Тема 12. Інституціональні форми інтеграції національної економіки в світове господарство

12. 1. Світове господарство: структура, тенденції розвитку. Показники відкритості економіки. Зовнішньоекономічна безпека національної економіки.

12. 2. Форми і механізми інтеграції національної економіки у світове господарство

12.3. Економічна інтеграція України у світове господарство.

Основні поняття і терміни

Вільні економічні зони; Економічна інтеграція; Інтеграція;Механізми інтеграції; Світове господарство. .

12. 1. Світове господарство: структура, тенденції розвитку. Показники відкритості економіки. Зовнішньоекономічна безпека національної економіки

Активне входження України у господарські зв'язки зі світом є необхідним і природним, бо практикою доведено, що країни, які активно беруть участь у міжнародному поділі праці, неодмінно роблять успіхи в економічному і культурному розвит­ку, але не слід забувати і про можливі загрози, які можуть супроводжувати цей процес. Також вступ України до міжнародних організацій і структур пов'язано з багатьма чинниками, вирішальними серед яких є визначеність держави щодо таких аспектів її внутрішньої і зовнішньої політики, як національні інтереси,реальні і потенційні загрози, основні напрями і сформованість системи національної безпеки в цілому, зокрема економічної системи.

Економіку будь-якої держави сьогодні неможливо розглядати як самодостатню і таку, що самозабезпечується. Вона перебуває під потужним впливом світових відносин. Триває безперервна взаємодія внутрішніх і зовнішніх чинників на економіку держав, які одні економіки стабілізують і зміцнюють, а інші послаблю­ють і навіть можуть призвести до руйнації.

Існує певна класифікація загроз економічній безпеці за пара­метрами:

1. за місцем виникнення: внутрішні та зовнішні;

2. за ступенем небезпеки: особливо небезпечні, небезпечні;

3. за можливістю здійснення: реальні, потенційні;

4. за масштабами здійснення: загальнонаціональні, локальні, індивідуальні;

5. за сферою спрямування: виробничі, фінансові, експортно-імпортні, технологічні, військово-економічні, соціально-еконо­мічні.

Слід зауважити, що на сьогоднішній день превалюють зовніш­ні загрози, а внутрішні переважно є похідними.

До недавнього часу розвиток української держави здійснював­ся значною мірою без урахування вимог національної безпеки, що негативно позначилося на її розвитку. Лише створення влас­ної системи економічної безпеки дасть можливість уникнути мож­ливих руйнівних наслідків швидкого відкривання економіки та забезпечення її конкурентоспроможності.

Під поняттям національної безпеки розуміють стан чи власти­вість держави забезпечувати адекватне реагування в умовах по­стійного дестабілізаційного впливу військових, економічних, по­літичних, екологічних, соціальних, техногенних та інших чин­ників.

При цьому заходи держави мають спрямовуватися на ліквіда­цію загроз і на захист інтересів як держави в цілому, так і окремої людини. Тому в державній політиці із забезпечення національної безпеки мають бути відображені місце і роль кожного регіону в досягненні загальнодержавних інтересів.

Важливою складовою національної безпеки є економічна без­пека. Економічна безпека характеризується таким станом націо­нальної економіки, який дає змогу зберігати стійкість до внутрі­шніх і зовнішніх загроз, здатність до розширеного самовідтво­рення та спроможний задовольняти потреби особи, сім'ї, суспіль­ства, держави. Таким чином, економічну безпеку можна визначи­ти як можливість національної економіки країни та її регіонів за­безпечити стабільний поступовий розвиток і відповідний захист економічними методами як інтересів окремої людини, так і регі­онів та країни в цілому.

За рівнями розрізняють такі види економічної безпеки, як: міжнародну, локальну і приватну.

Аналізуючи економічну безпеку, розрізняють: 3 основні фа­ктори, що впливають на неї:

• економічна незалежність, що означає самостійне формуван­ня економічної політики, здійснення державного контролю над національними ресурсами та державного регулювання економіки, спроможність використовувати національні конкурентні перева­ги для забезпечення рівноправної участі у міжнародній торгівлі;

• стійкість і стабільність національної економіки, що передба­чає забезпечення міцності і надійності всіх елементів економічної системи, захист усіх форм власності, створення гарантій для ефек­тивної підприємницької діяльності, стримування дестабілізаційних чинників;

• здатність до саморозвитку і прогресу, тобто можливість ви­бору власної моделі розвитку, спроможність самостійно реалізо­вувати і захищати національні економічні інтереси, здійснювати постійну модернізацію виробництва, ефективну інвестиційну та інноваційну політику, розвивати інтелектуальний та духовний потенціал країни.

