2. Влада як центральна категорія політології

Ядром політичних відносин виступає влада. Саме вона визначає зміст політики, який виявляється в керівництві й управлінні, пануванні й підкоренні, державному примусі; навколо політичної влади та виражених в ній інтересів розгортається вся політична життєдіяльність.

2.1. Вивчаючи феномен влади, політична наука використовує три принципових підходи: атрибутивний (субстанційний), біхевіористський і соціологічний (реляціоністський). Прихильники атрибутивного підходу пояснюють природу влади біологічними і психічними властивостями людської психіки. Так, з позицій біологічної концепції (М. Марсель), влада являє собою невід’ємну властивість людини, закладену в її природі – інстинктах боротьби і суперництва з іншими представниками людського роду. Ґрунтуючись на даному підході, Ф. Ніцше стверджував, що прагнення до влади, “воля до влади” виступає основою життя людини. Ще один напрямок у межах даного підходу – психологічний, який спирається на психоаналітичні концепції. Представники даного підходу трактують прагнення до влади як прояв сексуального потягу (З. Фрейд), психічної енергії взагалі (К. Юнг); досліджують структури в психіці людини, що роблять її схильною до підкорення, втрати волі заради відчуття безпеки, психологічного комфорту (Е. Фромм), розглядають прагнення до влади як засіб компенсації фізичної або духовної неповноцінності (К. Хорні).

Представники біхевіористської концепції влади (Ч. Меріам, Г. Лассуел) розглядають владу як особливий тип поведінки, зумовлений невід’ємною людською властивістю – прагненням до влади. Біхевіористи звертають особливу увагу на суб’єктивну мотивацію влади, вважаючи відносини панування-підкорення основою політичного життя.

З позицій соціологічного підходу влада розглядається як особливий тип відносин. Найбільш відомим у межах даного підходу є визначення влади М. Вебера, який розумів владу як здатність і можливість одного індивіда в даних соціальних умовах проводити свою волі навіть всупереч іншого. В основі влади лежать відносини панування й підкорення, що виникають між суб’єктом влади (тим, хто панує) і об’єктом влади (тим, хто підкоряється). Представники реляціоністського підходу (Д. Картрайт, П. Блау, Д. Ронг) розглядають владу як соціальну взаємодію, за якою суб’єкт за допомогою певних засобів (ресурсів) контролює поведінку об’єкта.

В межах даного підходу виділяють системне трактування влади (К. Дойч, Н. Луман), що виходить із визначення влади як здатності політичної системи мобілізувати ресурси для досягнення поставлених цілей, а також структурно-функціональну концепцію влади (Т. Парсонс), що розглядає владу як соціальні відносини, зумовлені тими ролями (функціями), які виконуються різними суб’єктами в суспільстві.

2.2. Структура влади: 1) ресурси влади: сила, багатство, знання, інформація; 2) види влади: політична, економічна, духовно-інформаційна, військова, правова; 3) суб’єкти влади: держава та її інститути, політичні еліти і лідери; 4) об’єкти влади: індивід, соціальні групи, клас і т.д.; 5) засоби здійснення: право, авторитет, переконання, примус, маніпуляції.

2.2.1. Ресурси влади – сукупність засобів і методів, за допомогою яких суб’єкт політичної влади здійснює визначальний вплив на поведінку об’єкта. Існує безліч класифікацій ресурсів влади. Найпоширенішою в сучасній політичній науці є класифікація ресурсів за найважливішими сферами життєдіяльності, відповідно до якої виділяють:

- економічні ресурси - матеріальні й нематеріальні блага, цінності, пов’язані із задоволенням повсякденних потреб людини й суспільства – гроші, товари, послуги, пільги, субсидії);

- соціальні ресурси – можливість соціальної мобільності, здатність зміни соціального статусу;

- силові ресурси – зброя, інститути примусу – армія, поліція, служба безпеки, суди прокуратура;

- нормативні ресурси – правові, релігійні, звичаєві соціальні норми – закони, розпорядження, традиції, моральні норми;

- культурно-інформаційні ресурси – знання, навчальні заклади, наукові установи.

Специфічним ресурсом влади виступає сама людини, що дозволяє виділити такий вир ресурсів політичної влади, як демографічний.

Одне з найбільш послідовних досліджень ресурсів політичної влади в сучасному світі належить американському вченому Олвіну Тоффлеру. У своїй відомій праці “Метаморфози влади. Знання, багатство й насильство на порозі ХХІ століття”(1990) вчений аналізує основні джерела політичної влади – силовий, економічний та інформаційний ресурси. При цьому О. Тоффлер відзначає значну зміну в системі співвідношення ресурсів влади в сучасному суперіндустріальному (інформаційному) суспільстві, конструюючи так звану концепцію “зсуву влади” на користь інформаційного ресурсу.

Політична влада – можливість і здатність суб’єктів політики впливати на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, а також на політичну поведінку інших учасників політичних відносин.