3.4. Фінансування соціальної сфери

До соціальної сфери національної економіки вхо­дять такі складові: освіта, охорона здоров'я, культура і мистецт­во, туризм, фізична культура і спорт, соціальний захист і соці­альне забезпечення населення. їхня діяльність значною мірою за­лежить від організації фінансового забезпечення.

Соціальну сферу необхідно розглядати з погляду двох взаємо­залежних сторін:

1) як підсистему національної економіки;

2) як сукупність галузей суспільного господарства, програм і заходів, спрямованих на поліпшення якості життя населення.

Кожна галузь соціальної сфери має свою структуру, органи управління, правову й фінансову основу. Специфіка господарської діяльності установ і організацій, що обслуговують населення, полягає в тому, що одна частка суспільних послуг фінансується за рахунок бюджетних коштів, а інша оплачується населенням зі своїх доходів.

Система фінансового забезпечення соціальної сфери включає три основні складові: джерела фінансування; інструменти фор­мування джерел фінансування; напрями фінансування.

За формами власності джерела фінансування поділяють_на бюджетні та позабюджетні. За видами — бюджетні — за рівнями бюджетів і позабюджетні — за рівня ми централізації коштів.

Інструментами формування цих джерел фінансування соціальних проектів і програм є податки соціально-економічного харак­теру, які стягуються в основному з населення, і державно-еко­номічного характеру — основними платниками яких є усі інші сфери господарської діяльності, а також благодійні внески та ін. Напрями фінансування спрямовані на забезпечення потреб соціальної сфери та організацію соціального захисту населення.

Джерела фінансування проектів і програм соціальної політики України поділяються на внутрішні та зовнішні,. Внутрішні дже­рела фінансування визначаються бюджетною системою України та позабюджетними коштами. До позабюджетних джерел (кош­тів) можна віднести: державні і недержавні соціальні фонди, со­ціальні фонди органів місцевого самоврядування, різноманітні територіальні та муніципальні позики, фінансові ресурси підпри­ємств, організацій і установ, які опосередковано підтримують со­ціальні проекти і програми.

Зовнішні джерела фінансування можуть формуватися за раху­нок міжнародних економічних інституцій (міждержавних, держав­них і недержавних), кредитів; позик міжнародних фінансових ор­ганізацій; гуманітарної допомоги з-за кордону.

Уряд і держава для виконання своїх соціальних функцій у галузі соціальної політики повинні мати достатні фінансові ресурси, які формуються шляхом_перерозподілу ВВП, а головним засобом, через який здійснюється цей перерозподіл, є Державний бюджет України.

Таким чином, головним фінансовим джерелом регулювання діяльності установ і організацій державного сектору, підтримки добробуту населення та ділової активності, поєднання соціальної справедливості й економічної ефективності, поточних і перспек­тивних потреб суспільства є державний бюджет.

Витрати на соціальну сферу становлять в Україні близько 18 % ВВП, однак основна вага соціальних витрат лежить сього­дні на бюджетах регіонів та їх місцевих структур, з яких фінансу­ється приблизна 80 % усієї соціальної сфери.

Слід зауважити, що вперше Державним бюджетом України на 2001 р. було передбачено видатки на передання органам місцево­го самоврядування об'єктів соціально-культурної сфери сільсь­ких, селищних громад. При цьому частка коштів на такі заходи враховувалась у розрахунках з відповідної галузі (освіти, охоро­ни здоров'я, культури тощо) через застосування агрегованого по­казника — учня, мешканця, підопічного тощо. З цих коштів фі­нансувалося передусім житлово-комунальне господарство. Вер­ховна Рада України, приймаючи Державний бюджет України на кожний поточний рік, визначає пріоритети бюджетного фінансу­вання.

Зокрема щороку, починаючи з 1998 р., Державним бюджетом України передбачаються захищені статті видатків:

1) оплата праці працівників бюджетних установ (у тому числі погашення заборгованості за попередні роки);

2) нарахування на заробітну плату;

3) придбання медикаментів і перев'язувальних матеріалів;

4) забезпечення продуктами харчування;

5) витрати, пов'язані з соціальним захистом і страхуванням (пен сії, соціальні допомоги, стипендії);

6) повернення заощаджень громадянам;

7) видатки місцевих бюджетів.

За умов, коли гостро бракує фінансових-ресурсів, слід обгрунтовано визначати забезпечення витратних статей наявними ресурсами, скорочувати державні витрати і забезпечувати ефективне використання коштів. Для цього передбачається запровадження таких заходів:

1. Розроблення й реалізація програми адресного надання пільг, субсидій, дотацій та інших соціальних доплат окремим категоріям громадян з урахуванням їхніх доходів.

2. Розроблення державної інвестиційної програми, що пов'язує державні джерела фінансування з недержавними.

3. Заборона нецільового використання державних коштів. 4. Поетапна комерціалізація соціальних послуг, що надаються

за рахунок бюджетних коштів.

Фінансування галузей соціальної сфери здійснюється виключ­но за рахунок державного та місцевого бюджетів, а також і за ра­хунок недержавних джерел. Це пов'язано з тим, що галузі соціаль­ної сфери є мішаним суспільним продуктом.

Сьогодні здійснюється змішане фінансування соціальної сфе­ри з бюджетних, позабюджетних і зовнішніх джерел, що супро­воджується процесами децентралізації її управління.

В Україні паралельно з бюджетною системою функціонує поза­бюджетна фінансова страхова система. До цієї системи належать:

1. Фонд зайнятості.

2. Пенсійний фонд.

3. Фонд соціального страхування.

4. Фонди обов'язкового медичного страхування.

Ці фонди формуються за рахунок страхових платежів підпри­ємств усіх форм власності, обов'язкових страхових внесків працюючих громадян, асигнувань з державного бюджету.

Фінансові ресурси соціальної політики спрямовуються на розви­ток програм соціального захисту і соціальної сфери. Розподіл загального обсягу видатків на фінансування соціально-культурних заходів

у зведених бюджетах України за 1998—2002 рр. наведено в табл. 10.2. Варто зауважити, що видатки зведеного бюджету на охорону здоров'я, освіту, культуру щодо ВВП 2000 р. порівняно 1992 р. ско­ротилися з 9,3 до 7,4 %, а з урахуванням того, що реальний ВВП за 1991—2000 рр. зменшився більше ніж удвічі, витрати на соціальну сферу скоротилися майже в чотири рази. Тобто соціальна сфера в нашій країні традиційно фінансувалася за залишковим принципом.

Проаналізуємо загальний обсяг видатків на соціально-куль­турні заходи за період 1998—2002 рр. (див. табл. 10.2).

Аналіз даних таблиці показує, що найбільша частка видатків серед видатків на соціально-культурні заходи припадає на освіту, соціальний захист і соціальне забезпечення та видатки на охоро­ну здоров'я — від 22,2 до 37,4 %. При цьому питома вага видат­ків на соціальний захист і соціальне забезпечення зростає, а на освіту та охорону здоров'я — знижується. Питома вага на куль­туру і мистецтво, ЗМІ, фізкультуру та спорт у складі видатків на соціально-культурні заходи незначна — від 0,7 до 3,3 %.

Порівнюючи загальний обсяг видатків на соціально-культурні заходи у 1998 і 2002 роках виявляємо, що вони зросли у 2,58 раза. Видатки на освіту за цей самий період зросли в 2,68 раза, на охо­рону здоров'я та культуру і мистецтво в 2,07 раза.

В умовах сьогодення в Україні у галузях соціальної сфери використовується до 30 % фондів фінансових ресурсів країни.

Виділення коштів з бюджету на утримання соціальної сфери здійснюється через кошторисно-бюджетне фінансування.

Задля посилення контролю та забезпечення цільового й ефек­тивного використання бюджетними установами та організаціями коштів, що надходять на їх утримання, Кабінетом Міністрів України була прийнята постанова «Про затвердження Порядку скла­дання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ» (2002 р.).

Кошторисно-бюджетне фінансування — це метод безповорот­ного, безоплатного надання коштів на утримання установ, що пе­ребувають на повному фінансуванні з бюджету, на основі фінан­сових планів — кошторисів витрат.

Основним плановим документом бюджетної установи є кошторйс, який надає повноваження бюджетній установі щодо отри­мання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямуван­ня коштів для виконання установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень.

