Відозва Української Національної Ради від 1 листопада 1918 року

Український Народе!

Голосимо тобі вість про твоє визволення з віковічної неволі. Від нині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави.<…>

З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.

Український Народе !

Доля Української Держави в Твоїх руках. Ти станеш як непобідний мур при Українській Національній Раді і відіпреш усі ворожі замахи на Українську Державу <…>

Всі жовніри української народностіs підлягають від нині виключно Українській Національній Раді і приказам установлених нею військових властий Української Держави. Всі вони мають стати на її оборону. Українських жовнірів з фронтів відкликається отсим до рідного краю на оборону Української Держави<…>

Всім горожанам української держави без ріжниці народности і віросповідан­ня запоручається горожанську, національну і віроісповідну рівноправність.

Національні меншості Української Держави — Поляки, Жиди, Німці — мають вислати своїх відпоручників до Української Національної Ради.

Аж до видання законів Української Держави обов'язують дотеперішні зако­ни, на скільки вони не стоять у противенстві до основ Української Держави <…>.

Конституційні акти України 1917-1920. Невідомі Конституції України.- Київ,1992.-С.94.

Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданню 13 падолиста 1918

Артикул І . Назва

Держава, проголошена на підставі права самоозначення народів Ук­раїнською Національною Радою у Львові дня 19 жовтня 1918 року, обнимаюча весь простір бувшої австро-угорської монархії, заселений переважно Українцями, має назву Західно-Українська Народня Республика.

Артикул II. Границі

Простір Західно-Української Народньої Рсспублики покривається з українською суцільною етнографічною областю в межах бувшої австро-угорської монархії - то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини та з українськими частими бувших угорських столиць (комітатів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Мармори <…>

Артикул III. Держання суверенність

Отся державна територія творить самостійну Західно-Українську Народню Республіку,

Артикул IV. Державне заступництво

Права влади іменем Західно-Української Народньої Республики виконує весь її народ через своє заступництво, вибране на основі загального, рівного, безпосереднього тайного і пропорціоиального права голосування без ріжниці пола. На сій основі мають бути вибрані установчі збори Західно-Української Народньої Республнки. До часу зібрання установчих зборів виконує всю власть, Українська Національна Рада і Державний Секретаріат.

Артикул V. Герб і прапор

Гербом Західно-Української Народньої Республіки є Золотий Лев на синім полі, обернений у свою праву сторону. Державна печать має довкола гербу напис: «Західно-Українська Народня Республика»..

Конституційні акти України 1917-1920. Невідомі Конституції України.- Київ,1992.-С.96.

Присяга вояків Галицької Армії

Присягаємо торжественно Всемогучому Богу повинуватися вірно і слухняно Західно-Українській Народній Республиці, Її Верховній Владі, Її Правительству, Її Армії, як також всім Її отаманам та всьому Її Начальству, Їх поважати і захищати, Їх прикази і припоручення у всякій службі виконувати, проти вся­кого ворога, хто-небудь ним був би і де тільки воля її Верховної Влади вимагатиме, на водах, на сушах, у воздусі, в день і в ночі, у боях, наступах, сутичках і всякого рода підприємах, словом на кождому місці, в кожду пору, в кождім случаю хоробро і муж­ньо боротися, наших військ, прапорів і оружя в ніякому случаю не покидати, з ворогом ніколи в найменші порозуміння не вхо­дити, завсігди так вестися, як сього воєнні закони вимагають та як чесним воїнам ліцює і в сей спосіб в чести жити і умирати.

Так нам, Боже, допоможи - Амінь.

Затверджено постановою Української Національної Ради.

Львів, дня 13 падолиста 1918.

Литвин М.Р., Науменко К.Є.Історія ЗУНР.- Львів,1995.- С.145.

Із спогадів учасника Листопадового 1918 р. повстання у Львові Д. Паліїва

Біля 11-ої години ночі розійшлися старшини до своїх частин. Виступ був назначений на 4-ту годину ра­но. О 4-ій год. мали відділи вирушити з касарень з ме­тою обсадження поодиноких об'єктів в місті.

В Народнім Домі^ запанувала тиша. У великій шкільній салі на другому поверсі осталось шість старшин, штаб -Вітовський, Бубела, Горук, Гнатевкч, Цьокан і я.

