка, у якій немає пояснень, чому саме во­на видана. Переважна більшість правочинів, передбачених ЦК, є кау­зальними.

У абстрактних правочинах підстави не мають значення для їх дійсності. Такі правочини «відриваються», абстрагуються від їх під­став. Прикладом абстрактного правочину є вексель - борговий цін­ний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселе­давця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя. Таким чином, вексель, оформлений належним чи­ном, зберігає свою дійсність незалежно від підстави його видачі. Са­ме така властивість векселя забезпечує його оборотоздатність. Вка­зівка на абстрактний характер правочину повинна міститися у законі.

До окремих видів правочинів слід віднести: правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обстави­ни (умовою), строкові, фідуціарні та біржові правочини.

Можливість укладення правочинів, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини (умовою), передбаче­на ст. 212 ЦК. Вони йменуються щеумовними. Умовами у таких пра­вочинах можуть бути як дії, так і події, але вони повинні відповідати наступним вимогам. По-перше, умови, про які йдеться у названих правочинах, не повинні існувати в момент їх укладення. По-друге, у момент укладення правочину його сторонам повинно бути невідомо: настане чи не настане зазначена умова у майбутньому. Отже, настан­ня або ненастання умов в умовному правочині має ймовірний харак­тер. По-третє, обставина, визначена у правочині як умова, не може суперечити закону та моральним засадам суспільства.

Правочини можуть вчинятися під відкладальними або скасуваль-ними умовами.

Правочин вважається вчиненим під відкладальною умовою у разі, коли особи, що вчинюють його, обумовили нею настання прав та обо­в'язків. За таким правочином права і обов'язки у сторін виникають не з моменту його вчинення, а відкладаються на майбутнє і пов'язують­ся з моментом настання обумовленої обставини.

Правочин вважається вчиненим під скасувальною умовою у ви­падку, коли особи, що вчинюють його, обумовили нею припинення прав та обов'язків. При цьому права і обов'язки у сторін правочину виникають з моменту його вчинення, але підлягають припиненню (скасуванню) у майбутньому з моменту настання обумовленої умови.

Закон передбачає невигідні правові наслідки для сторін, які недоб­росовісно перешкоджали настанню обставини (умови) або недобро­совісно сприяли її настанню. Якщо настанню обставини недобросо­вісно перешкоджала сторона, якій це не вигідно, обставина вважа­ється такою, що настала. Якщо настанню обставини (умови) недобро­совісно сприяла сторона, котрій це вигідно, обставина вважається та­кою, що не настала (ч. З та ч. 4 ст. 212 ЦК).

Від умови у правочині необхідно відрізняти строк. Строк - пев-KUU проміжок часу, який на відміну від умови завжди настане у майбутньому і сплине. Саме тому строк не може визначатися як узюва в умовному правочині.

Строк у правочинах має самостійне значення і зумовлює строко-вість чи безстроковість правочинів.

Строкові правочини - це правочини, у яких обумовлюється або момент, з якого він набуває чинності, або момент, з котрого він втрачає чинність. Дані строки можуть бути відкладальними (якщо сторони обумовили строк виникнення у них прав та обов'язків) або сїсасувальними (коли сторони обумовили строк припинення у них іграв та обов'язків). Безстроковими є правочини, у яких не вка­зується момент, з якого вони втрачають дію.

Фідуціарні (від лат. Jlducia -довіра) правочини - це ті, що базую-пяься на особливо довірчих відносинах між суб'єктами, які їх вчи­няють. Йдеться, зокрема, про такий правочин як доручення. Хоча за загальним правилом, закріпленим у ст. 525 ЦК, одностороння відмо­ва від виконання зобов'язання не допускається, фідуціарний право­чин надає таку можливість кожній із сторін. Так, відповідно до ст. 1008 ЦК довіритель або повірений мають право відмовитися від дого­вору в будь-який час. Причому в законі спеціально підкреслюється, пдо відмова сторін від права на відмову від договору доручення є нікчемною.

Нарешті, у окремий вид правочинів слід виділити біржові право­чини. Це пов'язано, зокрема, з особливостями їх предмета та порядку оформлення, а також зі специфічним статусом суб'єктів, що вчиня­ють такі правочини.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991 р.¹ біржовим визнається правочин купівлі-продажу, по­ставки та обміну товарів, допущених до обігу на товарній біржі, укла­дений членами біржі або їх представниками (брокерами). Вказаний правочин вважається укладеним з моменту його реєстрації на біржі, sum повинна бути здійснена не пізніше наступного за вчиненням пра­вочину дня. Біржові правочини, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.

Умови дійсності правочину. Дійсність правочину - це визнання за ним властивостей юридичного факту, що породжує правовий наслідок, деякого прагнули суб'єкти правочину при його вчиненні

Таке можливе лише у випадку, коли правочин відповідає сукупно­сті вимог, визначених законом, які йменуються умовами дійсності правочинів. Ці вимоги (умови) можуть бути різноманітними залеж­но від особливостей окремих видів правочинів. Але існують загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності будь-якого пра-

¹ Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 10. - Ст. 2139.

222

РоадыП

ЦИВІЛЬНІПРАВОВІДНОСИНИ

223

вочину. Сукупність таких вимог вперше закріплено безпосередньо у ст. 203 ЦК. Йдеться про наступні вимоги.

По-перше, зміст правочину не може суперечити вимогам ЦК, інших актів цивільного законодавства, а також моральним заса­дам суспільства.

Зміст правочину - це сукупність його умов, сформульованих од­нією стороною, якщо вчинюється односторонній правочин, або узго­джених усіма сторонами при двосторонніх чи багатосторонніх право-чинах. З урахуванням того, що ст. 4 ЦК закріплює систему актів цивільного законодавства, умови правочину не можуть суперечити вимогам будь-якого акта, який охоплюється цією системою. Умови правочинів не можуть також суперечити моральним засадам суспіль­ства, оскільки врахування їх робить й саме право морально змістов­ним. Право - це лише мінімум моралі, остання ж вимагає здійснюва­ти діяння по совісті і за власним переконанням. Моральні засади цивілізованого суспільства - певні загальнолюдські цінності: добро, розумність, справедливість, чесність, повага до іншої особи та її інте­ресів тощо.

Таким чином, зазначена умова дійсності правочину може бути визначена як законність змісту правочину.

По-друге, особи, які вчиняють правочин, повинні мати необхід­ний обсяг цивільної дієздатності. Саме тому фізичні особи, що є дієздатними у повному обсязі (повнолітні, неповнолітні з моменту реєстрації шлюбу та особи, яким цивільна дієздатність надана у по­рядку ст.35 ЦК), можуть самостійно укладати будь-які правочини. Малолітні особи, яким не виповнилось 14 років, неповнолітні особи у віці від 14 до 18 років та повнолітні особи, цивільна дієздатність кот­рих була обмежена судом, можуть самостійно вчиняти лише ті право­чини, для яких обсяг їх дієздатності є достатнім; фізичні особи, ви­знані судом недієздатними, взагалі не можуть самостійно вчиняти жодних правочинів.

Юридичні особи приватного права за ЦК мають переважно не спе­ціальну, а загальну правоздатність, а тому можуть вчиняти будь-які правочини. Правочини, вчинення яких потребує отримання юридич­ною особою відповідного дозволу (ліцензії), можуть вчинятися нею лише після одержання останнього.

Звідси — зазначена умова дійсності правочину може бути сфор­мульована як здатність фізичних та юридичних осіб до вчинення правочинів.

По-третє, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Як вже зазначалося, воля та воле­виявлення мають значення для дійсності правочину в їх єдності. Невідповідність між дійсним бажанням (волею) та його зовнішнім проявом (волевиявленням) є підставою для визнання судом такого правочину недійсним. Вказана невідповідність може бути результа-

том помилки, обману, насильства, збігу тяжких обставин, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою.

Вказана умова дійсності правочину може бути визначена як відповідність волі та волевиявлення.

По-четверте, правочин має бути спрямований на реальне настання правового результату (наслідків), що ним обумовлені. Оскільки пра­вочин є юридичним фактом, він завжди повинен бути спрямований на реальне настання відповідного правового результату. Укладення правочину без дійсного наміру створення правових наслідків або з наміром приховати бажаний правовий результат робить його недійс­ним (статті 234-235 ЦК)

Зазначена умова дійсності правочину може бути сформульована як обов'язковість реального настання правових наслідків, зумов­лених укладеним правочином.

По-п'яте, будь-які правочини, що вчиняються батьками (усинов-лювачами), не можуть суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей. Це положення потребує пев­них пояснень. Хоча усі діти, у тому числі малолітні та непрацездатні, за життя батьків (усиновлювачів) не мають ніяких прав на їх майно, але законодавець підкреслює, що батьки (усиновлювачі) при вчинен­ні будь-яких правочинів повинні враховувати права та юридичні ін­тереси своїх дітей. До цього їх спрямовує не тільки Конвенція про права дитини¹. Згідно з нею в усіх діях щодо дітей незалежно від того, коли вони здійснюються, першочергова увага повинна приділятися якнайкращому забезпеченню інтересів останніх². Про це також йдеться у Законі України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 рА Таким чином, така вимога є різновидом загальної вимоги про те, що зміст правочину не може суперечити вимогам закону і мо­ральним засадам суспільства, все ж ЦК надає їй самостійного значен­ня з урахуванням необхідності захисту прав та інтересів саме дітей -найменш захищених суб'єктів правовідносин.

Ця умова дійсності правочину може бути сформульована як обо­в'язковість відповідності будь-яких правочинів, що вчиняються батьками (усиновлювачами), правам й інтересам їх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей.

По-шосте, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Форма правочину - спосіб фіксування волевиявлення осіб, що вчи­нили правочин. Вони можуть вчинятися, перш за все, усно або у пи-

¹ Зазначена Конвенція схвалена на 44-й сесії Генеральної Асамблеї ООН (резолю­ ція 44/25 від 20 листопада 1989 p.). Набула чинності для України з 27 вересня 199! р. (див.: Права людини. Міжнародні договори України. Декларації, документи. - К.: Нау­ кова думка, 1992.-С 123-146).

² Для цілей даної Конвенції дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річ- ного віку, якщо за законом, застосованим до цієї особи, вона не досягає повноліття раніше.

³ ОфіційнийвісникУкраши.-2001.-№22.-Ст.981. ^d

224

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

223

сьмовій формі {простій чи нотаріально посвідченій). Причому, як­що інше не встановлено законом, сторони самі мають право обирати форму правочину (ч. 1 ст. 205 ЦК). Крім того, правочин, для якого за­коном не встановлена обов'язкова письмова форма, може вчинятися шляхом здійснення конклюдентних (від лат. concludere - укладати) дій. Такий правочин вважається вчиненим, якщо поведінка сторін за­свідчує їх волю до настання відповідних правових наслідків (ч. 2 ст. 205 ЦК). Прикладом вчинення правочину шляхом здійснення кон-клюдентної дії є купівля-продаж товарів, розміщених у автоматах. На­решті, у випадках, встановлених договором або законом, воля сторо­ни до вчинення правочину може виражатися її мовчанням (ч. З ст. 205 ЦК). Наприклад, якщо наймач продовжує користуватися річчю після закінчення строку договору найму, то за відсутності заперечень най-модавця протягом одного місяця договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (ст. 764 ЦК).

Суть усної форми правочину полягає у тому, що його сторони спілкуються між собою на словах (за допомогою усної мови) і тому їх воля сприймається ними безпосередньо.

За загальним правилом, викладеним у ч. 1 ст. 206 ЦК, в усній фор­мі можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторона­ми у момент його вчинення. Це пов'язано з тим, що у таких випадках момент вчинення правочину збігається з моментом його виконання і припинення зобов'язання, яке виникло на підставі правочину. Йдеть­ся, напри- клад, про правочин купівлі-продажу, за яким здійснюється одночасна сплата у повному обсязі покупної ціни продавцеві та пере­дача останнім покупцю придбаного товару. Слід підкреслити, що юридичній особі, яка сплатила за товари і послуги на підставі усного правочину, іншою стороною має бути виданий документ, що підтвер­джує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів (ч. 2 ст. 206 ЦК).

Із загального правила про усну форму правочину є й винятки. Не можуть вчинятися в усній формі правочини, які хоча й повністю виконуються у момент їх вчинення, але потребують нотаріального посвідчення (ст. 209 ЦК), державної реєстрації (ст. 210 ЦК) або ті, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійс­ність (ч. 1 ст. 218 ЦК).

