§3. Предмет та метод цивільного процесуального права, як критерії визначення самостійності галузі права. Система цивільного процесуального права.

Як відомо, критеріями, за якими право поділяється на галузі права, є предмет і метод правового регулювання. Тобто для того, щоб вести мову про цивільне процесуальне право, як про окрему галузь права, необхідно виокремити її саме за предметом і методом правового регулювання із загальної маси відносин та способів їх регулювання.

Предметом цивільного процесуального права є суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя [11, с.13]. На думку М.Штефана, предметом ЦПП є суспільні правовідносини у сфері здійснення правосуддя саме у цивільних справах [22, с.11].

Предметом ЦПП є діяльність судів загальної юрисдикції, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу зі здійснення правосуддя у цивільних спорах, у справах наказного, а також окремого провадження і ті, що виникають у зв’язку з цією діяльністю, суспільні відносини щодо розгляду вказаної категорії справ [19, с.14].

Метод цивільного правового регулювання – це сукупність закріплених у цивільному процесуальному праві способів впливу норм права на суспільні відносини, що регулюються цією галуззю права [19, с.14]. Ю.С. Червоний вбачає нерозривний зв’язок між предметом і методом правового регулювання та вважає, що метод правового регулювання ЦПП визначається предметом цієї галузі права.

Крім того Ю.С.Червоний вважає, що існує органічний зв’язок між цивільним процесуальним і цивільним матеріальним правом, який полягає у тому, що без матеріального права цивільне процесуальне право було би безпредметним, тобто не мало би предмету регулювання, а значить і не могло би вважатися галуззю права. Дійсно, за відсутності матеріального права не виникала б необхідність у його захисті та охороні, а отже й не виникали б відносини, що є предметом цивільного процесуального права. З іншого боку, за відсутності цивільного процесуального права, відсутнім був би механізм примусового виконання матеріально-правових зобов’язань, а це у свою чергу призвело би до втрати нормами матеріального права свого статусу саме норм права, так як примусове виконання норми права робить її саме такою, тобто саме нормою права.

Цивільний процесуальний метод правового регулювання є диспозитивно-імперативним, тобто таким, що поєднує у собі диспозитивність поведінки суб’єктів цивільно-правових відносин із владними повноваженнями суду, як учасника таких відносин. З іншого ж боку владні повноваження суду, при здійсненні ним судової влади (ст. 6 Конституції України) поєднуються з рівноправ’ям сторін, диспозитивністю їх поведінки, яка виявляється у свободі вибору учасниками цивільних процесуальних відносин поведінки (ст.ст. 27, 31 ЦПК України), та інших осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК України). Держава не визначає ці відносини від себе й примусово, а лише є тим органом, який охороняє те, що буде визначено іншими [14, с.9-10].

Водночас суд має не лише права, а й обов’язки. Основним правом і обов’язком суду є винесення законного і обґрунтованого рішення (ст.213 ЦПК України). Крім того, суд зобов’язаний дотримуватися процедури судового провадження, сприяти сторонам у реалізації їх процесуальних прав та виконанні процесуальних обов’язків шляхом їх роз’яснення, розгляду заяв та клопотань та ін. Особливістю статусу суду, як суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин є те, що його обов’язки одночасно є і його правами.

Імперативний метод впливу на поведінку суб’єктів регульованих відносин закріплюється у нормах права, які встановлюють зобов’язання, заборони і примус [22, с.23].

Зобов’язання – це обов’язок конкретної активної поведінки. Наприклад, відповідно до статті 53 ЦПК України експерт зобов’язаний з’явитися за викликом суду, провести повне дослідження і дати обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок щодо поставлених йому питань, а у разі необхідності – роз’яснити свій висновок.

Заборона – це заборона виконання певних дій і бездіяльності. Наприклад, відповідно до статті 177 ЦПК України спори між судами про підсудність не допускаються, тобто забороняються.

Примус – це вплив, спрямований на забезпечення виконання правил окремих норм цивільного процесуального права. Наприклад, відповідно до статті 91 ЦПК України заходами процесуального примусу є:

1) попередження;

2) видалення із залу судового засідання;

3) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом;

4) привід.

Відповідно до статті 92 ЦПК України до учасників цивільного процесу та інших осіб, присутніх в судовому засіданні, за порушення порядку під час судового засідання або невиконання ними розпоряджень головуючого застосовується попередження, а у разі повторного вчинення зазначених дій – видалення із зали судового засідання.

Згідно із статтею 93 ЦПК України у разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом.

Належно викликаний свідок, який без поважних причин не з’явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, може відповідно до статті 94 ЦПК України бути підданий приводу через органи внутрішніх справ з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення.

Як вважає М.Й.Штефан, диспозитивний спосіб характеризується дозволом і визначається правами суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну поведінку в межах, встановлених нормами ЦПК України. Відповідно до статті 27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом.

Крім того, як вказує М.Й.Штефан, імперативний спосіб виявляється в процесуально-правовому становищі суду. Він, як орган держави, що здійснює правосуддя, наділений активністю і виконує керівну роль у цивільному процесі, спрямовує дії учасників процесу, які повинні підпорядковуватися судові, забезпечує здійснення ними прав і виконання обов’язків. Суд вирішує цивільну справу і окремі питання, що виникають у процесі її розгляду, виносить рішення, яке має обов’язковий характер [22, с.23].

Слід зауважити, що не лише предмет і метод є критеріями відмежування однієї галузі права від іншої. Функції галузі права також є критерієм, що відмежовує її від інших галузей права. Цивільне процесуальне право виконує три функції:

• виховна функція цивільного процесуального права полягає у забезпеченні належної поведінки суб’єктів цивільно-правових та матеріальних правовідносин, з яких виникають спори і справи, що розглядаються у цивільному процесі. На думку Ю.С.Червоного, виховна функція цивільного процесуального права забезпечується тим, що його норми встановлюють порядок і спосіб впливу на поведінку правопорушника і тим самим стимулюють потрібну суспільну поведінку суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин [19, с.16];

• охоронна функція має за мету відновлення та захист майнових і особистих немайнових матеріальних прав, свобод і законних інтересів суб’єктів права;

• регулятивна функція цивільного процесуального права реалізується при розгляді цивільно-правових спорів шляхом захисту прав, свобод і охоронюваних законом, інтересів суб’єктів цивільного права на забезпечення впливу на економічну сферу. Цим самим завдяки даній функції цивільне процесуальне право сприяє створенню та розвитку нормальних економічних відносин у суспільстві. При розгляді справ наказного провадження регулятивна функція забезпечує належне виконання обов’язків і сприяє захисту суб’єктивних прав і законних інтересів суб’єктів права. У справах окремого провадження регулятивна функція проявляє себе шляхом встановлення юридичних фактів і фактів цивільно-правового становища осіб, сприяє саме охороні прав і законних інтересів суб’єктів права.

Система цивільного процесуального права – це сукупність інститутів, зумовлених предметом правового регулювання цієї галузі права. Система цивільного процесуального права поділяється на Загальну і Особливу.

Загальна частина об’єднує норми, які є визначальними для всієї галузі цивільного процесуального права. До таких норм цивільного процесуального права слід віднести:

1. норми, якими передбачені завдання цивільного судочинства, регулюється право на звернення до суду за судовим захистом, відкриття провадження у справі, провадження у справі до судового розгляду, передбачені основні принципи цивільного процесуального права;

2. норми, що визначають склад суду, порядок вирішення питань судом, підстави для відводу суддів, прокурора, експерта, секретаря судового засідання;

3. норми, що регулюють питання компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, питання підсудності цивільних справ;

4. норми, які регулюють поняття і види доказів, питання дослідження доказів;

5. норми щодо питання судових витрат, заходів процесуального примусу, процесуальних строків;

6. норми, які регулюють правове становище осіб, що беруть участь у справі, та інших учасників процесу, їх права та обов’язки.

Норми Особливої частини цивільного процесуального права регулюють:

1. провадження у суді першої інстанції у різних категоріях справ, перегляд судових рішень та ухвал в апеляційному і касаційному порядку, а також перегляд рішень, які набрали законної сили, у зв’язку із нововиявленими і винятковими обставинами;

2. процесуальні питання, пов’язані із виконанням судових рішень у цивільних справах і рішень інших органів;

3. відносини здійснення судового контролю за виконанням судових рішень;

4. відносини щодо визнання і виконання рішень іноземних судів в Україні, щодо провадження у справах за участю іноземних громадян.