Таку ніч переживається тільки раз в життю. П’ять годин ожидання. Але не тих звичайних годин. Кожна мінута здавалася тоді роком, година - століттям. Шість стар­шин і чотири чи п'ять молоденьких гімна­зистів- розвідників. І чотири револьвери - вся зброя, що находилася в нас для евентуальної нашої оборони. Панувала апатична тиша. Тільки час від часу входили до салі молоденькі гімназисти і приносили вісти з міста. Звіти їх не були веселі: в польськім "Академічнім Домі" незвичайний рух, в польськім "Соколі" збираються Поляки, на вулиці Шептицьких замічено підводу з оружжям, ескортовану Поляками. І все що якийсь час прихо­дили ті неструджені хлопчики й приносили такі грізні вістки. А від них кожному з нас хмарилось обличчя. По­ляки довідалися про наш виступ і приготовляються, щоб йому перешкодити. Ця думка переходила в певність і збільшувала наш неспокій.

1400 жовнірів на цілий Львів.. . Біля третьої години пішов пор. Цьокан до ма­дярських курінів з відозвами на мадярській мові, які видруковано попереднього дня. Пішов переконувати Ма­дярів, щоби заховали нейтральність. Чи згодяться вони на цю пропозицію?<…>

Вернув Цьокан. Говорив з командантами курінів і ті запевнили, що остануть нейтральними. Наче частина тягару усунулась з плечей ...

Година 4.15: вбіг у салю пор. Белей з Команди двірця Підзамче. З сльозами в очах говорив, що його люде кільканадцять старушків з 50-го вартового куріня не хочуть його слухати; він їх вговорював, просив, та вони бояться '"бунтуватись". Прийшов просити помочі: накричали на нього, приказали вертатися і за всяку ціну обсадити двірець. Пішов ... Невже ж це по­чаток невдачі ? ...

Година 4.40. З надвору чути гамір. Рівночасно входить старшина й голосить: два скоростріли й 50 лю­дей -з 19 п[олку] стр[ільців] стоять на подвір’ї. Не сон це ? Ні! Стоять, на подвір’ю поважні з святочними обличчями з заквітчаними зеленю шапками українські революційні жовніри.

Входить післанець 15-го п[олку] п[іхоти]. Голосить, що все відбулось як слід, касарні обсаджені, відділи вислано згідно з наказом. Ще якийсь час вбігають все нові гінці й приносять самі гарні вісті. Обсаджені касарні куріня 41-го п[олку] п[іхоти], магістрат, Намісництво, Корпусна Команда, почта, Цитаделя - все без ніякої перешкоди! Вбігає підстаршина з поліції і просить прислати поміч для розоруження неукраїнської частини поліції. Висила­ють відділ 15-го п.п.

Шишка О. Слідами листопадових боїв. - Львів,1993.-С.69-70.

Універсал Директорії УНР про злуку УНР та ЗУНР

Універсал Директорії Української Народної Республіки.

22.01.1919р

Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає На­род Український про велику подію в історії землі нашої Української.

З січня 1919 р. в м. Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки, як виразник волі всіх ук­раїнців б. Австрійської Угорської Імперії І як найвищий їхній законодав­чий чинник, торжественно проголосила злуку Західної Української На­родної Республіки з Наддніпрянською Українською Народною Рес­публікою в одноцільну Суверенну Народну Республіку,

Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів на­ших, Директорія Української Народної Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійсняти на умовах, які зазначені в постанові Західної Ук­раїнської Народної Республіки від 3 січня 1919р.

Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України - Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Однині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними дружними зусиллями всіх-своїх синів будувати нероздільну Самостійну Державу Українську на благо і щастя всього ЇЇ трудового люду.

22 січня 1919 року у м. Києві.

Голова Директорії В. Винниченко

Члени Директорії:

[С.]Петлюра, [О.]Андрієвський,

Член-секретар [А.]Макаренко,

Ф. Швець

Керуючий справами Директорії І. Красковський

З оригіналом згідно:

Начальник канцелярії Директорії

Діловод

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки 1918-1920. Документи і матеріали. У 2-х томах. Т.2. - Київ,2006. - С.441.

Із статті Д.Катрича „З листопадових боїв” про причини поразки українців у боротьбі за Львів у 1918 р.

Причини цих невдач були зовсім ясні. Перш усього склалася на це велика диспропорція між українськими бойовими засобами і технічними труднотами наміченого завдання.

Дальшою причиною невдач була менша організацій­но-військова справність української сторони. Польські бойові сили не були численніші від українських, а про­те в найкритичнішому положенні вони вміли дати собі раду. Як українці проломили де-небудь польський фронт, вони не тратили голови, не розбігалися безрадні, але держалися остатками сил, а тимчасом ловили в місті кожного боєздатного поляка, військового чи цивільного, виганяли робітників із верстатів, саджали на авта і кидали в загрожені місця свойого фронту. До двох, трьох годин у них мусіли найтися потрібні резерви, щоб зліквідувати небезпеку. Для цього завдання, для підмоги своєму фронтові поляки мали окремий Організаційний апарат, що захоплював своєю сіткою ціле польське гро­мадянство, без ріжнцці звання, віку і пола, мали пот­рібні технічні і комунікаційні орудники^. Все було у них свідоме своєї ціли, розагітоване, об’єднане ненавистю до українців, а що найважніше перейнято спільною волею, одним горячим бажанням – поконати за всяку ціну свойого противника.

Не так було воно серед українців. Оборона Львова по українському боці була здана виключно на військо. Так хотів від самого початку полк. Стефанів, що не приймав ніякої співпраці цивільного громадянства. І це був великий промах, бо війна не велась чейже в полі, між двома полевими арміями, але в місті, серед густого населення і то в двох третинах ворожого, а по ворожій стороні виступало не тільки військо, але ціле польське населення. Була це війна двох народів у буквальному значенні. І коли в такій війні українська команда об­межилася тільки до військових сил, так як в полі, то добровільно ставила себе в гірше положення, обмежувала свої бойові ресурси і при байдужності та військовій незорганізованості краю засуджувала себе згори на нев­дачу<…>

Словом, українці не мали зорганізованого у Львові свойого запілля. Не було ні скоординованої співпра­ці ні взагалі організаційного зв’язку між цивільним на­селенням і військом. Через те українська сила у Львові не була як слід використана. Багато ріжнородного укра­їнського елементу стояло поза скобками оборонної ак­ції. Великий відсоток боєздатних сил серед цивільного населення не зголосився в розпорядження військової влади і ждав осторонь, що з того вийде.

Не використані були особливо інтелігентські си­ли. Багато австрійських державши службовців сиділо дома, хоча без заняття, бо ніде не урядувалось. Бігали тільки до Народного Дому довідувались, як стоїмо. Бі­гали світські люди, замість взятися до якоїсь праці задля оборони міста, бігали й духовні, замість піти на фронт і огненним словом загрівати до витревалості в бою <…>.

Марнувалась також сила українського жіноцтва. Правда, були горячі молоді патріотки, що ходили від одної влади до другої, від уряду до уряду, жертвували свої сили і знання, одначе всюди стрічалися з відмо­вою. В цей мент, коли кожна свідома українська людина у Львові повинна була числитися на вагу золота, а вже прямо неоцінену вартість мала людина інтелігентна, ук­раїнського жіноцтва ніхто не закликав до праці, ніхто його не заохотив. Навпаки, українські інтелігентки мусіли добувати собі право на працю, хоча на основі ук­раїнських законів вони були вже горожанками, рівноп­равними з мужчинами. Правда, частину з них ужито, до військових харчівень. В кухнях біля Народного Дому, в ратуші, в соймі^ працювали гімназистки і студентки уні­верситету, учительки й уряднички, працювали з повним пожертвуванням, бо прохарчування армії це дуже важна річ. Алеж до шкрабання бараболі, краяння цибулі чи мі­шання тіста можна було вжити рівно добре або навіть краще українські служниці, що служили досі по польсь­ких домах і яких багато зараз у перших днях листопада опинилося без заняття, а жіноцтво зі середньою і вищою освітою вжити до канцелярійної чи подібної служби, що­би, звільнити численних старшин, для яких місце було на фронті.

У поляків було інакше. Там уміли використати не тільки увесь мужеський матеріал, але й не погордили жінками та дітьми. На кожному кроці по польській стороні бачилось легіоністки, що взяли на себе мундур і кріс, стаючи в один ряд з мужчинами.