Правочини на виконання договору, укладеного письмово, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить поло­женням договору або закону (ч. З ст. 206 ЦК).

Сушь письмової форми правочину та вимоги, що ставляться до неї, закріплені у ст. 207 ЦК. Правочин вважається таким, що вчине­ний у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований у одному чи де­кількох документах, листах або телеграмах, якими обмінялися сторо­ни, або якщо воля сторін була виражена за допомогою телетайпного, електронного та іншого технічного засобу зв'язку (ч. 1 ст. 207 ЦК).

Незалежно від способу фіксації (вираження) волі учасників право­чин вважається таким, який вчинений письмово, за умови, що він під­писаний ними. Правочин, який вчиняється юридичною особою, по­винен бути підписаний особами, уповноваженими на це її уста­новчими документами, довіреністю або актами цивільного законода­вства, та скріплений печаткою юридичної особи (ч. 2 ст. 207 ЦК). За загальним правилом, підписання правочину здійснюється сторонами (уповноваженими особами) власноручно. З цього правила є винятки.

По-перше, у випадках, коли фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її доручен- ням текст правочину в її присутності підписує інша особа, яка йме-нується рукоприкладником. Підпис останнього на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадо­вою особою, котра має право на вчинення такої нотаріальної дії із за­значенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний його учасником. Підпис рукоприкладника на тексті правочину, сто­совно якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути за­свідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи,_инавчан-ня, проживання, лікування особи, котра його вчиняє. Йдеться, наприклад, про керівників юридичних осіб за місцем роботи, навчан­ня, проживання чи лікування учасника правочину.

По-друге, у випадках, передбачених законом, іншими актами ци­вільного законодавства або за письмовою згодою сторін при підпи­санні правочину може використовуватися факсимільне відтворення підпису за допомогою засобів механічного чи іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного⁵ підпису, зразки якого має інша сторона. Правовий статус електронно­го цифрового підпису та відносини, що виникають при його викорис­танні, регулюються Законом «Про електронний цифровий підпис» від 22 травня 2003 p.¹.

Викладені положення стосовно вимог, що ставляться до зазначе­ної форми, поширюються як на просту письмову, так і на письмову нотаріально посвідчену форму правочинів.

У простій письмовій формі згідно зі ст.208 ЦК належить вчиняти правочини, щодо яких законом або іншими нормативно-правовими актами вимагається така форма, а також правочини, що вчиняються між юридичними особами. Що ж до правочинів між юридичними і фізичними особами (незалежно від суми) та правочинів фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує у двадцять і більше разів роз­мір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, то вони потре­бують простої письмової форми тільки у випадках, коли не можуть вчинятися в усній формі згідно із ч. 1 ст. 206 ЦК.

Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає згідно з ч. 1

¹ Офіційний вісник України. - 2003. - № 25. - Ст. 1175. 8 «Цивільне право України», т. 1

226

РозділІІ

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

227

ст. 209 ЦК нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановле­них законом або домовленістю сторін. Йдеться, наприклад, про ви­падки укладення договорів застави нерухомого майна (ч. 1 ст. 577 ЦК), купівлі-продажу земельних ділянок, єдиних майнових комплек­сів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна (ст. 657 ЦК), дарування (пожертви) нерухомої речі, валютних ціннос­тей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподаткову­ваного мінімуму доходів громадян (ст. 719 ЦК), договорів ренти (ст. 732 ЦК), договорів довічного утримання (ст. 745 ЦК), найму бу­дівель та інших капітальних споруд (їх окремих частин) строком на один рік і більше (ч. 2 ст„ 793 ЦК), найму транспортних засобів за участю фізичної особи (ч. 2 ст. 799 ЦК), заповіту (ст. 1247 ЦК).

На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин за її участю може бути посвідчений нотаріально (ч. 4 ст. 209ЦК).

Нотаріальне посвідчення правочинів здійснюється нотаріусами у відповідності із Законом «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р,¹ та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України (да­лі - Мінюст) 3 березня 2004 р. № 20/5².

У населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії вчиня­ють згідно зі ст. 37 Закону «Про нотаріат» посадові особи виконавчих комітетів відповідно до Інструкції, затвердженої наказом Мінюсту від 25 червня 1994 р. Ш 22/5³.

У випадках, передбачених ст. 40 Закону «Про нотаріат», до нота­ріально посвідчених прирівнюються заповіти та доручення, посвідче­ні відповідними посадовими особами (лікарями, капітанами суден, начальниками експедицій, командирами військових частин тощо), відповідно до Порядку посвідчення заповітів і доручень, прирівня­них до нотаріальних посвідчень, затвердженого постановою КМУ від 15 червня 1994 р. № 419⁴ (із змінами, внесеними згідно з постановою КМУ від 12 грудня 2002 р. № 1854⁵).

Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише тако­ го правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим у ст. 203 ЦК. •

Дана умова дійсності правочину може бути визначена як обов'яз­ковість вчинення правочину в формі, встановленій законом,

Державна реєстрація правочину. Державна реєстрація правочину -це публічно-правовий засіб забезпечення стабільності та прозорості обігу майна, який набуває ознак юридичного факту і входить у випад-

¹ Відомості Верховної Рада України. - 1993. - № 39. - Ст. 389.

² Офіційній вісник України. - 2000. - № 10. - Ст. 639.

³ Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1998. — № 5. — С 398-443.

⁴ Бюлетень Міністерства юстиції України.-2000.-№ 1-2.-С. 117-123.

⁵ Офіційний вісник України. - 2002. - № 51. - Ст. 2280. '

ках, передбачених законом, до фактичного складу, що породжує ци­вільні права та обов'язки¹.

Вказаній реєстрації правочини підлягають лише у випадку, вста­новленому законом (ч. 1 ст. 210 ЦК). Безпосередньо у ЦК передба­чається необхідність державної реєстрації застави нерухомого майна (ч. 2 ст. 577), купівлі-продажу земельних ділянок, єдиних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухо­мого майна (ст. 657), відчуження майна під виплату ренти (ч. 2 ст.732), довічного утримання, що встановлює відчуження нерухомо­го майна (ч, 2 ст. 745), договору найму будівель та інших капітальних споруд (їх окремих частин), які укладаються на строк щонайменше в один рік (ст. 794). Законами можуть передбачатися й інші правочини, що потребують такої реєстрації.

Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію правочинів, порядок її здійснення, а також порядок ведення відповідних реєстрів визначається законом (ч. 2 ст. 210 ЦК). Відносини, пов'язані з дер­жавною реєстрацією речових прав на нерухоме майно усіх форм власності, їх обмеженням та правочинів з нерухомістю, регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухо­ме майно та їх обмежень» від 1 липня 2004 р.².

Правочини, що підлягають державній реєстрації, вважаються вчи­неними з моменту її здійснення (ч„ 1 ст. 210 ЦК). Таким чином, дер­жавна реєстрація правочинів набуває конститутивного (правоутво-рюючого) значення, оскільки саме з нею пов'язано виникнення у сторін у такому правочині прав і обов'язків.

Місце вчинення правочину. Місце вчинення правочину - це один з його реквізитів, а тому, за загальним правилом, воно визна­чається у самому правочині. Якщо ж у правочині останнє не визначе­но, то місцем вчинення одностороннього правочину є місце виражен­ня волі сторони (наприклад, місце нотаріального посвідчення запові­ту), а місцем вчинення двостороннього чи багатостороннього право­чину (договору) є місце проживання фізичної особи або місце знахо­дження юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено законом (ст. 647 ЦК).

Тлумачення змісту правочину. Правила про тлумачення змісту правочину, встановлені у ст„ 213 ЦК, є новими. ЦК УРСР не передба­чав аналогічних норм. Це не випадково з огляду на те, що в умовах планової (директивної) економіки не існувало потреби у здійсненні

^! Д, І, Меєр вважав, що існують спеціальні засоби «зміцнення права» - встановлен­ня зовнішнього знака, який свідчить про існування права і завдяки котрому воно стар більш міцним і непохитним (див.: МейерД. И, Русское гражданское право. Часть І. - М. 1997, - С, 252). До таких знаків можна віднести і державну реєстрацію правочинів (див. дат. про це: Губарев В. В. Гусударственная регистрация как способ укрепления прав нг недвижимость / В кн.: Проблемы современного гражданского права. - М., 2000.

