60. Розвиток культури України на сучасному етапі

Проголошення незалежності України створило принципово нові умови для розвитку національної культури. Необхідно перебороти негативну спадщину у сфері культури, що залишилися від радянських часів: партійно-класовий підхід до оцінок досяг нень культури; русифікацію; залишковий принцип у фінансуванні культури. Головним завданням культурного будівництва стало національно-культурне відродження України. У 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про освіту» , де школа визначалася як основа духовного розвитку держави. Реалізація Закону передбачає зміцнення матеріально-технічної бази освіти, видання нових підручників, урізноманітнення форм і методів навчання, широке впровадження в навчальний процес досягнень науки і техніки. Освітня система стає гнучкішою і різноманітнішою. Разом із державними з'являються приватні ліцеї, коледжі, гімназії. Зроблено деякі кроки до гуманізації освіти. Важливим завданням є забезпечення виконання в навчальних закладах «Закону про мови в Українській РСР», прийнятого ще в 1989 p., що передбачає перехід на україномовний режим навчального процесу. За декілька років кількість першокласників, що навчаються українською мовою, зросло з 43,5 до 67,7%, а у вищих навчальних закладах українською мовою викладання велося в 37% академічних груп. Проте ці процеси в східному і південному регіонах відбуваються повільно. Відбулася реорганізація керування освітою — із метою поліпшення зв'язку між системою середньої і вищої освіти були об'єднані Міністерство народної освіти і Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти в одне — Міністерство освіти і науки України. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку у вузах — бакалавр, спеціаліст, магістр. Вузи стають автономнішими у своїй діяльності. Проте економічний стан істотно впливає на розвиток освіти, його фінансування, стан робітників цієї сфери. У 2002 р. з 48,1 млрд. грн. зведеного бюджету України 7,1 млрд., або кожна сьома гривня була спрямована на розвиток освіти. У 2001-2002 навчальному році з кожних 10 тис. жителів країни 1339 вчиться в загальноосвітніх, 102 — у професійно-технічних, 428 — у вищих навчальних закладах різних рівнів акредитації. У 1990-1991 — ситуація була дещо іншою — відповідно 1373, 127 і 316. У 2002 р. в Україні функціонувало 22,2 тис. шкіл, ліцеїв, гімназій, у яких навчається 6601,2 тис. учнів. Навчальний процес забезпечують 568 тис. учителів. Українською мовою навчається 71,7% школярів проти 58,3% шість років тому. Кожний четвертий учень (27,3%) має можливість навчатися російською мовою, а в регіонах компактного проживання населення інших національностей працюють школи і класи, де діти одержують освіту на румунській, угорській, кримськотатарській, польській й інших, мовах. Серед чинників, що негативно впливають на навчальний процес, необхідно відзначити недостатню забезпеченість сучасними підручниками і наочним приладдям, а також низький рівень комп'ютеризації. У 983 вищих навчальних закладах усіх рівнів акредитації у 2002 р. навчалося 2109 тис. студентів, що на 9 % більше, ніж у попередньому році. Серед студентів, що одержують вищу освіту, жінок 53 %. Серед випускників вузів найбільшу кількість груп складають спеціалісти з галузей знань «економіка, комерція і підприємництво» (30% у вузах III-IV рівнів) і «інженерія» (26%). За темпами зростання фахівців особливо виділяються економічні і юридичні фахи. Навчальний процес у вузах забезпечують 169 тис. викладачів. В основному складі професорсько-викладацького персоналу закладів III-IV рівнів акредитації 7,3 тис. (8,5%) докторів наук і 40,3 тис. (47,2%) кандидатів наук. Учене звання професора мають майже 7 тис. викладачів (8%), доцента — 30,2 тис. (35,3%). У достатньо складному становищі виявилася наука. Позначилася багаторічна фактична ізоляція української науки від світової і одностороння орієнтація на російську, недостатня матеріально-технічна база. Центром науки, як і раніше, залишається Академія наук, якій надано у 1994 р. статус національної. Серйозними проблемами є недостатня розробка фундаментальних досліджень і дуже слабке впровадження нових технологічних досягнень у виробництво (впроваджується лише 10% розробок). Загальна кількість науковців в Україні — майже 300 тис. — удвічі більше, ніж у Франції, але ефективність їхньої праці набагато нижча, ніж у Європі. Визначні успіхи досягнуті у сфері гуманітарних наук, особливо історичній. Літературні процеси теж характеризуються оновленням змісту, методів творчості, позбавленням від ідеологічної цензури. Головне місце належить публіцистиці, триває публікація дореволюційних, 20—30-х роках, із діаспори письменників і поетів. Проте тривожна тенденція склалася з книговидавництвом українською мовою. Україномовний наклад складає 27% від усього книжкового накладу. Деякі позитивні зсуви помітні в кіномистецтві, створюють ся україномовні фільми. На XXXVI кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму «Ізгой», створеному за мотивами повісті А. Димарова (режисери В. Савельев і А. Браунер), присуджений Гран-прі. Важливий внесок у розвиток театрального мистецтва в 90-х pp. внесли режисери Р. Віктюк, С. Донченко, Б. Шарварко, актори Н. Сумська, А. Хостікоєв, Л. Задніпровський. Позитивні зміни відбуваються в роботі українського телебачення. Підвищився аналітичний рівень інформаційних передач, ток-шоу, урізноманітнилися розважальні програми. Значними можна назвати Досягнення у сфері пісенної творчості. Регулярно відбуваються пісенні фестивалі «Червона рута», «Пісенний вернісаж», «Пісня року», «Таврійські ігри». Велику популярність здобули естрадні співаки П. Зібров, А. Кудлай, В. Білоножко, Л. Сандулеса, І. Білик, Т. Повалій. Великих успіхів досягли українські спортсмени на літніх Олімпійських іграх 1996 р. у м. Атланта (США), посівши почесне 9 командне місце й увійшовши до числа головних спортивних країн світу. До культурно-політичних досягнень слід віднести створення системи нагород України. Сюди входять Почесна відзнака Президента, ордени Богдана Хмельницького, Ярослава Мудрого, княгині Ольги, відзнака «За мужність». Національне відродження України неможливе без підйому культури, науки й освіти. Необхідно закріпити і розвити ті позитивні зсуви, що відбуваються у сфері культури.

№61

Перша половина XIX ст. — це період визрівання глибокої соціально-політичної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із складного становища. Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи спричинило селянський рух, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи та існуючих порядків. За неповними даними, в Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість, локальний характер, малочисленість учасників тощо. Своєрідним феноменом у межах селянського руху першої половини XIX ст. були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Його боротьба з пануючим режимом та кріпосницькими порядками почалася ще 1812 р. і характеризувалася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру. Та він втікав і, повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала 23 роки. За цей час у повстанському русі під проводом Кармалюка брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здійснили майже тисячу нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсивними були дії кармалюківців 1830—1835 pp., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бессарабії та Київщини. Припинилися вони лише зі смертю Кармалюка. У першій половині XIX ст. посилюється соціально-політичне і національне невдоволення феодально-кріпосницькою системою та зростає опозиційність до самодержавної влади серед освічених кіл громадськості та широких народних мас України. Помітний вплив на розвиток ідеї свободи, рівності, прав людини мала участь офіцерів і солдатів у війнах, які майже безперервно вела армія Російської імперії протягом двадцяти років в Італії, Австрії, Німеччині, Швейцарії, Франції. Ще в 1799 р. Павло І взяв участь у війні коаліції європейських держав проти революційної Франції; війна тривала багато років і обійшлася Росії великими жертвами.