Велику прислугу робили польські жінки в розвідчій службі. Переходили крізь боєву лінію і приносили вістки в одного боку міста на другий, інформували польську команду про всі подробиці української ситуа­ції <…>

Не маючи зорганізованого запілля, українська ко­манда не мала й такої допомоги від українського ци­вільного населення. Розпорошене серед польського і жи­дівського елементу, воно по польському боці було жерт­вою воєнного режиму, а по українському боці збентежене воєнними невдачами, відчужене від українського цивіль­ного і воєнного проводу, засуджене на бездіяльність, сиділо зацукане в "мишачих дірах" і дожидало непевного завтра.

В результаті з українського боку не роблено у Львові того, що для вдержання міста зробити було тре­ба. Це було й причиною безсильності українського фрон­ту.

Шишка О. Слідами листопадових боїв. - Львів,1993.- С.212-215.

Меморандум дипломатичних представників ЗУНР у Римі о.Ксаверія Бонне і Петра Карманського Папі Бенедиктові ХУ про свавілля польських військ на окупованій території від 30 березня 1920 р.

<…> Зараз же по занятті Східної Галичини, польська армія на­самперед інтернувала всю українську інтелігенцію, що залиша­лася в краю. Між нею були також і найвизначніші міщани та се­ляни. Дійсне число вивезених подати дуже трудно, бо багато цих нещасних погинуло в дорозі від побоїв польської солдатні, ніж прибуло до концтаборів у Польщі.

Число інтернованих на десятки тисяч! Число самої інтелі­генції доходить до десяти тисяч, а між ними найліпше тисяча священиків.

А які страшні життєві умови! Про них пише й польська пре­са. От, наприклад, що пише польський часопис у Варшаві «Ро­бітник» під датою 16 вересня 1919 р.: «Життя в таборах в Молдині і в Берестю Литовським застрашливе. Табор у Бересті - це ганьба Польщі. Від двох місяців з цього табору, в якім знаходи­лося коло шести тисяч інтернованих, викидувано від 50 до 100 трупів щоденно. В однім місці при пошеснім шпиталі трупи були поскидувані без похорону протягом трьох тижнів, і тут їх по­роз'їдали щури.

Міжнародна комісія Червоного Хреста оглянула табори по­лонених і інтернованих цивільного населення і малює страшне пекло в Бересті Литовським в ще чорніших барвах: «Від 10 серпня до 11 вересня (1919р.), - каже звіт, - згинуло 1124 особи! Від перших днів серпня щонайменше 180 осіб гинуло щоденно. Цей табір був справжнім «містом смерті»...

Польська армія не знала і не знає меж у своєму поході на знищення українського народу. Вона палила цілі села, винищу­вала маси невинного й безборонного українського населення, не щадячи ні жінок, пі маленьких дітей. Вона вживала найстрашні­шого роду тортур у своїй пімсті супроти селян за те, що ті зали­шалися вірними своїй національній справі. Вона стероризувала і знищила все, що мало сліди української культури, - школи, архіви і бібліотеки було знищено або позамикано.

В одній в'язниці у Львові було около 2000 інтернованих, між ними 612 священиків. По кількох місяцях, завдяки інтер­венції митрополита Шептицького і британської Місії, около 400 цих нещасних священиків звільнено. Та з цих звільнених поля­ки зараз же около 200 конфінували. Між інтернованими знахо­дилися також жінки з маленькими дітьми! Наприклад, у Вадовицях Анастасія Відей з шестимісячною дитиною. Учителька Кічера з Вишеньки з двомісячною дитиною, Анастасія Зелена з Камінки Струмилової з шістьма дітьми і т.д.

За причину переслідувань найчастіше служила приналеж­ність релігійна. У в'язницях Холма, Любліна, Білої, Берестя Литовського і т.д. знаходяться тисячі селян Підляшшя, інтерно­ваних за те, що не хотіли переходити від обряду греко-католицького до латинського, що означало б зректися своєї української національності, бо в тих краях національність позначається об­рядом. У Львові наш поважаний Митрополит^ був цілком ізольо­ваний в своїй палаті, і ще досі він не має змоги вільно зносити­ся з своїм духовенством: виходить із цього, що він не має спро­моги вільно урядувати в своїй юрисдикції <…>.

Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР.- Львів,1995.- С.111-113.