Кошторис витрат складають згідно з формами, розробленими Міністерством фінансів України для окремих типів установ.

Кошторис складається з трьох частин.

У першій частині зазначається:

1) назва та адреса установи;

2) бюджет, з якого здійснюється фінансування;

3) зведені витрати за статтями кошторису.

У другій частині — оперативно-сітьові показники установи.

У третій частині — розрахунки за окремими статтями.

Варто зауважити, що для всіх бюджетних установ встановлено єдиний перелік видаткових статей.

Кошторис бюджетної установи включає такі статті:

1. заробітна плата;

2. нарахування на заробітну плату;

3. канцелярські та господарські витрати;

4. відрядження та службові роз'їзди;

5. витрати учбові, на виробничу практику учнів;

6. науково-дослідні роботи;

7. придбання книг для бібліотек;

8. стипендії;

9. витрати на харчування;

10. придбання медикаментів і перев'язувальних засобів;

11. придбання обладнання й інвентарю;

12. капітальний ремонт будівель і споруд;

13. інші витрати.

Розмір витрат за кошторисами розраховують самі установи й організації на основі контингентів цих установ:

• по школах — кількість учнів;

• по вузах — кількість студентів;

• по лікарнях — кількість ліжок.

Слід нагадати, що кошторис має дві складові: загальний фонд, який містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків за повною економічною класифікацією на ви­конання бюджетною установою своїх функцій спеціальний фонд, який містить обсяг надходжень зі спеціального фонду бюджету на конкретну мету та їх розподіл за повною економічною класи­фікацією на здійснення відповідних видатків згідно з законодав­ством, а також на реалізацію пріоритетних заходів, пов'язаних із виконанням установою основних функцій.

Складання, розгляд, затвердження та виконання кошторисів здійснюється в три етапи і має бути узгоджено з відповідними стадіями бюджетного процесу.

1. На першому етапі розробляють проекти кошторисів. Під­ставою для складання проектів кошторисів є доведені Міністер­ством фінансів України, Мінфіном АР Крим та місцевими фінан­совими органами до головних розпорядників відомості про гра­ничні обсяги видатків загального фонду проекту відповідного бюджету на наступний рік.

2. На другому етапі розглядають і затверджують кошториси. У тижневий термін після опублікування Закону про Державний бюджет, відповідного рішення Верховної Ради АР Крим і місцевих рад Міністерство фінансів України та відповідні місцеві фінансові органи доводять до головних розпорядників лімітні довідки про бюджетні асигнування.

Кошториси, плани асигнувань та плани використання бюджет­них коштів мають бути затверджені протягом ЗО календарних днів з дня затвердження розпису бюджету.

3. Третій етап — виконання кошторисів. Розпорядники мають право провадити діяльність виключно в межах асигнувань, затверджених кошторисами і планами асигнувань, за наявності витягу, доведеного органом Державного казначейства, що підтверджує відповідність цих документів даним казначейського обліку. З цією метою розпорядники, які отримали від органів Державного казначейства витяг, повинні подати цим органам дані про розподіл показників зведених кошторисів і планів асигнувань у розрізі розпорядників нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів.

Одержувачі бюджетних коштів — це підприємства та госп­розрахункові організації, громадські й інші організації, що не мають статусу бюджетної установи, які одержують кошти з бю­джету як фінансову підтримку, або уповноважені органами дер­жавної влади на виконання державних програм, надання послуг безпосередньо через розпорядників.

Фінансування галузей соціальної сфери здійснюється як з Дер­жавного і місцевих бюджетів, так і за рахунок недержавних дже­рел. Фінансування останніх — це забезпечення фінансовими ре­сурсами згідно з кошторисом тієї чи іншої галузі соціальної сфери.

Основним джерелом фінансування витрат на освіту, науку і культуру є Державний бюджет. Через Державний бюджет фінансу­ються: загальна середня освіта (спеціалізовані школи, у тому числі школи-інтернати, засновані на державній власності; загальноосвітні школи соціальної реабілітації); професійно-технічна освіта (заклади освіти, засновані на державній власності); вищі навчальні заклади, засновані на державній формі власності; післядипломна освіта; поза­шкільні навчальні заклади та заходи з позашкільної роботи з дітьми.

