Василь Шахрай

(1888–1919)

Шахрай Василь Матвійович (1888—1919) — народився в с. Харківцях Пирятинського повіту Полтавської губернії в козацькій заможній родині. Навчався у Феодосійській учительській гімназії, Петербурзькому інституті вищих комерційних знань, на військових курсах. Вільно володів французькою, німецькою і російською мовами, вчителював, викладав у Віленському військовому училищі, працював у Саратовському підвідділі Українського відділу Наркомату РРФСР у справах національностей, був членом ЦВК Радянської України, секретарем з військових, земельних справ Народного Секретаріату Радянської України. Член Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків) із 1913 року. Засновник українського націонал-комунізму. Замордований денікінцями або більшовиками на Кубані.

Книгу, фрагменти якої подано нижче, В. Шахрай написав у співавторстві із С. Мазлахом.

До хвилі (що діється на вкраїні і з україною?)

15. Єдність чи самостійність? Дві політики

Ми вже бачили, що «Коммунист» вважає право націй на самовизначення «абстрактною формулою», і що тому «ми... не давали загальної відповіді на питання, яких же форм обопільних стосунків з Великоросією домагається пролетаріат України: чи домагається він краєвої автономії, федерації, самостійності, чи, може, він не бажає ніякого політичного відокремлення України, домагаючися безпосереднього зв’язку кожного місцевого совіту з всеросійським центром» .

Інакше ставиться до цієї «формули» «катеринославська точка погляду»:

«У відповідь на категоричні домагання українських соціалпатріотичних партій зазначити позицію організацій комуністичної партії в українському питанні, ми займалися порожнім і об’єктивно безглуздим для партії, належачої до пригніченої нації (слухайте! слухайте! якої нації? неіснуючої? а якщо існує, то де? «В нас для нас « чи «в вас для вас»? Бо України ж нема. Бо була «южная Розсип», а стала «южная часть оккупированной Германией на востоке области», повторюванням «слов» про визнання нами за Україною права на відокремлення в той час, коли іменно визнання цього права за Україною Всеросійським Совнаркомом вимагало від нас іншого: категорично явних заяв, рішучої агітації за можливо більше тісний зв’язок України з Росією, проти відокремлення, за пролетарсько-революційну єдність»²¹.

Т. Затонський говорить далі: «Український шовінізм розділив долю Ради, з ним в свідомості широких мас селянства (не кажучи вже про пролетаріат) покінчено (що не мішає, до відома товаришів, цим масам лишатися по національності українськими)».

Кумедно читати, коли доводиться товаришам по партії «комуністів України» доказувати, що, мовляв, українські робітники і селянство по національності є українці. Але навіщо їм рекомендує Т. Затонський прийнять «к сведению (до відо­ма)» цю істину? Щоб вона зосталася «в них для них»? А «к исполнению» вона, «істина», потрібна чи ні? І коли потрібна, то в чому?

Ми не вважаємо «теорію» права націй на самовизначення, – як вона була розвинена не «катеринославцями», а т. Н. Леніним, – такою вже непорушною, як то гадають «катеринославці». Ми гадаємо, що «теорію» і «практику» зовсім не можна відрізнювати, що коли дається порада «до відома» (к сведению), тим самим пропонується і «до виконання», («к исполнению»). І «теорія» права націй на самовизначення спричинилася до «практики» партії на Україні. Але ми не можемо погодитися і з поглядом лівих, що вважають «теорію» і «практику» занадто кепською. Спільним у «правих» «катеринославців» і «лівих» «київців» є те, що вони вважають «практику», в один голос, «порожньою», «абстрактною», «безглуздою». Одержуєш таке враження, ніби люди находять насолоду у плямуванні себе. Правда, це робиться з святими намірами. Гоголівський коваль Вакула нарошно намалював чорта страшенно гидким і бридким, аби кожна баба могла ткнути пальцем і сказати: «Он, бач, яка кака!». І потім з побожністю повернутися до світлого раю. Для «комуністів України» без розбору на «правих» і на «лівих» у минулому усе «кака». Зате зараз у них «прямо рай». Цей «рай» ми вже бачили, і зараз ще побачимо. Оскільки цей «рай» не є просто порожнім місцем (вони й досі не спромоглися вирішити у повній мірі хоробливого (больного) «в них для них» українського питання!), остільки вони пережовують стару «практику». А лайка, то так собі, «слова та голос, більш нічого» – а полаєш, то якось на душі легше стане і матимеш більш «самостійний» від минулого вигляд.

