Класичний період філософії Стародавньої Греції

Об’єктом вивчення у Сократа є людина, її моральні норми і принципи. Він вважав, що діяльність людини залежить від того, чи знає вона, що є добро і зло. Зло, на думку Сократа, це результат незнання добра. Щоб не було зла, людей необхідно навчати розрізняти добро і зло. Вважав, що мета філософії – навчити людину, як треба жити. “Я знаю, що я нічого не знаю“, - з цього починається шлях пізнання.

Основний філософський інтерес Сократа концентрується на питанні про те, що таке людина, що таке людська свідомість. “Пізнай самого себе“ – улюблений вираз Сократа. Цей вираз був написаний на стіні храму Аполлона в Дельфах, і не випадково до нас дійшла легенда, що дельфійський оракул, коли його спитали про те, хто є наймудрішим з еллінів, назвав Сократа.

Звання мудреця, як він вважав, належить Богу. Якщо людина сама вважає, що на все знає готові відповіді, то така людина для філософії загинула, їй не треба ламати голову в пошуках найбільш вірних понять, не треба рухатися далі в пошуках нових рішень тієї чи іншої проблеми. У результаті чого мудрець виявляється « папугою «, яка завчила кілька фраз та кидає їх у натовп.

Головним завданням філософії він вважав раціональне обґрунтування релігійно – морального світогляду, пізнання же природи, натурфілософію вважав справою непотрібною та безбожною (ідеаліст). Він вважав, що світ – це творіння божества великого і всемогутнього. Потрібні гадання, а не наукові пошуки, щоб отримати вказівки богів відносно їхньої волі. Він йшов за вказівками дельфійського оракула та радив робити це своїм учням. Він робив жертвоприношення богам та старанно виконував всі релігійні обряди.

Основне питання філософії Сократ вирішує як ідеаліст: природа – це щось, яке не привертає увагу філософа, найважливішим для нього є дух, свідомість. Сумнів слугував Сократу причиною для звернення до свого «Я», до суб’єктивного духу, для якого подальший шлях вів до об’єктивного духу – до божественного розуму.

Боги посилають світло, яке необхідне людям для зору, ніч призначена богами для відпочинку людей, світло місяця та зірок має за мету допомагати людям визначати час. Боги турбуються про те, щоб земля виробляла їжу для людини, для чого введений відповідний порядок пір року. Більш того, рух сонця відбувається на такоій відстані від землі, щоб люди не страждали від зайвого тепла чи надмірного холоду.

Знання людина може отримати лише власними зусиллями, а не отримати звідкісь як готове. Звідси намагання Сократа шукати істину спільно, під час бесід, коли співбесідник, критично аналізуючи те судження, яке вважається загальновизнаним, відкидає його, доки не буде того знання, яке визнають істинним (Сократівський метод).

Метод Сократа – це метод послідовних питань з метою підведення співбесідника до протиріччя з самим собою. А потім подолання цих протиріч з метою досягнення істини.

Існує 2 види знаходження знань: майєвтика та іронія. Сократ володів особливим мистецтвом – іронією, за допомогою якої у своїх співбесідників породжував сумнів в істинності традиційних уявлень, намагаючись підвести їх до такого знання, в істинності якого вони були б впевнені. Продовженням іронії Сократа була майєвтика, яка допомагає слухачам нібито народитися вдруге, тобто стати мудрішими.

Моральності, тобто пізнання того, що є благо, можуть досягти лише «благородні люди» (які не працюють), а селяни та інші працюючі люди далекі від того, щоб знати себе. Бо вони знають лише те, що стосується тіла. І тому такі люди не можуть бути розумними, бо пізнання себе є законом розуму. Сократ – виходець з народу, але був непримиренним ворогом афінських народних мас. Він обожнював аристократію, його вчення про вічність та незмінність моральних норм виражає ідеологію саме цього класу. Сократ вважав, що громадяни не повинні вивчати світ, небо, планети, а бути смиренними, слухняними в руках «благородних господ».

Основні чесноти для людини: стриманість (як приборкати пристрасті), мужність (як долати небезпеку), справедливість (як поводити себе за законами божественними і людськими).

Сімдесятирічного Сократа звинуватили в тому, що він не чтить богів, визнаних державою, і вводить якихось нових богів, що він розбещує молодь, спонукаючи юнаків не слухати своїх батьків. Після суду йому запропонували вибрати одну з чаш, одна з яких була з отрутою, а в іншій була проста вода. Сократ отруївся, випивши з першої.