Аналіз свідчить про те, що більшість середніх загальноосвіт­ніх шкіл, гімназій, шкіл-інтернатів, дитячих дошкільних закладів

фінансуються з обласних, міських, районних і селищних бюдже­тів. Через обласні бюджети фінансуються також заклади профе­сійно-технічної та вищої освіти, що перебувають у власності АР Крим та спільній власності територіальних громад, і деякі послу­ги з післядипломної освіти.

Основна частина видатків бюджету на освіту — це видатки, спрямовані на фінансування загальноосвітніх шкіл. Фінансово-господарська діяльність загальноосвітніх шкіл здійснюється на основі єдиного кошторису доходів і видатків.

Джерелами формування кошторису є:

• кошти місцевого (Державного) бюджету за нормативами фі­нансування загальної освіти в обсязі державних стандартів освіти;

• кошти, одержані за підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів згідно з укладеними договорами;

• плата за надання додаткових освітніх послуг;

• кошти, одержані за науково-дослідні роботи;

• доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень;

дотації місцевих Рад;

• кредити й позики банків;

• валютні надходження;

• добровільні грошові внески, матеріальні цінності, отримані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян.

Видатки на загальноосвітні школи складаються з поточних і капітальних.

Поточні видатки включають:

• оплату праці працівників;

• нарахування на заробітну плату;

• придбання предметів постачання та матеріалів;

• інші.

Капітальні видатки включають:

• придбання основного капіталу;

• капітальні трансферти;

• придбання землі й нематеріальних активів;

• інше.

Для визначення коштів на фінансування загальноосвітніх за­кладів використовують два показники: 1) вихідний — кількість уч­нів; 2)похідний — кількість класів. Вони відображаються в кош­торисі на дві дати: на 1 січня планового року і на 1 вересня.

Кількість учнів на 1 січня планового року приймається на рів­ні контингенту на 1 вересня поточного року. Кількість учнів на 1 вересня планового року визначається на основі плану прийому, повного переходу з класу в клас і випуску учнів.

Кількість класів визначається на кожну дату, виходячи з нор­мативів наповнюваності одного класу, які встановлені на рівні 35 учнів — для 1—9 класів, 25 учнів — для 10—12 класів.

Як відомо, бюджетний рік не збігається з навчальним, тож розраховуються середньорічні показники кількості класів (учнів) за такою формулою:

де: — середня кількість класів (учнів);

— кількість класів (учнів) на початок року;

— кількість класів (учнів) на кінець року.

На основі прогнозованого контингенту учнів можна визначи­ти необхідну кількість класів за такою формулою:

де: — кількість класних кімнат;

— контингент учнів школи;

— коефіцієнт змінності (це співвідношення загальної чисель­ності учнів з їхньою чисельністю в першій зміні);

— кількість дітей у класі.

Визначення цих показників дає можливість розрахувати необхідну кількість коштів для фінансування загальноосвітніх шкіл (закладів).

Розвиток культури і туризму неможливий без державного фі­нансування. За рахунок Державного бюджету України утриму­ються ті соціально-культурні заклади, які мають загальнодержав­не значення і належать до системи Міністерства культури та туризму; за рахунок місцевих бюджетів — широка ланка культур­но-освітніх закладів, театрів, клубів, бібліотек, музеїв та ін.

Фінансування культурно-освітніх закладів здійснюється як на основі кошторисного фінансування, так і комерційного розрахунку.

Кошторисному фінансуванню підлягають ті заклади, які не мають реальних можливостей самостійно заробляти гроші й по­слуги яких повинні мати доступний характер, — бібліотеки, музеї, виставки, заповідники, палаци і будинки культури. Комерційний розрахунок у культурно-освітніх закладах передбачає повне або часткове покриття витрат за рахунок надання платних послуг.

Установи культури, які фінансуються за рахунок Державного та місцевого бюджетів, складають єдиний кошторис доходів і ви­датків, який затверджує вища організація. Палаци, будинки культури і клуби фінансуються в змішаному порядку як за рахунок бюджету, так і за рахунок доходів, отри­маних від платних послуг.

В Україні фінансування охорони здоров'я здійснюється за ра­хунок Державного бюджету України, бюджетів місцевого та регіо­нального самоврядування, фондів медичного страхування, благо­дійних фондів і будь-яких інших джерел, не заборонених законо­давством.

