Володимир винниченко

(1880–1951)

Володимир Кирилович Винниченко – видатний український письменник, публіцист, політичний і громадський діяч. Народився 1880 року в с. Веселий Кут, тепер с. Григорівка Новоукраїнського регіону Кіровоградської області. Матеріальне становище сім’ї не дало змоги В. Винниченкові закінчити гімназію. Він починає працювати наймитом у поміщицьких маєтках.

Пізніше, склавши екстерном іспити за курс гімназії, В. Винниченко стає студентом юридичного факультету Київського університету. Він активно включається в політичне життя, вступає до Революційної української партії (РУП). За участь у студентських заворушеннях (лютий 1902 р.) та активну пропагандистську роботу серед робітників і селян Києва і Полтавської губернії був виключений з університету без права вступу до іншого навчального закладу і заарештований.

Незважаючи на подальші арешти, постійний нагляд поліції, В. К. Винниченко продовжує активну революційну діяльність. Під партійними псевдонімами «Де-де», «Владен». «Вальдемар», «Грицько» він стає широко відомим у партійних колах УСДРП, серед прогресивної громадськості і студентської молоді.

У 1910 р. В. Винниченко змушений був емігрувати. Перебуваючи за кордоном, входив до складу «Паризької Української Громади».

Активна політична діяльність В. К. Винниченка сприяла обранню його на посаду заступника голови Центральної Ради, а з червня 1917 р. він очолює її виконавчий орган – Генеральний секретаріат з одночасним виконанням обов’язків генерального секретаря внутрішніх справ. В. К. Винниченко – автор більшості актів УНР. Як політичний діяч він еволюціонує від «культурно-національної автономії» у складі Російської федерації до відродження української державності.

Після встановлення в Україні радянської влади В. К. Винниченко 1919 р. виїжджає до Австрії. У Відні організовує Закордонну групу українських комуністів, друкує газету «Нова доба». Його не покидає думка про повернення в Україну. У травні 1920 р. він прибув до Москви і дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР з питань освіти, але згодом відмовляється від запропонованої посади і назавжди покидає батьківщину.

Останні тридцять років життя В. К. Винниченко провів в еміграції. Він неодноразово, на жаль, безрезультатно, порушував перед Й. Сталіним і ЦК КП(б)У питання про повернення в Україну. Політичну і громадянську активність В. К. Винниченко зберіг до останніх років життя, свідченням чого є роман «Слово за тобою, Сталіне!», який він розпочав у лютому 1950 р.

Помер Володимир Кирилович Винниченко 1951 року у французькому містечку Мужен поблизу Канн, де й похований.

Відродження нації

<...> Історію відродження української нації з моменту вибуху Великої Російської Революції по сьогоднішній день можна поділити на чотири доби...

...І. Доба Центральної Ради. З двома періодами: 1) Період революційної організації державности й морально-правової влади, 2) Період юридично-правової державности.

2. Доба Гетьманщини.

3. Доба Директорії.

4. Доба Отаманщини.

В основу цього поділу покладено ролю тих чи инчих соціальних верств під час цих моментів.

Чинником доби Центральної Ради є вся свідома національна демократія без ріжниці кляс.

Доба Гетьманщини одзначається пануючою роллю кляс буржуазних і реакційних.

Під час доби Директорії головна роля переходить до кляс революційних – пролетаріату сільського й мійського.

Головним чинником доби Отаманщини є елемент військовий, ідеологічно репрезентуючий дрібне національне міщанство, а в акції своїй автократичний.

<...> В ім’я зажерливости й ненажерности європейського капіталу гнали під гранати й кулі сотні тисяч, мілліони людей Росії; одривали їм руки, голови, шматували, засипали живими в землю й мордували такими муками, яких ще ніколи не знала людськість. Усі сили землі, держави й народу викачували й гнали без перестанку туди, на побоїще, на фронти й там все це божевільно, в лютому, крівавому екстазі нищили, трощили.