Декабристський рух в Україні — це діяльність таємних організацій декабристів в Україні: Союзу благоденства, Південного товариства і Товариства об'єднаних слов'ян та події, пов'язані з повстанням Чернігівського полкуУкраїна поряд із Санкт-Петербургом стала основною територією поширення декабристського руху. Ядром декабристського руху в Україні стало Правобережжя. Тут була розквартирована друга армія, офіцери якої служили в Західній Європі під час наполеонівських воєн.

У найбільш активних формах діяльність декабристів здійснювалась на території нинішніх Полтавської, Вінницької, Київської, Черкаської і Житомирської областей.

№62

У другій половині XIX ст. формується інтелігенція – специфічна верства населення, яка, не маючи приватної власності, займалася не фізичною, а розумовою працею, розвитком та поширенням культури у суспільстві. Відповідно до перепису населення до цієї верстви в Україні належали 4,1% населення. У пореформений період інтелігенція зазнала значних змін. По-перше, вона стала більш неоднорідною, у її складі зросла частка різночинного елементу. Зокрема, якщо на початковому етапі становлення інтелігенції основним джерелом формування цієї верстви було дворянство, то наприкінці XIX ст. лише 20-25% складу інтелігенції мали дворянське походження, решта- вихідці з різночинців. По-друге, переважна більшість інтелігенції України була неукраїнського походження. У 1897 р. лише 16% юристів, 25% учителів і майже 10% письменників були українцями. По-третє, асиміляторська політика царського уряду призвела до значної русифікації інтелігенції. По-четверте, власне українська інтелігенція проживала переважно у селах та невеличких містах, працюючи земськими вчителями, лікарями, агрономами тощо, тоді як у крупних містах її частка була незначною. Наприкінці XIX ст. українці становили менше третини міського населення, у складі якого домінували росіяни та євреї. Отже, у другій половині XIX ст. під впливом буржуазних реформ в Україні відбулися значні зміни в соціально-економічній сфері. В аграрному секторі сформувався досить високий рівень концентрації землі; було здійснено докорінний перерозподіл земельної власності, що йшов по лінії переходу від становості до безстановості; у сільськогосподарському виробництві значного поширення набули застосування техніки, використання вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів тощо. Ці зміни дали можливість Україні перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції не тільки імперського, а й світового значення. У 60-80-х роках XIX ст. завершився промисловий переворот. Розвиваючись у руслі загальноімперських тенденцій, українська промисловість водночас мала низку особливостей. У пореформений час індустріалізований Південь України перетворився на основну паливно-металургійну базу імперії. Розвиток української промисловості характеризувався більш швидкими порівняно із загальноімперськими темпами розвитку; високим рівнем концентрації виробництва; значною заангажованістю та впливом іноземного капіталу; структурною та територіальною диспропорційністю; побудовою промислових об'єктів на принципі незавершеності тощо. Внаслідок буржуазних реформ та завершення промислового перевороту ускладнилася соціальна структура суспільства: активно відбувалася диференціація в межах традиційних класів феодального суспільства – дворянства та селянства, крім того, виникли нові класи – буржуазія та пролетаріат, дедалі помітнішу роль почала відігравати інтелігенція.

№63

В Емському указі Олександра II (1876 р.) заборонялося ввезення в Україну будь-яких книг і брошур на «малоросійському наріччі», українських п’єс і пісень, які потрібно було перекладати на російську мову. Заборонялося використання української мови в початкових школах, судах і державних установах. Зі шкільних бібліотек вилучалися книги, написані українською мовою, учителів-українофілів заміняли на росіян. Перейменовувалися географічні назви: Малоросійська губернія була поділена на Чернігівську та Полтавську, а Слобідсько-Українська стала називатися Харківською.Зростання національного гніту вело до активізації українського національно-визвольного руху.

Активізація українського національного руху

У Західній Україні діяло три напрямки українського національно-визвольного руху.

Революційні демократи, що відстоювали інтереси селянства, мали нечисленні революційні гуртки у Львові, Станіславі, Перемишлі, Дрогобичі, Тернополі й Дублянах. Найбільш значною була група І. Франка та М. Павлика у Львові, яка працювала в журналі «Друг», потім у журналі «Громадський друг», а згодом у газеті «Праця», на сторінках яких і поза ними критикувала феодальний і національний гніт в Австро-Угорщині, закликала до об’єднання всіх трудящих Західної України в боротьбі за свої економічні та політичні права, розповсюджувала твори Герцена й Чернишевського, Маркса й Енгельса, співпрацювала з марксистською групою «Визволення праці». Однак із початку XX ст. І. Франко став одним із найбільш відомих критиків марксизму. Так, у статті «Що таке поступ?», опублікованій у 1903 р., він показав, що в умовах партійної монополії соціал-демократів на владу їхня держава неминуче стане величезною народною в’язницею.

Народовці — ліберальний український національний рух, що поєднував середні верстви населення: студентів, священиків, інтелігенцію. Основним питанням своєї діяльності вважали не політичну боротьбу, а розвиток української мови та культури, для чого в 1868 р. група із 60 студентів на чолі з Анатолієм Вахняним створила у Львові культосвітнє товариство «Просвіта», яке займалося «вивченням і просвітництвом народу» і розвитком українського театру. Водночас діяльність організацій «Просвіти» і таких подвижників, як А. Борковський, К. Сушкевич, А. Партицький, Ю. Романчук та інших, сприяла істотному зростанню національної самосвідомості й патріотизму. Під їхнім впливом перебувала одна з найпопулярніших газет «Діло» (виходила з 1880 р.). У прямому зв’язку з культосвітньою роботою «Просвіти» стоїть створення таких організацій, як Ревізійний союз кооперативів, Маслоспілка, «Сільський господар», існування сільськогосподарських і торговельних шкіл. У 1885 р. народовці створили політичне товариство «Народна Рада», яке ставило перед собою завдання продовжити діяльність Головної Руської Ради, добиваючись адміністративного поділу Галичини на польську та українську частини.

Народницький рух в Україні

Естафету визвольної боротьби революційних демократів Росії 60-х рр. підхопили у 70-х рр. XIX ст. революціонери-народники. Ідеологи народництва — П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов. Народницькі гуртки, що існували і в Україні (у Києві, Чернігові, Одесі), підтримували між собою зв’язки і були підпорядковані єдиному керівництву в Петербурзі (де в 1876 р. на базі гуртків (серед яких був і гурток у Києві — «Київська комуна») була створена організація «Земля і воля», яка в 1879 р. розкололася на «Народну волю» та «Чорний переділ»). Основа вчення народників — різні види утопічного соціалізму (зокрема побудова соціалізму в Росії на основі селянських громад) та радикально-демократичні погляди. Після провалу планів підняти селянське повстання шляхом «ходіння в народ» (1874–1875 рр.) в Україні помітною подією стала невдала «Чигиринська змова (1877 р. — організація народниками Я. Стефановичем, Л. Дейчем та І. Бохановським революційної селянської організації «Таємна дружина» на Київщині, розгромленої урядом), члени «Народної волі» перейшли до тактики терору, здійснивши низку замахів на царських чиновників, що увінчалася вбивством 1 березня 1881 р. імператора Олександра II. Після цього обидві організації були розгромлені, керівники (серед яких було чимало українців — А. Желябов, Ф. Лизогуб, М. Кибальчич, С. Степняк-Кравчинський) страчені або засуджені до каторги.

Українське національне питання народниками вважалося в ліпшому випадку другорядним порівняно з соціальним визволенням народів Російської імперії.

№64

Шевченко – основоположник нової української літератури. Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнане багатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягнень світової літератури. Шляхом Шевченка пішли найвидатніші передові українські письменники наступного часу – Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка та ін. Роль Шевченка в розвитку української літературної мови. Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Він установив ту структуру української літературної мови, яка збереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад української мови, які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо. Попередники Шевченка в українській літературі, починаючи з Котляревського. Використовували в своїх творах живу народну українську мову,  а також скарби усної народної творчості, але це використання було ще обмеженим, відповідно до не досить широких тем і літературного стилю цих письменників. Крім того, вони ще не позбулися діалектних, вузькомісцевих елементів.

Іван Якович Франко увійшов в історію української і світової літератури як геніальний письменник і визначний діяч визвольного руху. Своєю творчістю і багатогранною літературною і громадською діяльністю він створив цілу епоху в історії української культури і літератури. Франко був не тільки письменником, а великим ученим і публіцистом. Франко – великий майстер художнього слова. Його творчість відзначається винятковою різноманітності художньої форми (новели, оповідання, повісті, поезії, поеми, драми). Франко високо ставив поетичне слово, вимагав, щоб письменники підвищували свою поетичну майстерність і наполегливо працювали над збагаченням і вдосконаленням мови. Художня, наукова і публіцистична спадщина Івана Франка ввійшла у всесвітню скарбницю культури і літератури, збагатила культуру безсмертними творіннями.

Винятково велике значення творчості Лесі Українки в історії української літератури полягає в тому, що вона збагатила українську поезію новими темами й мотивами; досконало володіючи катренами й октавами, сонетами й оригінальними строфічними будовами, використовуючи гексаметр, верлібр, п'ятистоповий вірш тощо, вона збагатила строфіку, ритміку й метрику української поезії. На переломі 19 — 20 ст., використовуючи мандрівні сюжети світової літератури, Леся Українка стала в авангарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури. Її твори видавалися багато разів. Науково об'єктивнішими є видання «Книгоспілки» з фаховими передмовами М.Зерова, Б.Якубського, М.Драй-Хмари, П.Руліна, Є.Ненадкевича, О.Білецького й інших. Усі пізніші видання мають умисні цензурні пропуски: Цінне багатим біографічним і епістолярним матеріалом видання О. Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчості» (Нью-Йорк, 1970).

№65

Микола Міхновський – визначна постать в історії України, яка сьогодні живе в серцях багатьох вдячних співвітчизників, бо дякувати дійсно є за що. Адже не даремно за часів Радянського Союзу діяльність його висвітлювалася виключно з негативного боку через призму ідеології українського буржуазного націоналізму, відносили його до такої популярної на той час категорії ворогів. То що ж такого зробила ця людина, щоб мати стільки ворогів тоді, і стільки прихильників тепер? Саме Міхновський був першим, хто в голос заявив, що ідея створення автономної України у складі Росії є повною нісенітницею, адже наша держава має право бути незалежною від будь-кого і повинна бути такою. Український апостол започаткував традицію новітнього українського самостійництва, і робив відчайдушні спроби наблизити перспективу державної самостійності України конкретними справами. Він прагнув до справедливого соціально-економічного ладу, побудованого на різних формах власності, усебічного розвитку культури й духовного життя, національного відродження. Ця людина, вчинки якої не можливо оцінити й сьогодні, не боялася відкрито говорити про самостійну Україну, спілкуватися національною мовою з знайомими й чужими, відверто висловлювала свої думки та погляди. Микола Міхновський чітко і ясно формулював завдання розбудови незалежної національної держави як гаранта збереження та розвитку нації, а водночас і гаранта дотримання прав людини. На жаль, ідеї Міхновського спочатку були підтримані лише молоддю, але згодом кількість його прибічників почала зростати. Ним була розроблена концепція включення української інтелігенції у процес національного визволення. Він закликав інтелігенцію "зійти з москвофільських позицій, підхопити ідею створення незалежної України і сприяти її поширенню в масах". І це на початку ХХ сторіччя!

В останні роки життя Міхновський очолив Українську демократично-хліборобську партію, яка здійснила в Києві державний переворот. Наталія Полонська-Василенко стверджує в своїй "Історії України", що розчаровані Центральною Радою праві кола українців пропонували очолити Українську державу саме йому. Однак німці тоді підтримали Скоропадського, а Міхновський виїхав на Кубань, де організовував рух кооператорів і шкільництво, однак, за однією з версій, ДПУ знайшло його й там і 3 травня 1924 р. розстріляло. Втім, не бракує й тих, хто твердить, що він покінчив із життям самогубством. Можна із впевненістю сказати, що Микола Міхновський залишив глибокий слід у духовній культурі та національно визвольній боротьбі українського народу за державність і незалежність України. Сьогодні ця людина є символом незгасаючої віри українців у добре майбутнє і я дуже сподіваюся, що серед сучасних громадян нашої держави з'явиться численна кількість його прибічників, які дійсно зрозуміють важливість його намірів, і що така постать, як Микола Міхновський, завжди буде вічною у пам'яті нашої нації та в її серці.

66. В конце 1916 - начале 1917 гг. первая мировая война вызвала недовольство

широких масс российского общества. Она продемонстрировала не только общую

отсталость российской империи, но и политическую неспособность самодержавия

управлять страной. Россию охватил общенациональный кризис. 27 февраля 1917

г. в Российской империи победила демократическая революция. Активное участие

в событиях в Петрограде приняли украинцы, которые составляли значительную

часть личного состава гвардейских полков. В начале марта в Петрограде был

создан Временный Украинский комитет, который 2 марта опубликовал воззвание

к украинцам Петрограда, призывая их включиться в борьбу за завоевание своих

национально-политических интересов.

С ликвидацией самодержавия в России возникло двоевластие. С одной стороны, к

власти пришло буржуазное Временное правительство, а с другой - был образован

Петроградский совет рабочих и солдатских депутатов, который в своей политике

опирался на местные советы.

Несколько по-другому сложилась политическая ситуация в Украине, где возникло

три власти. После Февральской революции власть формально находилась в

руках Временного правительства, которое получило полномочия от либеральных

кругов Государственной думы. Его основной опорой на местах и, в частности в

Украине, были торгово-промышленная буржуазия, землевладельцы, чиновники,

либеральная интеллигенция. Именно эти социальные слои начали создавать

общественные советы и комитеты. Подобные органы возникли во всех губерниях.

3 марта 1917 г. в Киеве был создан Совет объединённых общественных

организаций, который действовал от имени Временного правительства и считался

высшим представительным органом местной власти. Управление в губерниях

было передано комиссарам Временного правительства, которыми назначались

председатели местных земских управ.

67. Під час першої світової війни в російській армії було більше 6 мільйонів вояків

змобілізованих з України. Вся маса змобілізованих українців була здебільша

скупчена на фронтах проти осередніх держав. Всі ті російські найкращі бойові

частини, що називалися Сибірськими, Туркестанськими, Фінлядськими і т. д.

стрілковими полками складалися майже виключно з українців. Так само російська

Петербурзька, Московська та Варшавська гвардії, а також різні ґренадирські полки і

т. д. складалися або виключно, або переважно з українців. До того треба й додати

кінноту й артилерію та спеціяльні технічні військові частини, то стане зрозумілим,

що стрижень боєздатної російської армії становили українці.

Мобілізація втягнула до російської армії численні кадри української, здебільша

сільської інтеліґенції: народне вчительство, різних аґрономічних та кооперативних

діячів. Це був найсвідоміший в армії український національний елемент, хоч його

українські політичні прагнення не сягали далі бажання мати для України

національно-культурну автономію, а вже максимальним бажанням було добитися

для України національно-територіяльної автономії. В армії існувала тенденція

зосереджувати український елемент по змозі в суцільних частинах, виходячи з

засновку, що творення національно-українських частин не шкодило боєзданості

російської армії, а навпаки, скріплювало б її. З уваги на загрозу окупації ворожими

арміями впершу чергу України, вказувано на вояків українців, як найкращих

оборонців землі, на якій вони народились. Тоді ще не думано про політичну

концепцію-орієнтацію України на центральні держави.

Це все треба мати на увазі, коли торкаємося справи так званої «українізації

російської армії». Всеросійська революція дала надію не лише українцям, але й

іншим немосковським народам російської імперії, на здійснення їх національних

прагнень у межах російської республіки, яку всі хотіли бачити дійсно федеративною.

Але на початку революції справу майбутньої федерації національних держав на

території колишньої царської імперії висувалося обережно й не настирливо, бо

існувала ще віра, що з московською демократією можна буде мирно, на базі спільних

інтересів договоритися. Інтеліґенція різних народів, а в тому числі й українська

вірила, що московська інтеліґенція щира в своїх гаслах «рівности й братерства всіх

народів», а тому з нею можна буде порозумітися в справі забезпечення національно-

територіяльних прав усіх народів колишньої імперії. Отже, для оцінки

процесу «українізації армії», мусимо все мати на увазі ті політичні й психологічні

настрої українського загалу, які панували в початках загально-російської революції,

поки українство повело свою власну національну революцію, змагаючись за свої

національні позиції.

Українські військовики в російській армії від перших початків революції почали

домагатися національних прав у тій армії. Після того, як Товариство Українських

Поступовців видало 8 березня свою першу відозву, закликуючи український загал до

організації своїх національних сил, в Києві скликано збори українських військовиків

під проводом поручника М. Міхновського. Ці збори ухвалили скликати на 10 березня

в Києві військове віче, яке вибрало Тимчасове Військове Бюро з 7-ох членів для

ведення справи українізації армії, себто для включення до певних військових частин

більшого числа українців, «не порушуючи боєздатности» російської армії. 14 березня

таке саме віче відбулося в Харкові, потім в Одесі, Катеринославі, в Умані та в інших

містах України, навіть поза Україною в Москві, Петрограді, Симбірську і т. д. Цим

розпочався ланцюг таких віч і організацій українських гуртків та рад в різних

частинах російської армії, спершу в запіллю, а потім і на фронті.

Київ зразу став осередком і провідником українських військовиків у російській армії

і його військова залога поспішно почала творити центральні провідні органи для

плянового ведення українізації збройних сил Росії.

Вже 16 березня в Києві скликано ширшу нараду українців вояків київської залоги.

Головою наради був полковник Павло Волошин — начальник штабу запасної

бригади; його заступником капітан Сахно-Устимович, а секретарем наради поручник

М. Міхновський. На цій нараді ухвалено заснувати Український Військовий Клюб

імени гетьмана Павла Полуботка. Головою Клюбу обрано поручника М.

Міхновського, а заступником його, капітана артилерії Гана. Тут же ухвалено

розпочати організацію українських добровольних полків різного роду зброї. Для

цього створено Український Організаційний Військовий Комітет на чолі з

полковником Глинським та командиром Запасної київської бригади полковником

Волошиним. До президії Організаційного Комітету покликано також капітана Гоца,

поручника М. Міхновського й прапорщика Павелка. Оцей Організаційний Комітет

властиво став першою центральною організацією для ведення українізації у війську.

Як перший практичний вияв діяльности того Комітету постав у Києві Перший

Український імени Гетьмана Богдана Хмельницького Полк. Організацію полка

започатковано в день «Свята Квітів» у Києві 18 квітня 1917 року.

Під ту пору в Києві на збірному етапному пункті зібралося більше 3,000 українців -

вояків, що чекали на відправу на фронт у різні військові частини. Дехто з них

перебував тут коло 3-ох місяців. Захоплені хвилею національного пробудження,

вони зібралися на свої загальні збори й постановили домагатися, щоб з них

зорганізовано окремий український полк, та відіслано його під його іменем на

фронт. Тому, що російська влада була рішуче проти такого домагання, то полк був

сформований революційним шляхом, самочинно. Він обрав на свого командира

полковника Капкана.

Російська військово-«демократична» влада в Київській окрузі назвала той вчинок

українців «державним злочином», що може зруйнувати всю російську армію, якщо

такі випадки будуть повторятися. Звичайно, причиною «обурення» москалів, що

називали себе демократами, було те, що вони побачили у створенні першого

українського полку небезпечний зародок українського сепаратизму. Влада рішуче

виступила на боротьбу проти такого «небезпечного вчинку». На допомогу їй

прийшло все, що було в Києві вороже українському національному рухові. Різні

російські революційні організації, преса всіх напрямків, починаючи від

чорносотенного «Києвлянина», включно до проґресивно-інтеліґентської

ґазети «Кієвская Мисль» та київський Революційний Совіт Робочих і Солдатських

Депутатів, разом з демократичною міською «Думою», почали таврувати виступ

українців, як тяжкий «злочин» проти революції, проти заповітів демократії, проти

інтересів «рабочого люду», проти російської держави й т. д. Отже на

голови «бунтарів» посипалося обвинувачення в усіх «сьомих гріхах».

Це був перший грім, який несподівано вдарив з боку об'єднаних русоцентричних кіл.

Він протверезив українське громадянство, зокрема, вояцтво. Вже з отих перших днів

всеросійської революції, російські «демократи» показали українцям, що треба вести

власну українську національну революцію і революційним шляхом добиватися своїх

прав.

Тому спротив російської «революційної демократії» підштовхнув українців до

дальшої праці. Клюб імени Полуботка та Організаційний Комітет розповсюдили по

фронтах і в запіллю десятки тисяч відозв, закликаючи українських вояків у

російських збройних силах об'єднуватися в свої національні формації й подавати

негайно відомості про себе до Організаційного Комітету. Як відповідь на цю відозву

скрізь почали відбуватися українські віча та засновуватися українські військові

товариства, комітети та ради. Вже в другій половині квітня створено Український

Військовий Клюб у Москві, на фронті в Тернополі 8 квітня, відбулося велике віче

українців дієвої армії. Це віче ухвалило домагатися національно-територіяльної

автономії України з прилученням до неї Галичини, Буковини й Кубані. Майже

одончасно на з'їзді вояків Західнього фронту утворено в Мінську Українську

Фронтову Раду, а при штабі головнокомандуючого фронтом зорганізовано

Українську Громаду. Фронтовий з'їзд обрав на голову Української Фронтової Ради С.

В. Петлюру. На північному фронті в 5-ій російській армії була створена Українська

Громада, а 26 квітня в Одесі відбулися установчі збори представників різних

військових частин для створення Одеської Української Військової Ради, діяльність

якої охоплювала всю Одеську Військову Округу, Румунський Фронт та Чорноморську

військову фльоту. Головою Ради було обрано старого українського діяча, лікаря І. М.

Луценка.

Відомості про створення на всіх фронтах та на всіх просторах російської держави

українських військових організацій почали тисячами надходити до Організаційного

Комітету, до Клюбу Гетьмана Полуботка та до Центральної Ради. А разом з тим і

скарги на різного роду перешкоди українцям організуватися в той час, як російські

військові творили різні свої революційні комітети та інші організації. До

Центральної Ради й до Організаційного Комітету почали все більше впливати

повідомлення про арешти хоч трохи активних діячів військовиків, які пропагували

створення українських військових організацій, а також активне і навіть збройне

поборювання творення українських відділів у російських збройних силах.

68. В Украине многочисленные представительные форумы и самые влиятельные политические

партии высказались за создание национально-территориальной автономии. Это требование и

было сформулировано в заявление делегации Центральной Рады Временному правительству и

Исполнительному комитету советов 27.

Ответ петроградских властных структур на требования украинцев был отрицательным.

Правительство не хотело признавать Центральную Раду как выразителя интересов всего

украинского народа, поскольку она не была избрана всенародным волеизъявлением. Кроме

того, свое решение правительство мотивировало и тем, что издание акта об автономии Украины

относилось исключительно к компетенции Всероссийского Учредительного собрания 28.

Следует подчеркнуть, что в проведении национальной политики официальный Петроград

уже с первых своих шагов был непоследовательным. Ссылаясь на отсутствие у него права

устанавливать автономию Украины, правительство в воззвании к полякам от 29 марта 1917 г.

признало их право на самоопределение, хотя при самодержавии Царство Польское, как и Украина,

не пользовалось никакими привилегиями.

Не найдя поддержки в Петрограде, Центральная Рада 10 июня 1917 г. издала I Универсал,

которым сообщила украинскому народу: «Отныне сами будем творить нашу жизнь»

В этих условиях Петроград решил прибегнуть к переговорам, вследствие чего был достигнут

определенный компромисс. Центральная Рада во II Универсале обязывалась не решать

самостоятельно вопрос об автономии Украины до Всероссийского учредительного собрания.

Взамен Временное правительство предоставило полномочия высшего органа управления

делами края Генеральному секретариату, а также продемонстрировало своё благосклонное

отношение к разработке Центральной Радой проекта о национально-политическом

положении Украины, как сама Рада посчитает за соответствующее интересам края.

Достигнутое соглашение, однако, вызвало в Петрограде правительственный кризис.

Из состава правительства вышли министры-кадеты, мотивируя свои действия тем, что

немедленное создание в Украине местной власти, ответственной перед общественными

организациями и призванной функционировать с неопределенными полномочиями и

на неопределенных территориях, является недопустимым и в высшей степени опасным

прецедентом.

В ответ на большевистский переворот Центральная Рада, не разделяя коммунистической

программы социально-экономических и политических преобразований, обнародовала 20

ноября 1917 г. III Универсал, в котором заявила о своей твердой решимости перейти к

упорядочению политической жизни Украины в пределах собственных государственных форм.

Провозглашая Украинскую Народную Республику (в составе девяти украинских губерний),

Центральная Рада в то же время подчеркивала, что не отделяется от России, но приложит все

усилия, чтобы российская республика стала «федерацией равноправных и свободных нар17

декабря 1917 г. Петроград в «Манифесте к украинскому народу с ультимативными требованиями

к Украинской раде» формально признал УНР, но в то же время заявил, что, поскольку

Центральная Рада проводит «буржуазную политику», то это существенное обстоятельство

лишает российское руководство возможности «признать Раду, как полномочного представителя

трудящихся и эксплуатируемых масс Украинской республики» 45.

Наконец, 25 декабря в Харькове провозглашается советская республика, правительство

которой сразу же было признано Россией. При этом Совнарком назначил над ним «временного

чрезвычайного комиссара Украины» Г.Орджоникидзе.

одов».

69. війни

Революція 1905–1907 рр. – перша демократична революція в Російській імперії. Події

революції стали виявом загальнонаціональної кризи, яка загострилась на початку

ХХ ст. у зв'язку з економічною кризою і поразкою Росії у війні з Японією. Розпочалась

революція подіями 9 січня 1905 р. у Петербурзі. Цього дня тут була розстріляна

багатотисячна мирна демонстрація робітників, які направлялись з петицією до царя

з проханням поліпшити умови їх життя. Проте царизм розстріляв мирну

демонстрацію – було вбито понад 200 осіб і кілька сотень поранено. Криваві події в

столиці викликали хвилю обурення в усій імперії. Країною прокотилася хвиля

страйків і масових демонстрацій, які охопили й Україну, зокрема міста Катеринослав,

Київ, Миколаїв, Одесу, Харків та ін. Широкого розмаху набрав не лише робітничий,

але й селянський рухи. Селянські заворушення у 1905 р. охопили більше половини

повітів України. Революційні виступи поширились і на армію та флот. 14 червня

1905 р. в одеському порту вибухнуло повстання на панцернику „Потьомкін", серед

керівників якого були українці Г. Вакуленко та О. Матюшенко.

У середині жовтня Російську імперію охопив загальний політичний страйк, в якому

взяли участь понад 2 млн. робітників, у тому числі 120 тис. – в Україні. Найвищою

точкою революції стало грудневе збройне повстання, яке найбільшого розмаху

досягло в Москві, Горлівці, Катеринославі, Харкові та інших містах. Армія, хоч і брала

активну участь у придушенні народних повстань, проте вже перестала бути

надійною опорою самодержавства. Наляканий розмахом революції, царський уряд

змушений був піти на поступки. 17 жовтня 1905 р. Микола II видав Маніфест, яким

проголошувались демократичні свободи (свобода слова, совісті, друку, зборів та

об'єднань) і надання Державній Думі законодавчих прав.

Перша російська революція і жовтневий Маніфест сприяли розвитку українського

національно-визвольного руху. Було відмінено антиукраїнські Валуєвський (1863) і

Емський (1876) царські укази, отримала застосування українська мова. Вже в 1906 р.

в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі та ін. містах України, а також в Петербурзі і

Москві виходило 18 українських газет і журналів, стали виникати в містах

Наддніпрянщини культурно-освітні товариства „Просвіта". Поряд із

загальноросійськими, активізувалась діяльність українських політичних партій,

створюється українська парламентська фракція у Державній Думі Росії. Українська

фракція готувала ряд законопроектів у земельній, робітничій та освітній сферах.