Кепсько чи ні, а відповідь про обопільні стосунки України і Росії ми давали. Кепсько чи ні, а цієї «теорії» на «практиці» ми додержували. На нашу думку, говорили і робили ми, треба відстоювати «можливо більше тісний зв’язок України з Росією, проти відокремлення, за пролетарсько-революційну єдність». Ми відстоювали «безпосередній зв’язок кожного місцевого совіту з всеросійським центром». І робили це якраз на підставі «словесної», «абстрактної» формули. Правда, одночасно ми вживали і «слова» про право на відокремлення. Але треба бути «катеринославцем», щоб не розуміти необхідності цих «слов». «Катеринославська точка погляду» говорить, що ці «слова» були «порожніми і об’єктивно безглуздими для партії пригніченої нації». Але якраз об’єктивно ми партією «пригніченої» нації не були. Ми були об’єктивно не українською партією, хоть ми жили, працювали на Вкраїні і деякі з нас навіть по метрикам репані українці, – а російською партією, себто, власне кажучи, великоруською. Діло навіть не в тому, що ми не захоплювалися гаслами автономії, федерації, самостійності, а відстоювали «єдність». А діло в тому, що ми цілком сторонилися національно-визвольного руху, діло якраз в тому, що і зараз т. Затонському приходиться переконувати своїх товаришів, що українські робітники і селяни є українські робітники і селяни, що така нація є, що то не видумка Грушевського. Діло якраз в тому, що сам т. Затонський дійшов до цього лише після довгих міркувань: а що таке нація? Діло якраз ось в чому:

«Уже декілька десятиліть цілком визначився факт більш скорого економічного розвитку півдня, т[ак] з[ваної] України, приваблюючий з Великоросії десятки і сотні тисяч селян і робітників в капіталістичні економії, на рудники, в города».

«Факт асиміляції в цих межах – великоруського і українського пролетаріату безсумнівний. І цей факт безумовно прогресивний. Капіталізм ставить на місце тупого, заскорузлого, осідлого і по-медвежому дикого мужика великороса або українця рухливого пролетаря, умови життя котрого ламають специфічно-національну вузькість, яко великоруську, тако і українську. Допустимо, що між Великоросією і Україною згодом стане державний кордон, – і на цей випадок історична прогресивність «асиміляції» великоруських і українських робітників буде безсумнівною, як прогресивним є перемелювання націй в Америці. Чим вільніша стане Україна і Великоросія, тим ширше і бистріше буде розвиток капіталізму, котрий тоді ще сильніше буде приваблювати робіт­ників всіх націй з усіх земель держави і з усіх сусідніх держав (якби Росія опинилася сусідньою державою відносно України) робітничу масу в города, на рудники, на заводи».

«Д. Лев Юркевич (український націонал-соціал із «Дзвону») поступає, як настоящий буржуа, і до того близорукий, узький і тупий буржуа, т. є. міщанин, коли він інтереси общенія, зливу, асиміляції пролетаріату відкидає геть ради моментального успіху української національної справи. Національна справа – попереду, пролетарська справа – потім, говорять буржуазні націоналісти і дд. Юркевичі, Донцови і т. п. горе-марксисти за ними. Пролетарська справа – поперед усього, кажемо ми, бо вона забезпечує не тільки постійні і корінні інтереси праці і інтереси людності, але й інтереси демократії, а без демократії неможлива ні автономна, ні незалежна Україна»²².

Що факт такої «асиміляції» є прогресивним, ми цілком погоджуємося. Але не треба забувати, що процес асиміляції менш розвинених (порівнюючи) українських мас великоруською не зайшов так далеко, щоб можна було говорити про перемелювання націй. Бо ця «асиміляція» лише на початку вела до денаціоналізації, потім же вона ставала в допомозі прокиненню національного почуття і національної свідомості. А тому про «асиміляцію» тут можна говорити лише в лапках. От цей другий факт тієї ж «асиміляції» і треба мати на увазі, коли розглядаємо розвиток українського національного, робітничого в тій кількості, руху. На місце «осідлого, по-медвежому дикого, заскорузлого мужика» виступає рухливий пролетарій, котрий вимагає школи власною мовою, часопись, книжки – у інтелігенції появився співробітник, який сам виявляє свою волю, сам ставить вимоги, сам зазначає свої потреби, сам підштовхує інтелігента.