Ці кошти використовуються для забезпечення населенню га­рантованого рівня медико-санітарної допомоги, фінансування державних і місцевих програм охорони здоров'я та фундаменталь­них наукових досліджень з цих питань.

Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі науково обґрунтованих нормативів з розрахунку на одного жите­ля. Для визначення витрат на утримання установ охорони здо­ров'я застосовуються такі сітьові показники:

• кількість лікарняних ліжок;

• кількість лікарських посад;

• кількість лікарських відвідувань;

• кількість ліжко-днів.

Головний сітьовий показник для визначення витрат на утри­мання стаціонарних лікарень — кількість лікарняній ліжок. Цей показник планують виходячи з:

• демографічних умов;

• соціально-економічних умов;

• культурно-побутових умов;

• вікового складу населення.

Кількість лікарняних ліжок розраховується за формулою

де: — прогнозована нормативна потреба в лікарняних ліжках;

— норма потреби в госпіталізації для прогнозованого пері­оду, (%);

— прогнозована чисельність жителів;

Д — середня кількість днів перебування хворого на ліжку;

— кількість днів використання ліжка за рік. Згідно з діючою бюджетною класифікацією витрати на утримання охорони здоров'я плануються за такими групами:

— лікувально-профілактичні установи — лікарні, диспансери, лікарські та фельдшерські здоров пункти при підприємствах, фельд­шерсько-акушерські пункти, станції невідкладної допомоги, стан­ції переливання крові, санаторії для хворих на туберкульоз, сана­торії для дітей, дитячі ясла та дитячі будинки;

— санітарно-профілактичні установи і заходи — санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції, заходи з запобіган­ня, припинення епідемій, будинки та заходи з санітарної освіти;

інші установи та заходи — госпіталі та санаторії для інвалідів Великої Вітчизняної війни, бюро судово-медичної експертизи та інші заходи з охорони здоров'я.

Джерелами фінансування медичних закладів є:

• Державний бюджет;

• доходи від надання платних послуг;

• доходи, які надходять від підприємств, організацій для уста­нов на проведення медичного обслуговування їхніх працівників;

• надходження від спонсорських та благодійних внесків.

Усі заклади охорони здоров'я мають право для підвищення рів­ня якості своєї роботи використовувати кошти, добровільно пе­редані підприємствами, установами, організаціями й окремими громадянами, а також з дозволу власника чи уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги в галузі охорони здо­ров'я. Медичні заклади та їхні структурні підрозділи залежно від надходжень фінансових ресурсів поділяються на такі, що повніс­тю утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, частково утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, знаходяться на повному госпрозрахунку та самофінансуванні.

У надскладних умовах перехідної економіки, проведення по­даткової та бюджетної реформ уряд довів, що соціальна спря­мованість бюджетної політики держави не гучне гасло, а пріо­ритет.

Так, згідно зі статтею 29 Закону України «Про Державний бю­джет на 2004 рік» на охорону здоров'я громадян було здійснено бюджетне асигнування у. сумі понад 2 мільярди 650 мільйонів гривень. Таким чином, фінансування бюджетних програм, спря­мованих на охорону здоров'я, збільшилося майже у 1,7 раза про­ти фактичних показників 2002 року, або на 20 % порівняно з пла­ном 2003 року. Це було логічним продовженням тенденції щодо щорічного зростання частки бюджетних видатків на реалізацію державних програм з охорони здоров'я.

Обсяг відповідних видатків зведеного бюджету країни стано­вив понад 10 млрд гривень, що майже на два мільярди перевищу­вало відповідний показник 2003 року. При цьому загальне зрос­тання становило понад 1 млрд 700 млн гривень, або 23,3 %. Зокрема по загальному фонду — 877,4 млн грн, або зі зростанням проти показників 2003 року на 1297,8 млн грн (на 17 %). У пока­зниках, урахованих у державному бюджеті, обсяг видатків місце­вих бюджетів становив 7448,8 млн грн зі зростанням на 20,6 % порівняно з показниками 2003 року.

Питома вага видатків, передусім на охорону здоров'я грома­дян, у складі видатків до зведеного бюджету України становила 12,4 % проти 11,5 % у попередньому році.