Проте у 1907 році революція явно пішла на спад і 3 червня 1907 року царським

маніфестом Дума була розпущена, було змінено положення про вибори на користь

панівної верхівки. Видання цього Маніфесту ознаменувало відмову царизму від

демократичних реформ та остаточну поразку Першої російської революції і початок

нового реакційного наступу самодержавства в усіх сферах життя.

Разом з тим, події революції 1905–1907 рр. справили помітний вплив на життя

тогочасного суспільства, однак вони не змінили основного напрямку його розвитку,

який диктувався вимогами і законами ринкового господарства. Мабуть, найбільш

негативним були наслідки поразки революції у політичній сфері. Встановлювався

надзвичайний стан, суворо заборонялися демонстрації, мітинги, збори. По всій країні

діяли військові трибунали. У підпілля пішли політичні організації. Посилилися

репресії проти українства. Заборонялося викладання українською мовою в освітніх

закладах, українські громади та клуби, більшість організацій „Просвіти" були

ліквідовані. Така ж доля спіткала практично всі основні українські періодичні

видання. Натомість за широкої підтримки влади бурхливу діяльність розгорнули

шовіністичні організації, зокрема „Клуб русских националистов", заснований у Києві

в 1908 р.

Після поразки революції 1905–1907 рр. український визвольний рух опинився в

складному становищі. Розпадається Українська радикально-демократична партія. У

1909 р. припиняє своє існування „Спілка". Разом з тим частина діячів Української

соціал-демократичної партії, зокрема С. Петлюра, В. Садовський, беруть участь у

створенні міжпартійного політичного блоку – Товариства українських поступовців

(ТУП). Активними діячами Товариства були М. Грушевський, С. Єфремов, В.

Винниченко, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська та ін.

Найближчим своїм завданням ТУП вважало українізацію освіти, громадських

установ, суду й церкви. Політичну лінію Товариства проводила газета „Рада". Значна

увага приділялася відстоюванню українських інтересів у Державній Думі. Найбільш

реакційна за своїм складом 3-тя Державна Дума відхилила питання про українську

мову навчання в початкових школах, а також про вживання української мови в судах.

У 1913 р., коли була скликана 4-та Дума, ТУП у своїх домаганнях заручилася

підтримкою фракцій трудовиків та кадетів. Проте консервативна більшість Думи і

на цей раз заблокувала ці питання, хоча тоді ж латишам, естонцям, татарам та

деяким іншим народам було дозволено заснувати школи з національною мовою

викладання.

Утиски з боку царського уряду продовжувалися й надалі. У 1914 р. уряд заборонив

святкування дня народження Т. Шевченка. Це викликало хвилю протестів по всій

Україні. Слова обурення пролунали навіть у Державній Думі. Тут вперше

розгорнулася гостра дискусія з українського питання, і це справило велике

враження не тільки в Думі, а й поза її межами. Незважаючи на репресії з боку влади,

українське студентство у березні 1914 р. вийшло на маніфестацію під жовто-

блакитними прапорами. Поступово український національний рух набирав нових

сил. Але цей процес на певний час припинила Перша світова війна (1914-1918 рр.).

Війна почалася 1 серпня 1914 р. Вона стала для Європи першим жахливим досвідом

сучасного ведення воєнних дій. Про катастрофічні наслідки цього конфлікту

свідчать хоча б такі дані: країни, які раніше чи пізніше взяли участь у війні,

мобілізували 65 млн. солдатів, з яких 10 млн. загинуло і 12 млн. було поранено.

Жертви серед цивільного населення були майже такими самими.

Головною причиною Першої світової війни було прагнення імперіалістичних держав

загарбницькими методами задовольнити свої інтереси. Проте для Німеччини,

Османської та Австро-Угорської імперій, тобто так званих Центральних держав, а

також Російської імперії, яка разом з Англією та Францією входила до Антанти,

війна, зрештою, багато в чому стала шляхом до самознищення.

Серед загарбницьких планів, плеканих державами-учасницями війни, не останнє

місце відводилося Україні. Росія прагнула захопити землі Галичини, Буковини,

Закарпаття під прикриттям ідеї „об'єднання всіх руських земель". Австро-Угорщина

претендувала на Поділля та Волинь. Найбільш далекосяжні плани щодо України

мала кайзерівська Німеччина, котра прагнула реалізувати свою давню мету –

створення під її зверхністю Пангерманського союзу, в якому Україна мала стати

частиною майбутнього німецького протекторату.

З початком війни серед українських політиків стався розкол. Більшість

західноукраїнців вирішили взяти бік Австро-Угорщини. В серпні 1914 р. у Львові

було засновано Головну Українську Раду – міжпартійний блок за участю

радикальної, соціал-демократичної та національно-демократичної партій. Раду

очолив К. Левицький. Розпочалося формування українських військових підрозділів.

2,5 тис. добровольців склали Український легіон січових стрільців. Він брав участь у

воєнних діях в районі Стрия, Бережан та на інших ділянках фронту. Більшість

учасників українських військових формувань були членами

організацій „Січ", „Сокіл", „Пласт" і змушені були брати участь у братовбивчій війні за

інтереси Австро-Угорської імперії.

Одночасно зі створенням ГУР з ініціативи Д. Донцова, В. Дорошенка, О. Скоропис-

Йолтуховського, М. Меленевського та інших у Львові постав Союз визволення

України (СВУ). 1 вересня 1914 р. „Вісник СВУ" надрукував політичну програму, яка

передбачала створення самостійної Української держави з конституційною

монархією, демократичним устроєм, свободою для всіх національностей,

самостійною українською церквою. Для досягнення цієї мети Союз вважав за

доцільне співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

На початку вересня 1914 р. російська армія окупувала значну частину Східної

Галичини. Це був важкий удар по українцях цього краю. Австро-угорське

командування повірило в провокаційні чутки, розповсюджувані польською

адміністрацією провінції, про „таємні симпатії українців до росіян", унаслідок чого

відступаючі габсбурзькі війська вдалися до переслідувань українців, яких

постраждали тисячі.

Царський уряд швидко дав зрозуміти, що не вважає Східну Галичину тимчасовим

завоюванням, називаючи її не інакше, як „давньою російською землею", котра

тепер „назавжди возз'єднується з матір'ю-Росією". Було закрито українські

культурні установи, кооперативи та періодичні видання. Вводилося обмеження на

вживання української мови й робилися спроби впровадити у школах російську мову.

Стосовно Наддніпрянської України, то газета „Рада", що виражала лінію Товариства

українських поступовців, закликала українців до захисту Російської держави. На цих

же позиціях тоді стояв і С. Петлюра. Важко сказати, чи це була його тактика, чи

тверде переконання, але декларації вірності владі не врятували український рух від

нових ударів. „Просвіту" було закрито. Заборонялося друкувати будь-що

українською мовою. Професор М. Грушевський, який повернувся з Австрії до Києва,

був заарештований і засланий до Симбірська, Казані і зрештою до Москви, де він

пробув до революції 1917 р.

З метою підтримки російської армії був створений Комітет Південно-Західного

фронту Всеросійського союзу земств і міст, у складі якого працювали відомі діячі

українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко та ін. У 1916 р. С. Петлюру було

призначено помічником уповноваженого цього Союзу на Західному фронті.

Чим далі йшла війна, тим більшими були її жертви – як військові, так і цивільні.

