Моделі економічного розвитку країн, що розвиваються

Розглянуті вище теорії та моделі економічного зростання та розвитку спрямовані на вирішення проблем забезпечення сталос­ті та збалансованості процесів економічного зростання розвину­тих країн. Вони не придатні до використання у країнах, що роз­виваються. Це зумовлено тим, що для слаборозвинутих країн при­скорення темпів економічного зростання та розвитку пов'язане не з визначенням оптимальної комбінації ресурсів і збалансуван­ня темпів їх приросту, а з докорінною перебудовою основ націо­нальної економічної системи. До моделей економічного розвитку країн, що розвиваються, належать:

• двосекторна модель Льюїса;

• революційна теорія залежності.

Однією з найбільш відомих моделей економічного розвитку, в якій акцентується увага на механізмі перетворення малорозвине-ної аграрної країни в економічно розвинену з галузевою струк­турою та високим рівнем урбанізації, є двосекторна модель Льюїса.

Згідно з моделлю будь-яка економічна система складається з двох секторів:

1. Традиційний (сільськогосподарський) сектор з натураль­ним сільським господарством і нульовим рівнем продуктивності праці.

2. Сучасний (промисловий) сектор — конкурентоспроможний і капіталізований сектор з міською промисловістю та міграцією робочої сили з традиційного сектору.

Домінування одного з них над іншим визначає характер і тем­пи економічного розвитку.

Окрім того, модель базується ще на двох припущеннях стосов­но традиційного сектору: існування надлишку робочої сили та рі­вність в оплаті праці, оскільки рівень зарплати у традиційному секторі визначається за середнім, а не граничним продуктом.

Основна увага у моделі Льюїса приділяється міграції робочої сили з села до міста та зростанню виробництва у промисловому секторі.

Проблема забезпечення промислового сектору достатнім об­сягом капіталу вирішується через реінвестування прибутків під­приємців з високорозвинутих країн. Міграція та підтримання ви­сокого рівня зайнятості — утриманням рівня зарплати на більш високому рівні порівняно з традиційним сектором.

За певного обсягу капіталу підприємці з промислового секто­ру будуть наймати робітників, допоки граничний продукт робіт­ника зрівняється з рівнем заробітної плати. Оскільки весь прибу­ток реінвестується, то обсяг капіталу збільшуватиметься і під­приємці будуть продовжувати наймати нових робітників із тра­диційного сектору. У цьому й полягає механізм економічного зростання моделі Льюїса.

Цей механізм діятиме доки вся надлишкова робоча сила з тради­ційного сектору перейде до промислового. Вилучення нової робочої сили з сільськогосподарського сектору супроводжуватиметься зни­женням виробництва продовольства — зниження чисельності пра­цівників на одиницю землі приведе до збільшення величини грани­чного продукту праці. Крива попиту на працю буде мати додатній кут нахилу внаслідок підвищення рівня зарплат, що свідчитиме про завершення структурної перебудови економіки.

Проведені у подальшому емпіричні дослідження в цілому під­твердили реалістичність основних положень та процесів, описа­них у моделі Льюїса. Серед них: перенесення центру економічної активності з традиційного до сучасного сектору; накопичення фі­зичного та людського капіталів; зрушення споживчого попиту від вузького набору товарів першої необхідності до різноманітних товарів і послуг; зростання частки міського населення; зниження темпів приросту населення.

Разом із тим, модель Льюїса має певні недоліки. По-перше, за умов реінвестування прибутків у працезаощадні технології міг­рація населення з традиційного сектору спричинить до безробіття у місті. По-друге, сучасні теоретики розвитку зазначають, що на­явність надлишкової робочої сили є емпірично більш вірогідною у промисловому секторі, ніж у традиційному. По-третє, нереаліс-тичність припущення про конкурентність механізму ринку праці, який забезпечить постійний рівень реальної зарплати у промис­ловому секторі до моменту вичерпання надлишків робочої сили.

Революційна теорія залежності

Відсутність швидких результатів при застосуванні рекоменда­цій двосекторних моделей привели до популяризації моделей, побудованих на засадах революційної теорії зовнішньої залежно­сті. Ця теорія розглядає країни, що розвиваються, як економічні системи, скуті інституційними, політичними й економічними об­меженнями та пов'язані з розвинутими країнами відношеннями залежності. У цій теорії існує три основні напрями: неоколоніаль­на модель залежності, хибна парадигма розвитку та теорія дуаль­ного розвитку.

Неоколоніальна модель розвитку пов'язує нерозвиненість країн з існуючою нерівністю у правах бідних і багатих країн. Розвинуті країни, як правило, експлуатують малорозвинені країни або країни, що розвиваються, підпорядковуючи політику їхнього економічного розвитку своїм інтересам. Усередині малорозвинених країн існують так звані компрадорські групи, інтереси яких збігаються з інтереса­ми розвинутих країн, що призводить до гальмування реформ, спря­мованих на підвищення темпів економічного розвитку бідних країн.

Основною причиною низьких темпів економічного розвитку, згідно з неоколоніальною моделлю розвитку, є зовнішній вплив, який нав'язує економічну відсталість.

Другий напрям теорії зовнішньоекономічної залежності — хибна парадигма розвитку. Вона пов'язує низькі темпи економіч­ного розвитку з помилковістю моделей, які розробляються та нав'язуються світовими консультантами. Неефективність таких моделей зумовлена тим, що при їх побудові не враховуються специфічні інституціональні чинники, притаманні країні: тради­ційні структури, нерівномірний розподіл ресурсів, існування еліт­них груп. Іншими словами, хибна парадигма розвитку вказує на неможливість механічного перенесення інституціональних струк­тур, які сприяють економічному розвитку, з одних систем в інші.

Політика, що ґрунтується на провідних економічних теоріях, пе­ретворюється в інтереси еліт і не зачіпає основ економічної системи й інтересів більшості населення. Національна інтелігенція, що здо­була вищу освіту в західних вузах, будучи в змозі пропонувати дієві заходи економічної політики, виступає за реалізацію західних реко­мендацій і прийняття допомоги. Таким чином утворюється певне зачароване коло, розірвати яке можна лише радикальними інституціональними перетвореннями в економічній системі.

Теорія дуального розвитку грунтується на положенні про ієрархічність будови економічної системи. В основі дуалізму ле­жать чотири положення:

2. набір специфічних умов, коли в межах однієї економічної системи з'являються вищі та підпорядковані нижчі рівні;

• постійне відтворення дуальних структур;

2. збільшення розриву між вищими та нижчими елементами системи;

• не сприяння вищих розвитку нижчих.

Основним недоліком теорії дуального розвитку є її описовий характер: вона фіксує існуюче положення, однак не пропонує шляхи та механізми вирішення виявлених проблем і сприяння економічного розвитку.