Революція якраз і виявила оці обидва боки «асиміляції»: поділ робітництва на український і «неукраїнський», який доповнювався поділом між «чужим» «неукраїнським» городом і «нашим» українським селом.

Наша партія була об’єктивно і по назві партією російською, себто великоруською. А для такої партії вживати «слова» про відокремлення при одночасній пропаганді за «єдність» є обов’язковим. Кепсько не те, що ми вживали «слова» про відокремлення. Кепсько те, що для більшості членів нашої партії це були лише «слова», подібно до того, як ці «слова» лишалися «словами» при зовсім інших «ділах» у с[оціал]-д[емократичних] меншовиків і російських есерів. Кепсько ось що: «щоби бути с[оціал]-д[емократичним] інтернаціоналістом, треба думати не про свою лише націю, а вище її ставити інтереси всіх, їх всеспільну волю і рівноправність (підкреслення автора. – С. М. і В. Ш.-Р.). В «теорії» всі з цим згоджуються, але на практиці виявляють якраз анексіоніст­ську байдужість. Тут корінь зла (підкреслення наше. – С. М. і В. Ш.-Р.)»²³.

Кепсько те, що, як пише й Затонський, «слова» про відокремлення розумілися ось як: «Ну що ж, самовизначуйся аж до відокремлення (щоб тобі ні дна, ні покришки), але тільки нащо тут, небезпремінно у моїй партійній вотчині. Ну, хай собі буде навіть самостійна Україна (якщо вже не можна без цього) де-небудь в Австралії і т. д.». Оце було кепсько, бо воно якнайгірше порушувало ту саму «єдність», про яку так багато кричали і кричать. Бо «словам» маси навчилися не вірити, а вірять лише ділам, – і роблять це цілком спра­ведливо. І зараз ніякими «словами» не прикриєш порожнього місця, ніякою вивіскою не сховаєш брак змісту.

Вживати «слова» про відокремлення партія мусила іменно для відстоювання «єдності». І доти, поки цим «словам» вірили, доти нам удавалося осягти цю «єдність». Коли ж виявлялося, що то лише «слова» – на місце «єдності» вставав страшенний розбрат і ворожнеча. Про необхідність цих «слов» іменно для «єдності» писала і «Правда» з приводу 1-го універсала:

«Революційна демократія Росії, коли вона хоче бути справді демократією, повинна порвати з цим минулим (гнітом недержавних націй царатом), повинна вернути собі, робітникам і селянам Росії, братерське довір’я робітників та селян України. Цього не можна зробити без повного визнання прав України, в тому числі права на відокремлення. Ми не прихильники дрібних держав. Ми за якнайтісніший союз робітників проти всіх капіталістів і «своїх» і усіх загалом країн. Але якраз для того, аби цей союз був добровільним, російський робітник, не довіряючи ні в чому і ні на одну хвилю, а ні буржуазії російській, а ні буржуазії українській, обстоює зараз право на відокремлення українців, не накидаючи їм своєї приязні, але звойовуючим відношенням як до рівного, як до союзника і до брата в боротьбі за соціалізм»²⁴.

Цим хорошим «словам» вірили, бо сподівалися, що за ними будуть іти і відповідні діла, хоч і доводилося майже на кожному кроці зустрічатися з «катеринославськими» «самовизначеннями Австралії». Але зараз, після всього прожитого, під­німається гірке почуття: а що як то були лише «слова»? Хороші слова, але... «Верю, Господи, помоги моєму неверию!».

Що ж сталося на протязі цих двох років такого, що вимагає від нас іншого вирішення того ж самого українського питання?

Сталося два факти. Один факт має російсько-український характер, другий – світовий, міжнародний.

Перший факт – це відокремлення України від Росії. Другий факт – революція в Австрії і Германії. Розуміється, перший має своє міжнародне значення, особливо коли його поставити рядом з тими подіями, що розвиваються в Австрії і Германії.