Трагедія українців полягала в тому, що вони, не маючи власної держави, вимушені

були перебувати по різні боки театру воєнних дій і вбивати один одного. Чи не

єдиним позитивним моментом було те, що війна виснажувала сили воюючих

імперій, створюючи таким чином у перспективі нові політичні можливості для

поневолених Росією народів.

У 1915 р. становище на фронтах стало змінюватися. В квітні почався контрнаступ

німецьких і австро-угорських військ. Російська армія вдалася до відступу.

Патріотичний порив українців Наддніпрянщини поступово минав. Рада РУП

прийняла рішення про нейтралітет у воєнному протистоянні. Значна частина

українських соціал-демократів за участю В. Винниченка проводила антивоєнну

агітацію. Головна Українська Рада у світлі нової ситуації виступила з заявою, в якій

проголошувала своєю метою створення самостійної Української держави з земель,

які входили до складу Російської імперії. З українських земель у складі Австро-

Угорщини планувалося створити автономну область.

У березні 1916 р. стався новий поворот подій. Унаслідок так

званого „Брусиловського прориву" російська армія зайняла Чернівці, Коломию,

Луцьк та інші міста цього регіону. Австро-угорські війська втратили близько 1 млн.

вояків, 400 тис. потрапили у полон. Але на допомогу Австро-Угорщині прийшла

Німеччина. 5 листопада 1916 р. Відень і Берлін остаточно домовилися про створення

Польської держави. Для українців це означало б неможливість реалізації їхніх планів

створення власної держави.

За таких умов Головна Українська Рада на чолі з К. Левицьким самоліквідувалась, а

кермо політики перейшло до Є. Петрушевича, який повів курс „орієнтації на власні

сили". 30 травня 1917 р. він зробив в австрійському парламенті заяву, що землі

колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями, а відтак

ніяким чином не можуть стати частиною Польської держави. Продовжував

діяльність Союз визволення України, який розгорнув активну роботу в таборах для

військовополонених. Із набраних там солдатів та офіцерів були створені українські

військові з'єднання – Сірожупанна та Синьожупанна дивізії.

Кривава виснажлива війна викликала повсюдне зростання масового невдоволення.

Чимало страйків і заворушень в Російській імперії, де наслідки війни були особливо

тяжкими, проходили під гаслом „Геть війну". Особливо багато їх було у промислових

районах України. Керували цими виступами переважно соціалістичні організації. Ці

настрої не обминули й фронт, де цілі полки відмовлялися воювати. Посилилася

глибока економічна криза, занепадало сільське господарство, падав життєвий рівень

населення, насамперед робітників і селян. Війна, прорахунки уряду, корумпованість і

неефективність влади, зростаюче зубожіння – все це до краю посилювало кризу

всього суспільства. Країна опинилася напередодні тотальної катастрофи.

Отже, XIX cт. ввійшло в історію України як період її національного відродження:

зростала національна свідомість українців, відбувалася консолідація української

нації, об'єднання українського суспільства національною ідеєю. Розгортався

національно-визвольний рух, який пройшов шлях від культурно-просвітницької

діяльності до активної політичної боротьби. У кінці XIX – на поч. XX ст. як в Західній,

так і в Наддніпрянській Україні висувається гасло утворення незалежної Української

держави. Проте відсутність державності, колонізаторська політика Російської та

Австро-угорської імперій негативно позначилися на політичному, соціально-

економічному і духовному розвитку України, не дали змогу українському народові

сповна використати свої потенційні можливості. З початком Першої світової війни

українські землі перетворилися на арену воєнних дій: а самі українці змушені були

воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні у складі

російської чи австро-угорської армій.

70. Якщо Лютнева революція стала наслідком падіння влади, то причиною Жовтневої

революції стало її захоплення. Її здійснили більшовики на чолі з Леніним - група, яку

ще місяць тому вважали маловірогідним кандидатом на владу в Росії. На початку

1917 року більшовицька партія Росії, що в основному складалася з російської та

європейської інтелігенції й робітників, налічувала не менше 23 тис., у той час як інші

соціалістичні партії об'єднували сотні тисяч членів.

Після того як більшовики захопили владу, постало питання про те, хто ж буде

правити в Україні. УЦР - УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА - була заснована у

Києві як міська громадсько-політична організація, яка під впливом революційних

подій перетворилася у лідера українського національного руху. Після проголошення

Української Народної республіки виконувала роль вищого законодавчого

державного органу.

Ідея створення українського керівного центру виникла на початку березня 1917 року

у середовищі київської української інтелігенції. Протягом 3-7 1917 року у суперечках

і консультаціях між представниками політичних громадських організацій

(Товариство українських поступовців, Українське наукове товариство, Українське

педагогічне товариство та іншими), було узгоджено рішення про створення УЦР як

українського представницького органу.

Перші силові структури ради

До Президії ради увійшли: М. Грушевський, його заступники - Ф.Крижанівський і

Д.Дорошенко та ще багато інших впливових людей на той час.

УЦР 9.03.1917 року ухвалила перший заклик до людей. Для того, щоб вони взяли

участь в Установчих зборах, М. Грушевський сформулював головне гасло про

надання Україні територіально - автономного устрою. Також провів значну роботу

із реорганізації складу УЦР. Головою УЦР було обрано М. Грушевського, його

заступниками - В.Винниченка, С. Єфременка. Українські соціал-демократи деякий

час активно брали участь у подіях, але згодом активність упала.

Центральна рада видала 4 Універсали, які відіграли для України важливу роль.

Кожний універсал мав своє значення. Але, на жаль, Раді не вдалося організувати

український народ. Отже, можна сказати, що багато чого не вдалося УЦР.

В історії України відбувалося чимало подій, зміст та значення яких залишаються

ще не до кінця вивченими. Серед них і період революції початку XX століття та

наступного радянського періоду розвитку країни. У зв'язку із загальновідомими

особливостями радянської доби, ціла низка питань стосовно розвитку українського

суспільства та державності не була об'єктивно досліджена та проаналізована

в спеціальних дослідженнях. До таких питань, зокрема, належить проблема

діяльності Української Центральної ради, яка відіграла значну роль у формуванні

української державності в 1917-1918 р.р., у визнанні політико-економічних відносин

в українському суспільстві, як перший офіційний уряд, що представляв інтереси

українського народу.

Дослідження цих питань, визначення закономірностей функціонування певних

історичних об'єктивних та суб'єктивний чинників, що значно впливають на перебіг

тих чи інших суспільно-політичних подій, допомагає позбутися таких "білих плям"

в нашій історії, а також використати набутий національний досвід державотворення

на сучасному етапі. Адже своєчасне врахування уроків національної історії є,

на нашу думку, унікальним і безцінним засобом уникнення багатьох можливих

помилок і прорахунків в процесі будівництва сучасної української держави і

суспільства.

В діяльності Української Центральної ради (УЦР) можна умовно відокремити

два періоди - до і після прийняття III Універсалу. Перший період був періодом

відносного розквіту УЦР, під час якого вона виступала організацією, завданням

якої було вивести українську націю з суспільних катаклізмів, характерних для

початку XX століття та відродити втрачені на протязі панування Російської

імперії адміністративно-територіальні ознаки. З цією метою було прийнято I та II

Універсали.