² Голос України, -2004, -№142.-3 серп. "S № Е

228

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

229

тлумачення правочинів (договорів). Дійсно, переважна більшість правочинів у тих умовах укладалися на підставі відповідних плано­вих завдань; і згідно зі ст. 152 ЦК УРСР зміст їх повинен був відпо­відати у повному обсязі змісту зазначених завдань. За таких умов тлу­мачення правочинів одночасно було б і тлумаченням планових актів, а це вже було абсолютно неможливим.

Перехід України до ринкової економіки обумовив нові підходи в регулюванні договірних відносин, що закріплені у ЦК. Йдеться про наступне.

По-перше, згідно зі ст. б ЦК сторонам надано право укладати не тільки понайменовані правочини (договори), а й ті, які не передбачені актами цивільного законодавства (за умови, що вони відповідають за­гальним засадам цивільного законодавства). Сторонам також надано право відступати від положень, що містяться у актах цивільного зако­нодавства, і самостійно врегульовувати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли у зазначених актах прямо вказано на не­можливість відступати від їх вимог, а так само у разі, якщо обов'язко­вість для сторін положень даних актів випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

По-друге, ЦК у ст. 627 закріплює принцип свободи договору, згід­но з яким сторони є вільними в його укладенні, у виборі контрагента та у визначенні умов договору з врахуванням вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумно­сті і справедливості.

По-третє, у відповідності з ч. 2 ст. 628 ЦК сторони мають право укладати змішані договори, тобто ті, у яких містяться елементи різ­них договорів.

По-четверте, ЦК у ст. 634 передбачає можливість укладення догово­рів приєднання, тобто тих, умови яких встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах і які можуть бути укладені лише шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. При цьому друга сторона не може пропонувати свої умови договору.

За таких умов зміст правочинів (договорів) об'єктивно ускладню­ється. І тому цілком логічним є закріплення у ЦК правил щодо тлума­чення змісту правочину.

Стаття 213 ЦК, по-перше, вирішує питання про суб'єктів тлума­чення правочинів (договорів). Ними можуть бути самі сторони, а та­кож суд, який може винести рішення про тлумачення змісту правочи­ну лише на вимогу однієї або обох сторін. По-друге, у цій статті закріплені у принципі єдині правила, відповідно до яких здійсняєть­ся тлумачення як змісту правочинів, так і цивільно-правових до­говорів, що у сукупності складають, так би мовити, технологію тлу­мачення.

Технології тлумачення правочинів (договорів) у різних країнах і у різні часи, як зазначає М. И Брагинський, спиралися на протилежні вихідні положення: одні - на «теорію волі», а інші - на «теорію воле-

виявлення». Суть розбіжностей полягала у визначенні того, чому при тлумаченні договору слід віддавати перевагу: тому, що написано у ньому, чи тому, що сторони мали дійсно на увазі, коли висловили у письмовій або усній формі своє розуміння відповідних дій, перш за все, оферті чи акцепті¹.

Суперечка щодо «теорії волі» та «теорії волевиявлення» у те­перішній час майже вичерпалася. Як зазначають К. Цвайгерт та X. Кьотц, нині практичне значення останньої для тлумачення догово­ру зведено нанівець. Тепер усі згодні, що у питанні про волевиявлен­ня не можна обмежуватись лише тим значенням, яке було вкладене у нього «волевиявителем» або тією особою, котрій воно було адресова­но під час укладення договору чи у даний момент. Визначальним є те значення, яке могла б надати волевиявленню уявлювана розумна лю­дина, що знаходиться в становищі адресата цього волевиявлення і яка приймає рішення про його зміст на підставі письмово зафіксованого тексту договору та з урахуванням усіх інших важливих і відомих йому обставин, що мають до цього відношення. Саме так сформульо­вана дана позиція у ст. 8 Віденської конвенції про договори міжна­родної купівлі-продажу товарів².

Ця ж «технологія» відтворена і у ст. 213 ЦК, згідно з якою при тлумаченні змісту правочину береться до уваги однакове для всьо­го змісту правочину значення слів і понять, що використовують сторони, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає можливості з'ясувати зміст окремих частин правочину, останній встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі зміс­том інших його частин, усім змістом правочину. Якщо і у такий спо­сіб неможливо встановити справжню волю осіб, що вчинили право-чин, до уваги береться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обстави­ни, які мають істотне значення. При тлумаченні договорів типові умови (типові договори) можуть враховуватися, навіть якщо у них немає посилання на ці умови (ч. 2 ст. 637 ЦК).

