2. Проблема жанру: поеднання елітарних і масових жанрів літератури Алюзивно-ремінісцентний шар твору.

Жанр твору можна охарактеризувати як історичний детектив, але в той же час в ньому піднімаються важливі проблеми епохи XIV століття, такі як погляд людини на релігію та науку. Українською роман переклала Мар'яна Прокопович.

3. "Маски автора". Роль оповідача: світ "вустами" Адсона.

4. Образ Вільгельма: сенс його пошуків. Елементи пародії.

Останнє слово в боротьбі між Вільгельмом та Хорхе автор залишив за Вільгельмом, який переконаний, що залишається можливість дотепності протистояти дотепністю і таким чином зберегти рівновагу. «Все ж таки такий світ, по-моєму, кращий, ніж той, де вогонь і гартоване залізо Бернарда Гі воюють з вогнем і гартованим залізом Дольчина», - вважає Вільгельм. Але те, що автор прислухається до думок Хорхе і вбачає в них певний сенс, розуміємо, коли ми бачимо, що в боротьбі за текст не переміг ніхто. Текст втрачено. Певна відповідальність за знищений рукопис, бібліотеку та монастир покладена на плечі Вільгельма. Він аж надто завзято, забувши свою «інтелігентську функцію», непримиренно боровся за текст, порушивши свій же принцип - не поспішати.

Зрештою Вільгельм навіть приходить до висновку, що зовсім не обов’язково, щоб десь знайшовся оригінал книги Аристотеля. Бо будь-який текст - знаряддя, яке допомагає людському розуму, людському духу піднятися на певну висоту. Піднявшись, це знаряддя потрібно відкинути, бо надалі він буде тільки гальмувати підйом. Але усвідомлення цього прийшло запізно, монастир знищений полум’ям. І в цьому проявляється іронічний підтекст основного конфлікту роману.

Після знищення абатства Вільгельм розчарувався у своїх можливостях знайти зв’язок між знаками, які посилає нам Господь. Він припустив, що, можливо, у світі не існує порядку, з чого Адсон зробив висновок, що Господа в такому разі взагалі не існує. Це своє припущення Адсон перевіряє майже все життя. Молодий монах подорожує до Італії та відвідує згоріле абатство, де знаходить уривки рукописів, сторінки знищених книжок. Протягом багатьох років він «визначав та називав знищені книги», збирав їх, бо вважав їх. «ясним небесним свідченням», знаком, який визначає і його власну долю. Внаслідок цієї роботи утворилась невеличка бібліотека. «Чим частіше я перечитую цей список, тим більше переконуюсь, що це результат чистої випадковості і ніякого послання в собі не містить». Зрештою Адсон остаточно переконується, що Бог - це Ніщо.

У своїх статтях У.Еко висловлює думку, що минуле неможливо знищити, але його можливо переосмислити. «Середньовіччя по-своєму зберегло спадщину минулого…, щоб постійно заново перекладати його і використовувати, це був Ьгісоіаде в гігантських розмірах на межі ностальгії, надії і відчаю» («Середньовіччя вже почалося»). Ці слова найточніше передають стан Адсона, який не міг прочитати та осмислити тих знаків, які залишила йому доля. Останні слова його рукопису: « Троянда з іменем давнім - з нагими ми далі іменами». Від троянди не залишилося нічого, крім назви. Читач же розуміє, що коли залишається ім’я, слово, текст (рукопис Адсона), то це початок нової, іншої культури, яка може бути складною, бачити більше тільки завдяки тому, що до неї вже було щось сказано. Адже «спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог».