МЕТОДИКА НАВЧАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ЯК ПЕДАГОГІЧНА НАУКА

Методика викладання мови — це педагогічна наука, адже предметом її дослідження є процес оволодіння українською мовою в умовах навчання дітей у початковій школі.

Методика викладання української мови в початкових класах визначає тео­ретичні аспекти навчання мови учнів 1—4 класів і рекомендує ефективні методи і прийоми вдосконалення мовленнєвого розвитку молодших школярів, форму­вання в них засобами мови і літератури наукового уявлення про мову як знакову систему.

Джерела збагачення методики:

1. практичний досвід, узагальнення передового педагогічного досвіду;

2. розвиток мовознавства та літературознавства як основних базових наук;

3. розвиток суміжних наук — психології, дидактики;

4. новітні дослідження в галузі теорії навчання мови;

5. методичний експеримент;

6. створення нових програм, підручників, нових практичних систем навчання, конструювання нових типів уроків тощо.

Дві взаємопов’язані частини, теоретична і практична, є складовими мето­дики викладання мови:

Теоретична	Практична
Наукові основи методики викладання мови. Історія виникнення та розвиток мето­дів навчання мови. Структура і форми організації на­вчального процесу. Наукові вимоги до підручників та по­сібників з мови. Мета: дослідити процес оволодіння знання­ми і вміннями, його закономірності; визначити принципи навчання; обгрун­тувати методи; створити наукові осно­ви конструювання уроків, їх циклів	Методи та прийоми навчання мови. «Механізм» упровадження конкрет­них методів та прийомів у процес ви­вчення мови. Мета: озброїти вчителя та учнів системою методів та прийомів, спрямованою на оволодіння мовою

Загальна мета курсу методики викладання української мови в початкових кла­сах полягає в ознайомленні майбутнього вчителя з теорією цієї науки, з найефек­тивнішими формами організації навчального процесу, найдоцільнішими методами і прийомами навчання молодших школярів на сучасному етапі розвитку школи.

Своєрідність методики початкового навчання полягає в тому, що її предметом є шкільний курс української мови, який має суто практичний характер.

Перед майбутніми вчителями стоять такі завдання:

1. усвідомити вимоги шкільної програми;

2. зрозуміти структуру шкільних підручників;

3. засвоїти теоретичні основи методики;

4. навчитися визначати конкретні методи, прийоми і навчальний матеріал з кожного розділу шкільного курсу мови;

5. ознайомитися з практикою роботи вчителів початкових класів, звернувши увагу на позитивний досвід учителів країни, області, міста.

Для досягнення державних стандартів підготовки вчителя до роботи з мо­лодшими школярами важливе значення мають усебічні знання про фізіологічні та психологічні особливості дітей цього віку, розуміння мотивацій до навчальної діяльності, індивідуальний підхід до кожного учня.

Формування професійної компетентності майбутнього вчителя є завданням як методики української мови, так і інших методик.

За визначенням С. У. Гончаренка, компетентність — це педагогічна категорія, а вчитель, який нею володіє, — це спеціаліст, який має ґрунтовні знання з певного предмета шкільного курсу навчання. Компетентність є складовою педагогічної майстерності і відіграє важливу роль у підготовці майбутнього вчителя до прак­тичної діяльності. Г. К. Селевко наголошує, що особлива роль у формуванні ком­петентності вчителя належить сучасним інформаційним технологіям.

У формуванні теоретичних основ методика мови спирається на психолого- педагогічні науки, які є важливими не лише для уточнення змісту і методів навчан­ня мови, адже глибокий аналіз причин труднощів, які супроводжують навчання дітей, індивідуальний підхід до учнів, знання загальних закономірностей розвитку мозку дитини забезпечать застосування адекватних (відповідних) прийомів на­вчання, сприятимуть засвоєнню програмового матеріалу.

Останнім часом методика мови взяла на озброєння провідні положення мо­лодої науки психолінгвістики, яка трактує мову як діяльність.

Як педагогічна наука методика мови керується настановами педагогіки, зокрема дидактики — розділу педагогіки, який визначає загальну теорію освіти і навчання та теорії виховання в процесі навчання мови і читання.

В основу методики мови покладено дидактичні принципи, які є підґрунтям навчального процесу.

Методика мови тісно пов’язана з мовознавством. Дані мовознавчих наук становлять теоретичну основу викладання рідної мови.

Методика мови будує свою теорію, функціонує і розвивається також у зв’язку з іншими науками {рис. 1).

Принципи навчання української мови

Спираючись на теоретичні основи педагогіки та психології, методика на­вчання рідної мови використовує загальнодидактичні принципи:

1. Науковості (тлумачення мовних фактів).

2. Доступності (відповідність змісту, форм, способів викладу віковим осо­бливостям дітей).

Рис. 1. Зв’язки методики викладання рідної мови з іншими педагогічними науками

3. Наочності (додаткові дидактичні засоби, зразки правильного мовлення).

4. Систематичності і послідовності (таке розташування матеріалу, яке дало б змогу зрозуміти окремі мовні факти і явища в цілісній системі).