Діяльність УЦР на першому етапі виявила три основних чинники, які значною

мірою вплинули на подальший розвиток подій та поступовий занепад цього органу

влади. Цими чинниками є:

· різнорідність політичних сил, представлених в раді;

· брак компетентності та чіткої внутрішньої організаційної єдності членів ради;

· "інтернаціоналізм" у психіці більшості членів ради.

Другий період діяльності УЦР характеризується поступовим її занепадом.

Взаємовідносини з Радою народних комісарів Росії швидко переросли у стан

відкритої війни. Більшовицька Росія не хотіла визнавати УЦР. Рада ж у відповідь

не визнавала Раднарком центральною владою і, прийнявши 7 листопада 1917 р.

III Універсал, стала головною перешкодою для Раднаркому Росії у реалізації її

планів. В цих умовах діяли різноманітні як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники,

які в комплексі призвели до втрати УЦР авторитету серед населення, нездатності

цього органу прорахувати можливі наслідки своєї діяльності, правильно визначити

стратегію і тактику державотворення в конкретних історичних умовах тощо.

Одним з найпоширеніших в історіографії приводів для критики Центральної Ради

є твердження про нерозуміння лідерами Української Центральної Ради місця й

значення армії в революції та національно-державному будівництві.

Думка ця сформувалась ще напочатку 20-х років, коли після поразки визвольних

змагань почалися пошуки причин невдач. Було цілком очевидно, що український

політичний табір не зміг створити потужну, мобільну, добре озброєну і навчену

збройну силу, яка б допомогла зупинити передусім більшовицьку агресію і відстояти

проголошену державність. В гострих ідеологічних суперечках, які роздирали

українську політичну еміграцію, ніхто не хотів ламати голову над аналізом

складного механізму побудови армії, дошукуватись різних за своєю природою

чинників, політичних, економічних, кадрових, зовнішніх і внутрішніх, які стали

на заваді створення боєздатної масової армії, було apriori сформовано думку, що

до розпорядження Центральної Ради стояла ледь не трьох мільйонна армія, яку

вона не спромоглася використати, оскільки В. Винниченко і М. Грушевський, як

прихильники соціалістичної теорії, були критично налаштовані проти армії, мріяли

про її заміну народною міліцією.

Приєднання до складу Центральної Ради Українського військового генерального

комітету та Всеукраїнської ради військових депутатів, обраних на І та ІІ

Всеукраїнських військових з'їздах в загальній кількості 158 осіб, чи не кращий

доказ розуміння проводом Центральної Ради значення армії в 1917р. Без надмірного

афішування, без гучних публічних заяв члени Центральної Ради розгорнули

і провели величезну роботу по залученню армії на свій бік. В основному ця

робота зосереджувалась в Українському військовому генеральному комітеті

та Всеукраїнській раді військових депутатів, а дещо пізніше в генеральному

секретарстві військових справ.

С.Петлюрі та його найближчому оточенню вдалося переконати російський

генералітет в доцільності українізації окремих корпусів та дивізій російської

армії. Це була велика перемога. Здобута вона була в умовах страшної протидії,

якої українізація зазнавала на всіх щаблях армійської організації та в середовищі

російської політичної демократії, які займали відверту антиукраїнську позицію,

розгорнули агітацію, в якій засуджували українізацію створювали штучні перепони

на її шляху. Відповідь на питання, чому українізація в армії не була завершена,

менше всього лежить в площині політичних поглядів лідерів Центральної Ради, її

треба шукати в загальному кризовому стані армії, перетворення її восени 1917р. з

діючої в дезертируючу, в страшну некеровану деструктивну силу, яка повернула

зброю проти свого керівництва, насамперед офіцерського складу. Не думаю, що за

це несе відповідальність Центральна Рада. Вона до останнього намагалась зберегти

дієздатність фронту, вела переговори з ставкою, об'єднала Румунський та Південно-

Західний фронти в один Український, почала активну розбудову Генерального

штабу, змінила керівництво військовими округами. Але криза була незворотною.

Проте, поряд із серйозними недоліками, що їх виявила УЦР у своїй діяльності,

треба зазначити про безсумнівне значення діяльності цього уряду як для історії

українського державотворення, так і для практики сучасного державного

будівництва. І це обумовлюється передусім тим, що УЦР чітко заявила про права

українського народу на свою власну державу, культуру, мову. Всі ці права УЦР

намагалася відстоювати не революційним, а еволюційним, парламентським

шляхом, який, як виявилося, був приречений на поразку. В цілому ж, як доводять

наукові дослідження, діяльність УЦР сприяла національному відродженню шляхом

визначення великої, благословенної мети - утворення української державності,

розбудови вільної, незалежної України.

ІІІ Універсал

Після захоплення більшовиками влади в Росії УЦР проголосила Українську Народну Республіку з

визначеною територією у федеративних зв'язках з Росією (III Універсал — 7 (20) листопада1917 р.).

Одночасно УЦР затвердила закон про вибори до Установчих Зборів України та ряд інших законів. УЦР

мала за собою більшість населення України, як це показали вибори до Всеросійських Установчих Зборів 25

листопада 1917 (українські партії здобули 75% голосів, більшовики — тільки 10%).

Вже з кінця листопада 1917 більшовики готували захоплення влади на Україні. Після невдалого повстання

в Києві більшовистський уряд Росії 17 грудня 1917 вислав Україні ультиматум, який УЦР відкинула, і тоді

більшовистська армія почала наступ на Україну. Скликаний до Києва 17 грудня 1917 З'їзд Рад Селянських,

Солдатських і Робітничих Депутатів висловив «цілковите довір'я і свою рішучу підтримку УЦР». Більшовицькі

депутати переїхали до Харкова, де 25 грудня 1917 створили конкуренційний до УЦР і Генерального

Секретаріату Народний Секретаріат УНР. Одночасно УЦР вислала делегацію на мирову конференцію з

Центральними Державами у Бересті.

IV Універсал

У розпалі боротьби проти більшовиків та змагань на мирових переговорах УЦР проголосила IV Універсалом

(22 січня 1918 р., затверджений 24 січня 1918 Малою Радою) УНР самостійною і суверенною державою,

а Генеральний Секретаріат перейменувала на Раду Народних Міністрів. Після цього УЦР ухвалила ряд

законів:

§

25 січня — про 8-годинний робочий день;

§

31 січня — про земельну реформу;

§

1 березня — про державний герб Української Народної Республіки;

§

2 березня — про грошову систему (під час перебування у Житомирі й Сарнах на Волині);

§

2 березня — громадянство в УНР та територіально-адміністративний поділ України.

Найважливішим законодавчим актом УЦР було схвалення конституції УНР 29 квітня 1918, яка стверджувала

республіканську форму держави з парламентарно-демократичним режимом. Законодавча влада в УНР мала

перевагу над виконавчою. Головним законодавчим органом стверджувались Всенародні Збори України, які

обирали Голову Всенародних Зборів.

Після підписання Берестейського миру 9 лютого 1918 німецькі війська звільнили окуповані більшовиками

українські землі, але одночасно почався конфлікт між ними і УНР через втручання німців у внутрішні справи

української держави.

Німецький озброєний відділ навіть вдерся 28 квітня 1918 на засідання УЦР і заарештував двох міністрів УНР.