Основною складовою економічної безпеки є зовнішньоеконо­мічна безпека, яка полягає у запобіганні та відверненні загроз, спрямованих проти економічних інтересів держави та інших суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, створенні сприятли­вих умов для розвитку національної економіки через посилення її міжнародної конкурентоспроможності, захист та реалізацію на­ціональних економічних інтересів у зовнішньоекономічній сфері.

На сьогодні можна виділити чотири основні напрями забезпе­чення зовнішньоекономічної безпеки України.

І. Енергетична незалежність. Особливої уваги вимагає моно­польна залежність України від поставок з Росії таких стратегіч­них енергоресурсів, як газ, нафта, ядерне паливо. Україна є най­більшим серед європейських країн імпортером російського газу. Зменшення надмірної залежності України від імпорту російських енергоносіїв можна досягти завдяки здійсненню комплексу заходів за такими напрямами:

• упровадження енергозберігаючих технологій;

• нарощування власного видобутку енергоносіїв;

• диверсифікація зовнішніх джерел надходження енергоресурсів.

Однак диверсифікована модель нафтозабезпечення України має полягати не лише у приєднанні до альтернативних джерел поста­чання, а й у тому, щоб задля реалізації своїх національних інте­ресів відігравати роль транзитного коридору як для існуючих, так і для перспективних поставок енергоносіїв. У противному разі роль транзитера може бути перехоплена іншими країнами.

II. Приєднання України до ГАТТ і вступ до СОТ. Цей процес передбачає відкривання національних економік і гарантування до­ступу до їхніх ринків. Діяльність СОТ має неабияке значення для розвитку глобальних економічних зв'язків, тому необхідне про­ведення системного аналізу щодо участі України у цих організа­ціях з урахуванням її національних інтересів. Чітка позиція Украї­ни з питань тарифного і нетарифного регулювання дасть можли­вість у процесі двосторонніх переговорів, насамперед з розвину­тими країнами, домогтися виходу на їхні ринки, захистити внут­рішній ринок від неякісної продукції та підтримати вітчизняного товаровиробника. Особливу увагу слід приділяти протистоянню тискові окремих країн, що спонукають Україну відмовитися від технічного регулювання свого ринку задля забезпечення їм одно­сторонніх переваг у торгівлі.

III. Експортно-імпортна стратегія. Товарна та географічна незбалансованість експорту та імпорту негативно впливає на структурну перебудову і розвиток національної економіки та знижує рівень економічної безпеки.

Експортна стратегія України має ґрунтуватися на аналізі кон'юнктури зовнішніх ринків, становища у національному ви­робництві, впливу чинників, які позначаються на обсягах і струк­турі експортної діяльності, визначенні цілей, пріоритетів і на­прямів розвитку експортного потенціалу. Пріоритетом у розвитку експортного потенціалу має стати використання переваг вироб­ництв із передовою технологією, а саме: літакобудування, косміч­не ракетобудування та космічні послуги, порошкова металургія, виробництво надтвердих матеріалів тощо та розширення міжна­родних транспортно-експедиторських послуг під час транзитних перевезень автомобільним, залізничним, повітряним, водним і трубопровідним транспортом.

Імпортну стратегію слід спрямовувати на визначення опти­мального обсягу імпорту і регіонального розподілу для кожного виду товарної продукції з урахуванням найважливіших зовнішніх і внутрішніх чинників. Товарна структура імпорту має відповіда­ти потребам економічного зростання та здійснення структурної перебудови.

IV. Кредитна стратегія. Надмірна орієнтація держави на іно­земні кредити призведе не лише до затягування до боргової каба­ли, а й посилить залежність економічних перетворень від міжна­родних фінансових організацій, нав'язуватиме вигідний для міжнародного капіталу режим. Лише мобілізація внутрішніх ресурсів дасть можливість здійснювати незалежну економічну політику, спрямовану на інноваційно-технологічний тип економічного зро­стання.

