§2. Процесуальний порядок захисту цивільних прав фізичних та юридичних осіб.

Як уже вказувалося вище, право на судовий захист закріплено у частині 1 статті 55 Конституції України. А відповідно до ч.1 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі.

Коли йдеться про компетенцію судових органів в Україні, то, зазвичай, виділяються такі її два аспекти діяльності судів: охороняти та захищати суб’єктивні права, тобто права та інтереси суб’єктів матеріальних правовідносин. Критерієм, що відрізняє ці аспекти один від одного, є факт порушення, невизнання чи оспорювання суб’єктивних прав, свобод та інтересів. Виходячи з цього критерію, охорону і захист суб’єктивних прав слід визначити наступним чином:

Охорона суб’єктивних прав – це правове регулювання суспільних відносин з метою забезпечення їх нормального розвитку. Зазвичай про охорону суб’єктивних прав йдеться ще до того, як вони порушені, але вчинення дій органом суду є необхідним з метою підтримання суспільних відносин у руслі їх нормального розвитку. У порівнянні з тим же автомобілем, охорона суб’єктивних прав є подібною до звернення володільця автомобіля на станцію технічного обслуговування з проханням здійснювати регулярний технічний огляд автомобіля з метою виявлення потенційних ризиків порушення технічних функцій. Тобто володілець автомобіля звертається до фахівців не з метою ремонту поломок автомобіля, а з метою усунення можливості їх настання.

Прикладом судової процедури, спрямованої на охорону суб’єктивних прав, є справи окремого провадження. Відповідно до статті 234 ЦПК України окреме провадження – це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Так, наприклад, у заяві про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи повинні бути викладені обставини, що свідчать про психічний розлад, істотно впливають на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Тобто шляхом обмеження цивільної дієздатності фізичної особи відбувається охорона ще не порушених суб’єктивних прав як самої такої особи, так і інших осіб. Але якщо такого обмеження здійснено не буде, то цілком логічним є очікування порушення суб’єктивних прав зазначених осіб.

Захист суб’єктивних прав – це сукупність процесуальних заходів, що вживаються у зв’язку з порушенням, невизнанням чи оспорюванням суб’єктивних прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб, держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, іноземних держав та інших суб’єктів цивільного права та спрямовані на захист або відновлення суб’єктивних цивільних прав і особистих майнових та немайнових інтересів їх володільців.

Захист прав можливий не лише в судовому порядку, а й у адміністративному порядку – Президентом України, органами державної влади, органами влади АРК чи органами місцевого самоврядування (ст. 17 ЦКУ), нотаріусом (ст.18 ЦКУ), самозахистом свого суб’єктивного права та права іншої особи (ст. 19 ЦКУ). Якщо й надалі порівнювати з автомобілем, то захист більше схожий на ситуацію, коли володілець звертається на СТО не за черговим проходженням огляду, а за усуненням певних функціональних порушень у роботі автомобіля, тобто за ремонтом.

Враховуючи той факт, що суди, здійснюючи захист чи охорону суб’єктивних прав, діють не хаотично, а у певному порядку, зважуючи свої дії на чинне процесуальне законодавство та погоджуючи ці дії із цим законодавством, судову практику його застосування, слід говорити про певний порядок, у якому такі дії суду відбуваються. Такий порядок набув у науковій літературі назву «цивільний процес».

Цивільний процес – це сукупність процесуальних дій суду, інших осіб, які беруть участь у справі, а також інших учасників процесу, що здійснюються у встановленому законом порядку, та тих, що виникають у зв’язку із цими діями, процесуальних правовідносин, пов’язаних із здійсненням правосуддя у цивільних справах.

Для характеристики, тобто описання будь-якого явища, слід виділити його характерні риси, що відрізняють його від інших подібних явищ, тобто є характерними саме для цього явища. Наявність сукупності таких характерних рис надає можливість говорити про таке явище. Для цивільного процесу характерними є такі риси [11, с.7]:

1. зміст і форма процесуальних дій визначаються законом. Тобто закон визначає не лише зміст певної процесуальної дії, а й встановлює відповідну форму, у якій така дія має вчинятися. Порушення процесуальної форми навіть за відповідності змісту такої дії нормам процесуального права, може мати наслідком невизнання такої дії процесуальною, а значить і невизнання за такою дією відповідних процесуальних наслідків. Наприклад, статтею 119 ЦПК України встановлено вимоги як до змісту, так і до форми позовної заяви. Подання позовної заяви в усній формі, навіть за її повної відповідності змістові, зазначеному у вказаній статті ЦПК України, матиме наслідком неприйняття її судом саме як позовної заяви, а це означає унеможливлення здійснення захисту судом суб’єктивного права особи, що до суду звертається в усній формі. І навпаки, подання позовної заяви у письмовій формі, але із змістом, що не відповідає вимогам статті 119 ЦПК України, також матиме наслідком унеможливлення дій суду щодо здійснення правосуддя. Іншими прикладами встановлення змісту та форми, у яких здійснюються процесуальні дії, можна назвати: заяву про видачу судового наказу – ст.98 ЦПК України; порядок прийняття рішень і постановлення ухвал судом першої інстанції – ст.209 ЦПК України, встановлення вимог щодо змісту рішення суду першої інстанції – ст. 215 ЦПК України, вимоги до форми і змісту заяви про апеляційне оскарження та апеляційної скарги, передбачені ст. 326 ЦПК України;

2. наступною характерною рисою цивільних процесуальних дії є певна послідовність процесуальних дій: апеляційна скарга може бути подана лише після ухвалення рішення чи постановлення ухвали судом першої інстанції. Не може бути подана апеляційна скарга на ще не ухвалене рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга, подана суб’єктом оскарження до розгляду справи в апеляційному порядку, не може бути розглянута судом касаційної інстанції. ЦПК України встановлює також певну послідовність процесуальних дій, що здійснюються судом першої інстанції. Так, наприклад, суд не може ухвалити рішення стосовно позовних вимог позивача, і лише потім дослідити обставини справи, а вже потім постановити ухвалу про відкриття провадження у справі. У будь-якому разі ухвала про відкриття провадження по справі не може бути постановлена після ухвалення судового рішення по цій справі.