5. Наступності («заміна у свідомості учня неповної системи знань більш повною як розвиток у часі системи знань і вмінь учнів»).

6. Перспективності (установлення зв’язків між матеріалом, що вивчається, і наступними розділами, накреслення перспективних ліній формування мовних знань і мовленнєвих умінь).

Водночас методика формулює власні, лінгводидактичні принципи.

1. Уваги до матерії мови, до розвитку мовних органів.

2. Розуміння мовних значень — лексичних, граматичних, ролі морфем і син­таксичних одиниць.

Утілення принципу розуміння мовних значень значною мірою ґрунтується на взаємозв’язку мовних рівнів у викладанні мови.

3. Оцінки виразності мовлення передбачає навчання учнів відчувати в мові експресивні засоби — пестливості, доброзичливості; формування уміння сприй­мати поетичні твори.

4. Розвитку чуття мови, спрямованого на формування в учнів:

• усвідомлення правильності свого і чужого мовлення;

• розуміння учнем ролі слова, словосполучення в оформленні і передачі думки;

• уміння виділяти логічний наголос, уповільнювати чи пришвидшувати читання;

• уміння усно й письмово висловлювати свої думки;

• володіння культурою усного і писемного мовлення.

5. Координації усного і писемного мовлення, за яким освоєння усного мов­лення передує писемному.

6. Пришвидшення темпу навчання. Засвоєння інших шкільних предметів перебуває в залежності від засвоєння мовних знань.

Ці принципи враховуються при доборі часткових методів і прийомів викла­дання української мови.

Методи навчання

У методиці використовуються методи як дидактичних класифікацій (словесні, наочні, практичні), так і суто методичних. Наприклад, у навчанні грамоти — зву­ковий аналітико-синтетичний метод, на уроках читання — метод читання, пере­читування і бесіди за змістом тексту. Методи навчання — це дидактична категорія. Методика української мови використовує їх з урахуванням особливостей цієї на­вчальної дисципліни, а також розробляє та апробує свої власні методи, обумовлені специфікою дисципліни.

Методи навчання передбачають:

• визначення мети навчання як передумови взаємодії вчителя та учня;

• визначення способу подання навчального матеріалу;

• визначення способу взаємодії вчителя та учнів;

• визначення характеру оцінювання засвоєння.

Метод навчання — спосіб упорядкованої взаємної діяльності вчителя й учнів, спрямований на розв’язання навчально-виховних завдань.

Методи навчання становлять систему способів діяльності суб’єктів навчаль­ного процесу, сукупність прийомів, спрямованих на досягнення певної мети

засвоєння мовного матеріалу. Класифікація методів навчання мови можлива за такими ознаками:

• за характером керівництва розумовою діяльністю учнів: пояснювально- ілюстративний, репродуктивний, проблемний, частково-пошуковий, дослідницький;

• за джерелом знань: наочні, словесні, практичні;

• за напрямом діяльності: практичні, практико-теоретичні, теоретичні. Першу групу становлять методи, спрямовані на поступове зростання пізна­вальної активності і самостійності учнів. Дидактики М. Скаткін та І. Лернер роз­робили таку типологію методів навчання:

Догматичні: матеріал заучується, запам’ятовується.

Репродуктивні: матеріал завчається і відтворюється в повному обсязі без уне­сення змін.

Пояснювально-ілюстративні: матеріал пояснюється та ілюструється прикла­дами.

Продуктивні: матеріал після засвоєння має бути застосований у практичних діях.

Евристичні (частково-пошукові): окремі елементи нових знань учень знаходить після цілеспрямованих спостережень завдяки розв’язанню пізнавальних завдань, проведенню експерименту.

Проблемні: уміння усвідомити проблему, знайти шляхи її вирішення.

Методи дослідження: пошук раціональних шляхів розв’язання поставлених завдань та вирішення проблем.

Вагоме місце в засвоєнні мовного матеріалу належить другій групі методів. Використання наочних методів відповідає дидактичному принципу наочності, ураховує наочно-дійовий та наочно-образний характер мислення молодших шко­лярів (спостереження, розглядання предметів і малюнків, перегляд діафільмів, ігри з наочністю тощо).

Значення групи словесних методів полягає в тому, що вони дають можливість формувати мовленнєві вміння і навички.

Розповідь сприяє формуванню яскравих і точних уявлень про події чи явища зав­дяки інтонаційній та художній виразності мовлення вчителя, застосуванню активізаційних прийомів унаочнення змісту висловлювання.

Бесіда сприяє активізації пізнавальної діяльності, є засобом розвитку як діалогіч­ного, так і монологічного мовлення. За Є. Фльориною, бесіди, залежно від дидактичної мети, поділяють на вступні, супроводжувальні та підсумкові. Вступні спрямовані на актуалізацію набутих знань, ознайомлення молод­ших школярів з новими явищами тощо. Супроводжувальні використовують під час спостережень, розглядання предметів, ілюстрацій, аналізу художніх творів. Підсумкові проводяться з метою систематизації знань, їх поглиблення та усвідомлення.