Загальна державна стратегія зовнішньоекономічної діяльності має реалізовуватися через такі заходи:

• розробка та реалізація Концепції зовнішньоекономічної ді­яльності України та вдосконалення Закону України «Про зовніш­ньоекономічну діяльність»;

• залучення іноземних інвестицій задля спрямування їх на­самперед на розвиток промислового виробництва;

• забезпечення надійної охорони митних кордонів, удоскона­лення валютного контролю та припинення нелегального вивозу за межі України вітчизняного капіталу;

• створення вільних економічних зон, розвиток міжнародного туризму;

• удосконалення методів управління зовнішньоекономічною діяльністю та здійснення її правового захисту з урахуванням сві­тового досвіду;

• стратегічне планування і прогнозування зовнішньоекономіч­ної діяльності;

• здійснення дипломатичної та політичної підтримки зовніш­ньоекономічної діяльності.

Ефективність будь-якої національної економіки залежить не лише від результатів її внутрішньої діяльності, а й від її участі у світових еконо­мічних відносинах, ступеня її інтеграції у світове господарство.

Світове господарство - сукупність національних економік, взаємозв'я­заних і взаємодіючих між собою на основі міжнародного поділу праці.

Основою розвитку світового господарства був світовий ринок, що зародився у XVI ст. у період Великих географічних відкриттів. Процес утворення світового ринку триває.

Для того, щоб національна економіка стала часткою світового госпо­дарства, вона повинна бути відкритою.

Відкрита економіка - це економіка, яка бере участь у економічних відносинах між країнами, тобто, яка має експорт та імпорт (товарів, по­слуг, капіталу робочої сили, інформації та технології).

Закрита економіка - це економіка, усі товари якої виробляються і продаються всередині країни.

Характерними рисами світового господарства є:

• активний процес переміщення факторів виробництва, насамперед у формах вивозу-ввозу підприємницького капіталу, робочої сили, при­родних ресурсів, технологій;

• розвиток міжнародних форм виробництва на підприємствах, які роз­міщені у декількох країнах, зокрема в рамках транснаціональних кор­порацій;

• перехід до економіки відкритого типу у різних державах і створення міждержавних об'єднань;

• формування міжнародної валютної та кредитно-банківської системи;

• розвиток всесвітньої інфраструктури;

• створення міжнародних та національних інститутів, які координують міжнародні економічні відносини.

Розрізняють наступні ознаки відкритості економіки:

• відношення зовнішньоторговельного обороту на душу населення, це приблизно:

• у маленьких країнах 55-70% (Голландія, Бельгія, Австрія);

• у середніх країнах 40-45% (Франція, Англія);

• у великих 20-25 % (США, Китай, Індія, Росія).

• частка зовнішнього торговельного обороту у загальному обсязі вироб­ництва;

• частка експорту в загальному обсязі виробництва;

• частка імпорту в загальному обсязі споживання (не більше 30%);

• частка закордонних інвестицій по відношенню до внутрішніх інвестицій. Все більшого значення в світовому господарстві набуває процес гло­балізації економіки.

Глобалізація (фр. g1оЬа1 - загальний, всесвітній) - категорія, яка відо­бражає процес обміну товарами, послугами, капіталом та робочою си­лою, що виходить за межі державних кордонів і з 60-х рр. XX ст. набуває форми постійного й неухильно зростаючого міжнародного перетворення національних економік.

Тенденції глобалізації економіки:

• зростання матеріальної зацікавленості в постійному економічному співробітництві між країнами;

• формування світового економічного простору у зв'язку з переходом більшості країн до ринкової економіки;

• розвиток міжнародного поділу праці, що враховує природні, еконо­мічні та соціальні фактори країни;

• створення інфраструктури світового масштабу (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій).

У світове господарство входить понад 230 національних господарств на­цій і народностей, які проживають у цих країнах, розмовляють майже 2800 мовами, в обігу налічується близько 300 найменувань національних гро­шей. Ці господарства перебувають на різних щаблях суспільного розвитку.

Класифікація країн, що входять до світового господарства:

1. Залежно від рівня економічного розвитку (головний критерій -ВВП на душу населення):

• високорозвинені (понад 10 країн);

• розвинені (приблизно 25 країн);

• середньорозвинені;

• слаборозвинені (приблизно 150 країн, у них ВВП на душу населення в 11-15 разів менше ніж у розвинутих);

• нерозвинені (Ангола, Шрі-Ланка).

2. За галузевою структурою:

• індустріальні;

• індустріально-аграрні;

• аграрно-індустріальні;

• аграрні.

3. За ступенем інтеграції у світове господарство:

• інтегровані;

• слабоінтегровані.

У світовому господарстві виникають протиріччя між розвиненими і слаборозвиненими країнами: близько 40% населення світу бідні.