А в тилу очманіла руська інтелігенція з крівавоналитими очима, обнявшись з жандармами, уквітчавшись шворками, на яких її ще так недавно вішано самими жандармами, танцювала дикий, безглуздий, п’яний танок російського патріотизму. Розхрістана, заляпана кров’ю з фронту, вона в екстазі хапала нагаї з рук жандармів і хльоскала ними бідні маси, роз’ятрювала їх, кидала в лють і гнала туди, на всесвітнє побоїще. Одкинувши всякий сором і честь, оголившись, стоячи на перехрестях, вона, ця несподівана помішниця старого роспутника, кричала, вимахувала національним прапором, пінилась, лаялась, брехала, падала на коліна перед портретами царя, цілувала руки деспота й все прощала, все не пам’ятала.

<...> Самодержавіє мусіло одмерти з такою ж неминучостю, як одмірає все, що оджило свою необхідність. Розвиток внутрішніх економичних і соціальних відносин давно вже вимагав зміни політично-державної форми. Коріння нового ладу прагнули ширших, вільніщих, відповідніших до їх фактичної, реальної суті правових норм.

<…> Приспаний, приглушений, заляканий й замучений інстінкт затвердження себе серед сущого з чудодійною, стіхійною силою вибухнув по всіх галузях, по всіх напрямах національного організму. Всі до купи! Всі сили, всі до крихотки, всі без ріжниці фарб у – єдину силу!

Звідси починається героїчний, дивний, захоплюючий період пробудження нації, яка була зтерта з географічних мап, з підручників історії, з літератури всього світу, навіть з своєї власної свідомости.

Велика, таємна, нерозгадана людським розумом сила, що зветься на людській мові інстінктом життя, дала людині любов до самої себе, як необхідний засіб піддержування життя в собі та навкруги себе. Людина, що має живий, свіжий, здоровий інстінкт життя, мусить любити все, що дає їй це життя, що зберігає його, що відновлює, зміцняє життєві її сили. Тому людина любить найздоровшу, найсвіжішу добу свого істнування, – дитинство, юнацтво. Теплим зворушенням, сумною ніжністю віє від образів, від спогадів тої пори, коли так свіжо, так нерозтрачено буяли сили життя. І непереможна, вдячна, трохи навіть містична через свою непереможність і нерозгаданість любов живе в душі людини до всього того, серед чого відбувалась найкраща доба її істнування – до тих людей, до тої місцевости, до тих будинків, рослин, звірят, до всіх явищ, які сприяли, які були хоча би свідками зросту її життєвої сили.

В цьому є корінь і основа національного чуття. Через це національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу. І визискуваний пролетарій, й визискувач-буржуа однаково люблять себе й все те, що дає й підтримує в них владичню, могутню силу.

З цього погляду інтернаціоналізм спеціально руського видання, інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєї національности й розтворення себе в безфарбній, абстрактній масі людськости, є абсурд. І не тільки абсурд, а лицемірна, шкодлива, просто злочинна пропаганда самогубства, пропаганда убивання життя в собі. Але інтернаціоналізм, яко сполучення всіх національних сил людськости, яко кооперація народів є вищий розвиток національного чуття, є вищий щабель поступу людськости.

<...> Ми – не нація? Ми – не сильні? Добре. Ми покажемо не в теорії, не в резолюціях, не в посиланнях на справедливість, а в життю, в фактах його, в усіх проявах, сторонах і явищах його, що ми ще не задушені, що ми хочемо, можемо й будемо жити, що ми словом – нація й що маємо сили для того, щоб бути нацією.

<...> Оголосити творіння державности легко, але ж треба серйозно вдуматись, що то значить, яка то велитенська робота, яких усиль вона вимагає, яких сил, якої кількости людей, знаття, досвіду, матеріальних засобів.

Бо що то значить наша, національно-українська державність? То значить, що всі органи державного управління й господарства мають бути насамперед утворені на Україні, там, де їх зовсім не було до сього часу. Це не переформування старих, організованих, пристосованих до життя віками апаратів, не заміщення одних людей другими. Ні, творити все з самого початку, з самих дрібничок, творити в місяць-два те, що в других землях утворювалось десятками віків. Творити ці органи, не маючи ніякої мілітарної сили й маючи в той же час проти себе й мілітарну, й поліційну, адміністративну силу старої держави, маючи проти себе ворожість усієї неукраїнської людности.