Для «катеринославської точки погляду» увесь український рух є якоюсь нісенітницею, низкою «помилок». А заклик Ц[ентральною] Радою німецького війська – це «окупація і лише окупація». З точки ж погляду реального історичного процесу, заклик німців зовсім не вичерпується «окупацією і лише окупацією». Розуміється, для німецьких імперіалістів цей акт Ц[ентральної] Ради з самого початку мав значення «окупації і лише окупації», одного з надзвичайно для Германії корисних епізодів війни. Звичайно, німці посилали військо на Вкраїну не для того, щоби боронити волю українського народу, його самостійність, незалежність, проти нападу з боку «великоруських більшовиків». Звичайно, німці зовсім і не думали піклуватись про «збудування власної хати українського народу», – як то мріяли блазні з «нової Ради». Звичайно, німці йшли за хлібом, цукром, вугіллям і і[ншими] гарними речами. Звичайно, господарювання окупантів на Вкраїні полягало в тому, аби якомога більше обібрати, загарбати, вивезти з України всякого добра. Словом, грабіжництво, здирництво, плюндрування, «окупація і лише окупація».

Розуміється, з точки погляду великоруського крамаря, котрий знає про Україну якраз стільки, скільки треба йому знати, що залізо для покрівлі його крамнички привозять з Донецького басейну, і сахар, який він продає у крамничці, теж приходить від якихсь там «хохлів», – з точки погляду такого крамаря, відокремлення України є «окупацією і лише окупацією».

Але «точкою погляду» німецького чи великоруського анексіоніста чи крамаря не вичерпується зміст історичних подій. І з точки погляду світових подій сучасності, отой акт, «окупація і лише окупація», має свій далеко глибший зміст і більше значення. Він означає лише одно з кілець в ланцюзі довгої, на протязі всієї історії, національно-визвольної боротьби українського народу, боротьби за свою повну волю і незалежність. Він означає лише один з якнайхарактерніших і класичних епізодів і є показником глибини національно-визвольних рухів сучасності.

Це було лише одним з моментів «обурення продукційних сил» України проти вікової неволі. «Продукційні сили обурюються» неоднаково, вживають різні заходи: лагідненько по­силають депутацію просити, щоб змилувались і дали; ставлять перед «фактом» оголошення автономії; приймають у себе дорогих гостей, що самі приїжджають, аби лагідненько дійти до згоди; чухають потилицю, коли свербить після «згоди»; оголошують республіку, щоб жити вільним членом вільної сім’ї вільних народів; повертають «катеринославців» до себе передом, а не спиною, причому іноді повороти бувають такі несподівані, що голова все дивиться на північ, коли корпус увесь повернений на південь (такі пригоди бувають не в одному пеклі Данте!); а іноді діло доходить і до того, що Самсон сам трясе стіни будинку і гине вкупі з філістімлянами.

Що тут подієш! Така вже вона «нерозумна», ота історія. Та й то сказати, швелери, рельси, балки, вугілля, цукор і т. д. дуже гарні, теплі і солодкі речі, – коли, наприклад, їдеш по рельсам в купе вагону 1-го класу, де добре натоплено вугіллями, п’єш солодкий чай у накладку і дивуєшся дивами, що розстилаються перед очима: і на душі гарно і для тіла не кепсько. Але коли рельси, швелери, балки і і[нше] починають обурюватися – краще йти пішки! Або коли горить, скажімо, крамничка і залізо в покрівлі з дзвоном зривається і пада дощем на голову крамаря – теж кепсько на душі: хай йому лихо й сахарові, хай горить у крамниці! І хоч би всі ті важкі, теплі, солодкі речі обурювалися «по-людськи», себто по «катеринославському». Так ні, заберуть у свою дурну голову якусь самостійність... Е, що й казати, кепська річ!

Всі великі події в історії є наслідком боротьби, ворожнечі. Такі речі, як визволення поневолених націй, дуже рідко можуть скінчитися «лагідно». Пристосування політичної «надбудівлі» до економичного «базису» проходять не просто, не лагідно. Іскри сиплються з очей, коли «Продукційні сили обурюються». І ще добре, як не повилазять! Всіляка руїна невідрізнима від всякої революції, – казав Ф. Енгельс.