Платон написав близько 23 діалогів. Одна з основних проблем, які він намагався розв’язати, - проблема загального. Уявні речі, що мають загальні риси, як ідеальні предмети, більше відповідають істині, ніж реальні. Звідси справжня реальність ідеальна, а ідеальний світ вічний і незмінний. Він є первинним стосовно матеріального. Парадокс знань: “Якщо ти щось знаєш, то навіщо тобі це пізнавати, а якщо ти нічого не знаєш, то як знайдеш те, що шукати“. Душа безсмертна, вона причина самої себе.

З реально існуючих типів держав Платон два вважає правильними – монархія, аристократія, а решту 4 викривленими: тимократія, олігархія, демократія, тиранія. Особливо негативно Платон ставився до демократії, говорячи, що це – безвладдя, хаос. Демократія – це влада народу, отже, нічия.

За Платоном, для влади не підходять люди, які керуються розрахунком, грошами, славою. А потрібно керуватися бажанням виправляти чужі недоліки і не бажати бути правителем.

Платон пропонує розділити суспільство на 3 прошарки: філософи-правителі, воїни-охоронці, ремісники-виробники. На думку Платона, Бог додав в душі людей часточки металів: правителів – золота (найбільш цінний метал), їх помічників – воїнів – срібла, а в душі ремісників та селян – заліза та міді. Політичні права громадяни мають залежно від розмірів майна. Люди переходять до іншого прошарку, якщо стають бідними чи багатими. Працю на землі виконують раби. Передбачаючи невдоволення рабів, Платон радить не купувати їх однієї національності та не ставитись до них жорстоко.

З метою досягнути єдності поглядів двох перших прошарків (філософи-правителі і воїни-охоронці), Платон пропонує для них об’єднати майно та побут. Тобто немає приватної власності ні в кого і до будь-якого приміщення має доступ будь-хто. Воїнам заборонено мати сім’ю, бо для них введена єдність всіх дружин та дітей. Селяни і ремісники повинні мати приватну власність, гроші, право торгувати на ринку.

Людина шукає нові знання тому, що її душа пригадує те, що раніше знала. Це відбувається для людини несвідомо. Інакше ми б не могли впізнати вже знайдені речі, не шукали б того, чого ще немає.

Арістотель вважав, що філософія повинна вивчати нематеріальні, самостійні, найбільш загальні причини розвитку матеріального та духовного світів і нерухомі вічні сутності (закони). Фізика вивчає матеріальне, філософія – і матеріальне, і ідеальне. Вивчення ідеального – кінцева мета філософії. Рух Арістотель розуміє як зміну кількості, якості та зміну місця (переміщення у просторі). Час він вважає мірою руху. Будь – яка міра виражається числом, яке відраховується душею. Є 3 види душі: рослинна, тваринна і розумна (людська), що пізнає суть явищ і предметів, суть Всесвіту, зв’язок з богом. Самій людині притаманні всі три види душі. Інтелектуальна діяльність людини залежить від душі. Мозок Арістотель не визнавав органом мислення людини. Проблема його філософії – відношення одиничних речей та загальних понять (ідей). Ідеї існують не реально, а як результат нашого пізнання.

Характеристики сутності: кількість, якість, відношення, місце, час, положення, стан, дія, страждання. Вважав, що матерія ніким не створена, вічна, пасивна, не рухається. Джерело руху існує поза матерією. У результаті дії форми на матерію з’являється річ. Найвища дійсність – розум. Людина – політична тварина. Праці: “Метафізика“, “Фізика“, “Політика“, “Про тварин“ тощо.

Система наук:

1. теоретична (пізнання заради знань);

2. практична (рекомендації для поведінки людини);

3. творча (пізнання з метою принесення користі).

Душа належить всім об’єктам, які належать живій природі: рослинам, тваринам, людині. Діяльність душі обумовлена станом тіла. Душа не існує без матерії (матеріалізм). Але душа головує, а тіло – підкоряється їй.

3. рівні душі:

1. вегетативний – душа рослин (здібність пристосуватись до життя);

2. чуттєвий (у тварин) – на рівні відчуттів сприймання світу;

3. розумний (лише людина) – мислить та пізнає, розуміє загальні поняття.