Рекомендована література:

Спасібо-Фатєєва І. В. Питання управління державною і комунальною власністю: приватно-правовий аспект // Предпринимательство, хозяй-ство и право. — 1999. — № Ю. — С. 9-13.

Право собственности в Украине / Под ред. Я. Н. Шевченко. — К.: Блиц-Информ, 1996.

Скловский К. И. Собственность в гражданском праве. — М.: Дело, 2000. — 512 с. Музика Л. Комунальна власність в Україні: чинне законодавство і за­конопроекти // Право України. — 2000. — № 11. — С. 60-62. Музика Л. Дея^і питання правового режиму об'єктів права комуналь­ної власності //ТІідприємництво, господарство і право. — 2002. — № 12. — С. 38-40.

337

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 26. Право спільної власності

Глава 26 Право спільної власності

§ 1. Загальні положення

Спільна власність виникає тоді, коли право власності належить багатьом суб'єктам на один об'єкт. Існують випадки, коли одне і те саме майно належить на праві власності кільком особам. У такому разі виникає спільна власність. Підстави виникнення можуть бути різними: спільне придбання майна, спадкування, перебування у шлюбі, приватизація, створення селянського (фермерського) госпо­дарства тощо. У п. З ст. 355 ЦК України вказується, що право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

Характерними ознаками спільної власності є множинність суб'єктів та єдність об'єкта. ЦК України передбачає вказані ознаки в п. 1 ст. 355: «Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвлас­ників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно)».

Характеризуючи вказану норму, слід зазначити, що порівняно з ЦК УРСР 1964 р. сутність спільної власності залишається незмін­ною. Ще з часів римського права спільна власність передбачала іс­нування права багатьох суб'єктів на один об'єкт. Однак слід зверну­ти увагу на особливість правового регулювання вказаних правовід­носин в умовах існування адміністративно-командної системи. У законодавстві були встановлення певні обмеження щодо суб'єкт­ного складу спільної власності.

Так, у ст. 112 ЦК УРСР 1964 р. було передбачено, що майно мо­же належати на праві спільної власності двом або кільком колгос­пам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі та одному чи кільком колгоспам або іншим кооператив­ним організаціям, або двом чи кільком громадянам (спільна сумісна власність виникала лише між подружжям або членами колгоспного двору). Тобто існування спільної власності громадян, з одного боку, та держави й організацій, з іншого, не дозволялося. Якщо ж вона виникала, то підлягала (вказувалось у ст. 117 ЦК УРСР 1964 р.) припиненню протягом одного року. Безумовно, вказана норма не відповідала змінам, що відбувалися у сфері відносин власності на початку 90-х років, посиленню ролі приватно-правових принципів у цивільному праві України.

Прийнятий у 1991 р. Закон України «Про власність» зняв об­меження щодо суб'єктного складу спільної власності. Тобто об'єд­нане майно згідно з положеннями вказаного Закону може нале­жати кільком особам незалежно від форми власності.

338

Незважаючи на позитивність змін щодо суб'єктного складу спільної власності, вказана норма містить суперечливі моменти. Вони стосуються можливості створення так званої змішаної форми власності. Штучність даної категорії визначають такі науковці, як Ю. К. Толстой, Н. І. Коваленко, Є. А. Суханов, Я. М. Шевченко, М. В. Венецька. Дійсно, спільна власність не залежить від форм власності, а характеризується тим, що належить не одній, а двом чи більше особам незалежно від того, яку форму власності представляє кожен з них. Тобто просто виникає поділ права власності на види залежно від кількості суб'єктів. Суб'єкти права спільної власності, як будь-який інший власник, володіють, користуються та розпоря­джаються належним їм майном на власний розсуд, але разом, спіль­но, і не має значення, хто є суб'єктом права спільної власності — громадяни, юридичні особи чи держава.

Проте тут виникає спірний момент. Відносини між учасниками права спільної сумісної власності часто мають особисто-довірчий ха­рактер і можуть виникати, на нашу думку, лише між громадянами, хоча закон дозволяє виникнення права спільної сумісної власності не лише між фізичними, а й між юридичними особами, а також дер­жавою і територіальними громадами, якщо інше не встановлено за­коном (п. 2 ст. 368 ЦК України).

Множинність суб'єктів, як їх називають, співвласників, зумов­лює істотні особливості даного виду права власності, необхідність спеціального правового регулювання для узгодження поведінки учасників.

Відносини співвласників поділяються на дві групи: по-перше, це відносини всіх співвласників з третіми особами (абсолютні відноси­ни), по-друге, це відносини між самими співвласниками з приводу належного їм майна (відносні відносини).

Крім множинності суб'єктів, характерною ознакою права спіль­ної власності вважається єдність об'єкта. Право кожного із співвла­сників охоплює весь об'єкт в цілому, а не якусь його частину. Тобто право власності, хоча і належить одразу кільком особам, охоплює одне і те саме майно неподільно.

Законодавство передбачає два види спільної власності — спільну часткову і спільну сумісну (п. 4 ст. 355 ЦК України, ст. З Закону України «Про власність*). Між ними існують такі відмінності. У спільній частковій власності кожен із учасників має чітко визначе­ну частку в праві власності на майно. Спільна сумісна власність є безчастковою, а право кожного із співвласників поширюється на все майно. Частки встановлюються у випадку їх припинення (поділу, виділу). Відносини спільної сумісної власності виникають у випад-

Т)*А-ЖЛи ЗЗУ

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