І цього ґрунтовного історичного змісту ганебного акту Ц[ентральної] Ради ніскільки не порушує те, що цей прояв привів до «самостійності» Скоропадського. Навіть «самостійність» сучасної Директорії (а її ж рівняти до Скоропадського не доводиться!) поки що є лише гарним «в них для них» бажанням. Сучасна Україна дальше стоїть від самостійності, ніж вона стояла в листопаді – грудні 1917 року. Може навіть акт Ц[ентральної] Ради так обстриг волосся Самсона – України, що доведеться ще роки працювати, поки вони виростуть. Це так. Але ні ця самостійність «в них для них» ні «окупація і лише окупація» «в них для них» не може замазати цього реального історичного змісту.

Самостійності Україна ще не осягла. Але відокремлення від Росії – реальний факт. Але конституювання України, яко державно-політичної одиниці, не дивлячись на окупацію, на «катеринославців», на «самостійність» Скоропадського і т. д. – посувалося увесь час.

«Окупація і лише окупація» в грубій формі переводила в життя вирішення Ц[ентральної] Ради від 11–24 січня (4-й універсал) і ухвалу Катеринославського 2-го з’їзду Українських Совітів про самостійність і незалежність Української Республіки. Звичайно, її економічні, соціально-політичні і культурні зв’язки, які виросли за часів перебування України колонією Росії, не могли одразу бути порваними, мов ножем одрізаними. Звичайно, ми ще бачимо окремі численні нитки, що тягнуться через розірване місце. От як палку переломиш. Палка тріснула, але обидві половини ще не відрізнилися, ще держаться окремими трісками, що заходять одна за другу. Але як ти її не здавлюй, не направляй, встановити так, щоб палка знову була цілою, неможливо. Краще всього обрізати якнайчепурніше обидва надламані кінці, і потім уже приставити одну до одної і обхватити кільцем. Або ще можна взяти таке порівняння. Коли зроблена в тілі живого організму глибока рана, треба обрізати окремі клапті її, бо вони не можуть стати в допомозі до загоєння рани. Навпаки, вони будуть лише роз’ятрювати рану, гноїти тіло, отруювати організм.

Розуміється, люди, що вважають катастрофу лютого – березня 1918 року «окупацією і лише окупацією», можуть сказати, що палка не зламана, а «лише» зверху трохи под­ряпана; що немає ніякої рани, а є «лише» маленьке прищекнуте місце. В такому разі, розуміється, обрізувати палку і прищекнуте місце не варто. Розуміється, для людей з «секретною хворобою» краще робити вигляд, що взагалі все гарно. Але це не резон для нас.

Що ми тут маємо іменно перелом, глибоку рану, в цьому нас переконує сама історія українського руху на протязі революції (і не тільки революції). Ще більше переконуємося ми в цьому, коли ми станемо розглядати український рух поруч з відповідними подіями, які ми спостерігаємо під час сучасної війни і особливо революції в Австрії і Германії.

Криза капіталістичного суспільства – війна і революція – розкрила більш глибокі пружини і сили велетенської історичної боротьби сучасної доби. Він наочно виявив обидві тенденції капіталістичного суспільства: інтернаціоналізацію і націоналізацію боротьби. При чому, різниця тут не в одній лише формі, а і в змісті. Кажуть, що ця боротьба має по змісту інтернаціональний характер, а по формі – національний. В цьому твердженні є доля правди, але не вся правда, а значить, це не вірно. Цей погляд є тією рештою, що за­лишилася від дуалістичного світогляду релігії: є животворящий дух, бог, енергія, сила, інтернаціональний зміст; і є мертва матерія, глина, національна форма. Це варіація «Катеринославщини», для якої є, з одного боку, чудесна теорія, а з другого боку – «кака-практика; з одного боку – «чистий інтернаціоналізм», а з другого боку – «чистий націоналізм». На ділі ж є, та і не може бути інакше, що «теорія», з одного боку, є відблиском у голові людей їхньої «практики», як з другого боку, і навпаки, «чудесна теорія» спричинюється до «каки-практики».