У кожній із країн, що входять у світове господарство, сформувався певний тип технологічного способу виробництва, відносин економічної власності та господарський механізм, науковий, промисловий, фінансо­вий, ресурсний, трудовий потенціал та інше.

Зв'язки національної економіки зі світовим господарством здійс­нюються через:

• торгівлю - частка національної продукції йде на експорт (продаж за кордон). А частина доходів йде на імпорт (закупки закордонних това­рів);

• ціни на світовому ринку;

• фінанси - великі інвестори, такі як корпорації або банки, діють у міжнаціональному масштабі;

• міжнародні валютні відносини;

• обмін науково-технічною інформацією і технологічними розробками;

• переміщення робочої сили.

До міжнародних економічних організацій належать регіональні інтегра­ційні угруповання, що виникли й розвиваються на різних континентах:

• міжнародні фінансово-кредитні інститути (міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) та ін.;

• Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), світова організація торгівлі (СОТ) та ін.

На сучасному етапі світове господарство все виразніше набуває ознак цілісності, цей процес зумовлений дією наступних факторів:

• прагненням народів світу виживати в умовах нарощування ядерних потенціалів;

• розгортанням НТР;

• інтернаціоналізацією господарського життя, міжнародним поділом праці;

• необхідністю об'єднання країн для розв'язання глобальних проблем.

Ці фактори сприяють формуванню цілісного організму світового гос­подарства, характерною ознакою якого є зближення підприємств різних країн, самих країн.З проголошенням державної незалежності Україна стала суб'єктом світового господарства. У 2000 р. Україна здійснювала зовнішньоторго­вельні операції майже зі 190 країнами світу. Об'єктивними причинами, що перешкоджають входженню України як рівноправного партнера до світового господарства на початку XXI ст., є:

• низька конкурентоспроможність її продукції на світовому ринку;

• переважання в експорті України паливно-сировинної групи;

• низька частка машин, обладнання, об'єктів інтелектуальної влас­ності в експорті;

• незначна частка в експорті товарів, які виробляють відповідно до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва;

• велика питома вага бартерних операцій;

• відсутність стабільного законодавства, науково обгрунтованої по­літики зовнішньоекономічної діяльності.

Матеріальною основою світового господарства є поділ праці між кра­їнами, який виходить за межі національного господарства.

Міжнародний поділ праці - спеціалізація та кооперація країн у ви­робництві певних товарів та послуг з метою реалізації їх на зовнішньому ринку.

Міжнародний поділ праці є складною категорією, яка охоплює міжна­родну спеціалізацію (відокремленість і створення підприємств і галузей для випуску однорідної продукції) та міжнародну кооперацію (кооперація - лат. соорегагіоп - співробітництво) - добровільне об'єднання власності та праці для досягнення спільних цілей у різних сферах господарської діяльності.

Існують три основні форми міжнародного поділу праці:

• загальна - за сферами виробництва: сільське господарство, сфера по­слуг, добувні галузі промисловості (тому країни експортери поділя­ються на індустріальні, сировинні, аграрні);

• часткова - поділ сфер виробництва на окремі галузі промисловості, сільського господарства та ін.;

• одинична - спеціалізація країн на виготовленні окремих деталей і вуз­лів складного товару (наприклад, англійська компанія „Роллс Ройс" спеціалізується на випуску реактивних двигунів для літаків, що ви­робляються у багатьох інших країнах).

Міжнародна кооперація передбачає:

• спільну розробку науково-технічних проблем;

• обмін науково-технічною інформацією;

• продаж і купівлю ліцензій, ноу-хау;

• обмін вченими тощо.

Фактори, що впливають на спеціалізацію та кооперацію країн:

• географічне положення та природно-кліматичні умови;

• ресурсні можливості;

• досягнутий рівень розвитку продуктивних сил;

• історико-культурні особливості (особливо для туризму);

• історичні традиції та досвід.

Міжнародний поділ праці поглиблюється завдяки:

• дефіциту ресурсів, погіршенню умов видобутку корисних копа­лин;

• загостренню конкурентної боротьби на внутрішньому ринку - під­приємства шукають можливість імпортних закупівель та експортування продукції;

• появі можливості знизити витрати виробництва за рахунок деше­вої робочої сили, використання іноземного капіталу (відкривають спільні підприємства);

• організації виробництва товарів за кордоном (у світовому господар­стві виникають трастові національні компанії). .