Але нехай би ворожу силу вдалося якось перемогти. То де ж ті сили, якими робились би ті апарати, та величезна, складна машина, що зветься державністю? Адже треба тисячі досвідчених, освічених і національно-свідомих людей, щоб ними засадити всі урядові посади, всі інстітуції, починаючи з міністрів і кінчаючи писарчуками в канцеляріях. Де ж вони ті люди, де вони могли взятися, коли ми не мали своєї школи, коли не мали ніякої можливости мати свою масову інтелігенцію, з якої можна було б вибрати тих і досвідчених, і освічених, і національно-свідомих людей... З чого починати? Що робити? Ми ж ніякого ні державного, ні адміністративного досвіду не мали й не могли мати. От групка собі людей, складена з журналістів, політичних емігрантів, учителів, адвокатів, то що.

Дійсно, тільки той ентузіазм і те високе піднесення духа могли надати одваги взяти на себе ту колосальну, непосильну працю, яку приняла на себе Центральна Рада.

Так, – ми бачили й передбачали всі труднощі.

Ми розуміли всю небезпеку, на яку наражали саму їдею української державности на випадок неудачі, на випадок виявлення нашого безсилля, неуміння, недозрілости.

Але нашою метою, істотною, ґрунтовною метою була не сама державність. Наша мета була – відродження, розвинення нашої національности, пробудження в нашому народі своєї, національної гідности, почуття необхідности рідних форм свого розвитку, здобуття сих форм і забезпечення їх. Державність же є тільки засоб для сеї істотної цілі. І через це самий процес здобування сеї державности вже мав би служити пробуджуючим, наштовхуючим і усвідомляючим фактором. Чи вигралось би чи програлось, а процес був би все одно. А він уже сам викупив би й покрив би всі можливі неудачі.

...І ще раз кажу: злиття з працюючими, творчими клясами українського народу, черпання своєї сили тільки з цього великого джерела й праця тільки для його, от – це робило Центральну Раду такою могутньою.

<...> ...Пролетарська держава, яка народжується з революції, має на меті усунути всякі форми утиску, всякі форми підлеглости, нерівности, всякі явища, які встоять на перешкоді вільному, всебічному розвиткові людини.

...Національний утиск, національна нерівність чи підлеглість тісно, глибоко, органично пов’язана з утиском, підлеглостю і нерівностю соціальною й економичною. І коли ми, руські комуністи, хоч в якійсь мірі піддержуємо нерівність або підлеглість національну, то це значить, що ми піддержуємо підлеглість соціальну й економичну, це значить, що руський пролетаріат перебірає на себе функції знищених руських паразітарних буржуазних кляс щодо визиску українського робітництва й усього укр. народа.

<...> Історія показала українству всю безплодність, усю шкодливість і навіть злочинність намагання убгати відродження української нації в неприродні для неї, огидні її соціальним прагненням форми. Ті люди, які, йдучи за своїми власними клясовими сімпатіями й інтересами, хотять утворити українську державність клясово-буржуазну, – шкодливі й злочинні фантасти: вперед треба мати ті буржуазні кляси, а тоді з ними творити ту державність. Коли ж вони знають самі, що цих кляс немає, і що процес витворення їх є справою цілих поколінь, а все ж таки намагаються іменно таку державність утворювати й ради неї боряться проти національної робітничо-селянської державності, коли ради цього валяються в ногах світових насильників і злочинців і продають за поміч у цій боротьбі свій народ, то їм місце тільки на лаві народного суворого суду.

Відродження української нації в національній сфері йшло й ітиме в гармонії з соціальним визволенням. Це є аксіома трьохлітнього досвіду нашої революції.

Уривки з праць В. Винниченка подано за виданнями: Винниченко В.: Відродження нації: У 3 т. – К.; Відень, 1920.

Джерело: Історія філософії України: Хрестоматія: Навч. посіб. / Упорядн. М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993.