Так і тут, інтернаціоналізм і націоналізм відрізняються один від одного не яко зміст і форма, а яко дві точки погляду на один і той же процес. Пояснити можна таким прикладом. Круг, звичайнісінький круг, має інший вигляд, коли ми будемо розглядати з точки, котра лежить поза кругом, ніж тоді, коли ми дивимося на нього з центру.

Війна і революція виявила протиріччя сучасного капіталістичного суспільства між його велетенськими продукційними силами і стосунками власності; між суспільним характером продукції і приватним характером засвоєння (приватна власність на засоби продукції). Війна і революція виявила нездатність капіталістичного суспільства своїми засобами вирішити це протиріччя. Війна і революція виявила дійсний зміст життя капіталістичного суспільства – класову боротьбу, громадянську війну, а не мир. Війна і революція виявила стремління, тенденцію до заміни сучасного капіталістичного господарства і суспільства новим, соціалістичним господарством і суспільством. Війна і революція виявила одночасно тенденцію не тільки до зміни «базису» – господарства, а й до зміни «надбудівлі» – усіх інших: політичних, духовних і т. д. галузей соціального життя.

Війна і революція далі вирвала силоміць найбільше здорову і активну частину якнайширших і найглибших шарів людності з їх традиційних умов життя, зібрала їх докупи в казарми, дала їм в руки зброю, навчила вживати цю зброю окремо і в строю мільйонних армій, розбудила їх свідомість, примусила думати, поставила перед необхідністю самим масам вирішувати прокляті питання «війни» і «миру», привела до краю провалля злиднів, голоду...

Ми бачили, як війна імперіалістична на наших очах перетворювалася і перетворюється в війну громадянську, на зміну війні йде революція. Там верховодом виступали імперіалісти, тут, в революції, пролетаріат. На місто ворожнечі імперіалістів виступає класова ворожнеча. Клас проти класу!

Тут нас перебивають «розумні катеринославці» і кажуть: ага, клас проти класу – при чому ж тут національність?

Для «катеринославців» соціальна революція уявляється так, що з одного боку стоїть військо: «ми за соціалізм», і з другого боку: «ми за капіталізм». На ділі соціальна боротьба не може бути такою «чистою» і не тільки тому, що у мас є свої перестороги і т. д. (це само собою), а й тому, що соціальна революція є акцією мас різних національностей, мас, переплутаних між собою імперіалізмом. Для цих мас (пролетаріату в тій кількості) соціальна боротьба є, означає і ведеться не тільки за знищення гніту економічного (усу­спільнення засобів продукції), а й політичного і всякого іншого.

Ось через що зібрані в казарми, вишколені і озброєні маси так палко б’ються не взагалі за соціалізм, а поруч виставляють домагання своєї національної волі, незалежності, самостійності. І війна і революція вживала з самого початку «чудесну теорію», «слова» про право націй на самовизначення.

Як б лицемір’я не ховалося за цими «словами» дд. імперіалістів різних мастей аж до «катеринославських» «чистихлавошників», ці «слова» відіграли величезну роль в прокиненні свідомості народних мас. І імперіалісти і «катеринославці» всіх мастей викликали духів, з якими їм не справитися.

Публікується з деякими орфографічними виправленнями за виданням: Мазлах С., Шах-Рай В. До хвилі (Що діється на Вкраїні і з Україною?). – Саратов, 1919. – С. 52–101.

Джерело: Політологічні читання. – 1993. – № 3.

1 Каган — титул верховного правителя у давніх тюркських народів, з якими доводилося стикатися східним слов'янам; із VIII -IX ст. вживався на Русі як синонім титулу «великий князь»

2 Василій – християнське ім’я, що його одержав князь Володимир при хрещенні.

3 Георгій – християнське ім’я Ярослава Мудрого, сина Володимира.

4 Соломон – іудейський цар, довершував забудову Єрусалимського храму, який почав будувати його батько Давид.

5 Весь епізод про запрошення варягів правити, про нібито варязьке походження самої назви «Русь», «Руська земля» – новгородського походження; встановлено, що іноземні хроністи називали нашу землю і народ «руссю» задовго до появи варязьких дружин у руських князів, бо назва ця – автохтонна, слов’янська.

6 Всеволодом Ярославичем і Марією, дочкою візантійського імператора Костянтина ІХ Мономаха.

7 Тобто готуючись до смерті; ці слова, як і слова «мене [до] сих днів, грішного, допровадив», свідчать про те, що «Поучення» Володимир Мономах написав у вельми поважному віці; аналіз тексту показує, що твір постав десь у середині лютого – на початку великого посту 1117 р.

8 Тіун, тівун, тивун – управитель княжого господарства, дворецький, слуга, який виконував також судові та адміністративні обов’язки.

9 Отроки – молодші князівські дружини (необов’язково молоді за віком).

10 Карловицький договір (26.01.1699) закінчив війну між Туреччиною, з одного боку, Польщею, Цісарем, Московщиною і Венецією – з другого. Польща дістала знову Поділля й Правобережжя, яке втратила давніше. В 1712 р. на Правобережжі, над котрим зверхність належала нібито Польщі, стояли московські війська, союзники Августа. Орлик на підставі свого договору з Туреччиною жадав для себе Правобережжя і тому Москва вказувала європейським дипломатам, що Орликові домагання порушують Карловицький трактат і, значить, зачіпають також інтереси Цісаря і Венеції, словом, загрожують рівновазі Європи. Проти цього аргументу й виступає «Вивід прав».

11 Зборівський договір.

12 В 17 і 18 в. міжнародне право допускало «інтервенції» і тільки після Віденського конгресу (1815) «право невтручання» стає постулятом міжнародного права.

13 Орлик має, мабуть, на увазі Вестфальський трактат (1648), який перекроїв Європу.

14 30.5.1660 р. трактат в Оліві закінчив першу Північну війну між Швецією, Польщею, Цісарем і Бранденбургом. В прелімінарних пере­говорах козаки дійсно брали участь, і шведська дипломатія вимагала від Польщі допущення на конгрес і України. Руїна, яка почалася на Україні, не дала змоги Швеції відстояти свої вимоги, і в остаточній редакції трактату України нема. Неясно, чи свідомо пише Орлик про гарантію для України в Оліві, чи це спосіб пропаганди. Олівський трактат поряд із Вестфальським був підвалиною публічного права Європи аж до Великої Французької Революції.

15 Орлик має на увазі Нідерлянди. Покликування на Голляндію характеристичне для Орлика, як у своїм часі було характеристичне для Хмельницького й Виговського. Голляндія була першою в Європі державою, яка утворилася на національному принципі, повставши збройне проти чужої вірою й походженням Іспанії, і в цьому дійсно була її аналогія з Україною під час Хмельниччини.

16 Реституція – відновлення, повернення..

17 Ся свідомість починає потрохи проходити в науку. Досить ясно, напр., висловлює сю думку укладчик «Русской истории с древнейших времен», виданої московським кружком помочі самоосвіті (Москва, 1898), д. Сторожев; він з натиском підносить, що «Русь дніпровська і Русь північносхідня – два зовсім відмінні явища, історію їх творять неоднаково дві осібні части русскої народності». Ліпше сказати – дві народности, аби обминути баламуцтв, зв’язаних з теорією «единства русской народності».

18 Гарні початки, зроблені, напр., книжкою Корсакова «Меря й Ростовское княженіе», не були потім розвинені успішно.

19 В такім дусі старався я використати історію Великого Князівства Литовського в IV т. моєї «Історії України-Руси», що обіймає часи від половини XIV в. до 1569 р.

20 Один із найвизначніших сучасних систематиків – проф. В. Буданов ставить задаччю науки історії русского права «русского народа», не Російської держави, то­му виключає з неї національні права неруських народностей Росії, а вважає інтег­ральною частиною право руських народностей, які не входили в склад Російської держави. Такий погляд бачимо і в інших консеквентно у них, як і у самого В. Буданова (див. моють рецензію його курсу XXXIX т. Записок Наук. Тов. ім. Шевченка, бібл. с. 4).

21 Правда, № 132. Підкреслення автора.

22 В. Ильин. Критические заметки. Просвещение, 1913 г., №№ 10–12. Підкреслення автора.

23 Н. Ленин. Итоги дискуссии о самоопределении. Сборник С.-Д. Стр. 23.

24 Цитуємо по «Робітничій газеті», № 65, 20 – VI 1917. Підкреслення «Р[обітничої] газети».

74