Економічні вигоди, отримані країнами з різним рівнем продуктивнос­ті, інтенсивності, складності праці, спонукають їх до участі у міжнаціо­нальному поділі праці, в процесі інтернаціоналізації виробництва.

Інтернаціоналізація - процес створення і поглиблення стійких зв'яз­ків між підприємствами різних країн або окремими країнами.

Розрізняють наступні форми економічних відносин у структурі світо­вого господарства:

• міжнародна торгівля;

• міжнародний рух капіталу;

• міжнародна трудова міграція;

• міжнародний обмін послугами;

• валютні відносини (регулювання валютних курсів),

• обмін науково-технічною інформацією та технологією (патенти, лі­цензії");

• економічна інтеграція (ЄС, СНД).

Усі результати зовнішньоекономічної діяльності країни знаходять своє узагальнююче відображення у специфічному статистичному доку­менті, який називається платіжним балансом.

Платіжний баланс відображає співвідношення між сумою надход­жень у країну реальних цінностей та сумою їх вилучення із країни, тобто систематичний звіт всіх економічних операцій між країною і закордоном за певний період часу (рік, квартал, місяць).

Платіжний баланс складається у формі бухгалтерських рахунків, що містять статистичну інформацію про торгові та фінансові угоди еконо­мічних суб'єктів країни із закордоном за певний період часу.

Рух товарів, послуг, матеріальних або інших нефінансових активів на­зивають реальними потоками, а рух вимог та зобов'язань, що виника­ють у зв'язку з рухом реальних цінностей, - фінансовими потоками.

Вартісний вираз платіжного балансу відображає співвідношення між вартістю, яку одержує країна, і вартістю, що вивезена за кордон. Платіж­ний баланс складається або у національній, або в іноземній валюті між­народних розрахунків, наприклад у євро.

Структура платіжного балансу:

• торговельний баланс (співвідношення між грошовими виплатами і надходженнями по всіх товарних операціях: експорт, імпорт);

• платіжні надходження за послуги (пошта, фрахтування, страхування, туризм, брокерські послуги тощо);

• грошові потоки, пов'язані з рухом капіталу (інвестиції, кредити, пози­ки, займи, депозити в іноземних банках, виплати відсотків і дивіден­дів іноземним інвесторам тощо);

• грошові перекази приватних осіб, громадських організацій, держав­них установ (перекази грошей родичам за кордон, пенсії громадянам, доброчинні перекази, міжнародна допомога тощо).

Більшість операцій між економічними агентами пов'язані із еквіва­лентним обміном цінностями, тобто зустрічними економічними пото­ками, що врівноважують один одного. В рахунках платіжного балансу повинні відображатися обидва потоки. Тому кожна операція фіксується в рахунках платіжного балансу подвійним записом.

Наприклад, якщо українське підприємство експортувало за кордон то­вари вартістю 150 млн. євро, ця операція буде відображена таким чином:

Товари (млн. євро) кредит - (+ 150);

Іноземна валюта (млн. євро) дебет - (- 150);

Баланс сальдо (0).

Операції відносять або до кредиту, або до дебету.

Кредит - відтік за межі країни цінностей, які мають бути компенсо­вані надходженням цінностей (платежів) до країни.

Дебет - надходження цінностей у країну від нерезидентів, яке має бути компенсоване відтоком цінностей за межі країни.

Сальдо платіжного балансу - це різниця між надходженнями і ви­тратами країни (кредитом та дебетом), де експорт зараховується із знаком „+" (кредит), імпорт із знаком „-" (дебет).

Сальдо платіжного балансу може бути активним та дефіцитним (па­сивним).

Активне сальдо платіжного балансу (якщо у підсумку виходить додатня величина) означає, що виробниче і невиробниче споживання країни, яке задовольняється, у тому числі, і за рахунок імпорту, менше за вироблений національний продукт. Звідси перевищення валютних над­ходжень від експорту над витратами валюти від імпорту.

Дефіцитне сальдо платіжного балансу (якщо у підсумку виходить від'ємне підсумкове сальдо) означає, що країна споживає більше, ніж

виробляє. Вона не має що продати на суму, еквівалентну її закупівлям за кордоном.

Кожна країна прагне до нульового сальдо платіжного балансу, для чо­го застосовуються такі заходи:

• валютна інтервенція - втручання національного банку в операції на валютному ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою впливу на національну валюту;

• скорочення зовнішньоекономічних зв'язків;

• зміни внутрішньої фіскальної і грошово-кредитної політики;

• зміни валютного курсу.