Варто зазначити, що у структурі загальнодержавних видатків на охорону здоров'я майже 29 % (763,6 млн грн) становили вида­тки Міністерства охорони здоров'я за цільовими програмами та заходами з найбільш проблемних напрямів.

Послуги та заходи установ охорони здоров'я, що фінансуються з Державного бюджету, поділяються на п'ять груп: первинна медико-санітарна, амбулаторно-поліклінічна та стаціонарна допомо­га; спеціалізована й високоспеціалізована амбулаторно-поліклініч­на та стаціонарна допомога; санаторно-реабілітаційна допомога; санітарно-епідеміологічний нагляд; інші програми, що забезпечу­ють виконання загальнодержавних функцій. Перелік клінік, ліка­рень, науково-дослідних інститутів тощо, котрі виконують загаль­нодержавні функції і фінансуються з Державного бюджету, затвер­джується урядом. Через міські бюджети фінансуються лікарні ши­рокого профілю та дільничі лікарні, станції невідкладної медичної допомоги, медичні амбулаторії, пологові будинки, фельдшерсько-акушерські пункти, диспансери, загальні стоматологічні полікліні­ки та інші заклади, що перебувають у комунальній власності.

У сфері соціального захисту і соціального забезпечення дер­жава повинна на загальнодержавному рівні гарантувати всім громадянам мінімум соціальних послуг і матеріальних благ через такі механізми:

1. Визначення розмірів мінімальних соціальних гарантій: — мінімальної заробітної плати;

— пенсій за віком;

— стипендій тощо.

2. Здійснення превентивних соціальних заходів у зв'язку з ці- новою лібералізацією:

— адресного вибіркового надання соціальної допомоги;

— здійснення компенсаційних виплат незахищеним верствам населення тощо.

3. Захист купівельної спроможності малозабезпечених громадян через щомісячний перегляд:

— середньодушового сукупного доходу, що дає право на до­помогу;

• цільової грошової допомоги відповідно до зміни індексу споживчих цін.

Сьогодні основними джерелами фінансування соціальних га­рантій виступають:

• Державний бюджет.

• Кошти місцевих бюджетів.

• Страхові фонди.

• Фонд соціального страхування з тимчасової втрати праце­здатності.

• Фонд загальнообов'язкового державного страхування на ви­падок безробіття.

• Фонд страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

• Фонд медичного страхування (за рахунок страхових внесків підприємств і громадян, а також благодійних внесків громадян і підприємств, кредитів банків та інших джерел, не заборонених законодавством України).

• Державні та недержавні Пенсійні фонди.

Нині в Україні відбувається перехід від однорівневої солідарної моделі пенсійного забезпечення до мішаної трирівневої системи пенсійного забезпечення:

• Перший рівень — державна страхова пенсійна система, за­снована на принципах солідарної взаємодопомоги і самовідповідальності працівників за власний стан пенсійного забезпечення. Вона ґрунтується на збереженні певних страхових пенсійних внесків.

• Другий рівень — обов'язкова накопичувальна система з фік­сованим розміром відрахування від заробітної плати. Для управ­ління цією ланкою будуть створені пенсійні фонди у формі акці­онерних товариств, заснованих великими інвестиційними й стра­ховими компаніями, профспілковими об'єднаннями.

• Третій рівень — добровільне пенсійне страхування, засно­ване на створенні індивідуальних пенсійних рахунків у недержав­них і комерційних страхових фондах.

Перелічені страхові системи дадуть можливість підвищити ді­євість пенсійної системи на основі персоніфікації страхових вне­сків та посилення залежності пенсії від виробничого стажу, вели­чини заробітної плати, величини й тривалості сплати страхових внесків.

Фінансування фізичної культури і спорту спрямовано на реа­лізацію програм фізкультурно-спортивної направленості, що пе­редбачає утримання національних збірних команд та навчально-тренувальну роботу дитячо-юнацьких спортивних шкіл, утриман­ня апарату фізкультурно-спортивних організацій, організацію за­ходів з фізичної культури і спорту, утримання спортивних спо­руд, оснащення та придбання обладнання для баз Олімпійської підготовки, а також державна підтримка громадських організацій фізкультурно-спортивної направленості.