Метою практичних методів є формування в молодших школярів уміння вико­ристовувати набуті мовні знання, удосконалювати вміння і навички під час виконання відповідних вправ. Вправи — це багаторазове повторення розу­мових і практичних дій. За своїм характером вони можуть бути імітаційні, за зразком, конструктивні, творчі.

До третьої групи належать методи, які відповідають етапам навчального процесу:

• методи, що застосовуються на етапі мотивації та стимулювання;

• методи, які сприяють засвоєнню нового матеріалу;

• методи для закріплення вивченого;

• методи контролю та оцінювання.

Окремий аспект на сучасному етапі розвитку методики становлять інтерак­тивні методи навчання. Теорія методів навчання впорядковує діяльність учителя та учня, створює основу для створення технології навчання.

Головна стратегічна лінія розвитку освітньої системи нині полягає в її адап­тації до змінних соціально-економічних умов суспільства. Це націлює педагогів зміщувати акцент у методах навчання на пошук, «продукування» нових індивіду­альних способів навчальної діяльності. Інтерактивні методи навчання спрацьову­ють через осмислення кожним учнеїм своєї діяльності, що звернена до здатності дитини перебудовувати свої дії, досвід, мотиви і потреби. Інтерактивне навчання допомагає сформувати в особистості вміння, навички самостійно вивчати певні явища, процеси, користуючись при цьому інформацією.

Технології інтерактивного навчання описано в методичному посібнику

О. Пометун та JI. Пироженко «Сучасний урок. Інтерактивні технології навчання». (К.: А.С.К., 2004).

Розглянемо найпродуктивніші інтерактивні технології:

1. Метод проектів — система навчання, за якою учні набувають знання, умін­ня і навички у процесі планування й виконання практичних завдань — проектів, що постійно ускладнюються. Під час роботи за методом проектів на чільне місце ставиться самодіяльність учнів та їхня активність, ініціативність, захопленість.

Проекти мають індивідуальний, груповий чи колективний характер.

2. Метод ПРЕС навчає учнів виробляти й формулювати аргументи, вислов­лювати думки з дискусійного питання у виразній і стислій формі, переконувати інших.

3. Мозковий штурм («мозкова атака») — вільне накопичення значної кількості ідей з певної теми спочатку без критичного осмислення.

4. Метод гронування (асоціативний кущ) — стратегія навчання, яка спону­кає учнів думати вільно та відкрито з певної теми. Вона націлена передусім на стимулювання мислення школярів про зв’язки між окремими поняттями. Грону­вання може бути використане як на стадії актуалізації, так і на стадії рефлексії. Цей метод також можна застосовувати для підбиття підсумків вивченої теми чи розділу з української мови.

5. Мікрофон надає можливість кожному учневі сказати щось швидко, по черзі, відповідаючи на запитання або висловлюючи свою думку.

6. Акваріум є формою діяльності учнів у малих групах, ефективний для роз­витку навичок спілкування в такій групі, для вдосконалення вміння дискутувати та аргументувати свою думку. Може бути запропонований тільки за умови, що учні вже мають добрі навички групової роботи.

Кожен метод має свою структуру і передбачає використання різних при­йомів.

На уроках української мови використовуються такі методичні прийоми:

• аналіз (поділ слів на звуки, морфеми тощо);

• синтез (утворення складів з окремих звуків, речень зі слів тощо);

• порівняння (різна вимова голосних і приголосних);

• мовний розбір: частковий і повний (фонетичний, морфологічний та ін.);

• списування (як орфографічна вправа) тощо.

У початкових класах широко застосовуються ігрові прийоми, які відповіда­ють принципу «граючись — навчаємо».

Методи наукового дослідження:

1. Спостереження за навчальним процесом з метою виявлення:

• можливостей засвоєння певного програмового матеріалу;

• доцільності застосування методів та прийомів під час засвоєння мовних аспектів;

• необхідності використання наочних посібників та дидактичного мате­ріалу;

• можливостей інтегрованого підходу до засвоєння певного навчального матеріалу та ін.

2. Анкетування

учителів учнів

• визначення ставлення педагогів до за- — виявлення читацьких інтересів уч-

стосування в навчальному процесі певних нів;

методів та прийомів роботи, наочних по- — визначення бажання учнів виконува-

сібників, дидактичного матеріалу тощо; ти певні навчальні дії;

—- виявлення рівня обізнаності педагогів — виявлення рівня зацікавленості шко-

у сучасних тенденціях методики; лярів у вивченні певного навчального

----- з’ясування доцільності нових програм матеріалу тощо, та підручників тощо.

3. Вивчення позитивного досвіду вчителів-практиків складається з таких етапів:

а) спостереження за роботою вчителя;

б) узагальнення набутих спостережень;

в) запровадження досвіду у практику роботи вчителів школи (міста, області).

4. Експеримент Мета:

а) пошук нових методів та прийомів навчання;

б) перевірка доцільності нового навчального матеріалу, його відповідності віковим особливостям учнів;

в) апробація певної системи вправ;

г) визначення доцільності додаткових навчальних засобів (наочність, дидак­тичний матеріал тощо).