Відмова від правочину. Відмова від правочину охоплює дві ситу­ації, а саме: відмову від одностороннього правочину та відмову від двостороннього або багатостороннього правочину (договору) -ст. 214 ЦК.

Згідно зч. 1 ст. 214 ЦК особа, яка вчинила односторонній право-чин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлене зако-

¹ Брагинский М. И, Витрянстй В. В.. Договорное право, Книга первая. Общие по­ ложения. - М., 1999. - С. 266-267.

² Цвайгерт К., Кети. X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права. Том II. - М, 1998. - С. 117.

230

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

ном„ Відмова від одностороннього правочину - це скасування (від­кликання) особою, яка його вчинила, правового результату, що настав внаслідок його вчинення. Так, заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт (ч. 1 ст, 1254 ЦК); особа, що видала до­віреність, може у будь-який час скасувати довіреність або передору­чення (ч„ 1 ст, 249 ЦК); особа, яка подала заяву про прийняття спад­щини нотаріус}', може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини (ч. 5 ст, 1269 ЦК); відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, передбаченого для її прийняття (ч. 6 ст. Ї273 ЦК).

За своєю суттю відмова від одностороннього правочину - це та-, кож односторонній правочин,, але спрямований на припинення прав та обов'язків, що виникли з попереднього правочину_э і встановлення нових прав і обов'язків.

Якщо відмовою від одностороннього правочину порушено права іншої особи, останні підлягають захисту відповідно до правил, що містяться у главі З ЦК¹.

Згідно з ч. 2 ст. 214 ЦК особи, які вчинили двосторонній або бага­тосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть у тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

Це положення закону потребує певних пояснень. З його змісту ви­пливає, що йдеться про дві самостійні ситуації, а саме: відмову від вчиненого двостороннього або багатостороннього правочину до мо­менту повного виконання сторонами його умов; та відмову від вчине­ного двостороннього чи багатостороннього правочину після повного виконання сторонами його умов. У першому випадку, на нашу думку, йдеться про розірвання двостороннього або багатостороннього пра­вочину (договору). Таке дійсно, за загальним правилом, може мати місце лише за взаємною згодою сторін (ст. 651 ЦК). Як виняток із за­гального правила закон може надавати право сторонам розривати до­говори в односторонньому порядку. Йдеться, наприклад, про право довірителя і повіреного відмовитися в односторонньому порядку від його виконання відповідно до ст. 1008 ЦК.

Що ж стосується другого випадку, то, на наш погляд, відмовитися від вже повністю виконаного сторонами двостороннього або багато­стороннього правочину (договору) неможливо. Виконання умов до­говору сторонами у повному обсязі свідчить про належне виконання зобов'язання, породженого договором, і є підставою для його припи­нення (ст. 599 ЦК). Ось чому, на нашу думку, в разі повного виконан­ня сторонами умов двостороннього чи багатостороннього правочину (договору) відмова від нього не може гати місце.

Відмова від правочину повинна згідно з ч. З ст. 214 ЦК вчинятися у

¹ Дет. про це див. главу 1 даного підручника

такій же формі, у якій правочин було вчинено, а правові наслідки цієї відмови визначаються домовленістю сторін або законом. Наприклад, ст. 1009 ЦК визначає наслідки припинення договору доручення. Згід­но з нею, якщо договір доручення припинено до того, як доручення було повністю виконане повіреним, довіритель повинен відшкодува­ти останньому заподіяні при виконанні доручення витрати, а якщо повіреному належить винагорода, також виплатити йому винагороду відповідно до виконаної роботи. Скасування довірителем доручення та відмова від його виконання повіреним не є підставою для відшко­дування збитків, завданих другій стороні, крім випадків, що передба­чають дії повіреного як комерційного представника, а так само, крім випадків відмови повіреного в умовах, коли довіритель позбавлений можливості інакше забезпечити свій інтерес, а також відмови від ви­конання договору, що передбачає дії повіреного як комерційного представника.