Джерелами фінансування витрат на фізичну культуру і спорт виступають:

• Державний бюджет;

• місцеві бюджети;

• кошти підприємств і організацій зі звільненням перерахова­них сум від оподаткування;

• кошти профспілок;

• кошти спонсорів.

Планування видатків на фізичну культуру і спорт здійснюєть­ся згідно з планом проведення спортивних заходів. Обсяг видат­ків за єдиним кошторисом доходів і видатків визначається на підставі показників, які характеризують спортивний захід:

• тривалість змагань і зборів;

• кількість учасників;

• норми харчування;

• оплата вартості проїзду, добових, квартирних;

• оплата оренди спортивних споруд;

• інше.

Необхідно зауважити, що з переходом до ринкових відносин в Україні почався процес поширення платних послуг у галузях соціаль­ної сфери (освіті, охороні здоров'я, культурі, житлово-комуналь­ному комплексі та ін.) на противагу так званим безплатним, тобто бюджетним. Однак насправді доходи від платних послуг лише замі­няють бюджетні асигнування, яких недостатньо для нормального функціонування та забезпечення розвитку соціальної інфраструкту­ри. Своєю чергою, це спричинює підвищення соціального напру­ження у суспільстві, оскільки введення платних послуг не супрово­джується відповідним реформуванням системи оплати праці.

Як відомо, система освіти в Україні включає дошкільне вихо­вання, загальну середню освіту, заклади й заходи позашкільної роботи з дітьми, дитячі будинки, професійно-технічну та вищу освіту, яка має характерні особливості функціонування й фінан­сування. Варто зауважити, що на сьогодні спільною рисою останньої є зниження рівня бюджетного фінансування і розши­рення залучення позабюджетних коштів.

Так, частина витрат фінансується за рахунок плати батьків та різних надходжень у вигляді спонсорської допомоги (певних до­ходів від платних послуг; фінансової допомоги від базових під­приємств; доходів від приватних шкіл, ліцеїв, гімназій, коледжів; набору до вищих навчальних закладів на контрактній (платній) основі).

Основна фінансова проблема, яка тут існує, полягає у визна­ченні пропорцій між платним і безплатним навчанням.

Державне фінансування має поширюватися тільки на держав­не замовлення, яке, своєю чергою, повинно встановлюватися під потреби держави і державного сектору економіки.

З огляду на це актуальним є завдання розробки концептуаль­них основ моделі фінансування освіти в умовах реформування суспільства і поступового переходу до ринкової економіки.

Відповідно до цього потребує зміни_і система фінансування вищої освіти. З огляду на сучасні умови необхідно перейти від фінансування навчальних закладів до фінансування підготовки кадрів, тобто виділяти кошти не під певний університет, а на пев­не державне замовлення бакалаврів, спеціалістів, магістрів.

Як для закладів освіти, так і для системи охорони здоров'я ха­рактерним є зниження рівня бюджетного фінансування і заміна асигнувань, що фінансуються різними джерелами, насамперед над­ходженнями від платних послуг. Однак у медичних закладів мо­жливості мобілізовувати доходи від платних послуг суттєво об­межені. Цим пояснюється створення приватних клінік і лікарень, які за плату забезпечують належний рівень послуг.

Аналіз ситуації в галузі охорони здоров'я свідчить про необ­хідність уведення страхової медицини в Україні. Ми вважаємо, що такий крок украй необхідний, адже бюджет ще тривалий час не в змозі буде забезпечити належного фінансування лікувальних і лікувально-профілактичних закладів. Наявність бюджетного де­фіциту не дасть можливості у зримій перспективі збільшити фі­нансування медичних закладів. Перехід до повної платної меди­цини за вкрай низького рівня доходів громадян теж неможливий. Тому впровадження страхової медицини — єдиний вихід із кризи системи охорони здоров'я.

Розвиток культури і туризму неможливий без державного фінансування. Кошти з державного бюджету України можуть спрямовуватися тільки на підтримку закладів загальнонаціональ­ного значення.

Слід зазначити, що нині соціальна сфера є важливим чинни­ком, який впливає на економічний розвиток суспільства в Украї­ні. А тому необхідне реформування системи галузей соціальної інфраструктури та їх достойне фінансове забезпечення.